Лекція № 14.

Тема: Змішана економіка та її типи.

План:

1.Поняття та типи змішаної ринкової системи.

2.Структура змішаної економічної системи.

Ключові терміни та поняття: змішана ринкова система, структура змішаної економічної системи.

Література (основна та додаткова)

1. Базилевич В. Д. Економічна теорія: Політекономія. - К.: Знання - Прес, 2006.- с. 23-29, 43-44,48-54, 128-134.

2. Дзюбик С. Д., Ривак ОС. Основи економічної теорії: Навч. Посібник.-2-ге вид., перероб. І доп. - К.: Знання, 2008.- с. 25-35,53-55.

3. Політична економія. Навчальний посібник / за ред. д.е.н., проф.. Г.І. Башнянина і к.е.н., доц Є. С. Шевчук. 5-те вид., стереотипне. - Львів: Новий світ - 2000, 2006. – с.15-29.

4. Основи економічної теорії. Навч. посіб./ За ред. Козака Ю. Г., Шаповал С. С. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 264 с.

5.Основи економічної теорії. Підручник. 3-тє вид. За ред. проф. Ніколенка Ю.В., Київ: ЦУЛ, 2009. - 540с.

6. Семененко В. М., Коваленко Д. І., Бугас В. В., Семененко О. В. Економічна теорія. Політекономія. Навчальний пос. – За заг. ред. В. М. Семененка та Д. І. Коваленка. – К.: Центр учбової літератури, 2010. –360 с.

7. Щетинін А. І. Політична економія. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 480 с.

1. Поняття та типи змішаної ринкової системи. Відомо, що будь-яка економічна система, особливо ринкова, побудована на поділі повноважень і прав прийняття економічних рішень між різними державними структурами (інституціями) та окремими господарюючими суб’єктами. Ці повноваження і права по-різному поділяються в різних економічних системах. Так, у ринковій економіці основна маса факторів виробництва перебуває у власності самих суб’єктів господарювання, а не держави, як це має місце, наприклад, в адміністративно-командній (або плановій) економіці. У ринковій системі державні інституції мають право розпоряджатися майном, факторами виробництва і товарами настільки, наскільки вони спроможні купувати їх. Більше того, в плюралістичному демократичному суспільстві фінансова та економічна сфери мають бути поставлені під дійовий контроль суспільства (держави). Ринкова економіка, особливо у теоретичному аспекті уособлює свободу економічного вибору, яка передбачає вільний вибір професії, роду занять, свободу виробництва та продажу товарів (послуг), у т. ч. робочої сили, досконалу конкуренцію тощо. Щодо адміністративно-командної економічної системи, то в ній, як уже зазначалося, господарюючі суб’єкти мають такий ступінь свободи, який вважають прийнятним державні особи та інституції, котрі приймають політичні рішення. Проміжне положення між цими полярними полюсами посідає так звана змішана економіка, яка в загальному розумінні поєднує різні форми власності та господарювання, а також ринкові принципи конкуренції і державного регулювання. Сучасні розвинуті ринкові системи характеризуються органічним поєднанням ієрархічних елементів і ринкових (стихійних). Це дає підстави говорити про змішану економічну систему. В економічній літературі дане поняття трактується неоднозначно. Нині часто, особливо у вітчизняних виданнях, можна прочитати, що така економіка — це просто набір (конгломерат) різних форм власності та відповідних форм господарювання. Звідси робиться висновок, що будь-яка перехідна економіка — це змішана економіка, у т. ч. й в Україні. Але таке розуміння є поверховим підходом, про що свідчить й аналіз еволюції поглядів на розуміння проблеми. Ідеї змішаної економіки виникли ще у ХІХ ст. Основою їх появи була життєва необхідність розв’язання соціальних проблем, які, за переконанням ряду авторів, могла вирішити лише держава. Слід зазначити, що родоначальником теорії змішаної економіки був А. Вагнер, який розглядав існування функціонуючого народного господарства як поєднання трьох різних господарських систем: 1) приватногосподарської, що прагне до отримання найбільшого прибутку; 2) cуспільно-господарської (державне господарство), що керується принципом загальної користі; 3) благодійницької, що функціонує з альтруїстичних намірів. Ці три господарські системи Вагнер потім поєднував у сукупну організацію всього народного господарства. Подальший розвиток теорія змішаної економіки дістала у працях американських економістів, зокрема С. Чейза (йому належить і сам термін «змішана економіка»*1), Дж. Кейнса, Е. Хансена, П. Самуельсона та ін. Близька за своїм змістом до цієї теорії і теорія «соціального ринкового господарства», основоположниками якої в повоєнні роки стали західнонімецькі економісти Л. Ерхард, В. Ойкен та ін. Так, згідно з трактуванням П. Самуельсона змішана економіка — це використання в системі вільного підприємництва держави та її інститутів. Він пише: «Наша економічна система (тобто американська. — Авт.) — це система вільного підприємництва, економічний контроль в якій здійснюється з боку як суспільства (держави), так і приватних інститутів». Однак логіка аналізу проблем цієї економічної системи підказує, що найбільш прийнятною трактовкою поняття «змішана економіка» є інтерпретація Е. Хансена, оскільки він поєднує риси «державного добробуту» і функції національного (державного) планування та ринкового саморегулювання. Тут автор відзначає, на нашу думку, одну з конституюючих ознак змішаного суспільства — соціальну спрямованість економіки*3 за умови високого розвитку її виробничого потенціалу. Бідна країна не може мати змішаної економіки, оскільки остання є основою держави загального добробуту. Високорозвинута економіка виступає підґрунтям для формування поліформічного суспільства, де основна форма політичної влади — демократія, а також панує громадянський характер суспільного устрою, у центрі якого перебуває людина. Все це гарантує економічні, політичні, духовні права і свободи особи. При цьому слід розуміти, що соціалізація економіки — це, з одного боку, перманентний процес, а з іншого — прогресуючий. Він не є застиглим станом суспільства, а динамічно наповнюється новим позитивним змістом як за формою, так і часовим виміром.

Таким чином, стосовно предмета нашого аналізу, тобто змішаної економіки, системоутворюючими її складовими є: високий економічний потенціал суспільства; забезпечення на його основі загального добробуту населення; раціональне поєднання державного регулювання з ринковим саморегулюванням. Функціонування цієї системи відбувається через органічний взаємозв’язок названих складових, а розвиток — через якісні та кількісні зрушення в самій системі.

