З-поміж цих численних термінів найуживанішим став термін "предикативні форми на -но, -то".
Потребує деяких уточнень та доповнень і саме витлумачення суті та функціонального призначення форм на -но, -то. Як засвідчують наявні дослідження, зокрема теоретичні курси з граматики української мови, у системі дієслівних
Докладніше про це читай статтю "Предикативні форми на -но, -то у лінгвістичній термінології" [Мелащенко 2001: 261—264).
утворень цим формам відводять останнє чи одне з останніх місць [Русанівсь- кий 1993: 158] або й зовсім позбавляють їх самостійного статусу, кваліфікуючи як формальну групу дієприкметників [Русанівський 1969: 417]. Насправді форми на -но, -то є одним з основних дієслівних утворень, тому що вони тісніше, ніж дієприкметник та дієприслівник, пов'язані з дієсловом, передусім за семантикою, формально-граматичними та семантико-синтаксичними характеристиками. Виражаючи значення результативного стану, що є наслідком виконаної дії, такі форми входять до підкласу дієслів зі значенням стану. На дієслівний характер форм на -но, -то вказує і така семантико-синтаксична ознака, як валентність, бо вони зберігають усі валентні позиції своїх вихідних дієслів, крім однієї — суб'єктної, пор.: Директор вручив призи переможцям —> Вручено призи переможцям; Жінка відрізала скибку від хлібини ножем —> Відрізано скибку від хлібини ножем; Медсестра принесла ліки хворому з аптеки до палати —» Принесено ліки хворому з аптеки до палати. Редукція суб'єктної валентності зумовлена їхнім функціональним призначенням — утворювати такі безпідметові речення, у яких "уся сила вислову зосереджена на присудкові" [Курило 1925: 42—43]. Ці форми використовуються на завершальному етапі пасивізації суб'єкта дії двоскладних речень, тому що їхній незмінний характер унеможливив виділення того граматичного афікса, який би вказував на особу виконавця дії, пор.: Будинок відремонтований —> Будинок відремонтовано; Двері були забиті —» Двері було забито; Вікна будуть помиті —» Вікна буде помито. Саме це дає підстави кваліфікувати форми на -но, -то як предикативні форми зі значенням результативного стану, що є наслідком виконаної дії.0 Від аналітичних дієслів з цим значенням вони відрізняються своєю невідмінюваністю, повною відсутністю в них особово-числових протиставлень (пор.: Лист написано; Книжку написано; Звернення написано; Відозви написано); аналітичні дієслова є дієсловами з неповною особовою парадигмою, бо мають протиставлення в одній, третій, особі, пор.: Лист написаний і Листи написані; Лист був написаний і Листи були написані; Лист буде написаний і Листи будуть написані; Лист написано, Лист було написано, Лист буде написано і Листи написано, Листи було написано, Листи буде написано.
Предикативні форми на -но, -то вирізняються ще й тим, що вони виражають значення результативного стану, вживаючись у позиції головного члена односкладного речення, тоді як аналітичні дієслова, до складу яких входять пасивні дієприкметники і зв'язкові елементи,— у позиції присудка двоскладного речення. Пор.: Життя було їй [Марусі Чурай] даровано в пам'ять героїчної загибелі батька та за чудові пісні, які вона склала (О. Козуля) і Корою пофарбована Торбина та була, Бабусею дарована, Щоб книги берегла (М. Шпак); Надходило Різдво. На Україні з цим святом пов'язано безліч різних прикмет, звичаїв, легенд і обрядів (3. Тулуб) і У Карпатах з "клечальною суботою" пов'язаний також: звичай просити пробачення у старших і найменших членів родини (В. Скуратівський).
