88. Типи виборчих систем.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. 

Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду.

89. Політична поведінка населення.

Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки.

90. Мажоритарні системи.

В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

91. НАПІВПРОПОРЦІЙНІ СИСТЕМИ. Одна з основних сімей виборчих систем. Напівпропорційні системи – це системи, в яких процес розподілу місць в парламенті на основі результатів виборівможна охарактеризувати, як щось середнє між пропорційністю, яку пропонують системи пропорційного представництва, і мажоритарністю, притаманною мажоритарним виборчим системам.Дві найбільш розповсюджені напівпропорційні системи – це система голосування без права передачі голосу іншому кандидату і паралельна (або змішана) система. При голосуванні без права передачі голосу кожен виборець має один голос, але на кожен виборчий округ припадає по кілька місць, що належатимуть кандидатам у депутати, які отримали найбільшу кількість голосів. Це означає, що в чотиримандатному  окрузі кандидатові в середньому необхідно отримати трохи більше 20 % голосів, щоб бути обраним. Така система дає змогу обирати кандидатів від політичних партій, які перебувають у меншості, і в цілому покращує пропорційність представництва в парламенті. Паралельні системи використовують схеми як пропорційного голосування, так імажоритарних округів (один переможець), але на відміну від змішаних систем паралельні системи з їх партійними списками не компенсують диспропорційність, що виникає в мажоритарних округах. Паралельні системи знайшли широке застосування у нових демократичних державах Африки і колишнього Радянського Союзу. Cьогодні 22 країни (або 10 %) світу, де проводяться прямі вибори парламенту, застосовують напівпропорційні системи. Загальна кількість людей, які ними користуються становить близько півмільярда чоловік. Найбільшими країнами, які застосовують класичні паралельні системи є Росія (148 млн. чол.) і Японія (125 млн. чол.).

92. ПРОПОРЦІЙНА ВИБОРЧА СИСТЕМА (СИСТЕМА ПРОПОРЦІЙНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА - PR). (лат. Proporcionalis – той, що має правильне співвідношення). Один із типів виборчих систем. Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії має відповідати кількості виборців, які голосують за неї. Ця система ґрунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та кількістю отриманих мандатів. Вважається, що найкраще пропорційність забезпечується за допомогою партійних списків, але цього результату можна так само легко досягти, якщо пропорційний компонент змішаної системи використати для компенсації диспропорційності, що виникає в результаті голосування в мажоритарних виборчих округах. Разом з тим пропорційне голосування з правом передачі голосу іншому кандидату також може виявитись ефективним. Так, голосування з правом передачі голосу іншому кандидату, де виборці голосують убагатомандатних округах, вказують, в якому порядку вони віддають перевагу запропонованим кандидатам, є ще одним давно відомим варіантом виборчої системи. Історично, пропорційнівиборчі системи з’явились пізніше ніж мажоритарні. У Європі до кінця XIX ст. переважали виборчі системи звичайної більшості, з голосуванням у два й більше тури. До держав, які застосовували таку виборчу систему належали Австрія, Німеччина, Італія, Голландія та Норвегія. Два важливих фактори впливали на прийняття пропорційної системи на території континентальної Європи. Перший – це проблема етнічних і релігійних меншостей; пропорційна система призначалася для забезпечення представництва меншості, і таким чином, нейтралізації потенційної загрози національній єдності і політичній стабільності. Другий чинник – це динамічність процесу демократизації. Дана система прийшла під гаслами справедливості, політичної рівноваги та поваги прав меншості й часто пов’язується з ідеєю адекватного представництва всіх провідних політичних сил. 

93. ЗМІШАНА (ПРОПОРЦІЙНО-МАЖОРИТАРНА, ДОДАТКОВОГО ЧЛЕНСТВА) ВИБОРЧА СИСТЕМА. Тип виборчої системи, що поєднує в собі елементи як мажоритарної так іпропорційної виборчих систем. За цією системою одна частина парламенту обирається за мажоритарною схемою в округах, а інша частина – за пропорційною схемою голосування за партійними списками. При змішаній системі місця, розподілені за партійними списками, компенсують диспропорційність, що виникає під час голосування у виборчих округах.  Можлива комбінація, коли ці елементи діють послідовно або паралельно. Останній варіант, є більш популярним. Він зокрема використовується в Німеччині, Болівії, Венесуелі. Характерним прикладом тут євиборча система ФРН (персоніфікована пропорційна система). Тут половина депутатів нижньої палати парламенту обирається в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, а інша половина – за пропорційною системою на основі партійних списків, запропонованих в суб’єктах федерації. Відповідно кожному виборцю надається два голоси. Один подається за одного кандидата в окрузі, а другий – за один із списків політичних партій. Зустрічається і послідовне сполучення елементів мажоритаризму і пропорціоналізму. Так, в Австралії нижня палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а верхня – на основі пропорційного представництва. Згідно з даною системою передбачається такий порядок встановлення результатів виборів, який призначений усунути об’єктивні вади мажоритарної та пропорційної системи. 94. ГЕОГРАФІЯ ПОЛІТ ПРОТЕСТУ - Протест, звернений до представників влади, мета якого - зміни політичної ситуації, найчастіше, аж до повної зміни політичного курсу та режиму. Актуальні: Антивоєнні протести (проти війни в Іраку, Чечні і т. д.), За легалізацію легких наркотиків (у тому числі марихуани), Антиамериканські протести (проти ідеї однополярного світу і гегемонії США), антиглобалістські протести, Протести нелегальних емігрантів і вимушених переселенців, Антитерористичні протести

