8.Розвиток соціології в 20 ст.

Становлення соціології в XX столітті як фундаментальної наукової

дисципліни, характеризується розвитком власної наукової методології,

оформленням знання в систему, розвитком власної системи методів пізнання

й області додатків. Починаючи з цього етапу соціологія розвиває себе на

власній основі. Разом з тим характеризуючи сучасний етап розвитку

соціології необхідно відзначити, що в соціології поки немає

загальноприйнятої загальної теорії суспільства. Одними з найвизначніших

діячів сучасного століття вважають П. Сорокіна. Т. Парсонса, Р.Мертона,

і інших видатних соціологів.

Пітірім Олександрович Сорокін (1889-1968) - найбільший учений соціолог

ХХ століття. Творчу діяльність Сорокіна поділяють на два періоди –

російський (з початку 10-х по 1922р.) і американський. До початку 60-х

років П.Сорокін уже біля сорока років був «американським соціологом, що

міцно займав одне з місць у першій «десятці» ведучих соціологів світу.

У своїй праці «Система соціології» П.А. Сорокін висуває основні

принципи, на базі яких він пропонував створити соціологію. Він розробив

структуру соціології, головні її напрямки й основні задачі кожного з

них.

«Соціологія представляє науку, що вивчає життя і діяльність людей, що

живуть у суспільстві собі подібних, і результати такої спільної

діяльності».

Сорокін розділив соціологію на теоретичну і практичну. Теоретична

соціологія вивчає явища людської взаємодії з погляду сущого.

Соціологія практична вивчає явища людської взаємодії з т очки зору

належного.

Талкотт Парсонс (1902-1979) - Головні праці - ”Соціальна система”

“Соціологічна теорія і сучасне суспільство”. Головна теза Парсонса

полягає в тому, що суспільство являє собою складну систему соціальних

елементів (груп, інститутів, індивідів), що знаходяться в стані активної

взаємодії, що направляється системами цінностей, які мають апріорне

походження. Парсонс думав, що джерела соціального саморуху необхідно

шукати в позаекономічних факторах, панівною серед яких є мораль. Саме

система моральних цінностей, поділених людьми, дозволяє інтегруватися їм

у суспільство, що на наступному етапі виявляється представленим у

взаємодії соціальних інститутів, при цьому виробнича діяльність виступає

лише як приватний аспект цієї взаємодії.

Відносини структурних одиниць будуються на основі функцій, що

забезпечують виживання суспільства як цілого. Парсонс виділив 4 види

таких функцій: адаптація (проблема раціональної організації і розподіл

ресурсів), цілеорієнтація (проблема визначення цілей), інтеграція

(проблема збереження внутрішньої єдності системи - обов'язкових норм,

правил і т.д.), підтримка зразка (проблема мотивації й узгодження

особистих мотивів з цілями і цінностями суспільства). Кожній функції

відповідає своя підсистема (економіка, політика, інститути соціального

контролю, соціалізація) і соціальні інститути (заводи, банки, партії,

держава, родина, школа, релігія).

9.Сучасні соціологічні теорії.

Теорії макрорівня (макросоціологія). Макросоціологічні теорії вивчають великі соціальні системи, такі як: суспільство, цивілізації, їх внутрішні структури і взаємини між структурними елементами. Цей підхід більше пов´язаний з такими науками — демографія, політологія, економіка.

Теорія структурного функціоналізму. Якщо намагатися знайти я кусь "точку відліку" розвитку соціологічної теорії у XX от., то найбільш придатною для цього виявиться саме теорія Толкотта Парсонса. Його всеохоплюючий синтез узагальнив попередні соціологічні знання і позначив шляхи його розвитку. Після Парсонса навіть ті соціологічні школи, які спиралися на інші концепції не могли залишити його теорію поза увагою.

Згідно теорії Парсонса, реальність, попри те, що є неосяжною, організована логічно і раціонально, має системний характер і завдання теорії полягає у тому, щоб побудувати несуперечливі схеми, у які вкладається усе накопичене знання, і встановити логічні зв´язки між усіма попередніми теоретичними побудовами соціологів. Тому основна частина робіт Парсонса присвячена пристосуванню інших теорій і результатів чужих досліджень до власної термінологічної системи.

Центральне поняття соціальної структури — рівновага. Суспільство в рівновазі — суспільство без конфлікту, в якому кожен виконує свою функцію, знає свою роль. Повної рівноваги досягнути неможливо, але суспільство повинно до цього прагнути.

Роберту Мертону належить заслуга розробки методологічного інструментарію для так званої теорії середнього рівня. Його суть полягає в тому, щоб забезпечити зв´язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. На відміну від всеохоплюючої теоретичної системи Парсонса, теорія Мертона придатна для аналізу певної, конкретної групи фактів, характерних для окремих сфер суспільного життя. її позитивною стороною є легкість перевірки гіпотез за допомогою емпіричних досліджень. До теорій середнього рівня належать, наприклад, теорії соціальної структури, аномії, бюрократії, науки та ін.

Роберт Мертон сформулював основну теорему функціонального аналізу: "Так само як одне соціальне явище може мати багато різних функцій, одна функція може по-різному виконуватися різними явищами".