Значення результативного стану, що є наслідком виконаної дії, передають форми на -но, -то, співвідносні з дієсловами доконаного виду, пор.: вручити — вручено, завезти — завезено, заборонити — заборонено, забути — забуто, накрити — накрито, переписати — переписано, підшити — підшито, побити — побито, поперев'язувати — поперев'язувано. Від дієслів недоконаного виду форми на -но, -то утворюються обмежено, що зумовлено несумісністю їхніх зна
чень. Вони вживаються переважно в розмовному мовленні та в усній народній творчості, вказуючи на повторюваність дії в минулому. До найвідоміших належать форми казано, говорено, балакано, бачено, їжджено та ін.: Скільки разів їм про це казано; Вам казано — любіть братів! (О. Олесь); Про це йому говорено неодноразово; Багато бачено в житті; Чимало їжджено по світах.
За своєю семантикою та використанням форми на -но, -то становлять специфіку української мови, яка вирізняє її з-поміж інших слов'янських мов. Напр.: Насипали край дороги Дві могили в житі. Нема кому запитати, За що їх убито (Т. Шевченко); Боже! За віщо так рученьки зв'язано Його [люду ] надії синам, Що й розмовлять та писати заказано Рідною мовою нам? (П. Грабовський); У деяких державах Східної й почасти Центральної Європи політико-правовий статус українців як національної меншини закріплено законодавчо ("Українці в світі").
Перехід слів інших частин мови в дієслово називають вербалізацією. Розрізняють три ступені такого переходу: синтаксичний, або функціональний, морфологічний та семантичний. Його уможливлює передусім здатність цих частин мови переміщатися з властивої їм синтаксичної позиції в синтаксичну присудкову позицію дієслова. Присудкову позицію речення функціонально можуть заступати іменники (займенникові іменники), прикметники, числівники та прислівники. Основною умовою вживання іменників у цій позиції є поєднання їх з формами морфеми-зв'язки бути та напівзв'язки ставати (стати), які надають таким синтаксичним дієсловам граматичних значень часу, способу, особи і рідше — виду. У присудковій позиції закріпилися форми орудного та називного відмінків іменників, напр.: Мово, ти відкрита часові, мулсня, ніжна і дзвінка; муки, помисли Тарасові, серце Лесі і Франка (Д. Білоус); Як не згадати, що саме Римсь- кий-Корсаков був учителем нашого Лисепка, а Чайковський — його другом (М. Рильський); — Здається, і ви тепер стаєте альпіністом?— сказав Воронцов Хасцькому (О. Гончар); Щоб усі слов'яни стали добрими братами (Т. Шевченко); [Ольга:] Це ти зараз така хоробра, а як дійде до цього — ягням станеш (М. Зарудний); О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися (О. Олесь).
Займенникові іменники в присудкову позицію переводить нульова форма морфеми-зв'язки бути, nop.: Я— це ти, ти — це я; Ми — це ви і всі інші.
Перехід інших частин мови в дієслово (вербалізація)
На дієслова можуть перетворюватися й іменники, що супроводжують дієслова дії як валентно залежні компоненти. Це переважно іменники зі значенням знаряддя та засобу дії, nop.: обробляти бороною (дисками, котками, мотигою) —> боронувати (дискувати, коткувати, мотижити); покривати гіпсом (асфальтом, смолою, бронзою, золотом, сріблом тощо) —> гіпсувати (асфальтувати, смолити, бронзувати, золотити, сріблити). Утворення похідних дієслів на основі дієслівно-іменникових сполук стало можливим унаслідок редукції дієслівного компонента і заміни його дієслівними суфіксами -ува- та -и-, що приєдналися до іменникових компонентів зі значеннями знаряддя або засобу як кореневих морфем.
Подібно утворюються поодинокі дієслова і від займенникових іменників. Відмінним є тільки те, що валентно залежний від дієслова із значенням дії займенниковий іменник є виразником функції об'єкта дії, а словотворчим засобом його морфологічної вербалізації виступає суфікс -ка-, nop.: говорити, повторювати "я"—> якати; говорити, питати "хто?"^ хтокати; звертаючись до кого-небудь, казати "ти" або "ви" —» тикати, викати. Сфера вживання таких дієслів обмежена розмовним мовленням.
