Лекція № 20.

Тема: Міжнародна економіка та її роль у зростанні добробуту людської спільноти світу.

План:

1.Сутність, об'єктивні умови та особливості формування міжнародної економіки.

2.Всесвітній ринок товарів та послуг.

Ключові терміни та поняття міжнародна економіка, всесвітній ринок товарів та послуг.

Література (основна та додаткова)

1. Базилевич В. Д. Економічна теорія: Політекономія. - К.: Знання - Прес, 2006.- с. 23-29, 43-44,48-54, 128-134.

2. Дзюбик С. Д., Ривак ОС. Основи економічної теорії: Навч. Посібник.-2-ге вид., перероб. І доп. - К.: Знання, 2008.- с. 25-35,53-55.

3. Політична економія. Навчальний посібник / за ред. д.е.н., проф.. Г.І. Башнянина і к.е.н., доц Є. С. Шевчук. 5-те вид., стереотипне. - Львів: Новий світ - 2000, 2006. – с.15-29.

4. Основи економічної теорії. Навч. посіб./ За ред. Козака Ю. Г., Шаповал С. С. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 264 с.

5.Основи економічної теорії. Підручник. 3-тє вид. За ред. проф. Ніколенка Ю.В., Київ: ЦУЛ, 2009. - 540с.

6. Семененко В. М., Коваленко Д. І., Бугас В. В., Семененко О. В. Економічна теорія. Політекономія. Навчальний пос. – За заг. ред. В. М. Семененка та Д. І. Коваленка. – К.: Центр учбової літератури, 2010. –360 с.

7. Щетинін А. І. Політична економія. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 480 с.

1.Сутність, об'єктивні умови та особливості формування міжнародної економіки. Світове господарство – результат тривалого історичного розвитку. Як відповідна система воно оформилось на рубежі ХІХ і ХХ ст. на основі діяльності міжнародних корпорацій і виникнення колоніальних імперій. Ця система включала різнорідні складові, які істотно різнилися за соціально-економічним рівнем розвитку і структурою народного господарства. Разом з тим розвиток цих різноманітних складових перебував під впливом загальносвітових процесів: розгортання промислової революції та кардинальні зміни у продуктивних силах. Три останні десятиріччя XX ст. ознаменували собою початок нового періоду в розвитку сучасного світового господарства. Воно дедалі більше набувало ознак цілісності, оскільки економічна взаємодія країн у світовому масштабі активізувалась й охоплює ширший спектр економічних відносин.

