пропрацювати, прокричати, пролітати, пробігати, пролежати, просидіти, про­спати); 4) дієслова з префіксом вй-, що вказують на завершення тривалих дій або дій, які вичерпали себе (відшуміти, віддзвеніти, відспівати, відзвучати, перегусти, перегриміти, переплакати, перехлипати, перебідувати, перегорювати, перегніватися, перелютувати); 5) дієслова з префіксом попо-, що означають ба­гато разів здійснювані дії (попобігати, попоходити, поповозити, попокричати, попостогнати, попомучити, попомуштрувати, попобити); 6) префіксально-су­фіксальні відіменні дієслова, що виражають словотвірне значення "набути пе­вної ознаки, уподібнитися до когось" (збуденніти, знепорушніти, знерухоміти, уціліти, збюрократіти, зміщаніти); 7) префіксально-постфіксальні дієслова, що визначають достатність довго виконуваної дії (набігатися, нагулятися, напрацю­ватися, насміятися, наспіватися, надівуватися); 8) префіксально-постфіксальні дієслова, які вказують на негативні наслідки довго виконуваних дій (добігатися, догулятися, додівуватися, допарубкуватися); 9) префіксально-постфіксальні діє­слова, що означають інтенсивно виявлені дії (розкричатися, розгаласуватися, розбазікатися, розтанцюватися).

Одновидовими безпрефіксними дієсловами доконаного виду є лише дієслівні основи із суфіксом -ну- та його стилістичним варіантом -ону-, які вказують на одноактну, цілісну дію, пор.: стукнути, стуконути, грюкнути, грюконути, смик­нути, смиконути, сипнути, сипонути, різнути, різонути, черкнути, черконути.

Крім одновидових дієслів, виділяються одновидові, або непарновидові, ле­ксичні значення (лексико-семантичні варіанти) багатозначних дієслів. Досить часто в межах одних із них такі дієслова недоконаного виду утворюють видові протиставлення, тоді як на рівні інших не мають відповідників доконаного виду. Співвідношення між парновидовими й одновидовими лексико-семантичними варіантами в кожного багатозначного дієслова різне. Так, наприклад, у діє­слова прати з чотирьох лексичних значень одновидовими є три, а з шести зна­чень дієслова мазати тільки два — одновидові. Найчастіше непарними за видовою ознакою є ті лексичні значення, які виражають дії, що вказують на професійне заняття людей, пор.: Вона в⁹яже (Вона— в'язальниця), Вона тче (Вона — ткаля), Він пише (Він— письменник), Він креслить (Він— кресляр) і под. Послідовно одновидовими є й ті лексичні значення, які передають статичну ознаку. Наприклад, відприкметникові дієслова недоконаного виду із суфіксом -і- крім парновидового процесуального значення "ставати якимсь за кольором" мають одновидове статичне значення "виділятися здалеку певним кольором, вид- нітися", пор.: біліти — "виділятися білим кольором, виднітися", сіріти — "виді­лятися сірим кольором, виднітися" тощо.

Не співвідносяться за видовою ознакою багатозначні дієслова недоконаного виду і в межах своїх рідковживаних та стилістично маркованих лексичних значень.

Отже, видова непарність є характерною ознакою видової структури дієслів у сучасній українській мові.

Двовидові Давидовими називають дієслова, у яких та сама . основа виражає одночасно значення недоконано-

дарувати, мовити — вмовити, вимовити, замовити, намовити, промовити, під­мовити, колесувати — поколесувати) тощо. Напр.: Як я буду коли женитися, мамо, з Манею чи іншою, все одно, однаково буду для себе женитися (О. Коби- лянська); Не плач, мати, не журися, Та вже твій син оженився (Укр. нар. піс­ня); [Семен:] Одарко, ти мені дарувала оцю сорочку, подаруй краще її Іванові (М. Кропивницький); Передарувати книжки; Роздарувати свої речі бідним людям.

До двовндових належить численна група дієслівних основ іншомовного походження, запозичених переважно із західноєвропейських мов і оформле­них на українському ґрунті за допомогою суфіксів -ува-, -ізува-/-изува-, -ірува-/ -ирува-, -фікува-, напр.: абсорбувати, акредитувати, атестувати, афішувати, гарантувати, гранулювати, діагностувати, дозувати, експортувати, інформу­вати, лімітувати, автоматизувати, амортизувати, вітамінізувати, госпіталі­зувати, електризувати, драматизувати, модернізувати, телефонізувати, демп­фірувати, плісирувати, кінофікувати, кодифікувати, радіофікувати таін. Напр.: "Добре лікує той, хто добре діагностує",— твердить давнє латинське прислів'я ("Літературна Україна"); Виявляється, що мож:на доступними ручними прийо­мами дуже швидко й точно діагностувати рівень і характер дискогенної пато­логії ("Знання та праця"); Переписувачі [рукописних збірників] в більшості активно працювали з текстом. Вони переробляли його, скорочували, доповнювали, ...модер­нізували мову ("Україна. Наука і культура"); Ден Сяопіну вдалося здійснити те, що на десятиріччя пізніше за нього марно намагався зробити Михайло Горба­чов — модернізувати планово-соціалістичну економіку своєї країни із залученням ринкових механізмів... ("День").

