22. Три поділи Польщі та їх вплив на історичну долю Правобережної та Лівобережної України.

5 червня 1772-го, повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір про поділ польських земель. Згідно з цією угодою, Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі, Австрія – Малопольщу і Галичину, Росія – Східну Білорусію та частину Лівонії. Відтоді почався австрійський період історії Львова та краю, тривав він до 1 листопада 1918 року.

До середини XVIII століття Річ Посполита перетворилася з міцної європейської держави на малокеровану територію в центрі Європи, осередок конфлікту інтересів її сильніших сусідів – Пруссії, Австрії та Росії. Козацькі повстання та війни підірвали потугу Речі Посполитої. Її землями вже майже безкарно марширували російські та прусські армії в часи Семилітньої війни. Іноземні посли у Варшаві визначали, кого сейм має обрати королем, розкидали при цьому щедро золото та провокували боротьбу між магнатськими кланами.

За часів королювання саксонського курфюрста Августа III Фрідеріка (1733-1763), обраного завдяки російській інтервенції, знову загострилася боротьба магнатських угруповань. Табір Чарторийських і їх родичів “Фамілія” прагнув перетворити Річ Посполиту на сильну аристократичну державу з елементами європейського абсолютизму, він розраховував на підтримку Російської імперії.

Планувалося утворити постійний сейм, скасувати право розпуску законодавчого органу одним голосом – liberum veto (“не дозволяю!”), укріпити виконавчу владу та ліквідувати виборність королів. Йому протистояли люди Потоцьких, які намагалися зберегти магнатську олігархію й анархію, орієнтуючись на Пруссію.

Після смерті короля Августа III при сприянні російської імператриці Катерини II польським королем було обрано колишнього її коханця Станіслава Августа Понятовського (1764-1795). Він розпочав обережні реформи в адміністрації, фінансах, освіті.

Ці заходи викликали незадоволення поміж магнатів, котрі під керівництвом Радзивілла і за підтримки Росії утворили антикоролівську конфедерацію в Радомі (1767). Їх підтримав російський посол у Варшаві Микола Репнін: він зірвав процедуру скасування сеймом у 1766 році liberum veto.

Під приводом захисту прав православних Репнін увів до Польщі російські війська.

Відкрите втручання Росії в польські справи, підтримка православних дисидентів спонукали шляхту утворити 29 лютого 1768 року в містечку Бар (на Поділлі) нову конфедерацію, що спиралася на підтримку Австрії та Франції.

Це військово-політичне об’єднання спрямувало свої зусилля проти короля Станіслава Августа Понятовського та Російської імперії. Його формування ініціювали магнати брати Красинські, Пуласький тощо. Учасники Барської конфедерації виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та проти реформ внутрішнього устрою, домагалися збереження прав і привілеїв шляхти.

Безпосереднім приводом до виступу конфедератів стало підписання Понятовським 17.2.1768 (під грубим тиском російського уряду) указу про зрівняння католиків з некатоликами в політичних правах (Репнін заарештував головних противників зрівняння та вивіз у Калугу).

Конфедератам вдалося тимчасово зайняти Краків, Ченстохову. Вони підійшли під Львів, а далі захопили Південну Польщу, Україну і Білорусь. Упродовж воєнних дій із російськими військами чинили масові розправи над українським населенням, що зумовило піднесення гайдамацького руху і стало причиною повстання на Правобережній Україні – Коліївщини.

Повстання спонукала поява на Правобережжі російських військ, які вели боротьбу з військовими загонами конфедерації 1768-го. Українське населення сприйняло прихід царських військ як допомогу в боротьбі проти польської влади. Одним з ідейних натхненників і організаторів повстання став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський. Не виключено, що російський уряд сам спровокував виступ українських селян і козаків проти конфедератів, а одночасно й проти усього католицького та жидівського населення Правобережної України.

Очолив повстання запорожець Максим Залізняк. В урочищі Холодний Яр поблизу Чигирина він зібрав загін, який у травні 1768-го здобув Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. 10 червня 1768-го гайдамаки Залізняка разом із загоном надвірних козаків Потоцького, яких очолив сотник Іван Гонта, узяли Умань і влаштували там погром жидів і католиків.

Царський уряд перелякався, що ситуація може вийти з-під контролю. 27 червня російські війська підступно оточили гайдамацький табір під Уманню. Після короткої сутички повсталі були змушені здатися. У полон потрапили Залізняк, Гонта й інші ватажки бунту. Протягом липня-серпня 1768 року було розгромлено більшість гайдамацьких загонів. Учасників повстання жорстоко покарали.

Боротьба конфедератів проти царських військ тривала з 1768-го до 1772-го. В жовтні 1768-го на боці Барської конфедерації виступила Туреччина, яка оголосила війну Росії. Французький уряд для керівництва збройними силами вислав генерала Дюмур’є. Але попри значну міжнародну підтримку, 1772 року головні сили шляхти було розбито російськими військами під командуванням Суворова. У 1769 році австрійські формування зайняли деякі території краківського Підгір’я.

Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу Польщі. Австрія та Пруссія, перелякавшись, що Росія зможе поступово прибрати до рук усю Річ Посполиту, вирішили поділити її між собою. За таких обставин пропозиція прусського короля Фрідріха II у 1771 році про поділ польських земель знайшла сприятливий ґрунт. 17 лютого 1772 року було укладено попередню домовленість між Пруссією та Росією, до них приєдналась Австрія. І 5 червня 1772-го повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі трактат про поділ польських земель.

Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі, Австрія – Малопольщу і Галичину, Росія – Східну Білорусію та частину Лівонії.

Щоб надати законності своїм анексіям, союзники вимагали затвердження поділу польським сеймом.

Король безуспішно намагався здобути підтримку в європейських монархів, але мусив поступитися. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої.

Протягом 1773-1792 років польський король і прибічники реформ ще намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу. Чотирирічний сейм (1788-1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3 травня 1791 Конституцію, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи та рівні права всім громадянам. У відповідь на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792-му в містечку Торговиці (на тодішньому російському кордоні) конфедерацію і закликали на допомогу царську армію. Втручання сусідів привело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні в 1793 році. Від Речі Посполитої до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії, а до Росії – українські та білоруські землі. При цьому до уваги не взяли австрійських вимог.

Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко, – його розгромили російська та прусська армії. Після придушення бунту у 1795-му Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування.

На зайнятих у 1772 році землях (83 тисяч км2, 2600 тисяч мешканців) цісарський уряд створив окрему провінцію – Королівство Галичини і Володимирії, до складу якої увійшли українські етнічні землі (Східна Галичина) та південна частина Польщі (Західна Галичина). У 1786-1849 рр. до складу

Галичини належала Буковина, відібрана австрійцями в турків у 1775-му.

Представниками династії Габсбургів, які носили титул королів Галичини та Володимирії (Galiciae et Lodomeriae), були Марія Терезія (1740-1780), Йосиф II (1780-1790), Леопольд II (1790-1792), Франц II (1792-1835), Фердінанд I (1835-1848), Франц Йосиф I (1848-1916) і Карл I (1916-1918). Із 1849 року Габсбурги отримали ще й титул князів Буковини. Ніколи ніхто з них не був коронований володарями Галичини і Володимирії, хоча із 1867 року цісарі коронувалися ще й угорською короною святого Стефана.

У результаті ІІІ поділу Польщі до Австрії було приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою – Нову Галичину. Однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією і Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом – ворогами.

У 1807-му після розгрому Пруссії Наполеон проголосив на частині польських земель Варшавське князівство під своїм протекторатом і “дарував” йому Конституцію (Кодекс Наполеона), яка задекларувала рівність усіх громадян, особисту свободу селян, надала право створення державних структур. У 1811-му селян звільнили від панщини за викуп, вони отримали право власності на землю.

1809 року Росія та Франція воювали проти Австрії, яка зазнала поразки. 28 червня того року Львів окупував 6-тисячний російський загін генерала Меллера-Закомельського. Росіяни перебували в галицькій столиці до 14 грудня 1809 року.

У результаті мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 року у віденському палаці Шенбрунн, Австрія втратила Нову Галичину на користь Варшавського князівства, а Росія отримала Тернопільський і Заліщицький округи. Російський імператор Олександр І розраховував на всю Галичину. Однак Наполеон не поступився. “Я дав Росії 300 тисяч душ. Це більше, ніж вона заробила!” – сказав імператор французів.

Поляки воювали на боці Наполеона у фатальному поході на Москву. Після його поразки на Віденському мирному конгресі в 1815-му польські землі знову покавалкували. Варшавське князівство перейшло до Росії під назвою Королівство (Царство) Польське, а Росія за Нову Галичину повернула Австрії Тернопільщину. Відтоді встановився кордон на ріці Збруч. У 1846 році до Галичини було приєднано вільне місто Краків.

Галицькі землі приєднували до Австрії за панування цісаря Священної Римської імперії Йосифа ІІ (1765-1790), котрий до 1780 року був співрегентом своєї матері Марії Терезії, а після її смерті став володарем Австрії й інших спадкових володінь династії Габсбургів.

Прихильник так званого “освіченого абсолютизму”, він провів низку реформ державного управління, спрямованих на зміцнення монархії та піднесення економіки. У 1781-му видав патент про релігійну толерантність, який запроваджував свободу віросповідання і зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство.

У 1785 році німецька мова стала офіційною в усіх частинах держави. В 1782-му Йосиф ІІ ліквідував особисту залежність селян у Галичині.

Під час його панування відновив свою діяльність Львівський університет (1784), у якому з 1787-го працював факультет для українських студентів, названий “Студіум рутенум”.

Відбувалася модернізація галицької столиці. За польських часів місто занепадало: розповідають, що під час одного візиту Йосифа ІІ до Львова (в 1783 році) цісарська карета загрузла посеред великої баюри перед Ратушею. За австрійського панування Львів поступово позбувся середньовічних фортифікацій і здобув простір для свого розвитку. Будували бруковані гостинці, що пов’язували між собою галицькі міста.

