Деякі дієслова в межах своєї дієвідміни мають паралельні особово-числові форми, одна з яких зберігає тематичний суфікс основи дієслова, а інша — ні, пор.: стругати — струж-у і стругауу, струж-еиі і струга]-еиі, струж-е і стру- га}-е\ смикати — смика]-у і смич-у, смикауеш і смич-еш, смика]-е і смич-е тощо. В основах, тематичний суфікс яких зазнав усічення, відбувається чергування приголосних фонем, зокрема чергуються фонеми /г/ —»/ж/ (пор.: вистругати — виструж-у і вистругану, виструж-еш і вистругауеш, виструж:-е і вистругане і т. д.), /к/ —> /ч/ (пор.: скакати— скач-у і скакауу, скач-еш і скатуєш, скач-е і скакауе тощо), їх/ —> /ш/ (пор.: дихати— дихауу і диш-у, дихауеш і диш-еиі, дихауе і диш-е тощо), /с/ —»/ш/ (пор.: колисати — колиш-у і колисауу, колиш-еш і колисауеш, колиш-е і колисауе і т. д.), /т/ —»/ч/ (пор.: розметати — розметауу і розмеч-у, розмета]-еш і розмеч-еш, розмета]-е і розмеч-е тощо) /ск/ —> /шч/ (пор.: плескати— плещ-у і плескауу, плещ-еш і плескауеш, плещ-е і плескауе і т. д.) та ін. Зрідка паралельні особово-числові форми дієслів нале­жать до різних дієвідмін. Так, наприклад, у дієслова сукати форми суч-у, суч-иш, суч-ить, суч-имо, суч-ите, суч-ать представляють другу дієвідміну, а форми су- ка]-у, сукауеш, сукауе, сукауемо, сукауете, сукаууть — першу дієвідміну. Такі дієслова називають різновідмінюваними, або різнодієвідмінюваними.

рекресль-0, розкресл-и і розкресль-0, визнач-и і визнач-0, зазнач-и і зазнач-0, признач-и і признач-0, викінч-и і викінч-0, закінч-и і закінч-0.

У парадигмі минулого часу — умовного способу дієслова з тематичним су­фіксом -ну- мають паралельні форми чоловічого роду, одна з яких зберігає цей суфікс, а інша — втрачає, nop.: звикнути — звик і звикнув, змокнути — змок і змокнув, згіркнути — зг//?к і згіркнув, стихнути — стих і стихнув. Такі дієсло­ва кваліфікують як частково різновідмінювані.

Розрізняють два типи дієслівних основ: основу ін­фінітива й основу теперішнього часу. Основа інфі­нітива — це той сегмент, що залишається після ві­докремлення суфікса -ти(-ть). Вона закінчуєть­ся тематичним, або класифікаційним, суфіксом. Функцію тематичного виконують суфікси -ува-

, — , ~ _v ~ ~ , ., -ну-(-ону-), -0-: куп-ува-ти, мал-юва-ти, да-ва-ти,

чит-а-ти, мін-я-ти, кос-и-ти, син-і-ти, хот-і-ти, сіп-ну-ти, сіп-ону-ти, плив-0- ти, біг-0-ти. Крім тематичних дієслів, функціонує невелика група атематичних (безсуфіксних), до якої належать дієслова дати, їсти, бути (є), з. також дієслова на -вісти, nop.: виповісти, заповісти, доповісти, переповісти, розповісти.

У традиційній граматиці основу інфінітива визначено базовою для кількох дієслівних форм, серед яких форми минулого часу (nop.: писа-ти — писа-в, хоті­ти — хоті-в, жи-ти — жи-в, біг-ти — біг-0, козакува-ти — козакува-в), умов­ного способу (nop.: писа-в би, хоті-в би, жи-в би, біг-0 би, козакува-в би), дієприк­метники минулого часу (nop.: писа-ти— писа-н-ий, прожи-ти— прожи-т-ий, відвез-ти — відвез-ен-ий, посиві-ти — посиві-л-ий, розквітнути — розквіт-л-ий) та дієприслівники доконаного виду (написа-ти — написа-вши, почу-ти — почу-вши, схоті-ти — схоті-виїи, біг-ти — біг-ши) [Жовтобрюх, Кулик 1972: 338]. Згадані дієприслівники частіше виводять від основи чоловічого роду однини минуло­го часу: написав — написав-ши, почув — почув-ши, схотів — схотів-иіи, біг — біг-ши [Вихованець 1988а: 208].

Основу теперішнього часу становить той сегмент, що залишається після ві­докремлення закінчення третьої особи множини, зокрема в дієслів І дієвідмі­ни— -уть, II дієвідміни ать та їхніх орфографічних варіантів -ють,-ять.