Значення недоконаного та доконаного виду у двовидових дієслів встанов­люється з контексту, зокрема на основі вживання часово-способових форм з відповідними лексико-граматичними засобами. Так, значення недоконаного виду в цих дієслів пов'язується передусім з особовими формами теперішнього часу, якщо їх супроводжують темпоральні прислівники сьогодні, постійно, кож­ного разу й под. (пор.: Сьогодні Україна акредитує дипломатичних представників у різні держави), а також із формами складного та складеного майбутнього часу, з якими вживаються темпоральні прислівники згодом, потім, завтра тощо або ж прислівник ніколи в заперечних конструкціях (пор.: Україна згодом акредитува­тиме (буде акредитувати) своїх дипломатичних представників у різні держави; Україна ніколи не акредитуватиме (не буде акредитувати) своїх дипломатичних представників у ті держави, які не визнають її як незалежної держави). Значення недоконаного виду двовидові дієслова виражають і тоді, коли вони входять до структури дієслівного складеного присудка, утвореного за допомогою фазо­вих дієслів, пор.: Україна (почала, завершує) акредитувати своїх дипломатич­них представників у різні держави.

Значення доконаного виду двовидових дієслів властиве синтетичним фор­мам майбутнього часу, які, збігаючись із формами теперішнього часу, поєдну­ються з темпоральними прислівниками згодом, потім, завтра та ін., пор.: Укра­їна згодом (потім, завтра) акредитує своїх представників у різні держ:ави. Зі значенням доконаного виду такі дієслова вживаються й у формі минулого часу, якщо їм передують темпоральні прислівники вже, заздалегідь і под., пор.: Укра­їна вже акредитувала своїх дипломатичних представників у різні держави. На­решті, значення доконаного виду двовидові дієслова передають, вживаючись у формах умовного способу з такими залежними прислівниками, як давно, воює та ін., пор.: Україна давно акредитувала б своїх дипломатичних представників у різні держави, якби мала кошти.

Для великої частини двовидових дієслів іншомовного походження, що стали широковживаними в сучасній українській мові, засобом розмежування їхніх ви­дових відмінностей є префікси. Перфективація таких дієслів має переважно слово­твірний характер, тобто значення доконаного виду, якого їм надають префікси, невіддільне від якогось словотвірного. До таких префіксів належать від-, пере-, про-, роз-, пор.: коментувати (недок., док.) — відкоментувати (док.), адресувати (не- док., док.) — переадресувати (док.), дозувати (недок., док.) — передозувати (док.), інформувати (недок., док.) — проінформувати (док.), ревізувати (недок., док.) — проревізувати (док.), сигналізувати (недок., док.) — просигналізувати (док.), теле­графувати (недок., док.) — протелеграфувати (док.), класифікувати (недок., док.) — розкласифікувати (док.). Напр.: Щорічне послання президента сприйняли по-різному, по-своєму й відкоменту вали ("Сільські вісті"); Навіщо він переадресував мені це питання?.. (О. Гуреїв); За пару хвилин машини збились, і шофер, стишуючи хід ЗІСа, просигналізував рукою стрічним (С. Добровольський).

ВіІДОВІ Дієслівна система сучасної української мови Протиставлення останнім часом активно поповнилася новими В СИСТЄМІ одиницями, що зумовлено як позамовними, так і мовними чинниками. Вплив позамовних СучаСНИХ ДІЄСЛІВ чинників виявився в потребі називати ті нові дії, процеси та стани, що з'явилися в суспільно-політичному, економічному та культурному житті України після здобуття нею державної незалежності. Для їх означення було запозичено низку дієслів з інших мов, передусім з англійської, утворено нові дієслова від іменних основ іншомовного походження та пито­мих українських: автономізувати, балотуватися, бартеризувати, бізнесувати, ейфоріти, європеїзувати, імпічменту вати, ініціювати, індексувати, динамізува- ти, доларизувати, демпінгувати, комп'ютеризувати, конвертувати, корпорати- зувати, легітимізувати, ліцензувати, лобіювати, люмпенізувати, оєвропеїти, опо- зиціювати, оптимізувати, парламенту вати, приватизувати, стагнацію вати, структуру вати, універсалізувати, факсу вати та ін. Напр.: Підґрунтя корупції ми вбачаємо в тому, що економіку в Україні широко бартеризували ("Урядо­вий кур'єр"); "Не ейфоріймо!"— ця розважлива теза А. Погрібного спонукає тверезо, критично оцінювати мовну ситуацію... ("Літературна Україна"); Всіх і кожного доларизували — і торгівлю, і сферу послуг заполонила грошова оди­ниця США ("Папірус"); Потім нам допомогли кібернетики комп'ютеризувати весь цей процес ("Урядовий кур'єр"); Треба корпоратизувати великі підприєм­ства у терміни, адекватні сьогоднішнім потребам ("Урядовий кур'єр"); Но­вий уряд планує приватизувати все, що можливо ("День"); ...окремі представ­ники центральних і регіональних органів намагаються лобіювати інтереси тих, хто хоче знову скористатися засіками держрезерву ("Київські відомості").