95. Формування політичної карти світу - чотири етапи: стародавній, середньовічний, новий і новітній. Стародавній етап (V тис. до н. е. - V ст. н.е.) пов'язаний з виникненням, розквітом і крахом перших державних утворень - двох основних форм державного ладу: монархій (Стародавній Єгипет, Ассирія, Вавилон, Перська держава) і республік (міста-держави Фінікії, Греції, Стародавній Рим). Саме з них розпочався політико-територіальний поділ географічного простору. Середньовічний етап (V-ХV ст.) супроводжувався територіальними захопленнями земель великими феодальними державами, внаслідок чого політична карта була вкрай роздрібненою та нестійкою. У цей період існували такі могутні держави, як Священна Римська імперія, Візантія, Англія, Португалія, Київська Русь. Новий етап (на межі ХV-ХVІ ст. - поч. Першої світової війни ) характеризується великими географічними відкриттями і, як наслідок, поділом світу на колоніальні імперії. Найбільшими серед таких були Іспанська, Португальська, Голландська, Британська, Французька, Російська, Османська, Німецька тощо. Водночас це епоха зародження, розвитку й утвердження ринкових відносин. Новий етап творення політичної карти світу тривав із середини XVII ст. до Першої світової війни на початку XX ст. У цей час утверджуються і стають панівними ринкові відносини. В їх сферу втягуються найвіддаленіші куточки планети. Колоніальні завоювання, розпочаті Іспанією і Португалією ще в середньовічні часи, розгортаються з новою силою. Цього разу їх проводять молоді капіталістичні країни — Нідерланди й Англія. У XVIII ст. вибороли незалежність Сполучені Штати Америки. На початку XIX ст. звільнилися іспанські колонії Латинської Америки. Виникло 15 нових незалежних держав. Упродовж XIX ст. і до Першої світової війни європейські держави захопили майже всю Африку. Було завершено поділ світу між найсильнішими на той час державами (Великобританія, Франція, Німеччина та ін.). Закінчився і новий етап творення політичної карти світу. Новітній етап (1914 р. - до наших днів), за якого відбуваються новий перерозподіл поділеного на той час світу, процеси деколонізації, визнання суверенітетів десятків держав, утворення низки авторитетних міжнародних організацій та ін. Новітній етап поділяють на три періоди. Визначальними подіями першого періоду (1914-1939 рр.) були розпад Австро-Угорської імперії і поява на політичній карті світу групи нових незалежних країн. Зокрема, на політичній карті Європи з'явились такі держави, як Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Литва, на короткий час Українська Народна Республіка та ін. Загалом в 1939 р. була 71 суверенна країна. До того ж у цей період утворилася величезна держава з командно-адміністративним типом економіки - СРСР і світ розколовся на дві системи за ідеологічним принципом. Утворилося дві Німеччини, дві Кореї, два В'єтнами, два Китаї. Одні й ті ж нації, але тепер уже в різних країнах, почали одночасно будувати різні системи — комуністичну і ринкову (капіталістичну), тому в людства нарешті з'явилася реальна можливість на практиці пересвідчитися, яка з них є кращою. Виявилося, що ринкова система набагато ефективніша за соціалістичну (комуністичну). Тому остання збанкрутіла і зазнала краху.Характерною ознакою другого періоду новітнього етапу у формуванні політичної карти світу (після закінчення Другої світової війни і до початку 1990-х років) є крах колоніальної системи. Десятки країн Африки, Азії, Латинської Америки упродовж цього періоду проголосили незалежність, визволившись з-під колоніального гніту. Особливо результативним виявився 1960 р. - "рік Африки", коли на політичній карті Чорного континенту з'явилися десятки суверенних країн.Третій період новітнього етапу формування політичної карти світу позначився розпадом Радянського Союзу в 1991 р. і крахом соціалістичного табору. Як наслідок, на політичній карті світу замість 15 колишніх республік СРСР з'явилася ціла низка незалежних країн. Крім того, об'єдналася Німеччина і, навпаки, розпалися Союзні Республіки Югославія та Чехословаччина. Виникли нові незалежні держави і в Океанії, в Африці. Визначено долю Гонконгу та Аоминю, які відійшли до Китаю.