2.Структура змішаної економічної системи. Про органічну цілісність змішаної системи свідчать також основні її властивості (риси). Серед них правомірно відзначити: багатосекторність і поліформізм в економіці; взаємодію та взаємопереплетіння її секторів і форм господарювання; рухливість у часі і просторі механізму господарювання; перехід одних форм в інші, що забезпечує гнучкість і цілісність системи; відносну стійкість і стабільність на основі збалансування різнорідних економічних інтересів; здатність амортизувати цик лічні коливання, запобігати глибоким економічним спадам і пом’якшувати соціальні конфлікти; економічну свободу і економічну рівність господарюючих суб’єктів. Таким чином, органічний характер змішаної економіки проявляється у тому, що вона являє собою не просто співіснування і паралельний розвиток різних секторів господарювання, а їх суперечливу єдність: взаємопроникнення, взаємопереплетіння і взаємний перехід одного типу господарювання в інший. Подібне засвідчує, що така система — це не просто конгломерат форм власності та господарювання, а нова соціально-економічна якість. Відповідна комбінація різних секторів, форм і типів господарювання, механізмів його регулювання дозволяє одержати ту чи іншу національну модель руху до змішаної економіки. Різноманітність її типів визначається насамперед такими групами факторів: По-перше, конкретними формами реалізації універсальних принципів функціонування змішаної економіки — державного регулювання і ринкового саморегулювання. По-друге, специфічними для кожної країни умовами і формами становлення цього типу економіки (політичними, економічними, культурними, соціально-психологічними тощо). По-третє, етапом, на якому перебуває країна при переході до змішаної економіки, зокрема ступенем завершеності технологічної та структурної перебудови. Тому існує цілий ряд національних і регіональних моделей змішаної економіки. Про це свідчить і досвід функціонування економік розвинутих країн світу, який дає підстави стверджувати, що їх господарські системи слід розглядати і вивчати не лише із загальних позицій, а й враховувати специфічні форми прояву— в тій чи іншій державі. Ці форми можуть змінюватись у часі та залежно від багатьох обставин. З точки зору теорії та практики в економічній літературі прийнято виокремлювати американську, або ліберальну, модель, неоліберальні моделі Західної Європи (німецьку, шведську та ін.), японську, моделі нових індустріальних країн Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.). Кожна з цих моделей має свої специфічні особливості, спрямованість, але досить ефективно функціонує у відповідній країні чи на континенті. Основними критеріями, на базі яких визначається специфіка різних моделей господарювання, є: цільове спрямування економіки; форми і структура власності (зокрема, питома вага державної власності); важелі і форми втручання держави в економіку, які зрештою розрізняються співвідношенням державного і приватного секторів, їх структурою і значенням, а також методами і комбінаціями взаємодії при регулюванні економічних процесів на різних рівнях. Тому неправомірно буде зводити єдиний узагальнюючий критерій «змішаності» економіки лише до структури (питомої ваги) різних форм власності, в т. ч. й до частки державного сектора в національному капіталі чи у ВВП, як і до питомої ваги зайнятих на державних підприємствах. У даному аспекті економікс робить акцент на важливості (дійовості) функцій держави, а не на розмірах державного сектора або частці витрат держави у бюджеті країни. Зокрема, в Японії відносно незначна частка державної власності, але через систему податків, кредитів, фінансів, тобто економічних важелів (інструментів) державне втручання в економіку було досить ефективним і сприяло динамічному переходу країни від індустріальної до постіндустріальної стадії. Західні економісти-фахівці досліджують і такий важливий фактор, як якість державного втручання в економіку. Під цим розуміється залежність ефективності державного втручання від характеру, організації та способу і дійовості функціонування державних інститутів. У будь-якій економічній системі, у т. ч. ринковій, держава виступає, у загальноприйнятому смислі, як економічний агент, що володіє правом і можливістю примусу, наприклад у сфері податкової політики, державного законодавства тощо. Але примусовість, якщо вона трактується державою широко, зводить нанівець усі переваги вільного підприємництва. Історія економічного розвитку не знає якоїсь абстрактної, недержавної економіки. Навіть в системі вільного ринку (основаній на lasser lair — невтручання держави) неможливо обійтися без держави. Вона бере на себе функції, які самому ринку здійснити не під силу. Це, зокрема, такі: забезпечення економіки потрібною кількістю грошей; регулювання так званих зовнішніх (побічних) для ринку ефектів (вони в результаті дій виробників і споживачів можуть мати і негативні наслідки, наприклад пов’язані з екологічними аспектами виробництва); задоволення потреб у «колективних благах» (або у «суспільних товарах») — товарах і послугах колективного користування: оборона країни, охорона громадського порядку, державне управління тощо. Виокремлені функції, як прийнято вважати в економічній літературі, — це максимум того, що повинна робити держава в умовах вільного ринку і, одночасно, мінімум того, що вона робить у реальній ринковій економіці. Державне втручання в економіку об’єктивно зумовлене обмеженістю самого ринкового механізму. Становлення і зміцнення держави завжди супроводжувалися розвитком численних її економічних функцій. Останні перебувають у постійній динаміці і їх зростання та вдосконалення знаходяться в органічному взаємозв’язку із суспільним прогресом. Результативність втручання держави в економіку визначальною мірою залежить від того, наскільки повно і послідовно вона спирається на об’єктивно діючі економічні закони. Слід враховувати, що останні завжди є законами людської діяльності. Це зумовлює підхід до них не лише як до концентрованого виразу об’єктивної необхідності, а й як до об’єктивної можливості, яку можна більш-менш повно реалізувати. Економічна діяльність держави реалізується через її функції в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Тому важливим завданням держави є впровадження схеми суспільної поведінки, яка б сприяла знаходженню компромісу між інтересами різних економічних суб’єктів і можливостями «на даний час» економічної системи. При цьому в надбудовній сфері відбувається визнання суспільством процесів координації інтересів і формування спільних цілей. Таким чином, держава надає стихійному розвитку осмислення, координуючи та спрямовуючи дії окремих господарюючих суб’єктів. У змішаній економіці функції держави як інструмента реалізації класових економічних інтересів обмежуються, дедалі більше поступаючись загальноекономічним і загальносоціальним функціям. Як правило, в підручниках з економікс виокремлюють три глобальних (основних) функції держави: забезпечення ефективності економіки, соціальної справедливості та стабільності. Ці функції можна назвати ще функціями вищого порядку. Для реалізації першої функції — забезпечення ефективності — держава повинна, використовуючи різні економічні та адміністративні (правові) інструменти, створити такий економічний фон, який би забезпечував ефективне функціонування виробництва. При цьому велике значення має антимонопольна діяльність держави, гарантування максимально справедливих умов дії ринкового механізму, активізація конкуренції та ін. Щодо характеристики двох інших глобальних функцій, слід відзначити, що ринок «сліпий» (нейтральний) до проблем забезпечення соціально-економічної справедливості і стабільності як безпосередньо у сфері економіки, так і в суспільстві в цілому. Так, він визнає лише один критерій розподілу доходів: результат участі в конкуренції на ринку товарів (послуг) капіталів і робочої сили. Тому справедливими для нього є як високі доходи, що були отримані тими, хто досяг успіху у конкуренції, так і низькі у тих, хто зазнав невдачі. Чисто ринковий розподіл зовсім не гарантує прожиткового мінімуму. Нічим не обмежений і ніким не підкоригований ринковий розподіл, справедливий з точки зору законів ринку, призводить до різкої диференціації доходів, соціальної незахищеності значної маси населення. А коли такий розподіл не влаштовує більшість людей, це здатне породити серйозні соціальні конфлікти. Коригувати ринковий механізм розподілу та інші пов’язані з ним процеси ставало дедалі нагальнішим завданням держави. З часом вона перебрала на себе функцію перерозподілу доходів через податки, а також підтримку непрацездатних, пенсіонерів і т. п. Ринкова економіка не забезпечує повної зайнятості населення, тому регулювання ринку праці, матеріальне забезпечення безробітних — теж функція держави в ринковій економіці. Вона має піклуватися і про зайнятих, гарантувати їм мінімальний рівень споживання через законодавче регулювання рівня мінімальної зарплати. Суттєве значення у вирішенні цих проблем має і діяльність держави щодо макроекономічної підтримки стабільності економіки, згладжування циклічної форми її розвитку. Різноманітність завдань, що постають перед державою в ринковій (а особливо в змішаній) економіці, можна виразити за допомогою виконуваних нею економічних функцій, які є похідними від згаданих функцій вищого порядку. В літературі існує безліч підходів до їх класифікації та диференціації. Серед похідних (функцій другого порядку), які на себе бере держава, відзначимо такі: забезпечення правової основи і соціального клімату, що сприяє ефективному функціонуванню економіки; компенсація негативних сторін ринку; проведення фіскальної політики — вилучення частки доходів господарюючих суб’єктів з метою формування держбюджету; забезпечення розвитку фундаментальних досліджень, особливо тих, які потребують значних коштів, довгих термінів окупності і великого ризику. Це відноситься і до нових галузей з невизначеними перспективами. Держава бере на себе і розв’язання регіональних та екологічних проблем.

