Лекція № 18.

Тема: Розподіл національного доходу. Споживання, заощадження і добробут людини.

План:

1.Національний дохід та його рух.

2.Земельна рента, її сутність, види і механізм утворення.

Ключові терміни та поняття: національний дохід, споживання, заощадження і добробут людини,

земельна рента.

Література (основна та додаткова)

1. Базилевич В. Д. Економічна теорія: Політекономія. - К.: Знання - Прес, 2006.- с. 23-29, 43-44,48-54, 128-134.

2. Дзюбик С. Д., Ривак ОС. Основи економічної теорії: Навч. Посібник.-2-ге вид., перероб. І доп. - К.: Знання, 2008.- с. 25-35,53-55.

3. Політична економія. Навчальний посібник / за ред. д.е.н., проф.. Г.І. Башнянина і к.е.н., доц Є. С. Шевчук. 5-те вид., стереотипне. - Львів: Новий світ - 2000, 2006. – с.15-29.

4. Основи економічної теорії. Навч. посіб./ За ред. Козака Ю. Г., Шаповал С. С. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 264 с.

5.Основи економічної теорії. Підручник. 3-тє вид. За ред. проф. Ніколенка Ю.В., Київ: ЦУЛ, 2009. - 540с.

6. Семененко В. М., Коваленко Д. І., Бугас В. В., Семененко О. В. Економічна теорія. Політекономія. Навчальний пос. – За заг. ред. В. М. Семененка та Д. І. Коваленка. – К.: Центр учбової літератури, 2010. –360 с.

7. Щетинін А. І. Політична економія. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 480 с.

1.Національний дохід та його рух. Загальна ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених національною економікою, становить валовий національний продукт (ВНП). В умовах ринкової економіки ВНП обчислюється у вартісному вираженні. Він є матеріальною основою життя людей. Саме він задовольняє різноманітні потреби населення. Якщо національна економіка неспроможна створити весь набір матеріальних благ для потреб населення, то потрібно виробляти більше такої продукції, яка користується попитом в інших країнах і яку можна було б обміняти на товари, які не виробляються в країні. ВНП обчислюється в поточних (фактичних) і незмінних (постійних) цінах. Поряд з ВНП у статистиці використовується такий показник як валовий внутрішній продукт (ВВП). Він відрізняється тим, що включає лише вартість продукції, виробленої всередині країни. А ВНП включає й доходи, одержані за кордоном. Так, наприклад, дохід громадянина України, який працює в Чехії, є частиною ВНП України. Але цей дохід не є частиною ВВП, оскільки він заробляється в Чехії. З іншого боку, прибутки, які одержує іноземна компанія від виробництва продукції в Україні, є частиною ВНП іншої держави. На практиці дані про обсяги ВВП і ВНП використовуються як показники кількості виробленої продукції та добробуту населення країни. ВВП і ВНП є головними показниками економічного розвитку країни. Як же вимірюється ВВП? Здавалося б, що для цього достатньо додати обсяг товарів і послуг, вироблених кожним підприємством. Але такий метод зумовлює повторний рахунок і завищує результати виробництва. Сумарний показник товарів і послуг, вироблених підприємствами (сума продаж), називається валовим випуском. Якщо ним користуватися для оцінки обсягу виробництва, отримуємо завищену величину. Покажемо це на таблиці 1

Таблиця 1

Обчислення загального обсягу виробництва

Стадія виробництва	Закуплена сировина	Реалізована продукція	Додана вартість
Фермер-вівчар	0	60	(60—0)
Суконна фабрика	60	100	(100—60)
Швейна майстерня	100	125	(125—100)
Оптова фірма	125	175	(175—125)
Роздрібний продавець	176	250	(250—175)
Всього	460	710	250(710—460)

З наведеної таблиці бачимо, що фермер виробляє шерсть, але він нічого не купує. Ця шерсть продається і на кожній стадії виробництва готового продукту, наприклад костюма, її вартість враховується виробником повторно. Якщо додати всі продажі" то одержимо 710 грошових одиниць. Але в даній сумі вартість шерсті враховувалася п'ять разів, вартість матеріалу — чотири рази, вартість костюма три рази, оптова націнка два рази і роздрібна націнка один раз. Отже, маємо багаторазове врахування одних і тих же вартостей, що викликає завищення показників господарської діяльності, бо має місце повторний рахунок. І чим більше стадій проходить продукція в процесі виробництва, чим більше вона продається, тим більший повторний рахунок. У нашому прикладі він становить 460 грошових одиниць.