Реактуалізовано чимало дієслів, що перебували в пасивному словнику укра­їнської мови: голосувати, демократизувати, легалізувати, мітингувати, орен­дувати, націоналізувати, страйкувати та ін. Напр.: Адже доводиться оренду­вати приміщення, користуватися поліграфічною базою, одержувати мізерні бюджетні кошти ("Голос України"); Якщо хтось захоче націоналізувати нашу компанію, то ми швидко розпродаємо свої акції за кордоном... ("День").

Виняткової актуальності набуло створення галузевих терміносистем на на­ціональній основі, що спричинило динамічні процеси в українській науковій мові, зокрема і в її дієслівній мікросистемі. Суть цих процесів полягає не так у появі нових одиниць, як у вилученні з наукового вжитку тих дієслівних лексем, що суперечать словотвірним та лексичним нормам сучасної української літе­ратурної мови. Так, зокрема, усунено повністю дієслова-терміни із суфіксом -ірува-/-ирува- та обмежено вживання дієслів із суфіксом -ізува-/-изува-, які по­ширилися в українській мові під впливом російської, а натомість активізовано вживання дієслів із суфіксом -ува-, пор.: авізувати, дотувати, девальвувати, конвертувати, ліцензувати, маркувати, субсидувати, парафувати та ін. Напр.: Держава має дотувати селянина через кредитування, ціновий механізм тощо ("Голос України"); Уряд, який девальвував карбованець, має взяти на себе ком­пенсацію тих витрат, яких зазнали передплатники ("Молодь України"); ...дер­жава прямо або опосередковано субсидує експорт ("День"); ...бо вже Румунія парафувала договір з Україною ("День").

Переважна більшість таких нових або реактуалізованих дієслів безпрефікс­ні, що зумовлює відповідні їхні видові характеристики: вони є або дієсловами недоконаного виду, або двовидовими. Тому єдиним способом утворити видове протиставлення в них є перфективація. Вона відображає загальну тенденцію до формального вираження видових відмінностей, яка виразно простежувалася й раніше у видовій структурі дієслів сучасної української мови.

Перфективація нових дієслів недоконаного виду та двовидових дієслів так само стосується словотвірної сутності категорії виду, оскільки виявлені перфек- тиви відрізняються від них не лише значенням доконаного виду, а й своїм лексич­ним значенням. Такі безпрефіксні й префіксальні дієслова, протиставляючись за видовою ознакою, співвідносяться як різні лексеми [Вихованець 1988а: 103; За- гнітко: 1996: 216], пор.: приватизувати (недок., док., "робити приватним, недержавним") — розприватизувати (док., "дати у приватну власність бага­тьом"), індексувати (недок., док., "у процентах визначати зміни в чому-не- будь") — проіндексувати (док., "у процентах визначити зміни багато в чому") тощо. Напр.: Добре там, де не розприватизували наліво й направо землю запа­су... ("Вісник Переяславщини"); На сьогодні, якщо проіндексувати,— близько мільйона гривень ("Урядовий кур'єр").

Характерною особливістю таких видових протиставлень є те, що перфекти- ви утворюються за допомогою префіксів, які традиційно використовувалися для надання дієсловам значення доконаного виду та певного словотвірного зна­чення. З дієсловами іншомовного походження цю подвійну функцію виконують здебільшого префікси дере-, пор.: стабілізувати (недок., док.) — дестабілізу­вати (док.), інвестувати (недок., док.) — реінвестувати (док.) та ін. Напр.: ... відсторонення від посад такої чисельної і могутньої верстви сучасної України, як пострадянський чиновницький військовий апарат, могло б дестабілізувати все українське суспільство і призвести до громадянської війни ("Українське слово"); А також реінвестувати протягом 10 років увесь прибуток у розвиток виробни­цтва ("День"). Проте помітна дедалі активніша перфективація таких дієслів за допомогою питомих українських префіксів, з-поміж яких найуживанішими є про-, розпід- та інші, пор.: блокувати (недок., док.) — розблокувати (док.), корегувати (недок., док.) — підкорегувати (док.), декларувати (недок., док.) — продекларувати (док.) тощо. Напр.: Вдалося розблокувати дуже багато питань щодо співробітництва у різних сферах буття наших країн і народів ("Урядовий кур'єр"); Парламентарії законодавчо "підкорегували " ставлення до незалежної міг­рації ("День"); Чи можна говорити, що цю норму вже реалізовано на практиці? Очевидно, ні. Таке право поки що тільки продекларовано ("Голос України").