Польську шляхетську анархію та жидівський безлад замінила німецька пунктуальність. До Галичини переселилося кілька десятків тисяч німців, чехів, угорців, хорватів, навіть італійців. Це були насамперед урядовці, але траплялися поміж ними селяни, ремісники, підприємці.

У палаці Любомирських на площі Ринок, 10 (будинок “Просвіти”) розмістилася резиденція цісарського намісника, у 20 роках ХІХ століття її перенесли на Губернаторські вали (тепер вул. Винниченка). У місті з’явилися театри, ресторації, кав’ярні. Почали виходити перші газети.

Незважаючи на обмеженість реформ, їх наслідки відіграли позитивну роль у розвитку українського національно-культурного життя Галичини.

22. Декабристський рух та його вплив на розвиток громадсько-політичного руху в Україні.

Декабри́сти — перші російські дворяни-революціонери, які 14 (26) грудня 1825 року збройною силою прагнули встановити в Росії конституційний лад.

Посилення реакції після війни 1812-1814 рр. сприяло зростанні в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські опозиціонери-декабристи. Вони не тільки висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царату. Як наслідок, в Україні виникають перші гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства.

Одним із них було "Малоросійське товариство", засноване 1819 р. повітовим керівником дворянства В. Лукашевичем. Мета товариства - здобути незалежність України. Оформлення політичної опозиції царизму пов’язано з появою декабристських організацій V Росії. Так, у 1816 р. в Петербурзі було створено "Союз порятунку", у 1818 р. - "Союз благоденства" в Москві. Вони ставили завдання запровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом воєнного перевороту.

Членами організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М.Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські військові частини,перебували на службі опозиційно настроєні офіцери, члени таємних товариств. У 1818 р. після- прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів "Союзу благоденства".

У 1821 р. декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки - Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім тульчинської управи було засновано ще дві: Кам’янську - на чолі з В. Давидовиим та й Волконским - і Васильківську, очолювану підполковником С.Муравйовим-Апостолом.

Час від часу відбувалися конспіративні наради обох товариств. Для цього використовували Контрактовий ярмарок. Хоча на нарадах обговорювали питання спільних дій. Між цими організаціями були значні розходження: Південне товариство було радикальнішим, ніж Північне, яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму і встановленням конституційної монархії.

Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат "Руська правда", в якому докладно визначив програму дій після повалення царату. У програмі було передбачено:

· ліквідацію кріпосництва,

· встановлення республіканського ладу,

· безплатне наділення селян землею з державного фонду.

"Руська правда" проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віросповідання, передбачала ліквідацію військових поселень, скорочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мали здійснювати Народне віче, виконавчу - Державна дума, нагляд за виконанням законів - Верховний собор. Не зважаючи на радикальну спрямованість, конституція Південного товариства не передбачала відокремлення України від Росії й створення суверенної Української держави.

Конституція Північного товариства, розроблена М. Муравйовим, була поміркованішою. У ній мова йшла про створення конституційної монархії. Росія повинна була перетворитися на федерацію 15 держав з власними парламентами. Зокрема, мали бути створені Чорноморська держава з центром у Києві та Українська держава з центром у Харкові. Верховна влада у федерації належала двопалатному Народному віче, що складалося з Верховної думи і Палати народних представників.

У 1823 р. у Новограді-Волинському засновують третю таємну організацію - Товариство об’єднаних слов’ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південного товариства, де переважали члени родовитої української еліти. У програмних документах товариства висувалася ідея добровільного єднання слов’янських народів (у т.ч. й українського) у формі федеративної республіки.

У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костянтин, але одруження з полькою позбавляло його прав на престол. Другий брат, Микола, спочатку відмовився від престолу. Настало "міжцарювання". Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 р. підняло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання, населення не підтримало акцію, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове, бо вислані до Києва, Житомира та інших місць його представники були заарештовані і нічого не зробили для поширення ідеї повстання.

13 грудня заарештовано П. Пестеля. Керівництво перейшло до С. Муравйова-Апостола, і 28 грудня він підняв Чернігівський полк. Але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Уже в першій сутичці було тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола. 900 солдатів здалися без бою.

Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. П’ятьох з них повішено:

· К. Рилєєва

· М. Каховського

· С. Муравйова-Апостола

· М. Бестужева-Рюміна

· П. Пестеля.

На Кавказ і в Сибір заслано багатьох офіцерів. Солдатів покарано

шпіцрутенами і переведено до інших полків.

Головна причина невдачі виступу декабристів в Україні полягала в тому, що його мета була незрозумілою для народу, вузькою залишалася соціальна база повстання.

Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості визвольній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

Історичне значення повстання декабристів

Повстання декабристів було першим організованим виступом озброєної опозиції проти самодержавства в Росії.

Це була перша спроба знищення самодержавства дворянами, що були його опорою.

Приклад декабристів став високим моральним зразком боротьби для наступних поколінь.

Ідеї декабристів, що особливо стосуються прав народу про вільне життя, вплинули на формування і розвиток українського визвольного руху.