В обох випадках морфологічне дієслівне оформлення вербалізованих іменників так само можливе за допомогою словотворчих суфіксів, відмінним є лише те, що вони репрезентують у структурі похідних дієслів повнозначні одиниці зі значенням дії, що входили до складу базових дієслівно-іменникових сполук. Саме тому дієслова, утворені на основі дієслівно-іменникових сполук, представляють тип відіменникових утворень, який перебуває на межі морфологічного та семантичного ступенів переходу іменників у дієслова. Загалом відіменникова вер- балізація в сучасній українській мові найбільш виявлена в синтаксичному ступені в аналітичному різновиді й порівняно обмежено — у морфологічному ступені.
Перехід прикметника в дієслово має з іменником як спільні, так і відмінні ознаки. Подібно до іменників прикметники активно поєднуються з формами морфеми-зв'язки бути та морфеми-напівзв'язки ставати, рідше робитися, унаслідок чого утворюються синтаксичні дієслова зі значенням стану, причому вихідні прикметники вживаються так само у формі називного та орудного відмінків, напр.: Я молодий і чистий, як вічність молодий (М. Рильський); Ця жінка прекрасна.., мов найкраща квітка в світі (Марко Вовчок); Вона розумніша за нас із тобою (С. Васильченко); Небо було безхмарне й блискучо-синє (М. Коцюбинський); Тоді Десна була глибокою, бистрою (О. Довженко); Обличчя їхні були веселі і добродушні (Г. Тютюнник); Очі в Маланки стали налякані, круглі (М. Коцюбинський); Кармелюк робився похмурий і мовчазний (В. Кучер).
Аналогічним способом потрапляють у позицію дієслова займенникові прикметники, nop.: Усі слова уже були чиїмись (Л. Костенко); ...Та коли ти Вкраїни не кохаєш — Ти не моя! (М. Вороний).
На відміну від іменників у прикметників ширше представлений морфологічний ступінь вербалізації, тому що синтаксичні дієслова зі значенням набуття, становлення ознаки у звичайному або збільшеному вияві досить послідовно перетворюються на морфологічні дієслова за допомогою суфіксів -і-, -ну- та -а-, які реалізують у їхній структурі граматично і частково семантично навантажений компонент аналітичних дієслів — морфеми-напівзв'язки ставати, робитися, nop.: Людина стає худою —» Людина худіє (худне), Волосся стає чорним —> Волосся чорніє, Продукт стає гірким —> Продукт гіркне, Лице робиться синім —> Лице синіє, Товари стають дорожчими —> Товари дорожчають, Пляма стає більшою —> Пляма більшає. Особливою продуктивністю в сучасній українській мові відзначаються відприкметникові дієслова із суфіксом -і-, що вказують на становлення кольорової ознаки (біліти, зеленіти, жовтіти, ліловіти, синіти, блакитніти, сизіти, сіріти, рудіти, чорніти), та відприкметникові дієслова із суфіксом -а-, що позначають набуття ознаки в більшому ступені її вияву (ібільшати, багатшати, важчати, вужчати, дешевшати, дорожчати, дужчати, коротшати, круглішати, молодшати, ниж:чати), напр.: Сніг зеленіє в світлі ночі, Сніг блакитніє в світлі дня (Б.-1. Антонич); Сонце заходить, гори чорніють. (Т. Шевченко); В густому гаю листя жовтіє (М. Костомаров); Уже рудіють на газонах трави (М. Рильський); Долар дешевшає— в економіці держави з'являються позитивні зміни ("Економіст"); Є підстави сподіватися, що під час нинішніх виборів українського президента газетна площа не буде дорожчати кожного дня... ("Людина і влада"). Характерно, що в деяких відприкметникових дієслів зі значенням "ставати якимсь за кольоровою ознакою" розвинулося похідне, більш дієслівне значення "виділятися здалеку певним кольором, вид- нітися", що свідчить про семантичну стадію перетворень таких вербалізованих прикметників на дієслова, напр.: Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй (В. Со- сюра); Сіріють німо стіни (В. Симоненко); Бачу здалеченька, Як виразно щогли тонкії чорніють... ( Леся Українка).
