45. Новітня пг: Сучасна проблематика пг.

46. Теорія „світових систем” і пг.

Загальна теорія систем була запропонована Л. фон Берталанфі в 30-ті роки ΧΧ ст.[1] Ідея наявності загальних закономірностей при взаємодії великої, але не бескінечної кількості фізичних, біологічних і соціальних об'єктів вперше була висказана Берталані в 1937 році на семінарі по філософії в Чиказькому університеті. Однак, вперше його публікації на цю тему появилися тільки після війни. Основною ідеєю Загальної теорії систем, запропонованої Берталанфі є визнання ізоморфізму законів, які управляють функціонуванням системних об'єктів.

В 50-70-ті роки ΧΧ ст. було запропоновано ряд нових підходів до побудови Загальної теорії систем такими науковцями як, М. Месарович, Л. Заде, Р. Акофф, Дж. Клір, А. І. Уйомов, Ю. А. Урманцев, Р. Калман, С. Бір, Е. Ласло, Г. П. Мельников та ін. Загальною рисою цих підходів була розробка логіко-концептуального і математичного апарату системних досліджень. Методологія системного мислення, яка розробляється в Московському методологічному кружку Г. П. Щедровицьким, його учнями і співробітниками є подальшим продовженням і розширенням Загалної теорії систем.

Фон Берталанфі також ввів поняття і дослідив відкриті системи — системи, які постійно обмінюються речовиною і енергією з зовнішнім середовищем.

Сам Берталанфі вважав[1], що спільні цілі або методи з теорією систем мають (частково) такі наукові дисципліни:

-Кібернетика, яка базується на принципі зворотного зв'язку.

-Теорія інформації, яка вводить поняття інформації як певної величини, яку можна виміряти і розвиває принципи передачі інформації.

-Теорія ігор, яка аналізує в рамках власного математичного апарату раціональну конкуренцію двох або більше протидіючих сил з ціллю досягення максимального виграшу і мінімального програшу.

-Теорія прийняття рішень, яка аналізує раціональні варіанти вибору всередині людських організацій.

-Топологія, яка включає несиметричні області, такі як теорія мереж і теорія графів.

-Факторний аналіз, тобто процедури виділення факторів у багатозмінних явищах в соціології та інших наукових галузях.

Загальна теорія систем у вузькому смислі, яка має на меті вивести із загальних визначень поняття «система», ряд понять, характерних для організованих цілих, таких як взаємодія, сума, механізація, централізація, конкуренція, фінальність і т. д., і застосовуюча їх до конкретних явищ.47. Концепції держави в ПГ.

48. Постмодернізм і теорія „конструювання” простору,

Постмодернізм пропонує для географії критичну модель, ставлячи під сумнів те розуміння простору, яке було сформульоване в рамках науки, прив'язаної до простору, та уявлення про науку як про єдину систему знання й істини. У світлі цієї критики географи звернулися до соціології, політичної економії, антропології та лінгвістики, щоб переосмислити процеси, якими витворюються просторові структури. Тому дискурс суспільно-економічних умов постмоде-рної сучасності насамперед стосується еволюції глобальної економіки та геополітики. Кидаючи виклик закритості та однозначності метанара-тивів, постмодерністська, постструктуралістсь-ка парадигма знання найвище оцінює неоднорідність та відмінність, локальне і специфічне. Ця парадигма також дає критику підсумкового та виняткового дискурсу постмодерних умов.

Істотним імпульсом, що формує історико-матеріалістичний погляд на географію, є праці Мішеля Фуко та Анрі Лефевра. Фуко досліджував значення простору в "Питаннях географії" та в прочитаній 1967 р. лекції, якій він дав назву "Про інші простори" (перекладена англійською мовою 1986 p.). У цих працях Фуко говорить про панування часу та історії у філософії XX ст., що визначала простір як щось детерміноване, нерухоме і антидіалектич-не. Проти цього погляду Фуко висунув поняття "історії простору", яке намагається висвітлити соціальні механізми витворення простору, складний зв'язок між простором, знанням та владою і, що найважливіше, людським тілом. Фуко особливо цікавлять простори модерності, "гетеротопії", де суспільні практики зустрічаються з ідеологіями простору.