Перфективація як словозмінне явище у видових протиставленнях нових діє­слів недоконаного виду та двовидових дієслів представлена поодинокими ви­падками, що відображає загальну тенденцію до обмеженого використання пре­фіксів із суто видовою функцією та до вибіркового формування префіксальних видових пар у межах того самого лексичного значення. Функцію суто видо- творчих засобів у них так само виконують префікси з-/с- та по-, пор.: консолі­дувати (недок., док.) — сконсолідувати (док., видова пара), ініціювати (недок., док.) — зініціювати (док., видова пара), нівелювати (недок., док.) — знівелюва­ти (док., видова пара), кпинити (недок.) —покпинити (док., видова пара). Напр.: Єдине велике досягнення третьої сесії— підписання конституційної угоди, яку зініціювали правісти ВР і були підтримані "Центром " та деякими лівими ("На­родна газета"); Ще під час президентських виборів він [...] намагався сконсолі­дувати націонал-демократичний табір і домогтися висунення з його лав єдиного кандидата у Президенти ("Українське слово"); Що з того, що західняки прого­лосували мудро, якщо прихільники "світового минулого"... знівелювали вибір га­личан ("День").

Крім цього, спостерігаємо тенденцію до ширшого використання префіксів за- із суто видовою функцією, пор.: блокувати (недок., док.)— заблокувати (док., видова пара), декларувати (недок., док.) — задекларувати (док., видова пара), камуфлювати (недок., док.) —закамуфлювати (док., видова пара). Напр.: Підписавши цей документ, казахський президент таким чином відверто задекла­рував прагнення своєї країни обійтися без російського посередництва у продажу енергоносіїв на світових ринках ("День"); Цінителі його розуміли, з ким мають справу, знали, і тому свої отруйні стріли намагалися підступно закамуфлювати ("Молодь України").

Незважаючи на активізацію тенденції до префіксального вираження видо­вих відмінностей, чимало нових та реактуалізованих дієслів залишається поза видовими кореляціями, тобто одновидовими (опозиціювати, ейфоріти та ін.) і двовидовими (європеїзувати, динамізувати, доларизувати, корпоратизувати, оптимізувати й под.). Це зумовлено насамперед особливостями їхньої семан­тики, зокрема нецілісним, неграничним характером дій, процесів та станів, які вони виражають.

Отже, видова структура нових і реактуалізованих дієслів, що з'явилися в останнє десятиліття в сучасній українській мові, істотно не відрізняється від видової структури вже наявних дієслів. Співвідносних за видовою ознакою діє­слівних лексем, які формують префіксальну видову пару, ще небагато, що за­свідчує перевагу у видовому протиставленні лексичної деривації й відповід­но — словотвірного різновиду категорії виду.

Ці дієслова вирізняє насамперед тенденція до активнішого утворення їхніх корелятів доконаного виду за допомогою префікса за-. Крім того, для них характерне інше співвідношення одновидових і двовидових основ: двовидові переважають над одновидовими, що не властиво основному складу загаль­новживаних дієслів.

ДІЄСЛІВНІ РОДИ 3 категорією виду тісно пов'язані морфолого-сло-

ЯК МОВАОЛОГО- ^В0ТВІР^{НІ катего}Р^ії дієслівних родів. їх об'єднує те, ^ . " що вони ґрунтуються на семантичній опозиції ці- СЛОВОТВірні лісність/нецілісність дій, станів, процесів, пор.: бу- КатеГОрІЇ дувати — збудувати, побудувати (видова пара), будувати — забудувати (спосіб дієслівної дії); бі­лити — побілити (видова пара), білити — вибілити (спосіб дієслівної дії). В українському мовознавстві відома спроба виділити роди (способи) дії в окре­му дієслівну категорію в межах аспектуальності. На відміну від видових пар, що становлять єдину лексичну одиницю, дієслова, протиставлені за способом діє­слівної дії, є різними лексемами, одна з яких має додаткову сему, що характери­зує дію за певною ознакою. На основі такої додаткової лексичної семи дієслова об'єднуються в семантичні групи, що являють собою способи дієслівної дії. Крім того, ці дієслова є виразниками певного видового значення. Залежно від того, як це видове значення співвідноситься з видовим значенням вихідного дієслова, виокремлено модифікаційно-видові та мутаційно-видові підвиди аспектуальних пар категорії способів дієслівної дії [Украинская грамматика 1986: 117].