Теорія конфлікту. засновником вважається Карл Маркс, який наголошував на взаємній боротьбі антагоністичних суспільних класів. Сучасні теоретики Ральф Дарендорф (нар. 1929), Чарльз Райт Міллз (1916—1962), Льюїс Козер (1918—2003) не концентрують усю свою увагу на конфлікті між суспільними класами, вважаючи не менш важливими за сучасних умов й інші види конфліктів: між різними расовими, етнічними, релігійними, статевими та іншими групами.

Льюїс Козер вважає, що конфлікт внутрішньо притаманний суспільству і відіграє не тільки деструктивну, але й стабілізуючу роль: конфлікт робить чіткішими певні базові цінності суспільства, дозволяє різним суспільним групам краще пізнавати один одного і тим самим сприяє їх зближенню; конфлікт із зовнішнім ворогом допомагає підтримувати згуртованість суспільства в цілому. Козер обґрунтовує подвійну роль конфлікту у внутрішньому згуртуванні групи: внутрішня згуртованість зростає, якщо група вже достатньо інтегрована і якщо зовнішня небезпека загрожує усій групі і сприймається усіма членами групи, як спільна загроза. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають заціпенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.

Льюїс Козер намагався поєднати теорію конфлікту із теорією структурного функціоналізму для того, щоб подолати недоліки останнього і створити синтетичну теорію.

Ральф Дарендорф запропонував нову всеохоплюючу теорію соціального конфлікту, відому як конфліктна модель суспільства: кожне суспільство постійно змінюється, а зміни означають конфлікти нового зі старим; конфлікти всюдисущі. Картина соціального світу, з точки зору Дарендорфа, становить поле бою багатьох суспільних груп, які борються між собою, зникають і виникають, створюють і руйнують різноманітні альянси. Суспільства відрізняються одне від одного не наявністю чи відсутністю конфліктів, а тільки різним ставленням до них з боку влади. У демократичному суспільстві переважають раціональні методи їх врегулювання.

Якщо функціоналісти звертають увагу, передусім, на позитивні сторони існування певного соціального укладу, то конфліктологи розглядають суспільство як динамічне утворення, всі елементи якого перебувають у стані боротьби. Критики теорії конфлікту вказують на радикалізм її представників, їхню тенденцію концентрувати свою увагу на аспектах, які поділяють і конфронтують суспільство, не помічаючи процесів гармонізації суспільних взаємин.

Теорія макрорівня (мікросоціологія) У центрі уваги мікросоціології перебувають масові соціальні процеси, масова свідомість, поведінка, взаємодії у малих групах. Мікросоціологи оперують поняттями соціальної поведінки, соціальної дії, акцентуючи увагу на її механізмах, включно із міжособистісною взаємодією, мотивацією, стимулом тощо. Цей соціологічний напрямок ближчий до таких наук як соціальна психологія і психологія особистості.

Символічний інтеракціонізм. Засновником цієї теорії вважається американський науковець Джордж Герберт Мід (1863—1931). Його головна книга "Розум, Я і Суспільство" (1934) була створена вже після смерті автора його учнями, на базі студентських конспектів лекцій Дж. Г. Міда.

Символічний інтеракціоиізм ґрунтується на твердженні, що інтеракція (взаємодія) є головним у суспільному процесі. Все інше — і соціальний світ, і навколишнє середовище, і сам індивід — є похідним від взаємодії індивідів. Це відбувається за допомогою символів — мови, жестів, письма, знаків. Інтеракція розглядається як своєрідний переговорний процес під час якого обидві сторони намагаються виробити спільне розуміння ситуації. Кожен з партнерів приймає ряд положень щодо кожного учасника процесу і ситуації — як очевидні. Ці положення становлять, так зване тло і визнаються суспільством як базові.

Суспільство представників символічного інтеракціонізму тлумачать швидше як колективну діяльність, а не як соціальну структуру, а тому відмовляються від вивчення питань структури суспільства, його інститутів та організацій, держави і влади, концентруючись на вивченні форм і способів міжособистісної взаємодії.

Етнометодологія. Засновниками цієї теорії вважають австрійсько-американського вченого Альфреда Шюца (1889—1961) та американського соціолога Гарольда Гарфінкеля (нар. 1917). Сам термін "етнометодологія" було введено у науковий обіг Гарфінкелем за аналогією з терміном "етнонаука", яким в культурній антропології позначають методи та форми примітивного, ненаукового пізнання соціальної дійсності: магія, шаманство, спіритизм тощо. Етнометодологія, на думку Гарфінкеля, має протистояти "етнонауці" як сукупність наукових прийомів і методів пізнання суспільства. Представники етнометодології не вважають цінності, норми, вірування та інші суспільні значення незмінними елементами соціального оточення індивіда. На думку вченого, не існує впорядкованого соціального світу. Люди самі "домовляються" про те, як поводити себе у різних умовах, створюючи певний "сценарій".

Етнометодологи вважають, що комунікація між людьми несе істотнішу інформацію, ніж та, що висловлюється вербально, тобто за допомогою слів, тому що існує ще неявне, фонове знання, яке опирається на поняття, які за мовчазною згодою визнаються учасниками комунікативного процесу. Вони закликають вчених-соціологів вивчати не те, що сказано, а те, ЯК сказано і в якому контексті.