Поряд зі згаданими функціями держави в змішаній економіці особливо посилюється її діяльність у сфері розподілу доходів та щодо створення режиму найбільшого сприяння малому і середньому бізнесу. В змішаній економічній системі держава сильна своєю соціальною політикою так само, як і економікою. У той же час у реальній дійсності всі її функції переплітаються між собою і комплексно впливають на економічну ситуацію. Органічний взаємозв’язок і взаємопереплетіння економічних функцій держави знаходить концентрований вияв у механізмі державного регулювання. Державне регулювання доповнює, коригує чисто ринковий механізм. Реалізується воно за принципом: «Конкуренція — скрізь, де можливо, регулювання — скрізь, де необхідно!». Як образно говорив П. Самуельсон, управляти економікою за відсутності того чи іншого — рівнозначно, що аплодувати однією рукою. Методи державного регулювання сучасної розвинутої економіки надзвичайно різноманітні. Часто вони істотно відрізняються і разом з тим певним чином збігаються. У літературі немає єдиного підходу до їх класифікації. Однак їх можна згрупувати у таких два блоки: адміністративно-правові (або прямі) та економічні (або непрямі). Застосування цих методів залежить від історико-культурних, соціально-економічних, політичних умов країни, стану розвитку та структури економіки. Тому механізм державного регулювання економіки у різних країнах неоднаковий. До методів адмініcтративно-правового регулювання належать: законодавча (перш за все господарcько-правова) діяльність держави; державні замовлення (закупівлі); трансфертні плате-жі; індикативне (рекомендаційне) планування; розробка цільових програм; прямий державний контроль над монопольними ринками і цінами; адміністративне регулювання певних економічних процесів. Економічні методи регулювання, в свою чергу, можна поділити на регулятори (методи) прямого впливу на економіку та опосередковані регулятори. До перших належать цільове фінансування (у т. ч. регіональні та цільові програми, система державних закупок і т. п.). Другі — це опосередковані регулятори (методи), що реалізуються державою через різні складові її економічної політики: фінансову, грошово-кредитну, податкову, бюджетну, інвестиційну, валютну. За сучасних умов економічні методи є найдійовішими. Разом з тим усі ці методи регулювання держава може використовувати одночасно в їх різних комбінаціях, наприклад заморожування або блокування цін, контроль над певними їх видами, встановлення митних тарифів, квот і т. п. Часто між прямими і непрямими методами немає чітко визначеної межі і вони взаємодоповнюють (продовжують) один одного. У змішаній економіці з точки зору комплексного використання різних методів регулювання особливе місце посідає економічне програмування, або індикативне (рекомендаційне) планування. У загальному розумінні — це процес орієнтації розвитку суспільного виробництва за допомогою регулярного і комплексного впливу держави на його структуру відповідно до передбачених ва-ріантів соціально-економічного розвитку і господарської стратегії. Виникло індикативне планування відразу після Другої світової війни у Франції, Голландії, Норвегії, Японії та інших країнах. При програмуванні здійснюється ранжування пріоритетів, між якими існує поєднання обраних, часто суперечливих, цілей, у т. ч. із системою регуляторів (наприклад, установка на повну зайнятість і зниження інфляції). Сучасна держава «вмонтована» в ринкову систему господарювання. Окрім її участі в економіці як регулюючої сили, вона діє і як самостійний господарюючий суб’єкт. Це так званий державний сектор. Його питома вага для різних країн неоднакова: традиційно мінімальна для США (частка продукції держпідприємств у національному доході — 1—2 %) і значна у країнах Західної Європи (частка держсектора у ВВП Франції — 20 %, Швеції — 14 %, Італії — 12 %). Світова практика доводить, що державна власність може бути ефективною, оскільки має відповідні переваги порівняно з іншими формами власності. Ці переваги зумовлені її функціями: здатністю здійснювати макрорегулювання, формувати стратегію економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізувати структуру національної економіки та визначити її остаточну орієнтацію на людину. У той же час, незалежно від характеру економічної системи, державна власність у більшості випадків функціонує з меншою ефективністю, ніж інші форми. З одного боку, це пов’язано з розвитком державної власності у тих сферах, де можливості ринку обмежені і знижена мотивація до праці. З іншого боку, ефективність державної власності може знижуватись у галузях з нормально функціонуючим ринком через «знеособлення» власника і втрати підприємством ринкової орієнтації. Причини історичного зростання ролі державного сектора в економіці є такими: війни і національна оборона, інфраструктурне забезпечення макроекономічних процесів, ріст народонаселення, урбанізація, проблеми захисту навколишнього середовища, егалітаризм (рівність).