Рис. 1. Структура доданої вартості

Щоб отримати реальне обчислення кінцевих результатів суспільного виробництва і не допустити повторного рахунку, потрібно користуватися показником ВВП. Від валового випуску він відрізняється на величину проміжного продукту, тобто на величину вартості тих товарів, які повинні піддаватися подальшій переробці та перепродажу. У нашому прикладі він становить 460 грошових одиниць. Щоб не допустити повторного рахунку при обчисленні ВВП, потрібно враховувати тільки додану вартість. Додана вартість — це вартість, створена в процесі виробництва на підприємстві, яка відображає реальний вклад підприємства у створення вартості конкретного продукту. Вона включає заробітну плату, прибуток та амортизацію. Вартість сировини, матеріалів, палива, енергії, послуг, придбаних у постачальників, у додану вартість не включають (рис. 1).

ВВП є мірилом річного обсягу виробництва на макрорівні. Якщо зменшити величину ВВП на суму амортизаційних відрахувань, нарахованих за рік, то одержимо ще один макроекономічний показник — чистий національний продукт (ЧНП). А якщо від ЧНП відрахувати непрямі податки, то одержимо національний дохід (НД). Він показує розмір доходів постачальників економічних ресурсів, одержаних за землю, робочу силу, капітал, підприємницькі здібності (рис. 2). Твердження, що джерелом національного доходу є праця людини загалом правильне, але вимагає певних уточнень, оскільки, наприклад, в такому разі виникає питання, що створюють поліцейський, чиновник, служитель культу, які теж займаються певним видом праці. Тому впродовж кількох століть ведеться дискусія щодо джерел національного доходу. Меркантилісти стверджували, що національний доход створюється лише у сфері торгівлі, а фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу, переконуючи, що він створюється у сфері матеріального виробництва (сільському господарстві, промисловості та ін.). Ще повніше сферу створення національного доходу визначив К. Маркс, долучивши до неї і сферу послуг. Однак ця сфера на той час (середина XIX ст.) була розвинута надзвичайно слабко, тому в працях Маркса положення про те, що національний доход створюється й у сфері послуг, не набуло вигляду теорії. Натепер у розвинутих країнах у сфері послуг зайнято до 75% всього працездатного населення. На думку сучасних західних учених, будь-яка праця є продуктивною, отже, створює національний доход. Тому його виробниками вони вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в тому числі військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу та інші категорії населення. Критерієм для західних учених слугує отримання цими категоріями працівників доходів. На противагу цьому, в марксистській політичній економії обстоювався надто звужений підхід до джерел створення національного доходу. Догматики-економісти, як і в часи А. Сміта та Д. Рікардо, стверджували, що національний доход створюється лише у сфері матеріального виробництва. Прогресивні економісти доводили, що і в таких сферах нематеріального виробництва, як наука, освіта, охорона здоров'я, державний апарат управління народним господарством та в деяких інших, також створюється національний доход. Водночас вони критикували погляди західних учених щодо віднесення всіх категорій працюючих (військовослужбовців, служителів культу, тих, хто працює у сфері розваг, казино тощо) до виробників національного доходу. Західні економісти навчилися вимірювати продуктивність праці вчителів, педагогів, учених, працівників охорони здоров'я і визначати той внесок, який вони роблять у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, 4—5 дол. прибутку. Питання про джерело національного доходу не є суто теоретичним. Від його правильного розв'язання залежить, зокрема, обґрунтована методика обчислення статистичною службою держави величини національного доходу, який виробляється в країні. Так, в СРСР при обчисленні цього показника не враховувався внесок у його створення працівників сфери нематеріального виробництва. Це зменшувало показники економічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом інших держав.