Характерно, що в першого закінчення звук [j] належить здебільшого до основи теперішнього часу, а в другого буква я позначає м'якість кінцевого приголосно­го основи, nop.: купують, мсиію]-уть, daj-уть, чита}-уть, міня}-уть, cutiij-уть (але [л':-ут1), кос'-ать, сид'-ать, воз'-ать, діл'-ать, кот'-ать. Орфографічні варіан­ти -ють, -ять повністю відокремлюються від особової дієслівної основи, nop.: купу-ють, малю-ють, да-ють, чита-ють, міня-ють, сині-ють, лл-ють; кос-ять, сид-ять, воз-ять, діл-ять, кот-ять.

20. Дві основи дієслова. Поняття про клас дієслова

Співвідношення основ інфінітива й теперішнього часу в дієслів різне. Так, наприклад, основа інфінітива з тематичним суфіксом -а- (-я-) корелює з осно­вою теперішнього часу із суфіксом -а]-(-я]-), пор.: біг-а-ти — біг-щ-уть, вал-я- ти — вал-я]-уть, а також з основою теперішнього часу, що має нульовий су­фікс, пор.: маз-а-ти — маж-0-уть, смі-я-тися — сму-0-уться. Тип співвідно­шення між основою інфінітива і основою теперішнього часу становить зміст поняття "клас дієслова".

{(даси Кількість класів дієслів в українському мовознав- НСЬКИХ ^с™ визначають по-різному: від десяти до тринад­цяти. Вона залежить від критеріїв виділення суфік- Д1ЄСЛ1В _cj_{B основи} інфінітива й основи теперішнього часу та принципів встановлення співвідношень на основі цих суфіксів.

Відмінними є також способи презентації класів. Одні дослідники подають ці класи відповідно до їхньої продуктивності/непродуктивності, виділяючи про­дуктивні й непродуктивні класи дієслів, які у свою чергу складаються з груп [Жовтобрюх, Кулик 1972: 354—356]. Інші об'єднують дієслова в класи на осно­ві зазначених співвідношень у межах дієвідмін, ранжуючи їх ще й за ознакою продуктивності/непродуктивності [Русанівський 1969: 312—317; Сучасна укра­їнська літературна мова 1997: 436—437].

На основі співвідношень суфіксів основи інфінітива й основи теперішнього часу пропонуємо виділити 14 структурних класів дієслів (Табл. 2).

Класи дієслів об'єднують різну кількість лексем, бо мають у сучасній укра­їнській мові неоднакову продуктивність. Одні з них є продуктивними, тому що активно поповнюються новими дієсловами. Найвищу продуктивність має І клас (основа інфінітива із суфіксом -ува-(-юва-). Це зумовлено тим, що суфікс -ува- є основним засобом морфологічного оформлення дієслівних основ іншомовного походження на українському ґрунті (іавансувати, агітувати, анулювати, асиг­нувати, бойкотувати, бракувати, візувати, гарантувати, емігрувати, інспірува­ти, інтерпретувати, інформувати, комбінувати, компенсувати, компонувати, кон­курувати, консультувати, контролювати), високопродуктивним словотворчим формантом у термінотворенні (акцизувати, дебетувати, девальвувати, демпінгува- ти, дотувати, інвестувати, індексувати, конвертувати) та у відсубстантивному словотворі дієслів (дівувати, парубкувати, козакувати, пасічникувати, батьку­вати, учителювати, головувати).

До продуктивних належать II (основа інфінітива із суфіксом -а-(-я-), III (ос­нова інфінітива із суфіксом -і-), IV (основа інфінітива із суфіксом -ну-(-ону), XI (основа інфінітива із суфіксом -и-(-і-) та XII (основа інфінітива із суфіксом -а-) класи. Продуктивність другого класу спричинена, по-перше, тим, що суфікс -а-(-я-), крім широкого вживання в основах власне-дієслів, є єдиним засобом для утворення відад'єктивних (відкомпаративних) дієслів, що передають стано­влення, набуття ознаки у вищому ступені її вияву, тобто від основ прикметників вищого ступеня порівняння (nop.: добріш-(ий) — добрішати, доролсч-(ий) —

Таблиця 2

дорожчати, дешевій-(ий) — дешевшати). По-друге, уходячи до складу суфікса -ка-, він переводить до дієслів займенники та вигуки й звуконаслідувальні слова (тикати, викати, ойкати, гейкати, цвірінькати, мукати). По-третє, він є склад­ником суфікса -отаякий слугує засобом модифікації значень великої групи дієслів звучання (стукати — стукотати, бренькати — бренькотати, грюка­ти — грюкотати).

Продуктивність третього класу ґрунтується на здатності суфікса -і- поєднува­тися з широким колом основ передусім якісних, а також відносних прикметни­ків, унаслідок чого утворюються відад'єктивні дієслова зі значенням становлення,

набуття ознаки (міцн-(ий) — міцніти, сив-(ий) — сивіти, стар-(ий) — старі­ти, нім-(ий) — німіти). Продуктивності четвертого класу сприяє наявність численної групи дієслів, яким суфікс -ну-(-ону-) може надати значення одноакт­ного вияву вираженої ними дії (трусити — труснути, трусонути, смикати — смикнути, смиконути). Крім того, цей суфікс може вказувати на становлення ознаки (бліднути, гіркнути, худнути) або на взаємодію суб'єкта з об'єктом (гриз­нути, липнути, тиснути, тягнути).