Рис. 1. Сфери діяльності державного сектора

В економічній науці поняття «держсектор» пов’язане не стільки із самою державною власністю, скільки з усією сукупністю форм участ і держави у виробництві, розподілі, обміні та споживанні. В такому розумінні цей сектор виступає як основа, спираючись на яку, держава може виконувати свої функції. Ринкова економіка виникла кілька століть тому, пройшла різні етапи розвитку, зазнавши якісних та сутнісних змін. З'ясування економічної природи кожного з цих етапів — важлива умова вибору Україною основних шляхів та напрямів формування високорозвинутої економічної системи, входження держави до структури сучасного світового господарства. Еволюція ринкової економіки і основні ознаки сучасних економічних систем. Природною рушійною силою господарського розвитку є, на думку А. Сміта, прагнення індивіда до реалізації своїх економічних інтересів. Дбаючи про власні інтереси, така економічно вільна людина поліпшує свій добробут, примножує багатство суспільства. Суперечності між індивідом і суспільством не існує. Розуміючи, що за умов свободи господарської діяльності та свободи торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін або окремий суб'єкт господарювання прагнутиме до безмежного привласнення прибутку, А. Сміт вважав, що інтереси таких індивідів певною мірою гармонізує конкуренція, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдяки чому досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність тощо, тобто здійснюється саморегулювання економіки. Ринкова економіка (ринкове господарство) — тип економіки, заснований на приватній власності, в якому відбувається вільна гра ринкових сил (принцип laissez-faire). У ринковій економіці державі належить другорядна роль, вона виконує ті функції, які не може виконати або виконує економічно неефективно окремий індивід, зокрема організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов'язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія банкнот великого номіналу, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів тощо) й утримання їх в належному стані. З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так, концепція соціального ринкового господарства, основоположниками якої є західнонімецькі економісти А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард та В. Ойкен, значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції ринкової економіки), в якій державі відводилася роль «нічного сторожа». Ці вчені переконані, що перед державою стоять величезні завдання, а можливість звільнити державу від її обов'язків малоймовірна, хоча одним із найважливіших завдань держави Л. Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Однак вільна власна ініціатива й конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л. Ерхардом, є свобода споживання, що «логічно доповнюється у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту...» Головною небезпекою для соціального ринкового господарства вважались монополії, які руйнували ціновий механізм.

Один із найважливіших критеріїв соціального ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) — досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна заробітна плата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) можна досягти соціалізації прогресу і прибутку. Роль держави Л. Ерхард також порівнював з діями судді на футбольному полі, хоча таке порівняння більше відповідає реаліям нижчої стадії капіталізму. Другим важливим критерієм соціального ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У зв'язку з цим Г. Ортліб (один із прихильників сучасного неолібералізму) писав: «Ми повинні розуміти, що давня суперечка про те, чому надати перевагу — плановому чи ринковому господарству, нині не становить інтересу. Важливішою є комбінація того й іншого, тобто регульована економіка». У пізніших виданнях інших німецьких авторів «соціальне ринкове господарство» визначається як сучасна форма економічної організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціального захисту населення. Проте таке регулювання повинно бути непрямим. Соціально орієнтована ринкова економіка — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає переважання приватної власності та ринку в процесі їх поєднання з державною власністю і державним регулюванням та систему соціального захисту населення. Л. Ерхард відкидав концепції товариства колективної відповідальності, держави добробуту. Остання є складовою теорії змішаної економіки, і в цьому головна відмінність цієї теорії від теорії соціально ринкового господарства. Другою такою відмінністю є домінування в соціально орієнтованій економіці приватної власності, а в змішаній — оптимальне поєднання приватної та державної (особливо, коли йдеться про соціал-реформістський варіант такої економіки). Якщо для досягнення соціальної спрямованості економіки потрібно, на думку батька німецького «економічного дива» Л. Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то, на думку Е. Хансена (одного з представників концепції змішаної економіки), «держава добробуту» «є передусім перерозподільником виробленого доходу». Натепер в Німеччині існує модель змішаної економіки. Ще одна важлива функція держави добробуту — здійснення певних форм національного економічного планування. Отже, якщо обирати назву кінцевого етапу трансформації наявної в Україні соціально-економічної системи з системи понять західної економічної думки, то найприйнятнішим є термін «змішана економіка» в інтерпретації Е. Хансена, в якому поєднуються ознаки «держави добробуту» і функція національного планування, яке здійснює держава. У свою чергу, «держава добробуту» неможлива без перерозподілу значної частки національного доходу через центральний (федеральний) бюджет. Виступати проти перерозподілу національного доходу взагалі, проти вдосконалення процесів розподілу — означає виступати проти об'єктивного ходу економічного розвитку людства, займати антигуманні позиції як у теорії, так і на практиці. Поняття «ринкова економіка», або «ринкова система», відображає не сучасні реалії розвитку економіки західних країн, а реалії майже 200-річної давності. Критикуючи погляди австрійського економіста Ф. Хаєка про необхідність підпорядкувати економіку дії «невидимої руки» абстрактного ринку (принцип laissez-faire), Б. Селігмен писав: «Для того щоб це здійснити, ми повинні були б перекреслити історію півтораста останніх років і відтворити світ незалежних господарських одиниць без монополій і без великих утворень капіталу». Різкіше висловився з цього приводу Дж. Гелбрейт: тих, хто говорить про повернення до вільного ринку часів А. Сміта, він називає людьми з психічними відхиленнями клінічного характеру. Критерії класифікації сучасних економічних систем. Загалом визначальною характеристикою основних типів суспільства (зокрема, економіки), які пройшло у своєму розвитку людство, є характеристика з погляду власності, насамперед власності на засоби виробництва. За такого підходу виокремлюють первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний (останній почав формуватися в розвинутих країнах світу три-чотири десятиліття тому) типи суспільства, а отже, економіки. Пріоритет критерію власності визначають такі обставини:

— «власність» є багатоплановою соціологічною категорією, в якій виокремлюють низку аспектів, а отже, у власності відображається майже весь спектр відносин, у які вступають між собою індивіди, колективи, класи, держави та інші суб'єкти;

— тип економічної власності (на засоби виробництва, результати праці, управління власністю тощо) впливає на соціально-економічний прогрес у суспільстві, формування найпотужніших стимулів до праці; — всебічний розвиток людини передбачає прогрес не лише людини-працівника, а й людини-власника. Така схема характеризує здебільшого держави Західної Європи і не поширюється на Індію та інші країни. Проти такої характеристики не заперечують окремі західні учені (наприклад, американський соціолог Д. Белл), зазначаючи при цьому, що критерієм розмежування типів суспільства є вісь власності. Водночас такий критерій він вважає недосконалим, пропонуючи замість нього вісь виробництва і використання різних видів знань. Конкретизацією критерію власності є наявність і ступінь розвитку товарно-грошових відносин. У зв'язку з цим розрізняють натуральне виробництво, товарне виробництво, ринкову економіку, командну економіку (зокрема, й дефіцитну), або командно-адміністративну економіку, тощо. У такій класифікації водночас використовується критерій централізованого або ринкового регулювання економіки. Основними ознаками командно-адміністративної системи є:

1) майже тотальне одержавлення економіки (частка державної власності в СРСР становила понад 92%); 2) безпосереднє управління з єдиного центру всіма підприємствами, використання директивного планування, централізований розподіл ресурсів, що значно послаблює економічну самостійність підприємств, товарно-грошові відносини між ними; 3) використання переважно адміністративних важелів регулювання економіки, що посилює бюрократичний апарат. Беручи за критерій розвитку суспільства розвиток промисловості, застосування науки, західні науковці виділяли доіндустріальне (аграрне) суспільство, індустріальне і постіндустріальне. У класифікації з погляду окремих нових елементів або компонентів продуктивних сил західні вчені розмежовували «інформаційне суспільство», «кібернетичне суспільство», «технотронне суспільство» та ін. Така характеристика є однобічною, не відповідає вимогам системного підходу, оскільки за основу виокремлення певного типу суспільства береться окремий елемент продуктивних сил (наука, техніка або компоненти останньої), але ігноруються або спрощено тлумачаться відносини власності. Те саме стосується визначень, в яких робляться спроби поєднати характеристику економічної системи з боку окремих елементів продуктивних сил та окремих сторін власності. У цьому випадку виділяють «організований капіталізм», «народний капіталізм» (в якому критерієм класифікації є поширення акцій серед частини найманих працівників). Отже, можна зробити висновок про доцільність використання інтегруючого критерію з погляду відносин економічної власності та системи продуктивних сил (за основу класифікації береться розвиток продуктивних сил). В останньому випадку розвинутіша економічна система повинна перевершити попередню за рівнем продуктивності праці. Критеріям науковості відповідає виокремлення в межах економічних систем окремих стадій, ступенів тощо. Так, виділяють вищу і нижчу стадії капіталізму, окремі ступені вищої стадії (монополістичний або корпоративний капіталізм, державно-монополістичний або державно-корпоративний капіталізм тощо). Оскільки поняття «змішана економіка» є теж запозиченим із праць західних вчених, а побудова саме цієї моделі розвитку може стати метою трансформації економіки в Україні, необхідне дослідження змісту і різних варіантів змішаної економіки, які виникали і збагачувалися впродовж тривалого історичного періоду. Змішана економіка — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою побудови прогресивнішого ладу. Вона виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють два її основні варіанти (моделі): ліберальний і соціал-реформістський. Кожний із них набуває специфічних ознак в окремій західній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, наповнення елементами якісно нового змісту в процесі еволюції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяють різні течії, школи. Ліберальний варіант охоплює проведення важливих інституційних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін. Соціал-реформістський варіант передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники — теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму. Ці варіанти змішаної економіки мають чимало спільного. Зокрема, їх представники рекомендують пряме втручання держави в економіку з метою захисту суспільних інтересів, розвиток державного сектору, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивідуальними тощо. Прихильники неокласичного напряму економічної науки М. Фрідмен, Ф. Хаєк та австрійський економіст Л. Мізес пропагують обмежене (передусім опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятливих умов для розвитку приватного сектору, ринкових важелів саморегулювання економіки. Тому їх концепція лише незначною мірою відповідає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання різних форм власності, двох типів регулювання. Ідейні витоки змішаної економіки закорінені у німецькій історичній школі, представники якої (Г. Шмоллер, А. Вернер, В. Зомбарт та ін.) в останній чверті XIX ст. обстоювали державне втручання в економіку з метою її модернізації, проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інституційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), представники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс та ін.) різко критикували неокласичну концепцію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Інституціоналісти пропонували встановлення соціального контролю; побудову держави соціального благоденства і обмеження приватної власності. Оскільки державу вони вважали нейтральною силою, то вона, на їхню думку, повинна була здійснювати соціальний контроль за економікою, проводити трансформацію соціально-економічної системи. Двома найважливішими елементами цієї системи інституціоналісти вважали форми власності та механізми розподілу (або аллокації) ресурсів, які є основою типологізації економічних систем. Крайніми антиподами колективної власності вони вважали приватну і державну, проміжними — різні варіанти їх поєднання. Антиподами механізму розподілу ресурсів, на думку інституціоналістів, є стихійне ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між ними — різні форми поєднання цих полюсів. У свою чергу, залежно від поєднання централізму і децентралізму, форми втручання держави в економіку можна істотно змінювати механізм розподілу ресурсів і доходів. Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце в кейнсіанській теорії. На противагу неокласичному напряму, представники якого вважали несумісними ринкові механізми самоуправління економіки з державним централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси — державна власність, організація громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, — які є ознаками соціалізації економіки. Наприклад, так характеризували заходи американського президента Ф. Рузвельта щодо виходу економіки з кризи 1929—1933 pp., які ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської теорії. Найважливішими формами соціалізації власності соціал-реформістські теоретики називають пряме одержавлення окремих галузей або великих компаній через націоналізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови і механізм розвитку державної власності в суспільних інтересах. За їх відсутності (демократизації контролю і управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралізму політичних сил та ін.) державна власність може сприяти посиленню монополізації економіки. Необхідною умовою соціалізації економіки є перетворення державної власності на основу розгалуженої системи демократичного планування. У деяких країнах Заходу поширилися реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема впливу держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих приватних підприємств тощо, завдяки чому відбувається розширення частки державного капіталу. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації форм власності, так і щодо створення відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували контрольні пакети акцій гігантських компаній у ключових галузях народного господарства і спрямовували їх на розвиток в загальнонаціональних інтересах. Ліві соціал-демократи пропонують широко практикувати розвиток децентралізованих форм суспільної власності (регіональної, муніципальної, комунальної та ін.). Крім цих методів соціалізації капіталістичної економіки, вони вважають за необхідне розвивати профспілкову, кооперативну та інші форми колективної власності, асоціації малих підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуправління, залученню трудящих до процесу управління власністю. Ще одним напрямом соціалізації економіки є вплив держави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через податки, кредити, надання позичок, субсидій, державні закупівлі товарів і послуг, контроль за якістю продукції та встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробітною платою і капіталовкладеннями тощо. Вплив на розподіл доходів — через механізм трансферних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів. Засобами соціалізації є також впровадження загальнонаціонального регіонального регулювання і планування всього народного господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладення контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих галузей, економічну кон'юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституціональних реформ (через механізм посилення суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва великими компаніями представників держави, профспілок, споживачів, удосконалення антимонопольного законодавства, прийняття нового статуту діяльності великих корпорацій тощо). Надзвичайно важливе значення має процес демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Зокрема, за допомогою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне регулювання господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання економіки передбачається регулювання і коригування пропорцій між попитом і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Демократизація процесу планування дасть змогу здійснити як демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати приватний сектор, спрямувати розвиток гігантських монополій в русло загальнонаціональних інтересів. В інвестиційній діяльності впровадження демократичного планування передбачає докорінну зміну в структурі виробництва і в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні відігравати державні капіталовкладення і насамперед інвестиції в соціальну сферу, в наукові дослідження й розробки, пов'язані з новою технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане дієвим засобом комплексного розв'язання проблеми інфляції та безробіття. Важлива роль у механізмі