Кожен словотворчий афікс утворює свій ряд морфологічно однотипних діє­слів, що виражають спільне словотвірне значення, пор.: затьохкати, загриміти, загуркотіти, засвистіти, зашуміти, зашипіти, защебетати і под.; проясити, про­працювати, проспівати, провчителювати, проговорити, пролежати, простояти, пробігати, проїздити тощо; брязкотіти, лускотіти, плямкотіти, стукотіти, туркотіти, хрускотіти та ін.; наїстися, напитися, нагулятися, наспіватися, натанцюватися і под. Ряди дієслів, які характеризуються морфологічною одно­типністю та семантичною спільністю, називають дієслівними родами,* зрід­ка— способами (дієслівної) дії [Украинская грамматика 1986: 117; Сучасна українська літературна мова 1997: 414]. Другий термін визнано недоречним, бо він омонімічний способам дієслова, що формують однойменну граматичну категорію. У цих рядах об'єднано лише ті дієслова, семантична спільність яких є семантичним зрушенням похідних дієслів щодо безпрефіксних і обов'язково

Дехто з дослідників, визначаючи роди (способи) дієслівної дії як семантичні розряди діє­слів, зараховує до них не тільки семантично спільні ряди дієслів, утворені за допомогою слово­творчих засобів, а й ті, що становлять лексико-семантичну спільність, пор.: синіти, сіріти, сиві­ти клежати, стояти, спати, хворіти [Маслов 1965: 71; Бондарко, Буланин 1967: 13—14].

формально виражена. Оскільки морфологічна однотипність і семантична спільність дієслівних родів має словотворчі засоби вираження, то їх слід квалі­фікувати як морфолого-словотвірні категорії.

Залежно від типу словотворчого афікса дієслівні роди поділяють на префік­сальні (напр.: переписати, перемалювати, перешити, перебудувати, переміряти; попобігати, попоходити, попокричати, попоспівати, попокрутити, попов'язати), суфіксальні (гримнути, крикнути, свиснути, пискнути, сипнути, смикнути), пре­фіксально-суфіксальні (напр.: підспівувати, підсвистувати, підтьохкувати; підви­вати, підігравати), префіксально-постфіксальні (напр.: добігатися, доходитися, доїздитися, доплигатися; розкричатися, розшумітися, розпищатися, розсвисті- тися) та постфіксальні (напр.: митися, голитися, одягатися, взуватися; люби­тися, цілуватися, обніматися, сваритися).

Словотворчі засоби видозмінюють значення безпрефіксних дієслів у трьох основних аспектах: 1) щодо характеру перебігу дій, процесів та станів у часі; 2) щодо "їхнього кількісного вияву; 3) результативності виконаних дій та завер­шених процесів і станів. На основі цих диференційних ознак виокремлюють різну кількість типів дієслівних родів та "їхніх різновидів. На означення їх вжи­вають різні терміни, що ускладнює ідентифікацію родів дії. В українській мові налічують близько 20 родів дієслівної дії [Русанівський 1993: 202]. їх розподі­ляють на чотири (результативні, фазові, кількісні та ступеня інтенсивності) [Ру­санівський 1993: 202—210; або три (часові, кількісні (кратні) та оцінні) типи [Сучасна українська літературна мова 1997: 414—415].

Відповідно до згаданих диференційних ознак дієслівні роди, що об'єднують одновидові дієслова доконаного виду, поділяємо на три групи: 1) часові, або фазові; 2) кількісні; 3) результативні.

До часових, або фазових, дієслівних родів належать починальний, обмежу­вальний, або делімітативний, тривало-обмежувальний, або нердуративний, та фінітивний.

Починальний дієслівний рід утворюється за допомогою префіксів за- та по-. Основним його засобом є префікс за-, який вказує передусім на початок дії, на її відлік від певного моменту. Цього значення він надає дієсловам звучання (загусти, загриміти, зашуміти, закахкати, закурликати), мовлення (заговори­ти, залепетати, забалакати, забелькотати), дієсловам різноспрямованого руху (забігати, заходити, заповзати, заметушитися) та іншим. Дещо рідше префікс за- визначає початкову фазу в розгортанні процесу (у вузькому розумінні) або стану. Проте коло дієслів, яким він надає цього словотвірного значення, обме­жене. Воно охоплює дієслова, що передають становлення якісної ознаки (забі­літи, зазеленіти, зачервоніти, зачорніти), характеризують динамічні явища в рослинному світі (зацвісти, заквітнути), позначають водночас процес та ло- кативний стан (закапати, заляпати), а також дієслова зі значенням стосунку між людьми (заприятелювати, затоваришувати, заворогувати) тощо, напр.: Раптом у небі закурликали журавлі (О. Гуреїв); Дівчинка, поклавши голівку па плече матері, міцно обхопила її шию своїми рученятами й залепетала: — Моя мама, моя мама (Г. Коцюба); Антін урвав [розповідь]. Встав знову з крісла і за­ходив по хаті важким, виразним кроком (М. Коцюбинський); Зачервоніло над лісом небо... (І. Нечуй-Левицький); Хороша пора починається. Швидко все за­сміється, зазеленіє, заквітне (О. Речмедін); Тихо закапав холодний і пронизливий дощ (П. Панч); Затоваришували вони з галичанином відразу, з першої зустрічі (А. Хижняк). Починальний дієслівний рід з префіксом по-/пі- утворюється лише від дієслів односпрямованого руху і вказує на те, що дія розпочалася й триває далі, пор.: побігти, полетіти, поповзти, попливти (поплисти), покотити, пащ*.:

Пташка знялася й полетіла (Г. Тютюнник); Батіжок свиснув, конячка натяглася і покотила візок (І. Нечуй-Левицький).