Семантичний ступінь переходу прикметників у дієслова представляють і ті відприкметникові дієслова, що утворилися від дієслівно-прикметникових сполук на зразок робити білим, робити сухим і под., бо тут відбулися глибші зміни: вихідні прикметники зі значенням стану перетворилися на дієслова дії. Кореневу морфему таких дієслів сформували вербалізовані прикметники, а виразником узагальненого значення дієслова робити стали дієслівні словотворчі суфікси -и-у -ізува-/-изува-, які водночас морфологічно закріпили синтаксичну вербалізацію прикметників, пор.: робити білим —> білити, робити сухим —> сушити, робити чистим —> чистити, робити стерильним —> стерилізувати, робити модерним —> модернізувати, робити легальним —> легалізувати. Отже, семантичний ступінь переходу прикметників у дієслова має ширший і глибший вияв, ніж у вербалізації іменників.
Вербалізація прислівників у сучасній українській мові характеризується наявністю тільки синтаксичного ступеня переходу, що відбувається так само аналітичним способом. Прислівники виступають у позиції співвідносного з присудком головного члена односкладних безособових речень і обмежено — у позиції присудка двоскладних речень. У ці позиції вони потрапляють за допомогою тих самих морфем-зв'язок та напівзв'язок, які виражають граматичні значення часу, способу та виду, напр.: Надворі тепло; Добре Чіпці у діда підпасичем (Панас Мирний); Добре було б їй при матері рідній (Марко Вовчок); Поночі стає; Сад убрання ронить; Вітер хмари гонить (П. Грабовський); Як тільки покажеться сонце, стає тепло (М. Коцюбинський); їй робиться і душно, і млосно; щось давить за горло, пориває за серце (Панас Мирний); Це дуоюе тяжко — написати пісню, Що, мов колиска, йде із роду в рід, Від маминих очей до зір гойдає (Д. Пав- личко); Добротний одяг — це красиво; Зелено — це свіжо, духмяно, ошатно. Неможливість морфологічного завершення відприслівникової вербалізації зумовлена похідністю прислівника від іменника, прикметника, числівника та дієслова. Вербалізовані прислівники функціонують як синтаксичні дієслова зі значенням стану, причому морфема-зв'язка бути вказує на реальність предикативної ознаки, тоді як морфеми-напівзв'язки — на її становлення, набуття.
Отже, дієслово найбільше поповнюється за рахунок прикметників, менше — іменників і найменше — прислівників. Вербалізація всіх вихідних частин мови типово представлена синтаксичним ступенем їх переходу. Морфологізації частково зазнають тільки вербалізовані іменники та прикметники. Семантичний
ступінь переходу в неповному вияві властивий лише деяким вербалізованим прикметникам.
. Донедавна в традиційній граматиці виділяли і Проблема СЛІВ категорію стану.* Її визначали як невідмінюва- КатегорІЇ стану ну частину мови, що охоплює слова зі значенням стану, які виступають головним членом у безособовому реченні [Жовтобрюх, Кулик 1972: 318]. До неї зараховували прислівникові та невідмінювані іменні слова, які передають різні стани і виконують роль головного члена в безособовому реченні. Частиномовний статус слів категорії стану згодом було спростовано, бо вони не протиставляються іншим класам слів ні за своєю семантикою, ні за набором морфологічних категорій, ні за синтаксичною функцією.
Відома спроба кваліфікувати такі слова як "незмінні безособово-предикативні слова", "присудкові слова" [Курс 1951: 318].
