25. Проблеми періодизації політичної географії.

У своєму розвитку ПГ пройшла декілька стадій-періодів, кожен з яких має свої особливості, що відображають загальний стан наукових досліджень в окремі епохи і процеси внутрішнього саморозвитку географії як науки.

ПРОТОНАУКОВИЙ період тягнеться з Давньої Греції (5 ст. до н.е. ) і закінчується кінцем 19 ст. Тут ПГ розвив. не як окрема наукова дисципліна, просто ПГ явища пояснювались різними чинниками в середині науки в цілому чи географії загалом. Представниками цього періоду є : Гіппократ, Платон, Арістотель, Страбон, Ібн-Гальдун, Боден, Монтеск’є, Гердер, Ріттер, Кант.

КВАЗІНАУКОВИЙ період започаткований наприкінці 19 ст. Ратцелем, а далі розвинений Челлєном, Гаусгофером, Маккіндером. Закінчився після ІІ світової війни. Тут ПГ трансформується в геополітику. Після ІІ світової війни ПГ розвивалась у США. ЇЇ представником був Гартшорн, який вивів ПГ дійсно на на наукову основу дослідження.

Сучасний НАУКОВИЙ період характеризується видавництвом часописів, періодичних збірників статей, альманахів, словників на геополітичну тему.

26. Протонауковий період. Від найдавніших часів до кінця XIX ст. Політико-географічні відомості про країни Стародавнього Сходу, давньої Греції і писемні джерела, які дійшли до сьогодні. Науковий внесок грецьких вчених: Гіппократ, Платон, Арістотель, Страбон.

Для історії політичної географії найбільш важливий є її геодетерміністичний аспект. Ідея зв’язку довкілля і людини домінує в інших грецьких учених – Гіппократа, Платона, Арістотеля, Страбона та ін.

Арістотель написав книгу «Політика», в якій висловив своє розуміння держави – головної форми геопросторової організації людської цивілізації. Велику увагу приділив впливу природно географічних властивостей т-ї, і особливо її клімату, на вибір столиці, кордони держави та ін.

Страбон розглядав і порівнював природні чинники, необхідні для політичного функціонування обширної Римської імперії.

Отже, давньогрецькі вчені і мислителі започаткували концепцію причинної залежності державного устрою від географічних, зокрема кліматичних умов. Це були основи географічного детермінізму, загалом, і геогр. детермінізму у ПГ, зокрема. Описуючи окремі країни тодішньої ойкумени, вони звертали увагу передусім на політ. устрій, форми держ. правління, військово-оборонні особливості держав і регіонів, їхні зв’язки і залежність від прир. передумов.

У середньовіччі інтерес до ПГ у Європі дещо зменшився. Проте у арабському світі географія була представлена досить широко завдяки працям істориків, філософів, описам купців і мандрівників. Одним з них був мандрівник Абд-аль Раман Ібн Гальдун.

До пізнього середньовіччя належать праці французького вченого Бодена. Він пов’язав географічний детермінізм з астрологічним.

На наукові засади теорія геогр. детермінізму була поставлена лише у 18 ст Шарлем Луї Монтеск’є, зокрема у його книзі «Про дух законів». Головна ідея цієї теорії полягає в тому, що прир. умови місцевості вирішально впливають на духовний світ людей, які там проживають, на їхню суспільну організацію.

Останніми найбільшими геодетерміністами 18 і 19 ст були німецькі вчені: Й.Гердер та К.Ріттер.

З розвитком капіталізму дедалі більше звертали увагу на залежність господарського життя окремих місцевостей, а навіть великих регіонів, у тому числі держав, від забезпеченості їх окремими природними ресурсами чи на їх поєднання. Водночас було очевидно, що багато територій з однаковими чи майже однаковими прир. умовами і ресурсами мають різний рівень господарського р-ку й екон. орієнтацію. Цим аргументом теорії геогр. детермінізму було завдано удару. З’явилися її різновиди.

На зміну географічному детермінізмові прийшов економічний детермінізм, який означає, що розвиток і геопросторова організація с-ва пояснюється вирішальним впливом, замовленням економічного чинника, зокрема економічних законів.