На обмеженість дій, процесів та станів у часі вказують два дієслівних роди — обмежувальний, або делімітативний, і тривало-обмежувальний, або пердуратив- ний. Перший обмежує їх незначним, коротким відтинком часу. Виразником цього часового значення є префікс по- {попрацювати, поспівати, поговорити, повчителювати, посумувати, побідувати, поцвісти). Нерідко його посилюють часові конкретизатори на зразок недовго, трохи, якийсь час, день-два, кілька хвилин і под. {попрацювати недовго, поспівати трохи, повчителювати якийсь час, посумувати трохи, поговорити кілька хвилин, поцвісти день-два).

Обмежувальний, або делімітативний, дієслівний рід утворюється від дієслів, які виражають внутрішньо необмежені, тривалі дії, процеси та стани. До них належать дієслова звучання {покричати, попищати, повити, покувати, помур­котати, поревіти, подзенькати, попхикати), мовлення {поговорити, побалакати, побазікати, побурчати, пошушукатися), різноспрямованого руху {побігати, по­ходити, поїздити, політати, поплавати, полазити, покачати), трудової та ін­шої діяльності людини {полікарювати, помірошникувати, попасічникувати, по­батькувати, погуляти, поверховодити), психічного та фізичного стану людини {посумувати, понудьгувати, побідувати, погорювати, полютувати) таін., напр.: Данько помахав, подзенькав у повітрі зв'язкою запасних підків (О. Гончар); Поп­хикало маленьке трохи та й замовкло (Б. Грінченко); Дівчата вже давно пересі­ли од бузку до огради, пошушукалися, почмихотіли, всяк даючи знати Ладкові, що то вони з нього... (Г. Тютюнник); Хотілося полазити по деревах, поплавати в річці (О. Іваненко); Погуляв деньків зо два по селу Денис, поверховодив на вулиці (Г. Квітка-Основ'яненко); —Боюсь, що посумує, понудьгує отак якийсь час, а по­тім зірветься... (М. Стельмах).

Тривало-обмежувальний, або пердуративний, дієслівний рід передає значен­ня точно окресленої тривалості, тобто такої, що вкладається в певні часові межі. Спеціальним виразником цього темпорального значення є префікс про-, що поєднується з дієсловами тих лексико-семантичних груп, що й префікс по- об­межувального дієслівного роду. Відмінним у них є лише те, що дієслова з пре­фіксом про- обов'язково супроводжуються конкретизаторами тривалості дій, процесів, станів, що їх виражають іменники на позначення одиниць виміру часу, як-от: хвилина, година, день, ніч, доба, тиждень, місяць, рік і под., прислівниками довго, немало, чимало та ін., а також числівниково-іменниковими сполуками, пор.: прогусти, проскрипіти, прокашляти, простогнати, проговорити, пробалакати, про­гомоніти, провчителювати, прогончарювати, пропрацювати, протанцювати, про­бігати, проїздити, проплавати, напр.: Он учора, як сова та, як сич, цілу ніч прос­тогнала та проголосила (Панас Мирний); ...пробалакали цілий вечір (І. Нечуй- Левицький); Тридцять п \ять років провчителювали вони у моєму селі Миколаївці (С. Олійник); Він прогончарював увесь свій вік; Макар пробігав по багнюці і під дощем дві години (Ю. Смолич); ...проплавав по морях і океанах понад десять літ (Ю. Смолич).

Фінітивний дієслівний рід утворюється за допомогою префіксів від-Іодпере- та до-, які по-різному визначають кінцеву, завершальну фазу в перебігу дій, процесів та станів. Префікс від-/од- передає кінець дії як наслідок її повної вичерпаності. Цього значення він надає передусім дієсловам звучання {відзву- чати, віддзвеніти, відспівати, відгриміти, відбриніти), різноспрямованого руху {відходити, відбігати, від'їздити), загальної трудової діяльності {відробити, від­працювати, відслужити), напр.: Вж:е давно оддзвеніли трамваї і в будинках погасли вогні (В. Сосюра); Вже одспівали солов'ї, вже падають каштани (М. Нагнибіда); Я воює відходив своє і на землі, і під землею (П. Колесник). Значно рідше це фінітивне значення виражають дієслова з префіксом від-, що познача­ють процеси або стани, пор.: відцвісти, відквітувати, відквітнути, відбіліти, напр.: Тепер минає літо і липи одцвіли (Н. Забіла); Вже давно жито відквітува­ло (Ю. Збанацький); В гале зеленій глушині уже конвалії одквітли... (В. Сосюра); Згаса цвіт, поруділи гречки,., одбіліли бугри (К. Гордієнко).