Останнім часом в українському мовознавстві їх визначають як аналітичні дієслова [Вихованець 1988а: 122]. Цей статус підтверджує семантика предикативних слів, властиві їм морфологічні категорії, виконувана в реченні синтаксична функція, а також їхні семантико-синтаксичні особливості. Як відомо, до категорії стану зараховують одиниці прислівникового походження, бо в них найвиразніше виявляється відсутність форм словозміни, та невідмінювано-іменні слова, що виражають значення стану. Це споріднює їх із семантичним підкласом власне-дієслів, які передають стан. Як і власне-дієслова, вони поділяються на дві підгрупи: 1) самостійних предикативних слів, які виконують функцію співвідносного з присудком головного члена односкладного речення разом зі зв'язковим компонентом, але без допомоги інших повнозначних слів: безлюдно, весело, вітряно, вільно, жарко, затишно, зелено, легко, лячно, млосно, смішно, соромно, спекотно, сумно, тяжко, хмарно та ін., напр.: Славно у тій пасіці. Дихать — не надихаться! Легко, вільно! (Марко Вовчок); [Степан:] Нездуэгсаю я, тату: чогось мені млосно...(М. Кропивницький); Ще зелено кругом (В. Поліщук); 2) слів модальної семантики, що в позиції цього члена речення поєднуються переважно з інфінітивом, утворюючи складений інфінітивний головний член односкладного інфінітивного речення, який, окрім значення стану, виражає ще й значення потенційної дії: потрібно, необхідно, (не) слід, варто, бажано, можна, треба, пора, час й под., напр.: Мені потрібно їхати; Може, я і тепер вас люблю, Але вам цього знати не слід (М. Луків); Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби — І варто буде жити чи вмирати (О. Теліга); їм бажано працювати; Хоч там, хоч тут — а десь та треба жить (І. Жиленко); Хлопцям пора і дівчатам сваритися і миритися, Час музикам ладнати скрипки на весілля (М. Рильський). Деякі з цих модальних слів, подібно до предикативних слів попередньої групи, можуть поєднуватися зі зв'язковим компонентом, формуючи складений головний член односкладного речення, що передає семантику стану з модальним
Л. В. Щерба висловив думку про виділення безособово-предикативних слів в окрему частину мови, яку він назвав категорією стану [Щерба 1957: 74—76]. Як нову частину мови, що активно розвивається в російській мові, слова категорії стану вперше визначив В. В. Виноградов [Виноградов 1947: 420—421].
відтінком необхідності, доцільності, пор.: Рослинам потрібно світла і води; Нам потрібно було ліків; Дітям потрібно буде молока; Школярам треба підручників; їм треба було квітів; Кролям треба буде капусти.
Отже, за своєю семантикою предикативні прислівникові та невідмінювано- іменні слова зі значенням стану належать до відповідного семантичного підкласу дієслів, тобто є частиною дієслова.
До класу дієслів вони прилягають і за набором морфологічних категорій. Ці слова виражають визначальні дієслівні категорії часу і способу, зокрема значення теперішнього, минулого та майбутнього часу, а також значення умовного та бажального способу. На противагу власне-дієсловам у них ці категорії виражаються не синтетично, тобто за допомогою закінчень, а аналітично, за допомогою форм морфеми-зв'язки бути та напівзв'язок ставати, стати, робитися, зробитися, пор.: Надворі тепло; Надворі було тепло; Надворі буде тепло; Надворі стане тепло; Надворі стало душно; Надворі зробилося холодно; Надворі було б тепло; Хай (нехай) буде тепло.
Прислівникові та невідмінювано-іменні слова пов'язані з дієслівними категоріями особи та числа, але вони не формують особово-числових протиставлень, а тільки вказують на третю особу однини, тобто належать до одноособових дієслів. На відміну від дієслів у цих слів повністю нівельована граматична категорія виду, вона має нерозчленований характер.
Дієслівну природу предикативних прислівникових та іменних слів найвиразніше відбивають їхні синтаксичні особливості. Вони виконують передусім властиву дієслову синтаксичну функцію співвідносного з присудком головного члена односкладного речення, напр.: — Так чогось на душі тривожно> неспокійно (М. Стельмах); Тихо усюди й біло, й морозно (Марко Вовчок); У вузьких вуличках... було безлюдно і сумно (М. Коцюбинський); Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй соромно стало і страшно (Панас Мирний). Як і власне-дієслова, вони здатні керувати відмінковими формами іменників, зокрема давальним відмінком, що виражає функцію суб'єкта стану, та родовим і знахідним відмінком, що вказують на об'єкт стану, напр.: Жалко їй [матері] було своєї дитини, знівеченої, страшної, а все ж своєї, все ж дитини... (Панас Мирний); Шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав (Марко Вовчок).