Продуктивність одинадцятого класу зумовлена активним використанням суфікса -и- у відіменному словотворі дієслів, передусім у відад'єктивному, де він функціонує зі значенням "надавати чомусь певної ознаки": брудн-(ий) — бруднити, весел-(ий) — веселити, біл-(ий) — білити.

Інші не слугують зразком для утворення нових дієслів, тому стали непродук­тивними. Вони можуть нараховувати різну кількість дієслів: від одного (XIV клас, основа інфінітива з нульовим суфіксом) до кількох сотень (XIII клас, основа інфі­нітива із суфіксом -і-), залишаючись водночас закритими для поповнення новими лексичними одиницями.

Наголос ^ дієслівній словозміні української мови гіросте- . . ^ жуємо такі закономірності в наголошуванні форм: у ДІЄСЛІВНІЙ і у безпрефіксних дієслів наголошеним є здебіль- СЛ0В03МІНІ шого тематичний суфікс основи інфінітива, nop.: будувати, кувати, давати, кохати, рівняти, лежа­ти, хотіти, біліти, міцніти, стукотіти, стукотати, брязкотіти, брязкотати, синйти, чорнити, ходити, водйти, поїти, горіти, летіти. Виняток становлять передусім дієслова з тематичним суфіксом -яу-, у яких наголос падає на корінь (nop. бліднути, худнути, гіркнути, мокнути, крикнути, свиснути, стукнути, бахнути, тріснути), та дієслова з нульовим суфіксом основи інфінітива, у яких наголошується або інфінітивний суфікс -ти (nop.: везти, вести, нести, пекти, пливти, мести, брести), або корінь (nop.: бігти, бити, вити, пити, мити, рити).

У процесі словозміни наголос з тематичного суфікса основи інфінітива перетягується на закінчення: 1) у всіх особово-числових формах теперішнього і майбутнього (доконаного виду) часу (nop.: мовчати — мовч-у, мовч-йш, мовч- йть, мовч-имд, мовч-ите, мовч-ать; летіти — леч-у, лет-йиі, лет-йть, лет-имд, лет-ите, лет-ять; давати — daj-y, daj-еил; daj-e, daj-емо, daj-eme, daj-уть; ревіти — рев-у, рев-еш, рев-е, рев-емб, рев-ете, рев-уть); 2) тільки в першій осо­бі однини теперішнього-майбутнього (доконаного виду) часу, тоді як у решті особових форм наголос падає на корінь (nop.: казати — каж-у, каж:-еиі, каж-е, каж-емо, каж-ете, каж-уть; пороти — пор-ю, пдр-еш, пбр-е, пор-емо, пор-ете, пдр-ють; дружити — друж-у, друж-иш, друж-ить, друж-имо, друж-ите, друж­ать; посинити— посин-ю, посйн-иш, посйн-ить, посйн-имо, посйн-ите, посйн-ять). Виняток становлять дієслова першої дієвідміни з тематичним суфіксом -а-(-я-) в основі інфінітива і суфіксом -aj-(^j-) в основі теперішнього часу та тематич­ним суфіксом -і- в основі інфінітива й суфіксом -ij- в основі теперішнього часу, бо в них наголос зберігається на суфіксі в усіх особово-числових формах тепе­рішнього-майбутнього (доконаного виду) часу, nop.: кохати — Koxaj-y, Koxaj- еш, Koxaj-e, Koxaj-емо, Koxaj-eme, Koxaj-уть; стріляти — cmpuiAj-y, cmpuiAj-еш, cmpuiAj-e, cmpumj-eMO, cmpuiAj-eme, cmpuiAj-ymb; червоніти — червоні]-у, червощ- еш, червоні/-є, червону-емо, червону-ете, червону-уть; порозумнішати — поро- зумніша}-у, порозумніша]-еш, порозумнішаj-е, порозумнішауемо, порозумнішаj- ете, порозумнішають.

наголос перетягується з другого складу на попередній в усіх особово-числових формах теперішнього-майбутнього (доконаного виду) часу, пор.: бравувати — браву]-у, браву^еьи., браву]-е, браву]-емо, браву]-ете, браву]-уть; працювати — працю]-у, працю^еш, працю]-е, працюймо, працюйте, працю]-уть; звітувати — звіту]-у, звіту^еиі, звіту^е, звіту]-емо, звіту^ете, звіту]-уть.

Префікси в основах інфінітива, в особово-числових формах майбутнього часу доконаного виду та наказового способу не наголошуються, за винятком префікса ви- в дієсловах доконаного виду, пор.: побудувати — побудую, побудуєш, побудує, побудуємо, побудуєте, побудують; побудуй, побудуймо, побудуйте; вйбудувати — вибудую, вйбудуєш, вибудує, вйбудуємо, вйбудуєте, вибудують; вйбудуй, вйбудуймо, вйбудуйте; показати — покажу, покажеш, покаже, покажемо, покажете, покажуть; покажи, покажімо, покажіть; вйказати — вйкажу, вйкажеш, вйкаже, вйкажемо, вйкажете, викажуть; викажи, викажімо, вйкажіть; полетіти — полечу, полетиш, полетйть, полетимо, полетите, поле­тять; полетй, полетімо, полетіть; вилетіти — вилечу, вилетиш, вилетить, вилетимо, вилетите, вилетять; вилети, вилетімо, вилетіть і т. д.