Об’єктивною основою формування світового господарства є суспільний поділ праці, який «перетнув» рамки національних господарств і перетворив економіки більшості країн в ланцюги єдиного світово-го відтворювального процесу. Економічна взаємодія на світовому рівні здійснюється і в сфері обігу, і в сфері безпосереднього виробництва як у формі обміну товарами і послугами, так і у вигляді виробничої кооперації на основі руху капіталів. Це свідчення того, що відбувалась і продовжується нині інтернаціоналізація господарського життя. Світове господарство становить собою сукупність національних економік окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці та економічних зв’язках між ними. Інакше кажучи, світове господарство — це система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками. Таким чином, у загальному вигляді дане господарство вклю чає дві складові: національні господарства та міжнародні економічні зв’язки між країнами-партнерами. Міжнародні економічні відносини (зв’язки) є похідними від національних відносин, але їх розвиток генерує зростання національних економік. Розвиток міжнародних економічних зв’язків зазнає на собі вплив цілого ряду специфічних факторів. По-перше, в світовому господарстві економічні зв’язки складаються між суверенними державами і тому вони, як правило, значно більшою мірою піддаються державному контролю. При цьому в кожній країні формується своя особлива система економічного регулювання. По-друге, ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж усередині країни, що істотно змінює механізми конкуренції, принципи ціноутворення тощо. По-третє, в рамках світового господарства не існує єдиної грошової системи і в міжнародних економічних зв’язках використовуються валюти різних країн. При детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи структури світового господарства: світовий ринок товарів і послуг; світовий ринок капіталів; світовий ринок робочої сили; міжнародну валютну систему; міжнародну кредитно-фінансову систему. Крім того, процеси інтернаціоналізації інтенсивно розвиваються в сферах науки, культури, інформації. Це сприяє, особливо останнім часом, становленню і розвитку відповідних міжнародних ринків. Основними суб’єктами світового господарства є: держави з їх народногосподарськими комплексами; транснаціональні корпорації (ТНК); міжнародні організації та інститути. Все це свідчить, що сучасний світ, зважаючи на глибокі суперечності та відмінності між державами, взаємозв’язаний, взаємозалежний і становить собою відповідну структурну цілісність, яка зумовлена рядом факторів. По-перше, загальністю НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних дій багатьох країн. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення науки і техніки. Тому держави повинні об’єднувати свої зусилля. По-друге, поширенням і поглибленням інтернаціоналізації виробництва та обігу на основі міжнародного поділу праці та міжнародної інтеграції господарської діяльності. По-третє, динамічним розвитком світової інфраструктури («кровоносної системи» світового господарства»): світової транспортної системи та мережі комерційної і комунікаційної інформації; єдиної системи науково-технічної інформації; формування уніфікованої статистичної звітності тощо. По-четверте, посиленням ролі держави і міжнародних економічних організацій стосовно світогосподарських зв’язків, що надає їм ознак функціональної і структурної впорядкованості. Насамкінець, по-п’яте, необхідністю об’єднання на міждержавному рівні зусиль для вирішення глобальних проблем людства (екологічних, продовольчих, освоєння космосу і Світового океану). Зростає і потреба у взаємодії світового товариства за екстремальних ситуацій (землетруси, повені, ядерні аварії і т. п.). Пряма взаємодія національних економік піддається впливу й опосередкованими факторами, в т. ч. політичними. Цей вплив може сприяти подальшому зближенню господарського життя окремих країн, тобто зумовлювати інтеграційні тенденції у світовому господарстві. Разом з тим можливі і відцентрові тенденції, за яких національні економічні інтереси превалюють над інтернаціональними, тобто відбувається відособлення економіки тієї чи іншої країни. Сучасна людська цивілізація є дуже різноманітною і бага-тогранною. Нині налічується близько 200 суверенних держав, в яких проживає понад 6 млрд людей. Кожна з країн — це самостійний економічний суб’єкт, який здатний відповідною мірою впливати на функціонування тих чи інших елементів світової економіки. Усі держави мають свою історико-географічну, національну, релігійну і соціально-політичну специфіку, яка в різноманітних формах відбивається в соціально-економічних особливостях розвитку відповідної країни. Нині світ поділений на різні соціально-економічні системи, міжнародні угруповання, які відрізняються між собою цілями, механізмом функціонування, ефективністю дії цих механізмів тощо. Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних критеріїв*1. Так, за економічними ознаками (специфікою господарських систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з перехідною економікою; з неринковою економікою (або ті, що розвиваються). За ступенем економічного розвитку країни поділяють також на три групи: високо-, середньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення. Протягом 90-х років характерним явищем було поглиблення соціально-економічної диференціації країн світового товариства, насамперед за рівнем розвитку. У відносно невеликій групі нових індустріальних держав Південно-Східної Азії відбувалось економічне зростання та їх зближення з рівнем розвитку промислово розвинутих країн. Ці процеси були притаманні і ряду нафтоекспортуючих країн Азії (Саудівській Аравії, Кувейту, Арабським Еміратам та ін.). У найменш розвинутих (бідних) країнах Африки, Азії (Чад, Ефіопія, М’янма та ін.) збільшилось відставання навіть від середніх показників країн, що розвиваються. Характерною ознакою сучасного світового господарства є нерівномірність економічного розвитку, а відповідно й неоднакова інтенсивність та частка їх участі у світових економічних процесах. Так, на кінець 90-х років частка у світовому обсязі ВНП країн з розвинутою економікою, яких нараховується близько 30, становила понад 56 %; країн з перехідною економікою (їх теж близько 30) — трохи більше 4, а для майже 130 країн, що розвиваються, перевищувала 39 %. Істотно відрізнялась їх частка і у світовому експорті товарів та послуг, де вона відповідно становила 78,6 %; 4,2; 17,2 %. Поряд з міжнародною торгівлею важливими формами світогосподарських зв’язків є також вивезення капіталів, валютно-фінансові відносини, міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція, зміст яких буде розкрито нижче. При цьому слід зазначити, що кожному рівню розвитку ринкових відносин у згаданих групах країн характерна відповідна інтенсивність зовнішніх зв’язків. У комплексі факторів, які спонукають країни до економічної взаємодії, важливе місце належить завданням з впровадження результатів НТП, переходу передових країн на постіндустріальну стадію розвитку. Саме ці завдання багато в чому визначають характер і форми міжнародного співробітництва, специфіку участі в ньому кожної окремої держави, характер торговельно-економічних, фінансових та інших взаємозв’язків між різними країнами. Це передбачає наявність надзвичайно великого різноманіття країн з точки зору їх місця у структурі світового господарства, типів соціально-економічної організації виробництва і розподілу. Але в цій структурі достатньо чітко визначаються центр і периферія, межі яких рухливі, мінливі і багато в чому визначаються рівнем розвитку продуктивних сил у тій чи іншій країні. В економічній літературі до центру головним чином відносять розвинуті країни з ефективним ринковим господарством, які розвиваються по типу змішаної економіки (або соціального ринкового господарства), тобто країни з гнучким економічним механізмом, здатним динамічно адаптуватися до світогосподарської кон’юнктури, експортуючи високотехнологічну продукцію. Периферія — це в основному країни, що розвиваються, які, зазвичай, мають сирови нну спеціалізацію, недостатньо ефективний механізм економічного саморозвитку, відносно низький рівень внутрішньої інтегрованості народного господарства. Значно ускладнює можливості динамічного економічного розвитку цих країн і зовнішній борг, який перевищує 1 трлн дол. Зрозуміло, що найбільшою мірою інтернаціоналізація економічної діяльності характерна для групи країн центру. Однак і центр, і периферія зовсім не відособлені, а навпаки, тісно взаємопов’язані, хоча їх економічне співробітництво досить складне і суперечливе. Немає і надзвичайно жорсткого закріплення місця країни в ієрархічній структурі світового господарства. Зростання взаємозалежності різних груп країн при всій нерівномірності цього процесу дозволяє повніше використовувати національні ресурси для розв’язання внутрішньогосподарських і загальносвітових завдань. Нині, коли взаємна залежність посилюється поглибленням інтернаціоналізації господарських зв’язків, НТР та принципово новою роллю засобів інформації і комунікації, неможливе ефективне функціонування економіки за умов автаркії — національного економічного самозабезпечення. Єдність світового господарства досягається через розв’язання різноманітних суперечностей, які розгортаються на фоні всього соціально-економічного, регіонального і функціонального розмаїття світу. Можна виокремити такі основні групи суперечностей: по-перше, це суперечність між країнами розвинутої ринкової економіки і країнами, що розвиваються; по-друге, між розвинутими країнами і країнами з перехідною економікою; по-третє, всередині всіх цих масивів держав. У своїй основі вони зумовлені дією закону нерівномірності економічного розвитку країн, а також різними темпами і рівнями структурної перебудови національних економік, наявністю неоднакових умов для ведення конкуренції на світовому ринку тощо. Характер розвитку і розв’язання суперечностей впливає на всі складові світового госпо-дарства. Таким чином, структурна цілісність сучасного світового господарства має чітко виражений діалектичний характер: єдність його складових елементів поєднується з постійним їх протиборством (суперництвом) на різних рівнях і у різних масштабах. Процес взаємодії, у т. ч. й суперництва, структурних елементів світової економіки виявляє себе і у встановленні прямих зв’язків між підприємствами та об’єднаннями різних країн, поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні та функціонуванні міжнаціональних спільних підприємств і особливо — міжнародних економічних організацій. Поглиблення взаємозв’язку всіх ланок світового господарства спирається на розвиток міжнародного поділу праці.

2.Всесвітній ринок товарів та послуг. Світовий ринок товарів і послуг — це сфера торгових відносин між різними країнами, що ґрунтується на основі розвитку міжнародного поділу праці. Всесвітній ринок товарів і послуг сформувався на основі розвитку міжнародної торгівлі як форми економічних зв'язків між країнами, що спеціалізувалися на виробництві певних видів продукції. А. Сміт прийшов до висновку, що кожна країна має спеціалізуватися на виробництві та експорті тієї продукції, у виготовленні якої вона має абсолютні переваги. Це означає, що ті товари, виробництво яких для неї обходиться дешевше ніж іншим країнам, вона повинна виробляти для задоволення потреб не тільки своєї країни, ай для продажу іншим країнам. Купувати, ввозити держава повинна ті товари, виробництво яких у її межах обходиться дорожче. І відбір тих товарів, на виробництві яких країна спеціалізується, здійснює не уряд, а ринковий механізм. Від зовнішньої торгівлі виграє кожна нація, оскільки вона має певну абсолютну перевагу у виробництві тих товарів, які реалізує на міжнародному ринку.