Формально-синтаксичне керування зумовлює така семантико-синтаксична ознака дієслова, як валентність. Отже, за формально-синтаксичними та семан- тико-синтаксичними особливостями предикативні прислівникові та іменні слова тісно пов'язані з дієсловом. Подібно до дієслів із семантикою стану вони також є найчастіше одновалентними, рідше — двовалентними.
Більшість із них належить до одновалентних одиниць, бо відкривають лише суб'єктну позицію зі значенням стану, тоді як двовалентних, у яких є ще й позиція об'єкта стану, зовсім небагато: видно, чутно, шкода, жаль та ін. Характерно, що в мовленні позиція давального суб'єкта стану є факультативною, тоді як знахідного об'єкта стану— обов'язковою, пор.: Мені видно степ і Видно степ: їм чутно голоси і Чутно голоси; Нам шкода часу і Шкода часу; Матері жаль дитини і Жаль дитини. Крайній вияв згортання репрезентують ті речен- нєві структури, у яких усунено обидва валентно зумовлені іменникові компоненти — із функціями суб'єкта та об'єкта стану, пор.: Жаль; Біда; Видно.
Отже, дієслівність предикативних прислівникових та невідмінювано-іменних форм виявляється в однаковій із дієсловом синтаксичній ролі та в здатності керувати іменниками в певних відмінкових формах, опосередковано зумовленими семантико-синтаксичною валентністю опорних предикативних слів, а. також у можливості редукції таких залежних іменників. На противагу дієслову, словоформи якого утворюються переважно синтетично, ці предикативні слова вживаються з різними формами аналітичних синтаксичних морфем-зв'язок та напівзв'язок, які передають значення дієслівних граматичних категорій часу, способу та ін., що засвідчує аналітичне вираження в них цих граматичних категорій.
Саме те, що так звані слова категорії стану дублюють певною мірою семантичні, морфологічні та синтаксичні ознаки дієслова, дало підстави кваліфікувати їх як аналітичні дієслова із семантикою стану.
На відміну від власне-дієслів словам категорії стану, подібно до прислівників (означальних, міри та ступеня, місця й часу), властива категорія ступенів порівняння, проте вона не є тією категорією, що репрезентує їхню частиномовну окремішність, бо, по-перше, вона є не власне-морфологічною категорією, а категорією, що посідає проміжне місце між власне-морфологічними і синтаксичними категоріями й відображає також організацію словотвірного ярусу мови, унаслідок чого її кваліфіковано як морфолого-синтаксико-словотвірну категорію, тобто як таку, що в ієрархії морфологічних категорійних одиниць є категорією другого рангу, периферійнішою щодо власне-морфологічних категорій [Ко- стусяк 1998: 5—6], а по-друге, вона є найпоказовішою морфолого-синтаксико- словотвірною категорією прикметника та прислівника [Костусяк 1998: 17].
Ступенювання ознаки у слів категорії стану, порівняно з прикметниками та прислівниками, є обмеженішим. Від цих слів також утворюються синтетичні й аналітичні форми компаратива і суперлатива, але вони належать до периферійних груп компаративних та суперлативних одиниць.
У семантично елементарному реченні грамеми вищого ступеня порівняння слів категорії стану, що мають предикатну спеціалізацію, відносно вихідних одиниць зі значенням стану виступають як семантично модифіковані грамеми, бо вони виражають предикатне значення стану — відношення, зокрема інтенсивний вияв станової ознаки, на що вказує словотворчий суфікс пор.: Дітям стало веселіше; Хворому легше; їм стало страшніше; Надворі стало жаркіше; У класі стало тихіше; У квартирі стало затишніше.
Аналітичні форми компаратива, до складу яких уходять елементи більш, менш і неступеньовані слова категорії стану, у предикатну позицію потрапляють зрідка, напр.: Олені зробилося ще більш досадно і гірко від того, що чоловік почав її про все розпитувати (Г. Тютюнник).
