30. Квазінауковий період.

Період започаткований наприкінці 19 ст. німецьким вченим Ратцелем, а далі розвинений у працях Челлєна і Гаузгофера. Він закінчується після ІІ світової війни і є багатим на імена, теорії та концепції. Але всіх їх об’єднує одне: ПГ різко трансформується у геополітику – науковий напрямок, який розглядає ПГ у найтіснішому зв’язку з її географічним положенням і територією. П’ятдесятирічний період розвитку геополітики показав. що методологічні основи, її зміст, практичні висновки не є науковими, тому і період назвали квазінауковим . Започаткований працями Ратцеля «Антропогеграфія», «ПГ». Його псевдонаукові засновки та висновки будувались на позиціях соціального дарвінізму, який мав поширення в Європі і розвинув органічну теорію держави.

31. Внесок у розвитку пг німецької школи: ф. Ратцель, р. Чєллєн, к. Гаусгофер, к. Шмідт

Ф.Ратцель вважається засновником геополітики. Головним об’єктом ПГ він вважає державу, а у ній географічне положення і землю. Ратцель трактує державу як своєрідний надіндивідуальний живий організм, який для свого існування і розвитку потребує певного життєвого простору. Звідси випливає необхідність територіальної експансії держави. У 1897 р. Ратцель вивів 7 «законів» зростання держави.

Ф.Ратцелю належить авторство ще однієї геополітичної концепції – концепції «світової держави». Він доводив, що що властива державам максимальне географічна експансія зрештою має привести до збігу меж континентів і державних кордонів. Необхідною умовою набуття статусу світової держави він вважав розвиток військово-морських сил і панування на морі. Цим самим він започаткував ще одну важливу для геополітики тему: значення моря для розвитку людської цивілізації та протистояння морських і континентальних світових центрів. Загалом, ратцель зробив першу серйозну спробу застосування просторового підходу для пояснення змісту політичних подій.

Основні праці вченого: «Антропогегорафія», «Про закони просторового зростання держав», «ПГ», «Море як джерело могутності народів».

Основоположником геополітики, автором самого терміна «геополітика» є шведський і нім. вчений Р.Челлєн. Вчений розвинув геополітику не в руслі географічної науки, а у контексті науки про державу – державознавства, ще ширше- політології. Челлєн розумів політику як цілісне знання про державу. Він визначив головні напрямки політологічних досліджень: кратополітика, геополітика, етнополітика, соціополітика, екополітика.

Геополітика за Челлєном, це наука про одну із п’яти підсистем держави – землю, її територію, поряд і у зв’язку з ін. науковими дисциплінами державознавства.Деталізуючи суть геополітики він розрізняв в її структурі 3 складові частини – топополітику (досліджує сучасне глобальне, регіональне чи сусідське положення держави, її місце серед держав світу, зв’язки тощо), морфополітику (вивчає територіальний устрій держави і роль її столиці, адмін. поділу, кордони і прикордонні території тощо) і фізіополітику (досліджує територію з погляду її як носія ПРП і впливу його використання на потужність держави…). Подібно як у Ратцеля, у концепції Челлєна земля є «тілом» держави, що навіть важливіше від населення. Адже на відміну від втрати населення, втрата території призводить державу до смерті чи каліцтва. Тому така важлива роль кордонів держави і їх зовнішніх відносин.

У своїх працях «Держава як форма життя», «Великі держави: нариси із сфери сучасної політики», «Основи системи політики» Р.Челлєн: довів до логічного кінця концепцію «континентальної держави» Ратцеля, створив концепцію «молодих і старих народів», розкрив поняття «трьох просторових факторів».

Негативний аспект у становлення академічної геополітики вніс К.Гаусгофер. Геополітична доктрина Гаусгофера базувалася на планетарному дуалізмі: протистоянні морських і континентальних держав. Майбутнє Німеччини як великої держави бачилося у створенні «континентального блоку» аьо осі Берлін – Москва – Токіо. Згодом дійшов висновку про необхідність поділу світу вздовж меридіанів на глобальні економічні регіони. Цей новий геоподіл отримав назву панрегіоналізму. Він виділив такі регіони: 1) Пан-Америка з центром у США, 2) Євро-Африка з центом у Німеччині, 3) Пан-Росія з центром до Уралу та частиною території що належить їй на Сході, 4) Східно-Азійська зона співпроцвітання.