96. Імперії і колонії. Імпе́рія — історична форма державно-політичного утворення. Імперія — «вид територіальної державної системи, всередині якої цілі народи чи нації (навіть якщо вони зберігають видимість територіальної чи іншої окремішності) вважаються панівними або підлеглими... Імперія - це велика монархічна держава, на чолі якої стоїть імператор або імператриця. Також велика імперіалістична держава, яка має колонії^[4]. Історична форма державногоутворення, що включає в себе силоміць приєднані (підкорені) інші народи та території. Імперія, як метрополія, може включати в себе внутрішні колонії (котрі звуться «національними окраїнами»), або зовнішні колонії. В цьому випадку імперія, як правило, зветься«колоніальна держава»). Політична влада в імперії побудована на жорсто ієрархічному принципі і належить одній особі (монарх), або закритій олігархічній групі. Економічний обмін між метрополією та окраїнами нерівноцінний — центр використовує колонії як ресурсні придатки. Колонія – залежна територія що знаходиться під владою іноземної держави, без самостійної політ., економ. Влади, керована на основі особливого режиму.

97. Післявоєнний біполярний світ – постбіополярний світ. З розпадом СРСР і «табору соціа­лізму» зникли двополюсність сві­ту та конфронтація по лінії Схід— Захід. З політичної сцени пішов головний військовий про­тивник Сполучених Штатів Америки, що дало змогу лік­відувати загрозу всесвітньої ядерної катастрофи. Демокра­тичні перетворення, розвиток вільного ринку стали визна­чальними рисами трансформації країн — від Європи до Латинської Америки, від Африканського континенту до Азії. Змінилася конфігурація геополітичних сил у постдвополюс-ному світі. Фактична перемога в «холодній війні» перетворила США на одноосібного світового лідера — єдину наддержаву у військово-політичному вимірі, яка має можливість втруча­тися у події, що відбуваються в будь-якій частині земної кулі. За умов нового світоустрою змен­шується значення військово-силового і військово-політич­ного чинників, що раніше визначали реальну вагу і вплив тієї чи іншої держави. Саме це значною мірою сприяє появі нових світових лідерів — «полюсів тяжіння» — Японії, Китаю,Європейського Союзу, Австралії, Тайваню та ін. Звичайно ж, у багатополюсному світопорядку важливу роль зберігає і Росія. Дедалі більша кількість країн виходять зі сфери супер­ництва великих держав і набувають здатності здійснювати самостійну політику, інколи всупереч своїм колишнім пок­ровителям. Утрачають зміст поділ світу на «три світи», саме розуміння «третього світу». Щодо нових індустріальне роз­винутих країн, то їхня кількість щороку зростає. Після закінчення «холодної війни» усе змінилося — між­народна безпека розпалася на мозаїку численних конфліктів і воєн, що виникають постійно й повсюдно. Зникає ідео­логічне протистояння, але натомість розширюються та загос­трюються зіткнення на основі національних, конфесійних, соціально-економічних, внутрішньополітичних чинників. Ситуація ускладнилася появою на міжнародній арені внаслідок розпалу СРСР та Чехословаччини, а також Югославії великої кількості нових держав. На єдиного світового лідера перетворилися Сполучені Штати Америки. Нова ситуація склалася й на терені колишнього СРСР. Учорашні республіки стали суб'єктами міжнародного права, забезпечили собі можливості суверенного внутрішнього та міжнародного життя.