Фінітивний дієслівний рід з префіксом пере- виражає припинення дій, про­цесів та станів, що тривали довго. Найактивніше він утворюється від дієслів звучання (перегудіти, перегусти, перегриміти, переквоктати, перегуготіти, перехлипати) та від тих дієслів, що визначають психічний або фізичний стан людини (перебідувати, перегорювати, перелютувати, пересумувати, перегніва- тися), напр.: Перегриміли зерняні безтарки, І в кожнім домі свіжий хліб запах (І. Вирган); Ядзя перехлипала, трохи заспокоїлася, сіла на канапу, почала ста­ранно витирати кулачками очі (Ю. Збанацький); — Ти ще гніваєшся?— вдови­ченко примирливо покліпує віями, на яких осів пилок дороги.— Та ні, перегнівався (М. Стельмах).

Дієслова з префіксом до- фінітивного дієслівного роду вказують на завер­шення конкретних фізичних дій, що визначають трудову діяльність людини, пор.: докопати, дожати, домолотити, досіяти, дополоти, допрати, дом'яти, догвинтити, досвердлити, добілити, дочистити й под., напр.: Селяни докопали картоплю; Трактористи досіяли гречку; Хутко допрала вона сорочки, порозві­шувала їх на тини (Л. Яновська); Жінки добілили стіни; Дівчата дочистили остан­ні корені буряків. Дієсловам творення префікс до- надає значення "довести дію над створенням чого-небудь до кінця", тобто його фінітивне значення невідді­льне від результативного, пор.: дов'язати, доліпити, доплести, дошити, докле­їти, домурувати, напр.: Лука дов'язав гніздо... (С. Чорнобривець); Дівчина до­плела рукавички; Мати дошила нову сукню для дочки; Робітники домурували піч.

Фінітивний дієслівний рід із префіксом за- вказує на повне завершення про­цесу становлення якісної ознаки, пор.: затужавіти, закам'яніти, заніміти, напр.: За ніч затужавіли калюжі... (А. Хижняк); Копали довго. Мерзла земля закам'яніла, не піддавалася залізові (С. Журахович).

Група кількісних дієслівних родів неоднорідна. Вона поділяється на три під­групи. Перша характеризує кратність вияву самої дії. До неї належать дієслівні роди, що передають однократні і багатократні дії.

Основний тип однократного дієслівного роду представляють дієслова із су­фіксом -ну-, що передають разовий вияв дії з відтінком раптовості, пор.: грим­нути, грюкнути, моргнути, сіпнути, стукнути, штовхнути, черкнути, черпну­ти, напр.: Тимофій вискочив на берег, і в цей час лунко гримнув постріл (М. Сте­льмах); Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках (І. Нечуй-Левицький). Другий тип однократного дієслівного роду утво­рюється за допомогою суфікса -ону-, що виражає те саме значення, але з відтін­ком інтенсивності, пор.: грюконути, сіпонути, стуконути, штовхонути, мазо­нути, черконути, напр.: Бубела сіпонув за віжки (В. Земляк); — Нагайкою як стуконе по столі, як криконе, як рвоне! (М. Чабанівський); Він черконув раз, сір­ник зламався, він спробував удруге — і знову не припалив (І. Муратов).

Типовий дієслівний рід, що вказує на багато разів здійснювану, повторюва­ну дію, утворюють дієслова з префіксом попо-, що є оригінальним утворенням тільки української мови. Його називають багатократним, або ітеративним. Найвищу продуктивність він виявляє у сфері дієслів звучання (попокричати, попостогнати, попопищати, попоспівати, попогусти, попоцокати, попоревіти), мовлення (попоговорити, попогомоніти, попобалакати, попобурчати), конкрет­ної фізичної дії (іпопов'язати, попошити, попосадити, попорити, попобити, по- покопати), різноспрямованого руху {попобігати, попоходити, попоносити) та дієслів на позначення психічного стану людини (попосумувати, попогорювати, пополютувати, попомучитися, попосердитися). Напр.: — Що вже попокричав, що попостогнав уві сні, так бодай і не згадувати... (Остап Вишня); — Ви, Проко- повичу, його мало знали, а я то чималенько з ним попоговорив (А. Іщук); —Атоле замолоду відтупала собі ноги, ходячи за панською жниваркою. Попов'язала воює я тих снопів, і не злічиш (Л. Юхвід); — Скільки я попоходила, скільки я попоноси­ла, поки [землю] тоді оддали,— згадувала Мотря (Панас Мирний); Учитель... хороший у нас був, із наших... Що було й він над нами попогорює, попомучиться! (Г. Барвінок).

Окремий тип багатократного дієслівного роду становлять дієслова з префі­ксом пере-, що вказують на повторне виконання дії, пор.: пересіяти, переора­ти, перекопати, перев'язати, перебудувати, переписати, переміряти, перелічи­ти. Напр.: Частину площ озимини довелось пересіяти, підсіяти (3 журналу); Одарка стала перед дзеркалом і перев'язала наново собі хустку на голові (І. Не­чуй-Левицький); — Ми перебудуємо села, незабаром будуть водопроводи, по яких тектиме не річкова — тепла й затхла вода,— а чиста, взята з глибин (М. Чаба- нівський).

