49. Критична геополітика.

Критична геополітика стверджує, що практика вивчення геополітики апріорі не може бути нейтральною або політично незаангажованою. На відміну від класичної геополітики, що є формою політичного дискурсу, який намагається пригнічувати власну політику та географію, уявляючи себе над політикою та географією, критична геополітика наполягає на ситуативному, залежному від контексту та охоплюючому всі вищенаведені типи підході.

Критична геополітика характеризується певною гендерною природою — державним управлінням, що залежить від людського фактору, коли політичні лідери ініціюють військові дії з метою задоволення або компенсації власних потребпроблем, коли гео-графія визначається біо-графією тощо.Критична геополітика, на думку Д. Тоала, як і класична, а в деяких аспектах навіть і більше, зосереджується на теоретичних аспектах досліджуваних проблем.

Критична геополітика виходить з ототожнення реального фізичного і концептуальних просторів, сполучаючи елементи політичної економії й геополітичної практики, культурології й народної фольклорної геополітики, видової ідентичності й геополітичного дискурсу, психоаналітики й геополітичної уяви, образів телекомунікаційних мереж і геополітичних кіберорганізацій, кібернетичних війн і віртуальної геополітики, глобалізації й реструктуризації геополітичних регіонів.

50. Політичний простір і геополітичне положення.

Простір політичний - рефлексивне, синтетичне визначення політичної організації суспільства. Політичний простір як категорія дозволяє зафіксувати єдність утримування й форми політичного процесу в його мірному, придатному до виміру абстрактнім зображенні. Усвідомлення політичного простору здійснюється у формі моделей, алгоритмів, ідеальних типізованих конструкцій, стереотипів, архетипів і т.д. Політичний простір відрізняється від усіх інших форм простору, наприклад географічного або економічного. Це соціальна система, яка розташована по специфічних політичних осях. Таке вираження політики дозволяє найбільше адекватно досліджувати суспільну цілісність у політичних відносинах (див. політичний простір Росії). У такий спосіб сформована модель політики дозволяє втілити тенденцію до синтетичної рухливості, яка поєднує в єдину систему такі елементи політичного, як ідеологія, аксіологія, еліти, влада, держава, політичні інститути. Політична свідомість у просторовім вираженні націлене на усвідомлення цієї цілісності й виявлення справжнього місця в ній для кожного елемента. Парадигмальная орієнтація дослідника впливає на інтерпретацію політичного простору, визначає його форму й утримування. Дослідник створює його на певній підставі по парадигмальным законам. Наприклад, для Маркса політичний простір не мав своєї особливої специфіки, а виражало лише з достатньою необхідністю економічна підстава. Стан класової структури жорстко визначав простір політики. Вебер створив парадигму багатофакторного простору. У його конструкції враховувалися багато факторів, включаючи масову свідомість (протестантизм). Многофакторность і поліваріантність просторової визначеності роблять цю форму пізнання досить рухливий, релятивної. Отже, щоб зберегти об'єктивність, дослідникові необхідно володіти високою культурою.

Геополітичне положення — складна категорія, що визначається сукупністю відношень з іншими країнами та великими природними об'єктами, ринкам збуту товарів та сировини, торгівельним шляхам, що мають суттєвий політичний, соціальний і екологічний вплив. Також геополітичним положенням називають положення держави відносно інших держав з точки зору загальнополітичних, економічних та воєнно стратегічних інтересів. Геополітичне положення країни можна оцінювати на різних рівнях:

макрорівень — положення відносно світових центрів політики та економіки,

мезорівень — положення відносно великих регіонів та угруповань країн,

мікрорівень — положення відносно сусідніх країн.

Геополітичне положення оцінюється як вигідне, чи не з різних аспектів. На сучасному історичному етапі розвитку людства важливими елементами геополітичного положення слугують розміри країни, протяжність — компактність, обриси її кордонів, наявність виходу до морів.

Сучасні філософи, політологи, правознавці визначають мультикультуралізм як ідеологію, політику та соціальний дискурс, що визнає правомірність та цінність культурного плюралізму, значимість різноманіття культурних форм. Цементуючим фактором полікультурного, фрагментованого суспільства можуть стати тільки загальнолюдські цінності, дотримання прав людини в усіх сферах життя (в тому числі, захист прав національних, мовних, політичних, релігійних меншин), а значить – процес неухильної демократизації суспільства. Саме мультикультуралізм, заснований на загальнолюдських цінностях, на принципах рівноправного співіснування різноманітних форм культурного життя, в тому числі, субкультурних форм, може стати поєднуючою ідеологією. Мультикультуралізм можна розглядати не тільки як концепцію, практику та політику країн іммігрантських, а й всіх сучасних полікультурних держав світу, що глобалізується, адже меншини (етнічні, мовні, релігійні, політичні, мовні, ін.) як іммігрантські, так і корінні, сьогодні висувають державі вимоги, в основі яких лежить бажання „визнання”. Сучасні вчені розрізняють два основних різновиди культурного розмаїття: розмаїття як результат інтеграції, внаслідок розширення кордонів, культур, раніше автономних і прив’язаних до однієї території і розмаїття як результат імміграції. Яку б модель мультикультуралізму не брала країна за основу, базовим принципом цієї моделі на практиці, у державній політиці є принцип культурної свободи, тобто надання індивідам права жити у відповідності з власним вибором, маючи реальну можливість оцінити й інші варіанти.