реалізації демократичного планування належить механізмові укладення контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регулювання з мікроекономічним, а також встановлено необхідний суспільний контроль за великими компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітності тощо). Крім того, контрактна система вважається ефективним засобом удосконалення економічних відносин у межах державного сектору економіки (зокрема, між державними компаніями, з одного боку, адміністративними і регулюючими органами — з іншого), зростання ефективності державних підприємств, посилення їх фінансово-оперативної самостійності, конкурентоспроможності. Так, у разі виконання завдань державних органів, що не приносять економічної вигоди, державні підприємства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цього методу, зокрема, планують вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції. У моделі змішаної економіки, зокрема демократичного планування, важлива роль відводиться ефективному функціонуванню малих і середніх підприємств. Реалії української економіки свідчать, що вона ґрунтується на концепції монетаризму. Її основними принципами є такі постулати неокласичного напряму політичної економії: надання переваги приватній власності, механізмові ринкової конкуренції та вільного ціноутворення. З-поміж сфер державного регулювання економіки вирішальну роль у грошовій сфері відіграє монетаризм, а держава намагається забезпечити через регулювання обсягу грошової маси стабілізацію економіки. Максимальне обмеження державного втручання в економіку, а також послаблення податкового тягаря, як вважають монетаристи, є основними важелями регулювання народного господарства. На їхню думку, ринкові важелі слід впроваджувати також у сферу соціального забезпечення. Такі принципи монетаристської концепції (крім низьких податків на прибуток підприємств) втілювалися в Україні в 90-ті роки XX ст. Внаслідок цього руйнувалося державне управління економікою за переважання державного сектору, проводилася безоглядна лібералізація цін, зовнішньоекономічної діяльності та ін. За відсутності сформованої структури та інфраструктури ринку це зумовило некерованість макроекономічними процесами, призвело до величезних збитків в народному господарстві (воно постраждало вдвічі більше, ніж під час Другої світової війни), до крайнього зубожіння населення і збагачення жменьки бізнесової, мафіозно-номенклатурної еліти. Із трьох західних соціально-економічних моделей розвитку (змішана економіка, соціально орієнтована ринкова економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України може бути модель змішаної економіки в соціал-реформістському варіанті. Вона поєднує позитивні сторони приватної, колективної й державної власності, ринкових механізмів і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних, колективних і суспільних інтересів, адміністративних і економічних важелів управління народним господарством. Соціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас. Незважаючи на значні успіхи розвинутих країн, в економічній системі яких втілені деякі варіанти й форми змішаної економіки, їх система недосконала, оскільки допускає значне витрачання людських ресурсів (про що свідчить кількість безробітних — майже 50 млн., бідних — 100 млн.), матеріальних ресурсів (середня завантаженість виробничих потужностей на рівні 75%), фінансових ресурсів (значні витрати коштів на озброєння, паразитичний спосіб життя найбагатших верств населення тощо), десятки мільйонів людей, що живуть у злиднях та ін. Крім того, Україна не має часу на тривалий поступовий еволюційний розвиток, щоб остаточно не втратити шанси стати розвинутою державою. З огляду на це слід шукати досконалішу модель соціально-економічного розвитку. Такою моделлю могла б стати народна економіка. Народна економіка — економіка, яка базується на домінуванні трудової колективної власності, принципах самоуправління та всебічного соціального контролю й захисту працівників з використанням інших форм власності (в тому числі приватної) та національного і наднаціонального демократичного економічного планування. Таке планування означає використання імперативних планів для державного сектора (частка якого повинна становити 30—35%) та індикативних для недержавного сектора (на трудову колективну власність повинно припадати до 45—50% сукупної власності, на приватну — 15—20%), що супроводжується складанням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням економічних методів регулювання і територіального комплексного управління замість галузевого. Основними засобами реалізації національного демократичного економічного планування є науково обґрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми економічної політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з корпоративною планомірністю та ринковими важелями саморегулювання за домінування першого. Пріоритет трудової колективної власності в народній економіці зумовлений переважанням колективного характеру праці, об'єктивною потребою продуктивних сил у подоланні процесу відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а отже, від власності, а також перевагою колективних цінностей у сучасному суспільстві. Це підтверджують висновки, зроблені на міжнародній конференції ООН з питань навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації, що відбулася в червні 1992 р. на рівні глав держав та членів урядів: про неможливість врятування людства у межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність; про необхідність побудови нової моделі соціально-економічного розвитку, яка повинна спиратися передусім на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності загалом, а лише відтак на ринковий механізм. Практичний досвід свідчить, що трудова колективна власність може стати найефективнішою формою власності на сучасному етапі. Так, у США перехід до неї автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10—15%, прибутку — на 50% порівняно із середніми показниками у відповідних галузях. За оцінками спеціалістів, передбачалося, що до 2000 р. у США майже 25% працівників стануть власниками тих підприємств, на яких вони працюють. В Італії в кооперативних підприємствах, які за своєю сутністю близькі до народних, продуктивність праці на третину вища, а плинність кадрів — у 2,5 раза нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал (порівняно з приватними фірмами). Отже, на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця. З огляду на це зрозуміло, чому в США при опитуванні 66% працівників виявили бажання працювати у фірмах, які контролюють самі трудящі, й лише 20% — у приватних компаніях. 80% дорослих американців вважають, що робітники-власники більше дбають про фінансовий стан своїх підприємств, про якість товарів, які вони виробляють, і послуг, які надають. Враховуючи всі ці фактори, і республіканці, і демократи підтримують загальнонаціональне законодавство, яке стимулює власність працівників. Перевага народних підприємств полягає насамперед у тому, що рушійною силою на них стають інтереси всіх працівників, а на приватних підприємствах — інтерес лише приватного власника. Інтереси інших працівників залучаються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів до праці, а також адміністративних важелів. За народної економіки можливе створення стабільної та високоефективної системи стимулів до праці на рівні окремого працівника, підприємства та організації з раціональним поєднанням індивідуальних, колективних і суспільних інтересів. На рівні окремого працівника ця система передбачає: а) перетворення його на особистого власника (власника житла, земельної ділянки й дачі, присадибної ділянки біля індивідуального будинку, цінних паперів тощо); б) створення умов праці та її оплати, приближених до діючих в окремих найрозвинутіших країнах, які найбільше наблизились до соціалізованої моделі (наприклад, Швеція); в) формування працівника як співвласника народного підприємства (через володіння часткою акцій і привласнення на них певної суми дивідендів); г) впровадження прогресивних форм організації праці та заробітної плати (за економію ресурсів, електроенергії, впровадження досягнень науки у виробництво тощо) залежно від кінцевих результатів. На рівні окремого підприємства систему стимулів можна забезпечити через наявність у трудового колективу: а) власності на засоби виробництва на підприємстві; б) власності на більшу частину створеного ними продукту (менша частка вилучається до бюджету через механізм оподаткування); в) економічної влади (прийняття рішень про рівень інвестицій, цін на виготовлену продукцію в процесі узгодження з органами державної влади, обрання керівництва підприємства тощо), участь в управлінні колективною власністю; г) програми соціального захисту на підприємстві, підготовки кадрів тощо; ґ) створення стимулів до праці у менеджерів на колективних підприємствах. Оптимальне поєднання особистих та колективних стимулів до праці формує нову продуктивну силу, якісно нові стимули до висококваліфікованої праці. Рушійними силами розвитку суспільних інтересів можуть стати: створення ефективних стимулів до праці у трудівників державного сектора через використання названих методів; надання менеджерам державних підприємств права бути їх співвласниками (не більше 0,1% в сукупному капіталі крупних підприємств); створення конкурентного середовища між іншими формами власності та підприємницької діяльності; впровадження акціонерних відносин (право придбання певної суми акцій підприємств інших форм власності за наявності між ними відносин спеціалізації, кооперації тощо); короткотермінові й довготермінові плани розвитку державного сектора і право парламентського контролю за їх здійсненням.