В атематичних дієсловах наголошуються особово-числові закінчення те- перішнього-майбутнього (доконаного виду) часу, пор.: їсти — їсй, їмо, їдять; дати — дасй, дамо, дасте, дадуть; розповістй — розповісй, розповімо, розпо­вісте. Форми наказового способу цих дієслів зберігають кореневий наголос, пор.: 'їсти — їж, 'їжмо, 'їжте; дати — дай, даймо, дайте.

У наголошуванні форм минулого часу та умовного способу спостерігаємо виразну тенденцію до збереження наголосу основи інфінітива — кореневого або суфіксального, пор.: крикнути — крйкнув, крикнула, крйкнуло, крикнули; крикнув би, крикнула б, крйкнуло б, крикнули б; співати — співав, співала, співало, співали; співав би, співала б, співало б, співали б; шйти — шив, шила, шило, шили; шив би, шила б, шило б, шили б. Лише в дієслів першої дієвідміни з нульовим тематичним суфіксом наголос перетягується із суфікса інфінітива на корінь у деяких формах чоловічого роду минулого часу та умовного способу, тоді як в інших родових формах та формі множини він залишається на закінченні (пор.: везтй — віз, везла, везло, везлй; віз би, везла б, везло б, везли б; местй — мів, мела, мело, мелй; мів би, мела б, мело б, мелй б), або з кореня інфінітива на закінчення в деяких формах жіночого й середнього роду, формі множини минулого часу та умовного спосо­бу (пор.: лити — лила, лило, лилй; лила б, лило б, лилй б; пити — пила, пило, пилй; пила б, пило б, пилй б).

інфінітив Проблема статусу інфінітива та його місця в сис- * , . темі частин мови в українському мовознавстві ви- У Сфері тлумачена досить суперечливо. Доказом цього ДІЄСЛОВа слугує те, що в традиційних граматичних описах інфінітив визначено як початкову, вихідну форму дієслова, що є центром усієї дієслівної системи [Жовтобрюх, Кулик 1972: 320], тоді як у найновіших дослідженнях із граматики його кваліфіковано як напів- морфологізований синтаксичний іменник, що є наслідком транспозиції особо- во-часових та особово-способових форм дієслова в позицію теми, тобто наслід­ком синтаксичного ступеня субстантивації згаданих форм дієслова [Вихованець 1988а: 81—82]. Ці дефініції є цілком протилежними: у першій від інфінітива утворюються дієвідмінювані форми, а в другій від цих форм постає інфінітив- іменник.

утворень посідає четверте місце, після дієвідмінюваних дієслів, дієприкметни­ка та дієприслівника [Русанівський 1993: 158].

Традиційно інфінітив зараховували до дієслова як частини мови переважно на підставі його лексичного значення, бо він так само виражає значення дії, стану та процесу. Дехто з дослідників наголошував, що інфінітив — це найбільш загальне вираження дії [Жовтобрюх, Кулик 1972: 322]. Проте його лексико-се- мантичну тотожність іншим формам дієслова не можна абсолютизувати, бо, по- перше, у такому разі до складу дієслів треба зараховувати віддієслівні іменни­ки, оскільки вони також виражають дієслівну лексичну семантику, а по-друге, одного критерію не досить, щоб правильно визначити сутність інфінітива: у йо­го ідентифікації треба зважати і на морфологічні ознаки, адже вони істотно відрізняються від морфологічних характеристик інших форм, об'єднаних у діє­слово. Повного набору морфологічних ознак дієвідмінюваного дієслова не має жодна з цих форм, у кожної він свій, але інфінітив позбавлений майже всіх гра­матичних категорій дієслова. Він не має основних власне-дієслівних категорій — категорій часу і способу. Властива йому загальнодієслівна, але периферійна щодо категорій часу та способу, категорія виду не може одна репрезентувати морфо­логічну дієслівність інфінітива, тому що видова ознака характерна і для віддієс­лівних іменників. Інфінітив не виражає і транспонованих у дієслово від імен­ника категорій особи, роду та числа.

