66.Політико-правова теорія г.Фіхте

1.В основі його вчення, методологічною основою державно-правової концепції був суб'єктивний ідеалізм. Мислитель вважав, що об'єктивна дійсність не існує поза межами свідомості людини. Необхідність у правових настановах диктується не об'єктивними факторами взаємин у суспільстві, а самосвідомістю. Право виводиться з "чистих форм розуму", коли один індивідуум повинен визнавати особисту свободу та свободу інших осіб, що його оточують.

В межах загальносуспільної свободи кожна людина прагне реалізувати особисту свободу. При цьому вона не завжди може діяти в рамках суспільних правил. А тому, щоб устремління індивідуума не виходили за межі загальної свободи, узгоджувалися з нею, необхідна правова свідомість людей, основою якої повинен бути правовий закон. Саме він покликаний врегульовувати дії та вчинки людей у зовнішньому світі, у взаєминах з іншими людьми для реалізації особистої свободи.

2. У державно-правовій концепції Фіхте держава розглядається як самоціль. Що це означає?

Людина за своєю природою є істотою творчою, вільною в своїй діяльності, постійно прагне до реалізації потреби свободи. Але в реальному житті індивідуальна свобода людини порушується. Щоб цього не було, необхідно встановити панування закону, чого можна досягти лише завдяки примусові. Ця обставина і викликає до життя апарат примусу - державу. У примусі держави концентрується єдина колективна воля, яка формується прийняттям державного договору між розумно вільними людьми.

Державний договір поєднує в собі три типи суспільних відносин: договір про власність, договір про захист, договір про об'єднання. Проводячи ідею про те, що єдина колективна воля концентрується у примусі, а апаратом примусу є держава, Фіхте заперечував ідею поділу влади в державі

3. Загальна воля людей є основою законодавства держави. Така аксіома наштовхує мислителя на думку про те, що в процесі схвалення конкретних законів немає потреби враховувати волю окремих людей. Воля однієї людини може порушити закон, і це вважається порушенням вимог загальної волі, тобто правопорушенням. Але скасувати закон таке правопорушення не може, навіть якщо воно мало несприятливі наслідки для волі індивідуума. Закон залишається чинним. На думку філософа, правопорушень буде значно менше, якщо закони, що схвалюються державою, матимуть такі гарантії свободи, що їх кожна особа сприйматиме як особисті.

4. Під впливом ідей французьких соціалістів-утопістів в 1800 р. Фіхте написав працю "Замкнена торгова держава", в якій запропонував проект держави з надмірною етатизацією (одержавленням) усіх сфер суспільного життя.

67.Вчення ф.Гегеля про державу і право.

• Об’єктивний ідеалізм (абсолютна ідея, що розвивається)

• Буття та мислення розвиваються за однаковими законами

• Ідея та реальність – тотожні

• Етапи розвитку абсолютної ідеї:

• Від абстрактного до конкретного (Теза)

• Втілення ідеї у створенні нею природі (Антитеза)

Право

• Прикладне та філософське поняття права

• Ідея права – загальна свобода (нею володіє загальна воля)

• 3 етапи розвитку права :Абстрактне право, мораль, моральність

Етапи розвитку права

• Абстрактне право

• Формальна рівність

• Свобода в межах заборони

• Власність, договір не право, ПРИМУСОВЕ

Громадянське суспільство

• Землероби (дворяни та селяни)

• Промисловці (фабриканти, торгівці, ремісники, робітники)

• Загальний стан (чиновники, інтелігенція)

• Громадянське суспільство включає відносини, що склалися стосовно приватної власності + закони та установи, що гарантують громадський порядок

• У громадянському суспільстві абстрактне право стає законом (формальність та специфікація, захист – суд присяжних)

• Громадянське суспільство – внутрішньо суперечливе (боротьба приватних інтересів та кооперація)

Держава

• Держава – вища мета, стоїть над суспільством

• Держава – хода Бога у світі

• Об’єктивна (організація публічної влади – Конституційна Монархія) та суб’єктивна (духовний організм) сторона держави

• Субординація влади : влада монарха, урядова (чиновники судді), законодавча – верхня (дворяни) та нижня (корпорації) палати парламенту. І всі ці гілки підпорядковуються Монарху.

• Влада монарха чітко визначена та обмежена Конституцією

Інтегративна функція

68.Історична школа права (Г.Гуго, К.Савіньї, Г.Пухта) Ця школа права стала впливовим напрямком в німецькій юриспруденції першої половини ХІХ ст., помітною подією у розвитку європейської юридичної науки.Звернення

.Професор Геттингенського університету Густав Гуго (1764–1844) відкидав концепцію суспільного договору:

По-перше, він вважав: таких договорів ніколи не було, усі держави виникали і змінювалися по-різному.