На міжнародному ринку продається найконкурентніша продукція, виготовлена з нижчими витратами і з кращими споживними властивостями. На міжнародному ринку ведеться конкуренція за здобуття ринків інших держав. А ціни, що складаються на цьому ринку, відображають не усереднені національні затрати, а середні затрати виробництв, що реалізують товари на міжнародному ривку. Основними центрами торгових зв'язків на міжнародному ринку є (рис. 1): 1. Міжнародні товарні біржі; 2. Міжнародні товарні аукціони; 3. Міжнародні ярмарки; 4. Торги; 5. Виставки і торгові доми.

Рис. 1. Світовий ринок

Міжнародна біржа — це масовий ринок товарів, купівля-продаж яких здійснюється за зразками або стандартами без наявності самих товарів на біржі. Тут можуть бути лише зразки. Отже, це торгове місце, де зустрічаються продавці й покупці, укладаються угоди, а товари постачаються до місця призначення згідно з угодою. Характерною рисою товарних бірж є те, що вони перебувають під впливом великих ТНК. Тому ціни на них переважно диктуються монополіями. Міжнародні біржі є здебільшого акціонерними компаніями. Міжнародні товарні аукціони — це спеціально організовані в певних місцях ринки, які діють періодично і на яких методом публічних торгів по черзі відбувається продаж раніше оглянутих товарів. (Товару на аукціоні може не бути, бо ним може бути завод, будівля, земельна ділянка тощо). Товар передається тому покупцеві, який запропонував найвищу суму. Міжнародні торги і ярмарки — це ринки товарів і послуг, які організовуються періодично. На них зустрічаються продавці і покупці, продаються товари, укладаються угоди. Вони бувають регіональні, національні й міжнародні. Виставка — публічна демонстрація досягнень у певній галузі економіки, науки, культури. Держави часто фінансують організацію таких виставок. Вони розширюють економічні зв'язки, популяризують досягнення в певних галузях науки, техніки виробництва. На них укладаються угоди про реалізацію товарів, послуг і науково-технічне співробітництво. Вони популяризують досягнення і створюють престиж певним галузям. У сучасних умовах на світовому ринку все більше торгують продукцією машинобудування, електронної промисловості, технологіями, послугами, патентами, ліцензіями. Сучасний світовий ринок стає все більше регульованим. Його регулювання здійснюється СОТ, МВФ, МБРР, ТНК та регіональними спеціалізованими організаціями такими, як ОПЕК, Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Асоціація держав Південно-Східної Азії та інші. Міжнародна торгівля — торгівля між країнами, яку формують ввезення (імпорт) та вивезення (експорт) товарів і послуг, що підпорядковуються дії відповідних законів. Оскільки дія закону інтернаціоналізації виробництва зумовлює процес інтернаціоналізації ринку, а отже, дію закону випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробництва, то за 1913—1939 pp. зростання виробництва (43%) випереджало зростання міжнародної торгівлі (19%), а в 1981—1997 pp. світова торгівля зростала швидше майже в 1,6 раза, ніж виробництво. За цей період (1913—1939 і 1981—1996) обсяг міжнародної торгівлі зріс відповідно більш як удвічі й у понад 30 разів, а з 1981 по 2000 рік таке випередження становило приблизно 1,5 раза. У межах закону випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі діють такі закономірності: — випереджаюче зростання торгівлі послугами порівняно з темпами міжнародної торгівлі. Так, якщо для двократного зростання обсягів торгівлі послугами потрібно менше 8 років, то для відповідного зростання міжнародної торгівлі — приблизно 15 років. У 2000 р. частка експорту послуг у світовій торгівлі досягла 40%. Це зумовлено зростаючою роллю послуг у процесі розширеного відтворення (матеріального продукту, основної продуктивної сили, самих економічних відносин на національному й інтернаціональному рівнях), значним скороченням транспортних витрат (що посилило мобільність виробників і споживачів послуг), зростанням ролі послуг у здійсненні міжнародної торгівлі типовими товарами (послуги страхових компаній тощо) та іншими факторами. Експорт з України у 1999 р. становив 3,6 млрд. дол. (у 1997 p. — 4,7 млрд., у 2003 — 4,2 млрд.), проте експорт ліцензійних послуг (що є ознакою експорту високих технологій) — лише 4 млн. дол., комп'ютерних послуг — 12,2 млн. дол., у 2002 — 4,2 млн. дол. (0,1% загального обсягу); — випереджаюче зростання торгівлі готовими виробами порівняно з товарами паливно-сировинної групи, а в межах перших — машинами й устаткуванням. Так, у 50-ті роки у загальному обсязі міжнародної торгівлі частки готових виробів і товарів паливно-сировинної групи становили приблизно по 50% . Наприкінці 90-их років частки готових виробів у світовій торгівлі зросла до 70%, а частка товарів паливно-сировинної групи та продовольства знизилася до 30%. Ця закономірність зумовлена значним розширенням виробництва синтетичних та композитних матеріалів (що відповідно зменшує частку торгівлі сировиною), зростанням ефективності національного виробництва внаслідок упровадження ресурсо- та енергозберігаючих технологій. В Україні у 2003 р. частка механічних електричних машин та устаткування в структурі експорту становила майже 10,1%, у 1996 — 10%; — поступове зростання торгівлі напівфабрикатами, окремими деталями, виробами для складання кінцевого продукту. Це зумовлено переважанням одиничної форми міжнародного поділу праці (процесом інтернаціоналізації одиничного поділу праці). Наприкінці 90-х років приблизно 60% світової торгівлі машинами й устаткуванням припадало на комплектуючі деталі та вироби; — збільшення у світовій торгівлі частки внутріфірмового обміну. Наприкінці 90-х років вона становила понад 35% усієї міжнародної торгівлі, а в 70-ті роки — лише приблизно 20%, що пояснюється передусім зросттанням кількості та могутності ТНК, збільшенням чисельвності їх філіалів. Крім того, ТНК все більше монополізують сферу послуг, що зумовлює зростання внутріфірмової торюгівлі; — випереджаючі темпи зростання міжнароднної торгівлі між розвинутими країнами світу. В загальнаому обсязі світової торгівлі частка взаємної торгівлі роозвинутих країн сягає 70%. Причина цього — вищий ступінь міжнародного поділу праці між цими країнами, зоокрема розвиток міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, розвиток інтеграційних процесів між ними. Частка слаборозвинутих країн у світовій торгівлі становить 22—24%, а колишніх соціалістичних країні — 6—8%; — дія закону нерівномірності у сфері міжнародщої торгівлі. Так, на США, Японію та Німеччину, в яких проживає менше 10% населення планети, припадає до 35% міжнародної торгівлі. Поступово зростає частка ЄС у світовій торгівлі і знижується частка США. Нерівномірність у сфері міжнародної торгівлі спричинена нерівномірністю економічного розвитку, гігантською концентрацією економічного потенціалу у небагатьох країнах; — зростання в експорті розвинутих країн частки продукції, виробленої за допомогою інтелектуально та інформаційно насиченої праці (мікроелектроніки та ін.). В експорті деяких країн вона сягає від 15 до 20%. Передові позиції у торгівлі товарами, що базуються на електгроніці, займає Японія; — посилення ролі державного та наддержавногго регулювання. Це важлива закономірність розвитку міжкнародної торгівлі в контексті проблем господарського мехеанізму; — поступова лібералізація міжнародної торгівллі. Так, якщо в середині 50-х років середня величина митних тарифів становила в розвинутих країнах до 33%, то напррикінці 90-х років — менше 5%. Названі закономірності діють у довгому періоді часу (більшість — упродовж декількох десятиліть). Водцночас у коротких часових періодах вони можуть бути ослаблені, загальмовані й навіть паралізовані дією контртенденцій. Так, у 70—80-ті роки у сфері міжнародної торгівлі посилилася тенденція до нових форм протекціонізму. Під дією названих закономірностей поступово зростає роль міжнародної торгівлі в національному відтворенні (матеріального продукту, робочої сили та економічнних відносин). Виявом цього є збільшення обсягів зовнішньої торгівлі щодо ВВП (обсягів внутрішнього виробництва), у найбільших країнах (США, Індія, Китай та ін.) цей показник наприкінці 90-х років становив від 20 до 30%, у середніх за розмірами (ФРН, Франція, Великобританія та ін.) — до 80%, а в невеликих (Бельгія, Швейцарія та ін.) — понад 150%. У середині 60-х років для великих країн він дорівнював лише 10—15%, для середніх — до 30%, а в 2010 р. передбачається зростання його для першої категорії країн до 35—40%.