Деякі дослідники вважають інфінітив і виразником загальнодієслівної грама­тичної категорії перехідності/неперехідності, причому вона разом із категоріями виду (аспектуальності) та особовості/безособовості (персональності/імперсональ- ності) об'єднує в одну частину мови такі різні дієслівні утворення, як дієвідміню­вані дієслова, дієприкметники, дієприслівники, предикативні форми на -но, -то та інфінітиви [Русанівський 1993: 158—159]. Проте категорія перехідності/ неперехідності не є суто морфологічною. В основу її виділення покладено семан­тику дієслова — здатність/нездатність вираженої ним дії поширюватися/не поширюватися, спрямовуватися/не спрямовуватися на об'єкт — конкретний предмет, особу або якусь іншу істоту, що виступають у валентно зумовленій об'єктній позиції дієслова. Нарешті, у неї є свої словотворчі маркери. Цілком очевидно, що категорія перехідності/неперехідності має міжрівневий, морфоло- го-словотвірно-синтаксичний характер. Саме тому вона не може бути вико­ристана як основна для морфологічної характеристики інфінітива. Наявність у нього лише однієї граматичної (морфолого-словотвірної) категорії виду є достатнім доказом того, що за морфологічною ознакою він не є початковою, вихідною формою дієслова. Таку функцію можуть виконувати тільки ті форми, які мають повний набір граматичних категорій дієслова. До них належать особово-часові та особово-способові форми, властиві дієвідмінюваним дієсло­вам. Від цих основних форм інфінітив відрізняється такою морфологічною озна­кою, як незмінюваність, морфологічна безформність, за якою він уподібнюється до прислівника. Відсутність в інфінітива форм словозміни також не дає підстав вважати його вихідною одиницею дієслова як дієвідмінюваного класу.

Отже, якщо за своєю семантикою інфінітив перебуває у сфері дієслова, то за морфологічними ознаками він виходить із неї.

За своїми формально-синтаксичними та семантико-синтаксичними функці­ями інфінітив має складніший статус, а саме статус специфічної міжчастино- мовної форми, що виявляє неоднаково ознаки дієслова й іменника.

Прикметною рисою формально-синтаксичного вживання інфінітива є те, що він може виконувати всі чотири загальні (надкатегорійні) функції, тобто синтаксичні функції чотирьох частин мови: дієслівну функцію присудка і голов­ного, співвідносного з присудком, члена односкладних речень (Він буде жити; Діти хочуть навчатися; Чоловік ладен допомогти; Вони перестали дружити; Почало розвиднятися; їм потрібно буде ходити до школи), іменникову функцію підмета, а також керованого другорядного члена речення (Яке це велике бла­го — жити (3. Кучерява); Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовч­ки стояти (Р. Іваничук); Та не давав він [чоловік] нам наїдатись (В. Барка), прик­метникову синтаксичну функцію атрибута (Ні долі, ні волі у мене нема, Зоста­лася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну, Поглянуть іще раз на синій Дніпро... (Леся Українка); Маю тверду тактику — мовчати (У. Самчук) та прислівникову синтаксичну функцію де- термінантного другорядного члена речення (Потім учотирьох ішли в кухню спати (М. Хвильовий); І жити спішити треба, кохати спішити треба (В. Си- моненко). Із цих чотирьох частиномовних зон функціонування інфінітива най­продуктивнішими є дві: зони дієслова й іменника. У позиціях прикметника й прислівника він вживається обмежено, за певних лексичних умов. Так, зокре­ма, в ад'єктивній синтаксичній позиції інфінітив виступає після віддієслівних іменників модального плану (звичка, бажання, уміння, прохання, наказ, обов'я­зок, надія тощо), а його адвербіальна позиція обмежена лише сферою цільових відношень при дієсловах руху.

Саме це дало підстави І. Р. Вихованцеві визначити статус і місце інфінітива на основі його вживання у двох функціонально-синтаксичних зонах — дієслів­ній та іменниковій [Вихованець 1988а: 81]. Обидві ці зони є наслідком транспо­зиції вихідних частин мови. Особово-часові та особово-способові форми дієслів, потрапляючи в позицію теми, типовим засобом вираження якої є іменник, зазнають синтаксичної субстантивації, наслідком якої є інфінітив, але їхнє вхо­дження до іменникового класу слів спочатку оформляється, як бачимо, не слово­змінними морфемами, а синтаксичною позицією, і лише на наступному етапі морфологізації попередньої іменникової синтаксичної позиції інфінітива він пере­творюється на віддієслівний іменник, пор.: Хлопець малює —> Малювати — улюб­лене заняття хлопця —> Малювання — улюблене заняття хлопця. Отже, інфінітив і утворений від нього іменник відбивають відповідно початковий і завершальний ступені субстантивної морфологізації форм дієвідмінюваного дієслова.

У контексті субстантивної синтаксичної деривації інфінітив є перехідним, міжчастиномовним утворенням, що по-різному входить до граматичних сфер двох частин мови — дієслова й іменника. Це входження засвідчує низка грама­тичних ознак.