98. Міжнародні організації, альянси, угоди. Міжнародні організації — об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги її суверенітету. Загальнополітичні організації:  (ООН), Ліга Арабських Держав (ЛАД), Організація Американських Держав (ОАД), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), (СНД), Азіатсько-Тихоокеанська Рада (АЗПАК).Військово-політичні організації:  (НАТО), Західноєвропейський союз (ЗЄС), АНЗЮС тощо. Міжнародні економічні об'єднання: Велика вісімка,  (СОТ), (ОПЕК), Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), .Регіональні організації:  (ЄС),  (ГУАМ), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ). Валютно-фінансові організації: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР),  (МВФ). Міжнародний стратегічний альянс — це відносно тривала між організаційна угода із співробітництва, яка передбачає спіль­не використання ресурсів та (або) структур управління двох чи більше самостійних фірм із декількох країн для реалізації за­вдань, пов'язаних з місією кожної з них. МСА — функціональні структури які засновані на формаль­ному чи (інколи) на неформальному договорі. Організації-засновники здійснюють спільне управління та контроль за діяльніс­тю МСА. До міжнародних стратегічних альянсів відносяться: функці­ональні угоди за спільними науково-дослідними та дослідни­цько-конструкторськими робота; з розвитку та вдосконалення виробництва (консорціуми); угоди про участь в активах із створенням нової організації (спільні підприємства) і без створення нових організацій (придбання частки участі, обмін акціями). В відповідності до цілей - різні форми співпра­ці: від повного злиття до незалежних трансакцій відкритого ринку. Міжнаро́дний до́говір — це регульована міжнародним правом угода, укладена державами і/або іншими суб'єктами міжнародного права. Статус міжнародного договору не залежить від його конкретного найменування: угода, конвенція, статут міжнародної організації, протокол. Розрізняють «договори-контракти» та «договори-закони». Перші встановлюють взаємні зобов'язання сторін. Другі встановлюють загальні правила поведінки, які не знасновані на взаємності. Типовий приклад «договорів-законів» — договори про Права людини. Міжнародні договори є одним з найважливіших джерел міжнародного права.

99. Транснаціональні корпорації і їх роль в світі. Транснаціональні корпорації – корпорація, в якій головна компанія належить капіталу однієї країни, а філії знаходяться в багатьох країнах. Сучасні тенденції в розвитку ТНК: 1) втрата панування американських ТНК і посилення позицій японських і західноєвропейських ТНК; 2) посилення взаємозалежності, економічних звўязків та інтересів розвинених країн; 3) набирають сили нові індустріальні країни (НІК), їх нові ТНК, і – відповідно – посилюється конкурентна боротьба у світі транснаціонального бізнесу. Позитивні наслідки діяльності ТНК: - приток капіталу; - залучення технологій; - розвиток виробництва; - забезпечення зайнятості. Негативні наслідки: - можлива однобічна спеціалізація національного виробництва, спеціалізація на добувних галузях промисловості, екологічно шкідливому виробництві; - вивіз капіталів і прибутків з країни, що приймає. Кількість ТНК сягає 40 тис., а філій за межами країн базування – 206 тис. В цілому ТНК забезпечують близько 50% світового промислового виробництва. На ТНК припадає більше 70% світової торгівлі. З 100 найбільших економік у світі, 52 — транснаціональні корпорації, інші — держави. ТНК справляють великий вплив в регіонах, оскільки мають значні кошти, вплив на громадськість, політичне лобі. Транснаціональні корпорації відіграють важливу роль в глобалізації. ТНК мають дуже вагому роль в світових науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках.

100. Недержавні утворення на карті світу. Серед недержавних учасників міжнародних відносин виділяють міжурядові організації, неурядові організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили і рухи, що діють на світовій арені. Зростання їхньої ролі та впливу стали відносно новим явищем у міжнародних відносинах, характерним для післявоєнного часу. ще одним нетрадиційним актором сучасних міжнародних відносин виступає окремий індивід. Індивід фактично перетворюється, хоча б частково або додатково, у суб'єкта міжнародних відносин слідом за державами, міжнародними організаціями і приватними об'єднаннями міжнародного масштабу.

Недержавні утворення - це утворення, які створюють на договірній основі задля досягнення спільних цілей у політичній, економічній, екологічній та ін.. сферах.

На сьогодні у світі функціонує близько 60 міжнародних організацій, які діють на основі своїх статутів, які не мають відкритих статутних документів («велика вісімка», «Велика індустріальна двадцятка», Білдерберзький клуб, Всесвітній економічний форум та інші).

ООН сформувалася після Другої світової війни, і зараз діє майже у всьому. Існує велика кількість підрозділів Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Секретаріат, Міжнародний суд…

Також існує такі організації Рада Європи, Організація Американських Держав, Африканський союз, які прирівнюють до ООН. Також Снд, Британська Співдружність, Опек, Ліга арабських держав. Також всім відома військова організація НАТО. ЄС одна з основних організацій Європи ЄС. НАФТА члени 3 великі північно-амер. Держави (Канада, мексика, США).

Віс ці організації створені для обєднання певних територій для досягнення певних цілей. Вони успішно функціонують та розвивають відповідні території.