Збільшення обсягів зовнішньоторговельного обороту, розширення його номенклатури за рахунок готових виробів і послуг сприятиме економії матеріальних, фінансових та інших ресурсів, позитивно впливатиме на поліпшення якості товарів і послуг, на розширення номенклатури споживчих благ, формуватиме новий фактор економічного зростання (для слаборозвинутих країн) і посилюватиме його значення для розвинутих держав.

Швидкий розвиток сфери послуг, зокрема міжнародної торгівлі послугами, зумовлений четвертим великим суспільним поділом праці, високим рівнем життя у розвинутих країнах світу, дією закону зростання потреб, значним розгортанням НТР, посиленням міграції капіталу і робочої сили та іншими факторами. Міжнародна торгівля послугами має специфічні особливості порівняно з торгівлею традиційними товарами: 1) наявність прямих контактів між виробниками послуг та їх споживачами (що вимагає присутності за кордоном виробників послуг або іноземних громадян у країні, де виробляють ці специфічні товари); 2) збільшення обсягів міжнародної торгівлі послугами порівняно зі зростанням зовнішньої торгівлі товарами (оскільки для успішної реалізації товарів, особливо складних, необхідно надавати все більшу кількість транспортних, інформаційних, консультаційних, післяпродажних та інших послуг); 3) більша захищеність сфери послуг від іноземної конкуренції з боку держави та наднаціональних органів (наприклад, НДДКР) тощо. Основними видами послуг у світовій торгівлі є: — послуги, пов'язані із зовнішньою торгівлею, тобто з їх транспортуванням, страхуванням; — послуги, пов'язані з обміном технологією (торгівлею ліцензіями, ноу-хау, інжиніринговими, управлінськими послугами та ін.); — обмін соціальними і культурними послугами, зокрема надання туристичних послуг; — надання банківських послуг, зокрема здійснення міжнародних розрахунків, лізингових операцій та ін.; — торгівля послугами, пов'язаними з міграцією робочої сили (виплатою і перерахуванням заробітної плати, соціальних виплат тощо). Найбільша питома вага послуг, пов'язаних зі світовою торгівлею товарами, припадає на морський транспорт (до 80% перевезень). Найбільший у світі торговельний флот належить Японії, Великобританії, ФРН та Норвегії. На ринку вантажних та пасажирських транспортних послуг провідну роль відіграють США, Великобританія та Франція. В останні два десятиріччя серйозним конкурентом морського транспорту стає повітряний транспорт, особливо коли йдеться про перевезення цінних вантажів. Упорядкуванням базисних умов (франко-завод, франко-вагон та ін.) постачання товарів займається Міжнародна торговельна палата. Основними формами угод при обміні технологією є: 1) ліцензійна торгівля, об'єктами якої є патентні та безпатентні ліцензії на передавання винаходів, технологічного досвіду, різноманітних промислових секретів, комерційних знань та інших видів промислової власності (крім товарних і фірмених знаків). На сучасному етапі переважає продаж безпатентних ліцензій, оскільки купівля чистого патента передбачає проведення додаткових НДДКР, а отже, досконалої матеріально-технічної бази, додаткових фінансових витрат тощо. Тому ліцензійні угоди містять право не лише на використання винаходів, а й на передання необхідного технологічного досвіду, знань, промислових секретів тощо, тобто ноу-хау та інжинірингових послуг. Частка розвинутих країн в ліцензійній торгівлі становить понад 80% (експорту ліцензій), у тому числі США — понад 65%. У 2000 р. вони контролювали майже 55% патентів у сфері інформаційних технологій і комунікацій, 75% світового ринку програмного забезпечення. Переважна частина ліцензій монополізована могутніми ТНК, тому важливу роль у ліцензійній торгівлі відіграє внутріфірмова торгівля. У США на неї припадає понад 70% експортної виручки за ліцензійними угодами промислових корпорацій. Ліцензійна торгівля сприяє зростанню обсягів міжнародної торгівлі послугами, особливо устаткуванням, комплектуючими виробами, а також вивезенню капіталу в підприємницькій формі; 2) угоди про ноу-хау і техніко-технологічний досвід, угоди про торгівлю, яка здійснюється при наданні техніко-технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу й використання машин, устаткування, приладів, а також матеріалів і напівфабрикатів, отриманих шляхом закупівлі, оренди, лізингу та інших способів; 3) угоди про співробітництво в процесі техніко-технологічного утримання машин, устаткування, приладів, матеріалів і напівфабрикатів; 4) угоди про надання інжинірингових послуг. Такі послуги надають спеціальні інженерно-консультаційні фірми. При цьому використовуються метод будівництва об'єктів «під ключ», виконання фірмою більшої частини або всіх послуг, проведення більшості робіт працівниками самого замовника або місцевими підприємствами; 5) угоди про передавання технології в межах виробничої та науково технічної кооперації в процесі об'єднання економічних і науково-технічних потенціалів двох або більше суб'єктів. Таке передання може здійснюватися на контрактній основі та в процесі створення спільних підприємств; 6) угоди про здійснення спільних капіталовкладень, проведення наукових, науково-практичних конференцій, міжнародних виставок тощо. Важливу роль у міжнародній торгівлі соціальними послугами відіграє освіта у формі обміну досвідом та інформацією, викладачами, науковими співробітниками, аспірантами і студентами. Так, у 2001 р. за кордоном навчався майже 1 млн. студентів, більшість з яких — вихідці зі слаборозвинутих країн. При цьому розвинуті країни світу проводять політику «втечі умів», запрошуючи найобдарованіших випускників на роботу за значно вищу заробітну плату, залучення висококваліфікованих спеціалістів на роботу до ТНК. У такий спосіб із слаборозвинутих країн виїхало на роботу до розвинутих країн понад 1,5 млн. осіб, особливо багато кваліфікованих кадрів покинули Україну. Це призводить до втрати значної частки національного багатства слаборозвинутих країн, виснаження їх інтелектуальних ресурсів, посилення економічної небезпеки.

Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму й лібералізму. Протекціонізм — державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки. Саме державні структури повинні раціонально поєднувати політику протекціонізму і лібералізму. Лібералізм — державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі. Протекціонізм здійснюється через встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону і нетарифні обмеження. Розвинуті країни використовують майже 800 видів нетарифних бар'єрів, за допомогою яких стримують імпорт понад 50% усіх товарів. Особливістю протекціоністської політики на сучасному етапі є впровадження колективного та селективного протекціонізму країнами-учасниками інтеграційних угруповань щодо третіх країн. Найбільшою мірою такий протекціонізм властивий країнам ЄС. Водночас слаборозвинуті країни Африки, Азії та Латинської Америки створили до 15 замкнутих економічних угруповань, у межах яких здійснюється лібералізація торгівлі, щодо третіх країн вживаються протекціоністські заходи: насамперед митні тарифи, ліцензування і квотування імпорту, а також валютні обмеження. До нетарифних обмежень належать заходи: — спрямовані на безпосереднє обмеження імпорту (його ліцензування і квотування, запровадження антидемпінгових і компенсаційних мит, імпортні депозити, компенсаційні збори, система мінімальних імпортних цін тощо); — безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі (митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні й ветеринарні норми, екологічні стандарти та норми, вимоги до маркірування товарів, їх упаковки тощо); — безпосередньо не спрямовані на обмеження імпорту чи стимулювання експорту, але дія яких забезпечує такий самий результат. В останні роки окреслилася тенденція до заміни митних тарифів такими заходами нетарифного протекціонізму, як кількісні обмеження, технічні стандарти й умови, екологічні норми та ін. Активно використовують розвинуті країни щодо країн, які не мають статусу ринкової економіки, такий важіль нетарифного регулювання імпорту, як антидемпінгові мита. Ці заходи доповнюються зміною програм державного стимулювання експорту. Найважливішими його засобами є державне кредитування, змішане кредитування (поєднання державного і недержавного, рефінансування частини експортних кредитів, які надають комерційні банки, тощо), державне страхування експортних кредитів, безпосереднє субсидіювання експорту. При цьому традиційні форми такого стимулювання замінюють гнучкішими, зорієнтованими насамперед на вибіркове стимулювання окремих важливих видів продукції, зокрема тих, що визначають розвиток НТР, базових галузей промисловості. Так, експортне кредитування в розвинутих країнах охоплює до 20% обсягу експорту цих країн. Таке стимулювання є непрямим і здійснюється у формі фінансування НДДКР, прискореної амортизації та ін. Водночас розвинуті країни активно використовують пряме субсидіювання експорту здебільшого на сільськогосподарську продукцію (наприклад, рівень захисту сільськогосподарського виробництва в Західній Європі становить приблизно 200% з урахуванням системи компенсаційних зборів і ліцензій). Вони також поступово розширюють страхування кредитів (насамперед, від політичних, військових ризиків), подовжують терміни такого страхування, покращують умови виплати страхових сум. Державне регулювання міжнародної торгівлі доповнюється наддержавним з боку міжнародних організацій, зокрема ГАТТ (Генеральна угода про тарифи і торгівлю), створеної в 1947 р. у Женеві (нині — СОТ). Спершу повноправними членами цієї організації були 23 країни, на початку 2003 р. — понад 150 країн, на яких припадає понад 90% світового товарообороту. Багато країн ведуть переговори про вступ до цієї організації, зокрема Україна. Основним видом діяльності СОТ є проведення країнами-учасницями багатосторонніх торговельних переговорів. Оскільки вони можуть тривати не один рік, то отримали назву «раунди». За час існування цієї організації було проведено вісім раундів. Результатом роботи семи раундів стало те, що середня величина митного оподаткування знизилася до 4,7% для розвинутих країн і 7,1% для слаборозвинутих країн. Для останніх були зроблені поступки щодо окремих сільськогосподарських товарів (які не виробляють у розвинутих країнах). Було дано також нове визначення сутності демпінгу (таким вважався продаж товару за ціною, нижчою від внутрішньої), а за продаж товару за заниженими цінами штраф не повинен був перевищувати різниці між внутрішньою і демпінговою цінами. Аналогічний підхід було використано й до субсидіювання експорту державою. Важливий результат переговорів — створення вільної зони торгівлі авіатехнікою, рішення про заходи нетарифного протекціонізму (ліцензії, державні замовлення, субсидії). Зокрема, були заборонені всі субсидії, крім на торгівлю продукцією сільського господарства, лісового господарства й риболовства. На восьмому Уругвайському раунді дійшли згоди про: зниження приблизно на 40% митних тарифів на деякі товари, що зумовило зниження митного оподаткування на 3%; зниження на 20—30% митних тарифів у слаборозвинутих країнах; скасування мита на окремі товари (будівельне й сільськогосподарське устаткування, фармацевтичні товари тощо); визнання «законних» субсидій, пов'язаних з охороною навколишнього середовища; введення мінімальних кількісних параметрів (1% від загальної вартості товару), нижче яких субсидіювання визнається законним; розгляд торгових аспектів права на інтелектуальну власність та регулювання торгівлі послугами. Із створенням СОТ (яка зберігає всі положення ГАТТ) її головним завданням стало забезпечення повної свободи торгівлі через «ув'язки», тобто можливість запроваджувати певні форми протекціоністської політики (наприклад, підвищення митних тарифів) з одночасною лібералізацією імпорту інших товарів. До СОТ увійшли ГАТТ, Генеральна угода про торгівлю послугами (ГАТС), угода з торговельних проблем права на інтелектуальну власність. СОТ водночас стала незалежною організацією (виведена зі сфери діяльності ООН), подібною до МВФ та деяких інших організацій, а отже й юридичною особою. СОТ контролює політику країн-учасниць щодо виконання ними прийнятих на себе зобов'язань. Історично вихідною основою функціонування та розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці. Всебічне поглиблення останнього — це той економічний