Рис. 2. Виробництво валового внутрішнього продукту і національного доходу

Керуючись поглядами марксистської політекономії на проблему продуктивності праці та джерел національного доходу, Міністерство статистики СРСР, порівнюючи економічний потенціал СРСР і США, зменшувало величину цього показника у США на 25%. Загальноприйнято, що національний доход створюється у промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі та громадському харчуванні (частково), у сфері зв'язку (частково). Національний доход образно ще називають «національним пирогом», який треба розподілити між окремими верствами, соціальними групами та індивідами. Розподіл національного доходу в широкому розумінні охоплює всі сфери суспільного виробництва: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін та споживання. У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу національного доходу є поділ його на необхідний (v) і додатковий продукт (m). Цей поділ найяскравіше відображає показник норми додаткової вартості (ступеня експлуатації) — відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у відсотках (помноженого на 100%). На стадії розподілу необхідний і додатковий продукти розпадаються на первинні доходи у формах заробітної плати, прибутку, відсотків, ренти, дивідендів, орендної плати тощо. Серед цих доходів виокремлюють трудові й нетрудові. До трудових належать доходи, що створюються працівниками на підприємствах і в галузях і надходять у їх індивідуальне розпоряджання у формі заробітної плати, а також доходи працівників міста і села від індивідуальної трудової діяльності й підсобного господарства. До нетрудових доходів, джерелом яких є додатковий продукт, належать частина прибутку підприємців, відсоток, рента, прибуток власників торговельного капіталу та ін. Частина прибутку підприємців створюється їх працею (яка є продуктивною і слугує джерелом вартості). До нетрудових доходів підприємця можна віднести частину привласнюваних ним прибутків, які перевищують кількість та якість його управлінської праці, витрат, пов'язаних з організаторською діяльністю. Нетрудовим доходом можна вважати абсолютну ренту. Інші форми ренти значною мірою пов'язані з працею орендарів, фермерів. При цьому джерелом частини диференціальної ренти є праця найманих сільськогосподарських працівників. З розповсюдженням акцій у розвинутих країнах частина найманих працівників отримує певну частку прибутку у формі дивіденду, а також у вигляді відсотка на вкладені у банки кошти, але основну масу дивідендів і відсотків привласнюють власники засобів виробництва та грошового капіталу. Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обміну), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Через державні бюджети розвинутих країн нині перерозподіляється від 32 до 65% ВВП, а в Україні у 2003 р. — майже 28%. На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій (в Україні в 2004 р. налічувалося приблизно 14,5 млн. пенсіонерів), стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо.

Основним джерелом вторинних доходів є податки. Так, із заробітної плати середнього американського працівника їх вилучають до 33%. У СРСР високий ступінь експлуатації, пов'язаної з розподілом національного доходу на необхідний і додатковий, значною мірою послаблювався у процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бюджету громадянам надавалися безкоштовно квартири, медичні послуги, освіта тощо. Так, на оплату комунальних послуг спрямовувалось менше 3% грошових доходів сім'ї. За середньостатистичними показниками, розрив між бідними й багатими у країнах Західної Європи ЄС становить нині приблизно 1:6—7. У СРСР він становив 1:4—5. Останніми роками у процесі капіталізації відносин власності в Україні розрив між багатими й бідними стрімко зростає і, за оцінками економістів, досягає 50:1 і навіть 100:1. Для вимірювання нерівності використовують криву Лоренца (від імені американського економіста М. Лоренца). За абсолютної рівності в розподілі багатства 20% сімей повинні отримувати 20% сукупного доходу, 40% сімей — 40% доходу. Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому разі це відбувається через механізм оподаткування, добровільні внески у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (переважно великі) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг зростуть на стільки-то відсотків. Такий механізм діє у розвинутих країнах.

2. Земельна рента, її сутність, види і механізм утворення. Власність на ресурси дає можливість одержувати дохід. У промисловості він виступає у формі прибутку, в торгівлі — у формі торгового прибутку, а в банківській справі — у формі процента. У сільському господарстві доходом земельних власників є земельна рента. Земельна рента — це плата за користування землею. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю. Отже, земельна рента — це економічна форма реалізації власності на землю. Власність на землю і рента існують давно. Але в умовах рабовласницького і феодального суспільства рента носила натуральний характер" тобто плата за користування землею покривалася продуктами і відробітком (оброк, панщина). В умовах товарного виробництва рента набирає грошового характеру. В ринковій економіці між власниками землі, з одного боку, і користувачами нею, з іншого, виникають рентні відносини. Найбільш поширеною формою таких відносин в усіх зарубіжних країнах є оренда землі селянами, фермерами або підприємцями в земельних власників або в держави. В умовах командно-адміністративної системи оренди землі не існувало. В Україні оренда відродилася в кінці 80-х — на початку 90-х років. Оренда — це передача землі однією юридичною або фізичною особою (власником) у тимчасове користування іншій за відповідну плату згідно з договором. Орендою також називають плату, яку одержує земельний власник за віддану в оренду землю. Джерелом орендної плати є дохід, який отримує орендар унаслідок ведення господарства на орендованій землі. Частину цього доходу привласнює орендар, а частину сплачує земельному власникові у формі орендної плати. Отже, орендна плата виступає формою прояву земельної ренти. А земельна рента, у свою чергу, є джерелом орендної плати. Окрім земельної ренти, орендна плата може включати також амортизаційні відрахування за користування будівлями, спорудами та інше, якщо вони є на орендованій землі. У сільському господарстві основним засобом виробництва є земля. Вона обмежена в просторі з одного боку, наявними земельними угіддями планети (збільшити їх неможливо), а з іншого — кордонами держав. Водночас потреби в продукції сільського господарства постійно зростають. Це викликається такими постійними факторами, як зростання попиту на сільськогосподарську продукцію з боку промислового виробництва, зростанням населення на планеті в цілому і в містах зокрема, та зростанням грошових доходів населення. Обмеженість земельних угідь і попит на продукцію сільського господарства, який зростає,роблять неможливим зосередження виробництва сільськогосподарської продукції лише на кращих землях. Людство, щоб забезпечити свої потреби в продукції сільського господарства, змушене обробляти всі землі, придатні для сільськогосподарського виробництва. А вони, як відомо, не всі однакової якості. Є землі кращі за родючістю, є середні й малородючі.