Загалом, він не створив чіткої концепції геополітики. Його «наукові» ідеї часто мали невиразну, туманну й ідеологізовану форму і були міфологемами.

Основні праці: «Поняття політичного», «Земля і море», «Nomos Землі», “Політична теологія”, “Простір і великий простір у праві народів”, “Державний суверенітет і відкрите море” і т. ін. У своїх роботах він проводив послідовну критику ліберального права та ідеї правової держави.

Центральною ланкою його геополітичного вчення є концепція номоса, який він розумів як форму організації буття, що встановлює найбільш гармонічні відношення як усередині, так і поза соціальним ансамблем, а також – і між ансамблями. Саме в номосі, з його точки зору, виявляються природні та культурні особливості людського колективу і навколишнього середовища.

У своїй роботі “Номос Землі” він проводить паралель між геополітичним простором і розвитком культури та держави. Зіставлення різних видів історичних номосів дає можливість йому виділити дуалізм між відношенням до простору кочівників і осілих народів.

Одним із найважливіших понять є розробка глобального історичного протистояння між цивілізаціями суші і цивілізаціями моря, що він розглядав як протилежні категорії. Особливість зіставлення суші і моря у Шмітта зводиться до існування різних і ворожих цивілізацій. При цьому до сил таласократії він застосовує термін “левіафан”, тобто чудовисько, що представляє символ морської, водяної стихії, і стосовно до сил телурократії – поняття “бегемот”, тобто чудовисько, що уособлює сухопутних тварин.

На думку К. Шмітта, номос Землі існує протягом тривалого історичного періоду, має суворі та стійкі моральні й правові форми, відображаючи в собі нерухомість суші. Море у такому разі є периферійним цивілізаційним утворенням, що не вторгається до сфери етичного або вторгається епізодично.

Земля розпадається на дві частини: Східну і Західну, що знаходяться в стані війни. Стосовно Європи Америка – це Захід; стосовно Америки Росія і Китай – також Захід.

К. Шмітт виділяє три можливості форми номоса. Перша – найпростіша, коли один із двох партнерів сучасного планетарного протистояння загарбає іншого. Існуюча двоїстість між Сходом і Заходом є останньою перехідною стадією до остаточної та замкненої єдності, останньою в битві за новий “номос”. Переможець стає єдиним хазяїном світу. Друга можливість полягає у спробі зрівноваження структури старого “номоса”, його продовження сучасними способами, пристосувавши до існуючих технічних засобів. Третя можливість грунтується на ідеї рівноваги такого характеру. У разі створення декількох блоків або великих незалежних просторів виникне геополітична рівновага, а з нею і встановлення порядку на Землі.

Головним принципом його філософії права є ідея верховенства політичного над всіма іншими принципами суспільного існування.

Безсумнівною заслугою К. Шмітта є концептуальна розробка проблем “тотальний ворог, тотальна війна, тотальна держава”.

Значним внеском К. Шмітта є висновок стосовно того, що людям через походження, расові особливості та географічні зв’язки доводиться ставитися один до одного або дружньо або вороже. Суттєвий момент у його теорії полягає у визначенні “наших” і “ненаших”, “ворогів” і “друзів”.

Значною заслугою концепції Карла Шмітта є розробка принципу “виняткових обставин”, що піднесений ним до рангу політико-юридичної категорії. Юридичні норми описують тільки нормальну політико-соціальну реальність, що протікає рівномірно та безупинно.

Важливим досягненням досліджень К. Шмітта є розробка теорії Великого простору. К. Шмітт виводить геополітичний закон, сутність якого полягає в тому, що етапи територіального розширення держави відповідають етапам руху людського духу до універсалізму. З певного моменту економічного і технічного начала держави починають вимагати кількісного і якісного збільшення територій. У даному разі необов’язково може йтися про колонізацію, анексії або військове вторгнення. Розвиток Великого простору може здійснюватися і на підставі інших законів, зокрема, єдності у деяких народів і держав релігії або культури.