У працях західних і вітчизняних економістів спостерігається неоднозначний підхід до використання терміна «ринкова система». Застосування цього поняття пов'язане з такими обставинами: 1. З одного боку, ним послуговуються, коли йдеться про протиставлення командно-адміністративної системи, або затратної економіки, що існувала (й існує значною мірою донині) у пострадянських країнах, і високоефективної економіки в розвинутих країнах; з іншого — це поняття вважається ірраціональним і вживається у суто науковому значенні щодо капіталізму минулих століть. 2. Використання поняття «ринкова економіка» зумовлене недостатнім знанням основ діалектичного методу пізнання та відсутністю відповідного методу мислення, який передбачає, зокрема, що коли змінюються реальні економічні явища і процеси, то й їхнє відображення — економічні поняття і категорії — також повинні зазнати відповідних змін. Якщо при цьому застосовуються фундаментальні поняття «капітал», «власність», «ринок» тощо, то для їх вираження у постійному процесі зміни слід послуговуватися додатковими термінами, що наповнюють ці поняття елементами якісно нового змісту. Так, для пізнання сутності сучасної економічної системи розвинутих країн недостатньо поняття «капітал» або «капіталістична власність». Щоб відобразити еволюцію цієї системи, використовують додаткові поняття — «акціонерний», «монополістичний» (у тому числі й «олігополістичний»), «фінансовий», «державно-монополістичний», «інтернаціональний», «транснаціональний» тощо капітал. Характеризуючи процес еволюції ринку, також слід добирати додаткові категорії: «монополістичний» (у тому числі «олігополістичний»), «державний» ринок та інші. Крім того, поняттям «ринок» нерідко оперують у поєднанні з іншими («план», «макроекономічний контроль», «регулювання», «макроекономічне регулювання» тощо). 3. Поняття «ринкова економіка» використовують і тоді, коли одна зі сфер суспільного відтворення, зокрема обмін, вважається визначальною і на цій підставі характеризується уся економіка. Однак виробництво товарів високої якості в розвинутих країнах підтверджує визначальну роль сфери безпосереднього виробництва і необхідність урахування зворотного впливу сфери обміну на виробництво, що на практиці означає потребу у вивченні платоспроможного попиту населення, його формування тощо. Саме виробництво, виготовлення принципово нових товарів, активно формує попит населення. Так само діють широке використання маркетингу, політика великих компаній щодо запровадження нової моди тощо. Твердження про пріоритетність сфери обміну означає дотримання мінової концепції, яка здебільшого аналізує поверхові зв'язки, а не намагається проникнути в сутність явищ і процесів. 4. Застосування цього поняття зумовлене механічним перенесенням стереотипів західної економічної науки у вітчизняну, що (поряд з названими вище причинами) характеризує активне його використання українськими економістами стосовно спрямованості трансформаційних процесів в економічній системі України. 5. Використання поняття «ринкова економіка» зумовлене підміною критеріїв класифікації економічних систем, зокрема необґрунтованим висуненням на перше місце критерію товарно-грошових відносин замість критерію відносин власності на засоби виробництва. З великої кількості парних понять, які сучасні західні науковці протиставляють ринку, найуживанішим є «планування». Більшість напрямів, течій і шкіл сучасної економічної думки доводять необхідність запровадження планування для стабілізації економічної системи Заходу. Американський економіст Б. Селігмен, полемізуючи з Ф. Хаєком (який був проти планування (називав його рабством) та проти втручання держави в економіку), заперечував: «Головна проблема не в тому, чи потрібні планування і контроль, а передусім у тому, хто буде затверджувати плани — панівна еліта, зокрема вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом». Логічного завершення ці погляди (про необхідність діалектичного поєднання планування і ринку) набувають у положенні про те, що сучасний ринок є регульованим. Тому, враховуючи вимоги діалектичної логіки (зокрема необхідність адекватного відображення у поняттях і категоріях реальної дійсності), існуючу в Україні соціально-економічну систему слід трансформувати не в ринкову, а в планомірно ринкову або регульовану ринкову систему. Однак така назва не характеризує економічної системи щодо відносин власності. 2. Економічна система - це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на виробництво, обмін, розподіл та споживання товарів та послуг, на регулювання економічної діяльності відповідно до мети суспільства. Основними елементами економічних систем є продуктивні сили, економічні відносини або відносини власності та господарський механізм. В цілому під економічною системою розуміють відносини між виробниками і споживачами благ та послуг. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Головними критеріями типізації економічних систем є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності. Перехідні економічні системи - це різновид змішаної в період трансформації економічної системи з одного в інший функціональний чи функціонально-історичний тип. Перехідна економічна система – це така національна економічна система, яка перебуває на перехідному етапі від одного свого якісного стану до іншого. За своїм характером ці економічні системи слід трактувати як змішані, оскільки вони у своїй внутрішній структурі ще зберігають значний вміст механізмів та інституцій старої економічної системи, але поступово набирають рис та ознак тієї нової системи, до повної трансформації у яку просувається дана перехідна економічна система. Перехідними на сьогодні можна вважати економіки країн СНД та Східної Європи, включаючи, звісно, і Україну. Перехідні (трансформаційні) економічні системи – це складне явище. В історії розвитку практично кожного соціуму настають періоди, коли стара економічна система функціонує за низхідною (занепадає), а в її просторі зароджуються елементи нової системи з тенденцією до самоорганізації та висхідного розвитку. Перехідні економіки можна класифікувати за аспектами цивілізаційного і формаційного процесів. Аспект цивілізаційного процесу: від неоліту до бронзового віку; від бронзового до залізного віку; від залізного до передіндустріального віку; від передіндустріального до індустріального віку; —від індустріального до постіндустріального (інформаційного) віку. Аспект формаційного процесу: від первісного до рабовласницького ладу; від рабовласництва до феодалізму; від феодалізму до капіталізму; від капіталізму до соціалізму; —від соціалізму до капіталізму (для постсоціалістичних країн тощо). У межах кожної цивілізації та кожної суспільно-економічної формації є перехідні стани від однієї стадії розвитку до іншої. Закономірності трансформації в межах ринкової системи 1. Поглиблення суспільного характеру виробництва. 