По-друге, на його думку, суспільний договір практично неможливий — мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядкування установам і особам, про які вони судити ще не можуть.

По-третє, концепція суспільного договору шкідлива — жодна влада не буде міцною, якщо обов’язок коритися виникає тільки з договору.Право — не лише встановлення держави. Кожне людське співтовариство має свої власні правові норми, писав Гуго, більша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виникли мова і вдачі цього народу», чи правила гри. Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомірним одне і те ж. Історично усталений звичай, норми звичаєвого права — істинне джерело права. З поширенням освіти до правових норм, що виникли природно, додалося ще одне джерело — правосвідомість юристів, книги, які народ одержав можливість читати. Закон же — довільне повеління влади. Кодекси — «це не закон», а зібрання предписань властей.

Фрідріх фон Савіньї (1779–1861), відомий своїми праця-ми з цивілістики і римського права. Вважав помилковою думку, що право створюється законодавцем: воно не залежить від випадку чи сваволі.Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історично, так само, як і мова народу, його вдачі і політичний лад. Право — продукт народних переконань, з розвитком яких еволюціонує і право. Виникнувши спочатку у свідомості як «природне право» у формі звичаїв, розвиваючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів. Наукова обробка первинного права юристами — необхідна й обов’язкова передумова законодавства. Закони, кодекси лише вторинне джерело права порівняно із звичаєм і правосвідомістю юристів.

Савіньї Георг Пухта (1798–1846) критично оцінював спроби природно-правової школи вивести все право з людського розуму. Розвивав ідею свого вчителя про право як продукт історичного розвитку народу.За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сторону людини». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини — фундамент права. Виникнення природного, людського права і юридичних переконань він зв’язував з «народним духом» («Volksgeist») — безособовою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» — ключове поняття в його правовій концепції. Вважати державу джерелом права — помилка. Законодавець не створює право, а сприяє своїм законотворенням розкриттю «народного духу».Саморозвиток права росте з народного духу як рослина з зерна, — пояснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступово викристалізовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зватися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юристів, юридичній науці. Вони і розкривають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликання науки, юридичної літератури — забезпечити «правильне розуміння безпосереднього народного права і законів».Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта

69. Французький лібералізм.Б.Констан про громадянську та особисту свободу індивіда. Вирішення проблеми свободи в ліберальному дусі знайшло відображення в працях французького публіциста, вченого і політичного діяча Бенжамена Констана противника політичних крайнощів — революційної диктатури чи абсолютизму.Основну увагу Констан приділяє обґрунтуванню особистої свободи, яку трактує як особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Він розрізняє особисту і політичну свободу. На думку Констана, давні народи (греки, галли, римляни) зна-ли лише політичну свободу. Тут було повне підпорядкування індивіда авторитету співтовариства. Як громадянин індивід залишався рабом у приватному житті. «Влада втручалася й у найзвичайні домашні справи». Нарешті, усі держави мали рабів.Сучасний світ являє зовсім іншу картину, вважає вчений. І справа не в просторості сучасних держав, а в просторості особистої, громадянської свободи, у певній незалежності індивідів від державної влади. Який зміст Констан вкладає в сучасне йому поняття свободи? 1) Це право кожного підкорятися одним тільки законам; 2) право кожного висловлювати свою думку , вибирати собі справу і займатися нею; 3) право розпоряджатися своєю власністю, навіть зловживаючи нею; 4) свобода пересування; 5) право на об’єднання з іншими індивідами (для обговорення своїх інтересів, для відправлення культу, проведення дозвілля тощо); 6) право кожного впливати на здійснення правління — чи шляхом призначення чиновників, чи за допомогою представництва, право петицій, запитів, які влада тією чи іншою мірою примушена враховувати. Отже, у Констана на першому місці стоять правова захищеність особистості, її матеріальна і духовна автономія. Особиста свобода, за Констаном, — «торжество особистості над владою». Це — справжня сучасна свобода: політична свобода виступає лише її гарантом, умовою і засобом удосконалювання і розширення.Цінностям особистої свободи повинні бути підлеглі, вважає вчений, організація політичного життя, межі компетенції інституцій влади. Наслідком політичної пасивності неминуче буде прагнення носіїв влади, на думку Констана, «позбавити нас будь-яких турбот, за винятком сплати податків й слухняності». Не меншу небезпеку для свободи він вбачає і у владі більшості, що пред’являє «право на підпорядкування собі меншості». Таким чином, необмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи не менше, ніж суверенітет абсолютного монарха. «Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими рамками, що йому ставлять справедливість і права індивіда».Виходячи із цього, Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний ступінь влади» і відсутні гарантії індивідуальної свободи.