фундамент, на якому ґрунтується вся система світогосподарських зв’язків. Міжнародний поділ праці: сутність, форми прояву та розвитку Усі країни тією чи іншою мірою включені до міжнародного поділу праці. Його поглиблення відповідно до розвитку продуктивних сил є об’єктивним процесом, який інтенсифікує міжнародні зв’язки між країнами незалежно від рівня їх розвитку і соціальної орієнтації. Міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація країн (їх господарюючих суб’єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах. Це, як уже зазначалося, вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що виходить за національні рамки окремих держав. МПП — складна, багаторівнева система міжнародної спеціалізації, що постійно розвивається і наповнюється новим змістом на кожному етапі суспільного розвитку. Зворотною стороною цієї спеціалізації є міжнародне кооперування. Поглиблення цих процесів зрештою призводить до зростання суспільної продуктивності праці та економії робочого часу. До машинної стадії розвитку національних економік МПП базувалось на своїй природній основі — відмінностях у природно-кліматичних умовах країни, її географічному положенні, ресурсах та енергетичних джерелах тощо. Починаючи з машинної стадії залежність спеціалізації і кооперування від природної основи значно зменшується. Для індустріальної стадії розвитку характерна залежність спеціалізації від наявного власне технологічного фактора. Практично з цієї стадії розвитку для значної кількості країн починається процес поступового переміщення центра ваги світогосподарських зв’язків зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва, що, в свою чергу, зумовлює інтенсифікацію та зростання обсягів торговельних зв’язків. Нині майже неможливо знайти велику галузь національного виробництва, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці: міжгалузевий — промисловість, сільське господарство, будівництво; частковий — між виробництвами цих галузей; одиничний — предметна, подетальна, технологічна міжнародна спеціалізація та кооперування. Поділ праці на міжнаціональному рівні поглиблюється і знаходить більшу перспективність, ніж усередині окремої країни. Територіально і функціонально така спеціалізація проявляється на рівні окремих країн, їх груп або регіонів світу, що свідчить в цілому про подальший процес глобалізації системи виробництв, а відповідно і економічних міжнародних зв’язків. Якісні глибокі зміни у розвитку МПП сталися за останні два десятиріччя. Вони зумовлені новим етапом НТР. Їх загальний зміст можна звести до таких нових процесів у МПП: пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих (облагороджених) матеріалів. Наприклад, у США на початку 90-х років до 40 % виробів усієї обробної промисловості виготовлялось у сфері наукомістких галузей; фундаментальні зміни відбулися в МПП у результаті всебічного розвитку процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації — поява автоматизованих систем її обробки, зберігання і передачі, що зумовлено розвитком мікропроцесорних, електронних, комп’ютерних технологій (згідно з міжнародними експертними оцінками, місткість світового ринку інформаційних технологій і послуг до 2012 р. зросте до 8 трлн дол., в 1998 р. ця цифра становила 800 млрд дол.); істотну роль у поглибленні МПП відіграє і процес інтернаціоналізації сфери послуг та світової інфраструктури, прогресивні зміни як в її традиційних елементах (наприклад, різних видах транспорту), так і у мережах сучасних інформаційних комунікацій. Зрозуміло, що всі ці процеси відбуваються за умов жорсткої конкурентної боротьби між усіма суб’єктами світового господарства. Принципи абсолютних і порівняльних переваг. Економічна інтеграція — це комплексний процес добровільної взаємодії, зближення і переплетіння національних економік суверенних країн. Інакше кажучи, така інтеграція є широким міждержавним об’єднанням, яке функціонує згідно зі спеціальними угодами і має певну організаційну структуру. У рамках такого об’єднання на території країн-учасниць розгортаються визн ачені види господарської діяльності на особливих пільгових умовах порівняно з іншими країнами. Розвиток міжнародних інтеграційних процесів відбувається як на мікро-, так і макрорівні. На мікрорівні цей процес здійснюється на основі поглиблення приватнокапіталістичних міждержавних інтеграційних тенденцій. Такі тенденції знаходять своє відображення у динамічному розвитку міжнаціональних виробничих комплексів — транснаціональних корпорацій (ТНК). Цей процес відбувається завдяки взаємодії і взаємопереплетінню капіталів окремих великих підприємств (корпорацій) через створення своїх філій за кордоном на основі системи різних економічних угод між партнерами. На цьому рівні розрізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція супроводжується злиттям фірм, які виробляють такі самі або однорідні товари з метою отримання додаткового прибутку від їх реалізації, перш за все в країні базування філії. Вертикальна інтеграція передбачає об’єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах (наприклад, приєднання заводу-виробника сировини до компанії, яка веде кінцеве виробництво). ТНК нині стали основними носіями часткового та одиничного поділу праці. В результаті у міжнародній торгівлі зросла частка внутрішньофірмового обміну. Так, у США у 90-х роках ця частка становила близько 40 %, а у країнах Західної Європи — майже третину всього обсягу зовнішньоторговельних угод. За даними ЮНКТАД*3, у 90-х роках у світі діяло 39 тис. ТНК та 270 тис. їх філій із загальною сумою активів 2,7 трлн дол. Щорічний обсяг продажу, який вони здійснюють, перевищує 6 трлн дол. Понад третина наймогутніших ТНК припадає на частку США. Як зазначають експерти ЮНКТАД, за останні роки стрімкими темпами відбуваються злиття компаній, особливо в Західній Європі. Це характерно насамперед для таких секторів економіки, як промисловість, фармацевтика та фінансові послуги. Транснаціональні відтворювальні структури багато в чому сприяли і сприяють створенню міждержавної економічної інтеграції, тобто формуванню її на макрорівні. Для такої форми інтеграції характерна тісна взаємодія національних економік не лише за географічною ознакою (спільність кордонів), а й на основі глибоких відтворювальних зв’язків на міжнародному рівні. Цілі та переваги економічної інтеграції