Найвищий ступінь порівняння слів категорії стану, порівняно з мотиваційними компаративними основами, також виражає модифіковану ознаку, яка вказує на найбільшу міру вияву стану і вирізняє його із сукупності однотипних, щонайменше двох. Спеціалізованою формою вираження суперлативів слів категорії стану, що виступають у позиції співвідносного з присудком головного члена односкладних речень, є синтетична форма, утворена від компаратива за допомогою префікса найпор.: їй найлегше; Тобі найважче; У степу найспе- котніше; У вітальні найзатишніше. Аналітичні форми суперлативів слів категорії стану утворюються лише від тих лексем, що потребують іменника зі значенням об'єкта стану, пор.: Матері найбільш жаль дітей; їй найбільш соромно за брата; Водієві найбільш шкода автомобіля. Крім того, вони є єдиним засобом вираження спадного ступеня вияву станової ознаки, пор.: Жінці найменш шкода пакета; їм найменш соромно за хлопців.
Аналітичні дієслова стану в сучасній українській мові налічують понад сто одиниць і об'єднують дві неоднакові за обсягом групи: 1) слова прислівникового походження зі значенням стану (безлюдно, боляче, весело, важ:ко, видно, відрадно, вітряно, жарко, затишно, легко, людно, лячно, морозно, мрячно, радісно, смішно, соромно, спекотно, сумно, тепло, тяжко, хмарно, чутно та ін.); 2) слова іменникового походження, які втратили зв'язок з парадигмою відмінювання і стали виконувати предикативну роль (біда, гріх, досада, жаль, лихо, лінь, пора, слід, сором, шкода і под.). Деякі з цих іменників мають спільнокореневі відповідники серед прислівників, пор.: сором— соромно, досада— досадно, гріх — грішно, сміх — смішно, сум — сумно.
Аналітичні дієслова стану виражають такі лексичні значення:
Психічний і фізичний стан людини або істоти (весело, важко, відрадно, легко, лячно, лінь, радісно, жаль, смішно, соромно, сором, сумно, тяжко, досадно, боязно, нудно, страшно, шкода та ін.), напр.: Я на камені над морем, Легко, весело мені... (О. Олесь); Щось наче змив з нього вчорашній дощик — через те, моогсе, було так легко (М. Коцюбинський); Дедалі стихає шерех кроків, і їй чогось зробилося жалко і боляче (М. Стельмах); Лаврінові стало жаль молодої жінки (І. Нечуй-Левицький); Йому було сором дивитися людям в очі (Г. Хоткевич); Наїлася Катря тих солодких медяників,— аж тепер їй нудно, як про те згадає (Панас Мирний); Шкода мені матері старої (Панас Мирний).
Стан навколишнього середовища: вітряно, душно, жарко, спекотно, тихо, хмарно, мрячно, гарно, затишно, порожньо, пусто, брудно, напр.: Сьогодні знов тепло, тільки трохи вітряно (Леся Українка); Вийди, о вийди! Я жду тебе, жду! Тихо, і ясно, і пусто в саду (О. Олесь); Сонце високо підбилося вгору; надворі стало душно (І. Нечуй-Левицький); Гарно навкруги; В'їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою (М. Коцюбинський); Вулиці безкраї. Порожньо і дзвінко (В. Сосюра); Там [у другій кімнаті] було теж брудно й безладно (Ю. Шов- копляс).
Стан з модальним відтінком необхідності: потрібно, баоюано, треба, необхідно, варто, слід і под., напр.: Бажано, навіть потрібно, щоб між автором оригіналу і перекладачем була внутрішня спорідненість (М. Рильський); Жінки богів придумують, бо треба, щоб наші будні не минали сіро (Г. Чубач); їм грошей треба буде; [Любов:] Читала все, що під руку попадало!.. [Орест:] Так і слід (Леся Українка).
Аналітичні дієслова стану поповнюються за рахунок нових прислівників на -о,-е, передусім зі значенням психічного чи фізичного стану людей та стану довкілля, напр.: Все щезло десь кудись. В душі пустельно, голо (І. Драч); У серці щемно (М. Вінграновський).
Розділ