За набором таких ознак інфінітив більшою мірою закріплений за граматич­ною сферою іменника, ніж дієслова. Це виявляється передусім у тому, що імен­никове функціонування інфінітива, яке ґрунтується на синтаксичній позиції, в ієрархії іменникових і дієслівних синтаксичних позицій посідає перше місце, бо його дієслівне функціонування реалізується за допомогою аналітичних син­таксичних морфем або модальних чи фазових модифікаторів. Крім того, унаслі­док субстантивної синтаксичної транспозиції дієвідмінюваного дієслова зазна­ють нейтралізації найважливіші дієслівні категорії часу, способу та особи, а інфінітив синтаксично набуває ознак відмінка, що є найважливішою граматич­ною категорією іменника. Щоправда, він може вживатися в позиціях тільки двох відмінків — називного і знахідного, тобто в позиціях центральних відмінків імен­ника, пор.: Колекціонувати — забава дітей; Діти люблять колекціонувати. Ін­ших двох категорій іменника — роду й числа — інфінітив як синтаксичний імен­ник не може набути, що дає підстави кваліфікувати презентований ним ступінь субстантивної морфологізації дієслова як напівморфологізацію.

За семантико-синтаксичними ознаками такий інфінітив більшою мірою по­в'язаний з дієсловом, бо він дублює всі валентні позиції свого вихідного дієвід­мінюваного дієслова, крім суб'єктної у формі називного відмінка, пор.: Син пише листи матері і Писати листи матері — обоє язок сина; Санітарка прино­сить білизну хворим із пральні до палати в мішку і Санітарці приносити білизну хворим із пральні до палати в мішку нелегко. Саме через це інфінітив-субстан- тив не може набути реальної предметності іменника, він залишається виразни­ком граматичної предметності.

Інфінітив-синтаксичний іменник відрізняється від непредикатного морфологіч­ного іменника, що формує ядро іменника як самостійної частини мови, характе­ром виконуваних суб'єктної та об'єктної семантико-синтаксичних функцій: вони в нього семантично ускладнені, що зумовлено його предикатною природою.

У традиційній граматиці української мови діє­прикметник визначають здебільшого як фор­му дієслова, яка поєднує ознаки дієслова і прикметника. Вважають, що, як і дієслову, дієприкметникові властиві морфологічні категорії часу, виду та стану; як і прик­метник, він відмінюється за відмінками, числами та родами, а в реченні вико­нує переважно синтаксичну функцію означення [Жовтобрюх, Кулик 1972: 364]. Модифікацією цього традиційного визначення є кваліфікація дієприкметника як неособового дієслівного утворення [Русанівський 1969: 408].

Широковідомим в українському мовознавстві є витлумачення дієприкмет­ника як прикметника: або як дієслівного прикметника [Булаховський 1929:13], або як відносного (віддієслівного) прикметника [Кучеренко 1967: 20].

Рідше дієприкметникові виділяють проміжне місце між дієсловом і прикмет­ником, вважаючи його своєрідним гібридом, змішаною формою, що виявляє ознаки названих частин мови. У межах цього підходу він був виділений також у самостійну міжчастиномовну категорію з ознаками дієслова і прикметника [Гнатюк 1982: 9, 12—18, 104—111, 216—228].

Очевидним є те, що дієприкметник має подвійну природу, бо він пов'яза­ний і з прикметником, і з дієсловом. Проте останнім часом цю подвійність діє­прикметника і його зв'язок зі згаданими частинами мови витлумачують інак­ше, ніж це було раніше, незважаючи на те, що їх так само порівнюють за се­мантичними, морфологічними та синтаксичними ознаками. Новим є те, що заперечено гібридність дієприкметника і обґрунтовано його функціональну різнорідність, на основі чого дієприкметники розчленовано на дієслівні й прик­метникові утворення [Вихованець 1988а: 128]. їх розглянуто в ізольованому вживанні, тобто поза синтаксичним контекстом, і в контексті, як аналітичні дієприкметникові форми.

Семантика дієприкметника виявляє деякі особливості в передаванні значен­нєвих частиномовних характеристик дієслова та прикметника. За семантичною ознакою дієприкметник ближче стоїть до прикметника, ніж до дієслова, бо ви­ражає ознаку предмета за виконуваною ним дією або властивим йому станом. Таку ознаку кваліфікують як нерозчленовану семантику стану. Для власне-діє- слів основною є семантика дії, а семантика стану належить до їхньої периферії. Крім того, цю периферійну семантику стану вони видозмінюють у стан як про­цес. Дієприкметникові, навпаки, властива нівеляція ознаки процесуальності і перетворення її на віддієслівну ознаку предмета [Вихованець 1988а: 131].

лише категорія виду, але її мають й інші, пов'язані з дієсловом, одиниці, пор.: писати і писання, писаний, пишучий, пишучи, писавши; написати і написання, на­писаний, написано, написавши. Інші власне-дієслівні категорії, зокрема часу й способу, які визначають специфіку дієслова як самостійної частини мови, діє­прикметникові не притаманні. Спростовано твердження, що дієприкметнико­ві властива дієслівна категорія часу. Його часове значення якісно відрізняєть­ся від дієслівного. Дієприкметник не виражає стосунку до моменту мовлення, а тому не має трьох часових форм. Він зберігає лише часову співвіднесеність з дієслівними формами теперішнього та минулого часу [Вихованець 1988а: 129]. Тому одні дієприкметники сприймаємо немовби такими, що стосуються дії в момент мовлення (засихаюче дерево), інші вказують ніби на те, що вона пере­дує моментові мовлення (накреслена схема, задубілі пальці). Вихідні показники теперішнього і минулого часу дієслів у дієприкметників нейтралізовано у зв'язку з їхнім використанням у прикметниковій позиції, напр.: Я тобі зимові дні сріб­лясті Заплету в сивіючу косу (Д. Павличко); Задуманий вами маневр — це щось незрівнянне у військовій науці (М. Шеремет); Перед його очима враз постала згорб­лена до щему постать матері з заломленими на сухих грудях руками (Ю. Збанаць- кий). Розімкнувши свою задубілу в напрузі руку, подав [Черниш] Романові грана­ту (О. Гончар).