Отже, виробники сільськогосподарської продукції працюють у різних умовах. Крім того, землі розташовані на різних віддалях від шляхів сполучення та ринків збуту продукції. Ці умови породжують монополію на землю як на об'єкт господарювання і зумовлюють різні доходи (табл. 2).

Таблиця 2.

Причини, умови і джерела утворення ренти

Форми ренти	Джерело утворення	Причини утворення	Умови утворення	Форми вилучення
Диференціальна рента І	Додатковий дохід, що утворюється на кращих землях та землях розташованих ближче до ринків збуту	Монополія на землю як на об'єкт господарства	Відмінності у природній родючості ґрунтів і різне розташування відносно ринків збуту	Орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни
Диференціальна рента II	Додатковий дохід, що одержується за рахунок підвищення економічної родючості ґрунту	Монополія на землю як на об'єкт господарства	Різний рівень інтенсифікації виробництва (економічна родючість ґрунту)	Орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни
Абсолютна рента	Надлишок прибутку над середнім прибутком	Монополія приватної власності на землю	Відсутність вільного переливу капіталу	Орендна плата, податок на землю
Монопольна рента	Частина прибутку створеного в інших галузях, яку одержує землевласник через перерозподіл	Монополія на землю, розташовану у виняткових природних умовах	Монопольні ціни	Вища орендна плата, земельний податок

Сутність цієї монополії проявляється в тому, що вона, є причиною різних за розмірами доходів на однакових за площею ділянках, які мають різну родючість або розташовані на різних віддалях від ринків збуту. Тому на гірших землях виробництво може виявитися збитковим і вони випадуть із сільськогосподарського обороту.

За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх за родючістю і кращих ділянок буде більшим, ніж на гірших землях. І за рахунок цього надлишку орендар сплатить земельну ренту. Ця рента, яка сплачується за користування кращими і середніми за родючістю землями, та ділянками, що розташовані ближче до ринків збуту, називається диференціальною рентою І. У сільському господарстві можна досягти збільшення прибутку також шляхом інтенсифікації землеробства, тобто додаткового вкладання капіталу у формі удобрення, зрошування, поліпшення сівозміни, застосування кращих сортів насіння і так далі. Таке збільшення прибутку, яке досягається за рахунок підвищення економічної родючості ґрунту і набуває форми ренти, називається диференціальною рентою II. У ринковій економіці диференціальна земельна рента І і II сплачується земельним власникам. Ними можуть бути приватні і юридичні особи або держава. За умов державної власності на землю в командно-адміністративній системі диференціальна рента стягувалась на користь держави у формі податків і через систему зональної диференціації цін на продукцію сільського господарства. У такий спосіб реалізувалося державою право власності на землю. Ми розглянули процес утворення ренти на кращих і середніх за родючістю ділянках землі та землях розташованих ближче до ринків збуту. А чи є додатковий дохід, який набуває форми ренти, на гірших ділянках? Адже навіть найгірших ділянок ніхто в користування безплатно не дає. Не робить цього і держава. За всяку землю потрібно сплачувати земельний податок, якщо вона є власністю фермера, а коли вона береться в оренду, то сплачується й орендна плата. Отже, і за користування гіршими за родючістю та розташованими далеко від ринків збуту ділянками сплачується земельна рента. Вона називається абсолютною рентою, бо сплачується з усіх земель. Основними формами вилучення абсолютної ренти є орендна плата та податок на землю.

Питання для самоконтролю:

1. Що утворює національний дохід?

2. Яке визначення земельної ренти?

3. Які види земельної ренти?

4. Який механізм утворення земельної ренти?

5. Яка структура доданої вартості?

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний торговельно-економічний університет

Хмельницький торговельно-економічний коледж

Спеціальність 5.03050801 Фінанси і кредит

Дисципліна Політична економія