Які ж основні цілі та переваги економічної інтеграції? По-перше, це використання країнами-учасницями переваг масштабності, що поля-гають у збільшенні розмірів ринку, скороченні витрат і т. п. По-друге, формування сприятливого зовнішньополітичного середовища, оскільки мета більшості інтеграційних об’єднань — зміцнення співробітництва і взаємопорозуміння між державами-учасницями в політичній, військовій, соціальній, культурній та інших сферах суспільного життя. По-третє, інтеграційне економічне співробітництво відкриває національним виробникам широкий доступ до різного роду ресурсів: матеріальних, трудових, фінансових і новітніх технологій у масштабах усього інтеграційного об’єднання, що уможливлює значне збільшення випуску продукції з розрахунком на місткіший ринок. По-четверте, інтеграційна взаємодія країн у регіональних межах створює привілейовані умови для фірм і країн, що входять до даного угруповання, захищаючи їх певною мірою від конкуренції з боку третіх суб’єктів господарювання. По-п’яте, економічне зближення країн дає змогу їм спільно вирішувати гострі соціальні проблеми щодо стабілізації ситуації на ринку праці та різних форм соціального забезпечення населення. Уже кілька десятиріч у всьому світі має місце стійка тенденція до регіональної міждержавної інтеграції*4. У середині 90-х років, за даними ГАТТ/СОТ, сформувалось понад 30 міжнаціональних інтеграційних угруповань різного типу. Вони істотно різняться як за змістом і характером відносин, що виникають між країнами-учасницями, так і за результатами (наслідками) діяльності. Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції має Західна Європа. Це пояснюється як політичними та соціально-економічними особливостями розвитку даного регіону у період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли сформувалися три світові економічні центри (Західна Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США і Південно-Східна Азія з пріоритетом Японії). Історично відправним моментом економічної інтеграції в Європі стало утворення в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі. У 1958 р. шість західноєвропейських держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург) створили відповідно до Римського договору 1957 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). З часом це товариство стало першою найбільш розвинутою формою міжнародної інтеграції, перетворилось на могутнє економічне угруповання. За чисельністю населення воно переважає США майже в 1,5 раза і має рівноцінний економічний потенціал. Із розширенням складу ЄЕС відбувалося і поглиблення інтеграційних процесів з переходом від переважно торговельного співробітництва до тісної співпраці в інших сферах господарювання. У 90-х роках це інтеграційне об’єднання стало називатись Європейським Союзом (ЄС). Нині членами ЄС є 15 країн. Окрім попередньої шістки, це — Австрія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Фінляндія, Швеція. Згідно з підписаним між ними Договором (1992 р.) у цих країнах скасовуються національні кордони на шляхах переміщення громадян (у т. ч. й робочої сили), капіталів, товарів, послуг. З цією метою уніфікуються: громадянський паспорт, система комунікації і транспорту, валюта, податки, система стандартів і митна система. Так, лише внаслідок ліквідації великої кількості митних бар’єрів країни ЄС змогли зекономити, за експертними оцінками, від 15 до 17 млрд дол. Про тісний економічний взаємозв’язок цих країн свідчить і той факт, що на внутрішньоінтеграційну торгівлю припадає близько 60 % загального зовнішньоторговельного обороту ЄС. Для управління ЄС створено міжнародні представницькі, виконавчі та судові органи, які наділено значним обсягом наддержавних повноважень для прийняття рішень від імені даного союзу в цілому. Європейський Союз перебуває у досить суперечливих відносинах з іншими двома основними центрами світового господарства — США та Японією. Інтеграція допомагає західноєвропейському капіталу на рівних протистояти своїм основним конкурентам. У свою чергу, країни, що не входять до ЄС, намагаються нейтралізувати переваги цього інтеграційного об’єднання. Вони посилюють свою роль в інших, ширших за складом міжнародних економічних угрупованнях. До них належать, зокрема, (до середини 90-х років) Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ)*5, яка була розроблена та узгоджена у Женеві у 1947 р.; Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яку створено в 1961 р. Ця організація погоджує політику своїх учасників і виконує деякі регулюючі функції щодо міжнародного руху капіталу та надає допомогу країнам, що розвиваються. Одночасно відбувалося посилення інтеграційних зв’язків у Північній Америці. В 1990 р. по суті було вирішено питання приєднання Мексики до зони торгівлі, утвореної раніше США і Канадою в рамках Північноамериканської угоди про вільну торгівлю. Це одне з найбільших і найбагатших об’єднань міжнаціональних ринків. Інтеграційні процеси в цьому регіоні досить глибокі. Так, на початку 90-х років у США реалізовувалося близько 4/5 канадського експорту. Для США канадський ринок також є одним з найбільших порівняно з іншими зарубіжними ринками. Життєво важливе значення мають господарські зв’язки зі США і для Мексики. В її експорті частка США становить понад 2/3. Майже стільки мексиканського імпорту, в свою чергу, надходить зі США. Головними цілями Північноамериканської угоди про свободу торгівлі (НАФТА) є: усунення митних обмежень у взаємній торгівлі; досягнення глибокого рівня інтеграції ринків: товарів, ка-піталів, технологій і трудових ресурсів; забезпечення майже максимальної незалежності від зовнішнього постачання енергоресурсів; підвищення конкурентоспроможності північноамериканського регіону проти західноєвропейського та азіатсько-тихоокеанського економічних центрів. Угода між цими трьома країнами про вільну торгівлю передбачає поступове усунення тарифних і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі та заходи, що стимулюють взаємні капіталовкладення.