Названа дієприкметником ознака не пов'язується з часом повідомлення про неї. Якби дієприкметник чітко виражав властиві дієслову граматичні значення теперішнього, минулого та майбутнього часу, то його часові показники не можна було б нейтралізувати й перевести в інший часовий план за допомогою часових показників форм аналітичної синтаксичної морфеми-зв'язки бути та дієслівних напівзв'язок стати, здаватися, робитися, лишитися, залишитися, зостатися та ін., пор.: Волосся пострижене, Волосся було пострижене, Волос­ся буде пострижене; Обличчя здається змарнілим, Обличчя здавалося змарнілим; Обличчя здаватиметься змарнілим.

Заперечено також наявність у дієприкметника і другої визначальної для діє­слова категорії — категорії способу. Доказом її цілковитої нейтралізації слугує те, що дієслова у формі наказового та умовного способу мають морфологічні показники цих грамем способу (пор.: пиш-и, пиш-іть, писав би), у дієприкметників способові показники втрачено (пор.: підкреслений, писаний).

Отже, ізольований дієприкметник не має визначальних*для дієслова морфо­логічних категорій часу та способу, тому він перебуває поза власне-дієсловом [Вихованець 1988а: 131]. Натомість дієприкметник виявляє граматичні ознаки прикметника. Подібно до прикметника, він вказує на морфологічні категорії роду, числа та відмінка, які мають так само залежний і словозмінний характер, пор.: визначений кошторис, визначена тема, визначене слово, визначені дні; поси­вілий чуб, посивіла голова, посивіле волосся, посивілі скроні. Із трьох прикметни­кових категорій дієприкметника найбільше унеможливлює його віднесення до дієслівної форми прикметникова категорія відмінка, тому що власне-дієслівні й власне-прикметникові категорії не можуть поєднуватися в похідних одини­цях. Для синтетичних форм дієприкметника типовою є присубстантивна, тобто прикметникова, синтаксична позиція, напр.: Лиш морщини глибокі І побіліле за ті дні волосся Свідчили, кілько він перетерпів (І. Франко); На подзьобаному до­щем піску залишилися відбитки його босих ніг (А. Шиян).

У сфері дієслова перебувають аналітичні дієприкметникові форми, бо вони виконують типову для нього формально-синтаксичну функцію присудка. У присудкову позицію дієприкметник може бути переведеним тільки за допо­могою форм дієслівної морфеми-зв'язки бути та форм дієслівних напівзв'язок стати, здаватися, лишатися, залишатися й под., які надають йому власне-дієслів- них категорій часу та способу і транспонованої від займенникового іменника категорії особи, тобто формують три особово-часових і дві особово-способо- вих форми. Із цими зв'язковими елементами поєднуються дієприкметники, ві­домі в традиційній граматиці як пасивні, утворені від основи інфінітива за до­помогою суфіксів -її-, -єн-, -т-, та як активні дієприкметники минулого часу із суфіксом -л-, пор.: Київ оновлений; Київ став оновленим; Київ стане оновленим; Став би оновленим Київ; Нехай буде оновленим Київ; Бюджет прийнятий; Бю­джет був прийнятий; Бюджет буде прийнятим; Був би прийнятий бюджет; Нехай буде прийнятий бюджет; Сіно здається висохлим; Сіно здавалося висох­лим; Сіно здаватиметься висохлим; Здавалось би висохлим сіно; Нехай здається висохлим сіно. Саме ці аналітичні форми засвідчують перехід дієприкметників до семантичного підкласу дієслів стану, де вони становлять розряд аналітич­них дієслів зі значенням результативного стану — стану, що є наслідком вико­наної дії. Аналітичні форми пасивних дієприкметників із значенням результа­тивного стану виконують функцію присудка у складі пасивних конструкцій, що формують опозицію з активними конструкціями, утвореними перехідними дієсловами зі значенням дії. На опозиції актив/пасив, як уже зазначалося, виді­ляли граматичну категорію стану дієслова. Оскільки предикативно вживані діє­прикметники передають значення результативного стану, що є наслідком дії, яку виражали вихідні дієслова, то такі дієприкметники точніше було б кваліфі­кувати виразниками категорії результатива, що має міжрівневу природу, бо, по-перше, трансформація значення дія —> результативний стан дає підстави вважати ці пасивні дієприкметники лексичними дериватами щодо перехідних дієслів зі значенням дії, а по-друге, аналітичні форми пасивних дієприкметників із семантикою результативного стану функціонують як присудки тільки у складі речень — трикомпонентних пасивних конструкцій, до складу яких входить на­зивний відмінок об'єктного суб'єкта та орудний суб'єкта, і значно частіше дво­компонентних пасивних конструкцій, у яких позиція орудного суб'єкта зреду­кована, але на неї ще вказує імпліцитно предикативний пасивний дієприкмет­ник, напр.: І чому старіший за "Повість минулих літ", перший Новгородський літопис засвідчує, що Софія Київська закладена не 1037, а 1017року (Д. Горба­чов); Після поразки повстанських військ під Кумейками він [Гордій Чурай] ра­зом з Павлюком був страчений у Варшаві (О. Козуля); Та рано чи пізно, але народ буде покараний за свою духовну глухоту і світоглядну незрячість (М. Жулинсь- кий).