2. Зміни у розвитку технологічного способу виробництва вимагають нових та відповідної адаптованості існуючих господарських форм. Кожна наступна форма соціально-економічного розвитку породжу є нові фактори економічного зростання, не відкидаючи при цьому надбань попередніх. За вільної конкуренції головним фактором економічного зростання є гонитва за надприбутком, одержаним завдяки впровадженню науково-технічному прогресу. Монополія породжує нові переваги великих підприємств над дрібними в застосуванні досягнень НТП, економії на управлінні та ін., а також можливість упорядковувати, узгоджувати та передбачувати результати діяльності. Державно-монополістичний капіталізм створює можливості державного впливу на відтворювальний процес у масштабах суспільства. Змішана економіка забезпечує спеціалізацію і розподіл функцій між дрібними та крупними підприємствами, передбачає обрання форми власності й форми господарювання за економічною доцільністю. Формування специфічної ієрархії суб'єктів господарювання. Головним суб'єктом системи вільної конкуренції є дрібний товаровиробник; періоду крупного машинного виробництва – – власник капіталу;  за монополії – об'єднання капіталістів; в умовах державно-монополістичного капіталізму держава. Змішана економіка докорінно змінює місце і роль найманого робітника, який дедалі частіше стає співвласником капіталу та учасником управлінського процесу в межах корпорацій (наймані менеджери) й учасником процесу регулювання економіки як цілого (наймані державні службовці). Зміст перехідної економіки – формування нових елементів та системоутворення їх, яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого. Перехідна економіка — це закономірне явище розвитку економічних систем. Економічні системи, як і будь-яке інше об'єктивне явище суспільного життя, проходять етапи становлення, досягнення зрілості, старіння і відмирання (замінюються новою системою). Згідно з цивілізаційним підходом існування періодів перехідної економіки зумовлене становленням нового технологічного способу виробництва, подальшим поглибленням суспільного розподілу праці, що спричинює глибокі зрушення у рівні і структурі виробництва, у характері суспільного розвитку. Отже, перехідна економіка є специфічним етапом у процесі еволюційного розвитку економіки, коли стара суспільно-економічна система замінюється новою. Економіка в цей період набуває ознак, притаманних лише перехідному етапу. Насамперед це стосується одночасного існування протягом певного часу старих і нових відносин та форм господарювання. Відбувається загострення суперечностей між інтересами різних груп населення, суспільство та економіка країни стають нестабільними. Нестійкість перехідної економіки має закономірний характер, оскільки в її основі лежить конфлікт між новими і старими формами господарювання, що ускладнює реалізацію економічної політики в суспільстві і є основою гострих соціальних суперечностей. Проте, слід зазначити, що в перехідних суспільствах якісні економічні зміни відбуваються дуже швидко порівняно зі стабільними економічними системами. Важливою рисою перехідної економіки є альтернативний характер розвитку. Наприклад, сьогодні для України та інших постсоціалістичних країн потенційно існує широкий спектр перспектив: від збереження авторитарно-бюрократичної системи до створення постіндустріального суспільства, від корумпованої тіньової економіки до системи, заснованої на приватній власності, або до змішаної економіки. Остання характеризується тим, що в ній взаємодіють різні форми власності і господарювання, що сприяє об'єднанню різних верств населення, політичних сил, спрямуванню зусиль державних органів на побудову громадянського суспільства, яке ґрунтувалося б на ринковій економіці і визначальною рисою якого був би високий рівень соціального захисту кожного громадянина. Серед багатьох векторів розвитку для будь-якої країни важливо обрати оптимальний варіант. Критерієм цього є врахування як загальних тенденцій розвитку світової цивілізації, так і наявних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій цієї країни, її геоекономічного та геополітичного становища. На розвиток перехідних суспільств значний вплив справляють неекономічні чинники. Йдеться про партії, рухи, які виникають тут набагато швидше, ніж у суспільстві зі стабільною економікою, а також владні структури. Проте слід зазначити, що вплив останніх має певні межі, які визначаються економічними характеристиками. Історичність також є рисою перехідної економіки. Вона зумовлена особливостями як регіону, так і розвитку самої країни. Так, перехідні процеси відбуваються по-різному в умовах східної та західної цивілізацій. Це означає, що навіть загальні закономірності перехідної економіки мають різні форми вияву в різних умовах. Так, приклад країн Центральної та Східної Європи, постсоціалістичних країн Азії свідчить, що існує багато варіантів переходу від командної до змішаної економіки, а також методів соціально-економічної реконструкції: еволюційний шлях і шлях революційного зламу, метод шокової терапії та еволюційно-радикальний метод, який поєднує поступовість, поетапність, а також активну роль держави щодо створення нових економічних відносин та форм господарювання. перехідна економіка характеризує проміжний етап у розвитку суспільства, на якому відбувається докорінна трансформація економічної системи. Зміст перехідної економіки складає формування нових елементів обраної суспільством моделі економічної системи. Воно дасть змогу в процесі здійснюваних змін новим елементам стати повнішими, а саму систему перетворити на цілісну. Перехідна економіка відрізняється від усталеної, ринкової, адміністративно-командної або змішаної цілим рядом специфічних ознак. Серед них слід виокремити наявність в ній перехідних економічних форм, котрі віддзеркалюють саме перехідний стан економічної системи, котрий передбачає поєднання нового і старого. Ці форми виражають взаємозв'язок між новим і старим, суперечливість розвитку перехідної економіки. Наступною ознакою перехідної економіки є її нестійкість. Вона породжена тим, що на відміну від стабільної економічної системи, у якій зміни охоплюють ті її складові, що стосуються переважно механізму її функціонування, в перехідних системах зміни стосуються їх розвитку. Внутрішньо нестійкий характер перехідної економіки зумовлений постійним пошуком і апробацією нових форм організації господарського життя, котрі відповідали б умовам постсоціалістичного суспільства. Для перехідної економіки притаманні альтернативність і багато-варіативність розвитку. В основі першої ознаки лежить співвідношення соціально-політичних сил, які виражають різноманітність прагнень, цілей щодо майбутнього устрою і впливають на вибір і реалізацію тих або інших форм, методів, прийомів здійснюваних перетворень. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату, і тому виникає багато-варіативність розвитку, коли прагнення щодо трансформації попередньої економічної системи будуть реалізовані у великому наближенні до поставленої мети. В такому разі прагнення щодо трансформації попередньої системи вважаються успішними. Якщо вона повертається у модифікованому вигляді до попереднього стану або зникає, то такі перетворення були безуспішними. Тісно пов'язана з останнім невизначеність здійснюваних перетворень у перехідній економіці. Вона породжується тим, що учасники ринкових перетворень поряд з поставленою метою розробляють механізми та певний набір засобів досягнення поставленої мети. Але при цьому існує неспівпадіння теоретично визначеної і практично реалізованої мети, яке породжене непередбачуваними обставинами та здатністю системи до самоорганізації, що саме по собі викликає невизначеність результатів здійснюваних перетворень. Специфічною ознакою перехідної економіки є її історичність. Це означає, що ЇЇ існування обмежене в часі. В її розвитку настане момент, коли вона перейде в якісно новий стан. Це зумовлено природно-економічними, регіональними, політичними, соціальними та ідеологічними особливостями країн з перехідною економікою. Отже, перехідній економіці притаманний цілий ряд ознак, що виокремлює її з-поміж інших економічних систем, надає специфічного характеру процесам і явищам, що в ній відбуваються. Успішність або негативні результати ринкових перетворень значною мірою залежать від того, наскільки вони є цілеспрямованими і керованими з боку суспільства. Це потребує вибору суспільством прийнятної концепції та визначення основних завдань ринкових перетворень.

Питання для самоконтролю:

1. Коли виникла ідея змішаної економіки?

2. Яка основа появи змішаної економіки?

3. Х то був родоначальником теорії змішаної економіки?

4. Які вчені розвинули теорію змішаної економіки?

5. Які системоутворюючі складові змішаної економіки?

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний торговельно-економічний університет

Хмельницький торговельно-економічний коледж

Спеціальність 5.03050801 Фінанси і кредит

Дисципліна Політична економія