Поглиблення міждержавної інтеграції характерно і для країн Південно-Східної Азії, арабського регіону, Африки, Південної Америки. Так, Асоціація країн Південно-Східної Азії утворилась ще наприкінці 60-х років у складі Індонезії, Малайзії, Філіппін, Сінгапуру, Таїланду і Брунею. Кількість країн — членів асоціації з часом зростає. У 1992 р. її учасники проголосили за мету створити протягом найближчих 15 років зону регіональної вільної торгівлі через поетапне зниження тарифів у межах цього об’єднання. Нині процеси загальногосподарського зближення згаданих країн та взаємодоповнення їх економік, внутрішньорегіональна торгівля набувають дедалі більшого динамізму. Взагалі цей регіон за останні десятиліття став своєрідним індикатором глобальних змін і мегатенденцій у сучасній системі міжнародної економічної інтеграції.

Вражають і масштаби так званого Східноазіатського інтеграційного масиву, який, окрім десяти країн АСЕАН — Брунею, В’єтнаму, Камбоджі, Лаосу, Індонезії, М’янми, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін, включає Японію, Південну Корею і Китай. Їх об’єднують інтенсивні торговельно-економічні зв’язки і співробітництво у сфері інвестицій та технологій. Тут проживає близько 2 млрд осіб, сукупний ВВП становить понад 7 трлн дол., частка у світовому експорті — 29 %, імпорті — 25 %, а інтенсивність обмінних процесів перевищує аналогічний показник Європейського Союзу. Значна частка азіатсько-тихоокеанської торгівлі припадає на торгівлю між місцевими філіями японських, американських, канадських, тайванських і південно-корейських корпорацій. За останні десятиріччя в регіоні істотно зростає економічна роль Китаю. У той же час моделі північноамериканської та азіатсько-тихоокеанської економічної інтеграції відрізняються від західно-європейської. Якщо у Західній Європі інтегрування просувалося від створення спільного ринку до економічного, валютного та політичного союзу, що супроводжувалося формуванням і зміцненням наднаціональних структур, то у зазначених регіонах ін-теграційні процеси найактивніше охоплюють мікрорівень через діяльність ТНК. Масштабним за територією та наявним природним і трудовим потенціалом є економічне угруповання, що має назву Латиноамериканської асоціації інтеграції (ЛААІ). Його було створено 1980 р. на базі країн, які до цього об’єднувались у Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі. До ЛААІ входять: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. Асоціація передбачає створення гнучкої системи регіональних пільгових мит. У рамках ЛААІ функціонують три субрегіональні торговельно-економічні організації: Андська і Ла-Платська групи та Амазонський пакт, члени яких об’єднуються в тісніші інтеграційні угруповання. Найбільших інтеграційних результатів досягла Андська група (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу та Еквадор). Це об’єднання передбачає запровадження єдиних зовнішніх тарифів, деякі обмеження на приплив іноземних інвестицій, сприяння розвитку національних промислових підприємств на основі даного субрегіонального ринку, інтеграцію політики в економічній та соціальній сферах. Мета створення інтеграційних об’єднань у Латинській Америці полягає у сприянні розвитку регіонального економічного співробітництва й торгівлі, формуванню умов для спільного ринку, розширенню зв’язків з іншими країнами. Проявляються тенденції та відбуваються інтеграційні процеси в економіці на Африканському континенті. Наприклад, основні зусилля Економічного співтовариства країн Західної Африки (ЕКОВАС) спрямовані на розв’язання тарифних проблем і перетворення його на митний союз. З початку 90-х років у Центральній та Східній Європі (замість колишньої РЕВ — Ради економічної взаємодопомоги) також зароджуються та формуються різні інтеграційні угру-повання: Центральна європейська ініціатива, СНД, Чорно-морське економічне співробітництво та ін. Але поки що їх інтеграційна економічна діяльність чітко не викристалізу-валась. До структури сучасного світового господарства також входять міждержавні галузеві організації, тобто відбувається функціонально-галузева інтеграція. Серед таких організацій можна виокремити: Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом); Організацію країн — експортерів нафти (ОПЕК); Міжнародну організацію праці (МОП) та ін. Крім галузевих міжнародних інтеграційних організацій, діють також міжнародні галузеві об’єднання підприємців, зокрема автомобільного транспорту, морського страхування, виробників фосфатів тощо. В свою чергу, як правило, всі ці спеціалізовані функціональні організації тісно співробітничають з регіональними і міжнародними інтеграційними угрупованнями. Наприклад, Євроатом підтримує контакти з Міжнародним агентством з атомної енергії та безпосередньо організаційно пов’язаний з Європейським об’єднанням вугілля і сталі, а також Європейським Союзом. Таким чином, розвиток світового господарства, пристосування його до змін, пов’язаних з науково-технічним та соціально-економічним прогресом, зумовили розмаїття інтеграційних структур: міждержавних, соціально-економічних, регіональних, функціонально-галузевих. Нині процеси економічного співробітництва тією чи іншою мірою охопили всі країни світу. Поглиблення економічних інтеграційних взаємозв’язків між країнами на різних рівнях та в різних формах при всій нерівномірності цього процесу дозволяє їм повніше використовувати національні ресурси для розв’язання внутрішньогосподарських і загальносвітових завдань.

Питання для самоконтролю:

1. Яка сутність міжнародної економіки?

2. Які об'єктивні умови та особливості формування міжнародної економіки?

3. Що представляє собою всесвітній ринок товарів та послуг?

4. Які основні суб’єкти світового господарства?

5. Яка характерна ознака сучасного світового господарства?

6. Яке визначення світового ринку товарів і послуг?

7. Розкрийте зміст міжнародної біржі.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний торговельно-економічний університет

Хмельницький торговельно-економічний коледж

Спеціальність 5.03050801 Фінанси і кредит

Дисципліна Політична економія