Отже, з функціонального погляду дієприкметник неоднорідний, граматич­но роздвоєний і розчленовується на прикметникові синтетичні й дієслівні ана­літичні утворення. Синтетичні дієприкметникові форми входять до класу при­кметників, бо вони виступають у типовій для прикметника присубстантивній позиції, виконують прикметникові формально-синтаксичні й семантико-син- таксичні функції; аналітичні дієприкметникові форми перебувають у сфері діє­слова, бо вони вживаються в типовій для дієслова присудковій позиції, у яку їх переводять форми дієслівної морфеми-зв'язки бути або форми дієслівних напівзв'язок, які, з одного боку, нейтралізують прикметникові морфологічні категорії роду, числа та відмінка, а з іншого — стають виразниками власне- дієслівних категорій часу і способу. Це означає, що аналітичні дієприкметни­кові форми виконують дієслівні формально-синтаксичні та семантико-синтак- сичні функції.

Форми на -но, - то традиційно розглядають у пара- Форми дигмі дієслова як одну з його форм. За походженням на -НО -ШО ^1Х пов'язують із короткими дієприкметниками се- • ^, реднього роду з колишнім закінченням -о, які опи­

нилися поза парадигматичними зв'язками з формами чоловічого та жіночого роду, а також з відмінковими формами однини й множини. їх протиставляють родовим формам та формі множини дієприкметників, nop.: будинок збудовано і будинок збудований, сорочку напрасовано і сорочка напрасована, поле зорано і поле зоране, дороги прокладено і дороги прокладені.

Форми на -но, -то вважають виразниками функції головного члена безосо­бового речення, напр.: Світе тихий, краю милий, Моя Україно, за що тебе сплюн­дровано, За що, мамо, гинеш? (Т. Шевченко).

В українському мовознавстві запропоновано дуже багато термінологічних найменувань цих форм, що зумовлено їхньою різною мотивацією. Залежно від типу мотиваційної ознаки вирізняють:

терміни, які лише фіксують наявність цього граматичного явища: форми на -но, -то [Булаховський 1948: 34; Жовтобрюх 1984: 179];

терміни, які безпосередньо вказують на зв'язок форм на -но, -то з дієсло­вом: дієслівні форми на -но (-єно), -то [Чирва 1977: 4]; безособові дієслівні фор­ми на -но, -то [Курс 1951: 17];

терміни, що встановлюють лише дієприкметникове походження форм на -но, -то або якусь ще й іншу ознаку: дієприкметники на -но, -то [Затовканюк 1984: 11]; дієприкметникові форми на -но, -то [Леонова 1983: 238]; предикативні дієприкметники на -но (-єно), -то [Гнатюк 1982: 61]; незмінні віддієприкметни- кові предикативні форми на -но, -то [Украинская грамматика 1986: 110];

терміни, які визначають форми на -но, -то за їхньою синтаксичною фун­кцією: присудки на -но, -то [Булаховський 1948: 34]; присудкова форма на -но, -то [Курс 1951: 64; Русанівський 1993: 158]; віддієприкметникова присудкова форма на -но, -то [Бевзенко 1954: 188];

терміни, в основу яких покладено їхній становий характер: пасивна фор­ма на -но, -то [Андерш 1987: 35];

терміни, що відображають особливості речень, до складу яких входять форми на -но, -то: безособові речення (конструкції) на -но, -то [Курс 1951: 66; Синтаксична 1968: 187];

терміни, які вказують на предикативний характер форм на -но, -то або на ще якусь ознаку: предикативні форми на -но, -то [Болюх 1992: 46; Вихова­нець 1993: 82; Каранська 1992: 129; Пугач 1996: 16]; предикативні (присудкові) слова на -но, -то [Русанівський 1977: 108]; незмінні предикативні форми на -но, -то [Дудик 1973: 77], предикативи на -но, -то [Слинько 1994: 206]; безособово- предикативні форми на -но,-то [Плющ 1986: 120];

терміни, що відбивають часову співвіднесеність форм на -но,-то\ перфект на -но, -то [Wieczorek 1994:5].*