17. Совість – центральний чинник моральної самосвідомості людини

Функції контролю і критичного осмислення мо­ральних настанов людини реалізують передусім такі форми її самосвідомості, як совість і сором. При цьом центральну, основоположну роль у всій системі мо­ральної самосвідомості відіграє совість, що її попе­редньо можна було б описати як внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалі­зації під кутом зору її принципової моральної оцінки. Як навички людської культури, так і власне чуття нерідко підказують нам,  що про ті або інші надто високі або надто інтимні предмети не слід балакати даремно;  совість саме  й  належить до кола таких предметів, від надмірного декларування яких застерігає нас духовна цнотливість. Варто мати на увазі, що перед нами не тільки таємнича, але й потаємна, захована внутрішня здатність людини, яка важко узгоджується з гучним оприлюдненням. Найчастіше на це не зважають у своїх нескінченних апеляціях до совісті (чужої) саме ті, хто звик розпоряджатися іншими людьми, накидати їм власну волю. Тим же, хто хоче зберегти чутливість до голосу свого сумління, личить певна стриманість у розмовах про нього. Це саме стосується, до речі, не тільки совісті, але й цілої низки інших інтимних чин­ників людської моральності. І все ж аналізувати, тверезо осмислювати, обгово­рювати природу такого явища, як совість, ми мусимо, якщо прагнемо скласти певне уявлення про свій вну­трішній світ. Усвідомлення такої необхідності втіли­лося в класичній філософсько-етичній традиції, де ми знаходимо чимало яскравих і глибоких думок з цього приводу.

З-поміж античних філософів першим, хто поставив проблему совісті, був, очевидно, Сократ, котрий вважав джерелом моральних суджень людини її самопізнання. Згодом, у IV ст. до н. е., Арістотель, використовуючи іншу термінологію, зазначає, що совість — це «правди­вий суд доброї людини» — до речі, вже в ті арістотелівські часи в грецькому суді присягалися «судити за кращою совістю». Відтоді уявлення про совість та її суд з біль­шою або меншою інтенсивністю забарвлює європейсь­ку етичну думку.

До того ж саме відчуття совісті підказує, що в її «особі» ми маємо справу з чимось невіддільним від внутрішнього єства власного нашого Я, хоча, можливо, й таким, що виходить при цьому за його межі, навіть безмежно перевершує його. Разом з тим у філософії останніх століть, насампе­ред матеріалістичній і екзистенціальній, совість нерідко постає як усвідомлення людиною своєї корінної буттєвої визначеності, як звернений до неї поклик са­мого буття: «Стань такою (таким), якою (яким) ти є!»

18. Діалог і його місце в сучасній культурі. Монологічність та діалогічність людської особистості

Власне, діалогічність, діало­гізм можна визначити як здатність суб'єкта сприймати і враховувати правомірність, внутрішню обгрунтова­ність не лише власної думки, а й інших способів міркування і висловлювань, що їх угілюють. Діалогіч­ний суб'єкт «чує» не тільки себе, він уходить у послі­довність мислення свого партнера по спілкуванню, зважає на його підстави, його внутрішню логіку й цим радикально відрізняється від суб'єкта монологічного, для якого існує лише одна логіка, один смисл, один «голос» – його власний.

При всьому цьому діалог (дослівно – поділений логос) означає саме сутнісне співвідношення різних систем думки, а не безладну їх мішанину.

Опозиція «монологізм» – «діалогізм» виявляється досить плідною як у конкретно-особистісному, так і в культурно-історичному плані. Так, зокрема, свідомість і культура XVIII–XIX ст. загалом були в Європі над­звичайно монологічні: вважалося, що існує певна єдино можлива логіка, що її диктував світові євро­пейський розум, єдино обгрунтована система істинних цінностей; все, що не відповідає цій логіці й цим цінностям, не вміщується у їхнє смислове поле, є про­явом неуцтва, відсталості або фатальної помилки. Звідси завдання носіїв згаданих цінностей – «освічу­вати» інших людей та інші культури, нав'язуючи їм ці цінності, –якщо потрібно, то й силоміць. Пафос такої войовничо-самовпевненої «просвіти», що не зупиня­ється перед насильницькою «перебудовою» соціальної реальності, є однією з істотних ланок, які поєднують європейський раціоналізм XVIII – початку XIX ст. з ідеологією марксизму. Слід сказати, що подібна моно­логічна позиція і нині лишається досить впливовою, що знаходить свій вияв як у рецидивах європоцент­ризму, так і в інших спалахах «центристської» думки, котра, образно кажучи, примушує світ обертатися на­вколо цінностей тієї чи іншої соціальної, культурної, національної, релігійної групи: американізм, панрусизм або ісламський фундаменталізм, за всіх вартих уваги відмінностей між ними, однаково є проявами цієї тен­денції.

Проте поряд із цим дедалі більшої ваги як у міжособистісних, так і в міжнародних відносинах набу­ває саме ідея діалогу різних цінностей, різних вірувань, різних систем мислення – діалогу, що грунтується на взаємній повазі й толерантності, веде до взаємозбага­чення, а не до взаємопридушення суб'єктів культури.

За умови множинності цих суб'єктів діалог переростає в полілог (багатомислення), в поліфонію (гармонійне багатозвуччя) національних, релігійних, культурних цінностей та мисленнєвих структур; нині ми можемо спостерігати драматичний шлях становлення такого полілогу, такої поліфонії різних голосів культури як адекватного способу самоусвідомлення сучасного люд­ства. Можна сподіватися, що саме цій тенденції нале­жить майбутнє – якщо тільки майбутнє в людства є.