Друга підгрупа кількісних дієслівних родів передає ступінь вияву предика­тивної ознаки. Вони вказують на достатній, недостатній та надмірний ступені інтенсивності. Залежно від цього вирізняють роди: 1) достатньої інтенсивності; 2) недостатньої інтенсивності, або неповного вияву дії; 3) надмірної інтенсивності.

Дієслівний рід зі значенням достатньої інтенсивності утворюється за допо­могою префікса на- і постфікса -ся від дієслів різних лексико-семантичних груп, зокрема від дієслів звучання (накричатися, наспіватися, нашумітися), мовлення {наговоритися, набалакатися, нагомонітися), різноспрямованого руху {набігатися, находитися, наїздитися, налітатися), трудової та іншої діяльності людини {на­працюватися, наробитися, натанцюватися, напарубкуватися, надівуватися). Напр.: [Пилип:] Та ну, вж:е йдіть, пане хазяїне, в хату, там набалакаємося (М. Кропивницький); Наїздивсь я в Парижі тім, ще більше находився (С. Воск- рекасенко); Веселіше на душі стає, як наробишся (К. Гордієнко); Учора ми дос­хочу натанцювалися (П. Колесник).

Значення достатньої інтенсивності виражають також деякі дієслова руху з префіксами об- та ви-, конкретизуючи його як "відвідати всі наперед визначені місця", пор.: обійти, оббігати, облітати, виходити, вйбігати, виїздити, вилітати. Напр.: Усі свої чотири десятини, розкидані в п'яти руках, обійшла |Докія] до смеркання (М. Стельмах); Облітав журавель сто морів, сто земель, Облітав, обходив, Крила, ноги натрудив (П. Воронько); — Усі нишпорки, усі глухі кутки виїздили та виходили,— немає, нігде немає! (Панас Мирний).

На достатній ступінь вияву інтенсивності дії вказують і деякі дієслова конк­ретної фізичної дії з префіксами про- та у-, які мають значення "довести що- небудь до повної готовності", пор.: проварити, просмаж:ити, пропекти, увари­ти, усмажити й под., напр.: Господиня добре пропекла хліб, уварила м'ясо та просмажила рибу.

Дієслівний рід зі значенням недостатньої інтенсивності, або неповного вияву дії, утворюється за допомогою префіксів під-, при- та над- переважно від дієслів конкретної фізичної дії, пор.: підсипати, підлити, підкрутити, підпороти, підтерти, підсушити, підчистити; прим'яти, притерти, припекти, присмаж:и- ти, приварити; надломити, надірвати, надгризти, надкусити, надтесати, над­пороти й под. Напр.: Степанович дістав люльку, підсипав тютюну, притоптав його великим пальцем і закурив (Л. Юхвід); Ми збираємо льон, підсушуємо його в снопиках і обмолочуємо (Із журналу); — От якби цю ковбасу та присмажить на сковороді на салі,— сказав Радюк (І. Нечуй-Левицький); Прим'яти одяг; Дівча­та брали по тістечку, намагаючись узяти найменше, надкушували його несміли­во... і клали поштиво на тарілочку біля склянки з чаєм (І. Вільде). Для деяких дієслів префікси при- і під- є рівноправними виразниками неповного, додатко­вого вияву дії, пор.: присолити і підсолити, припудрити і підпудрити, присоло­дити і підсолодити.

Дієслівний рід, що передає значення надмірної інтенсивності, об'єднує два структурних різновиди. Перший утворений здебільшого від дієслів конкрет­ної фізичної дії за допомогою префікса пере-, що вказує на надмірне виконан­ня дії над чим-небудь, пор.: переварити, перепекти, пересмажити, пересоли­ти, перекрохмалити, перепарити, переквасити, пересушити й под., напр.: [Єфросина:] Підіть-бо, мамо, у пекарню, а то Химка там все перепалить та переварить (І. Нечуй-Левицький); — Пхе! — сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки.— Килина не догледілай пересмажила... (І. Нечуй-Левицький); Ку­ховарка, мабуть, закохалась, бо все пересолює страву, то перепікає, то пере­смажує (І. Нечуй-Левицький). Другий структурний різновид представлений дієсловами з префіксом роз- і постфіксом -ся, що виражають досить інтенсив­ний вияв дії, рідше — стану. Переважна їх більшість утворена від дієслів зву­чання {розкричатися, розспіватися, розпищатися, розшумітися, розкудкудака­тися), мовлення {розговоритися, розбалакатися, розгомонітися, розбурчатися) та дієслів різноспрямованого руху {розбігатися, розходитися, роз'їздитися, роз­літатися). Напр.: У селі розкричалися півні, Сонце стало якраз на обід (М. Шпак); Розгомонівся Давид, став щиру правду розказувати (С. Васильчен- ко); Дівчинка-восьмиліток забавляє свого трилітнього братика, котрий чогось розбігався (М. Коцюбинський). Інтенсивний вияв стану передають дієслова розхворітися, розлежатися, розсидітися й под., напр.: Остап знемігся і зо­всім розхворівся (М. Коцюбинський).

Третя підгрупа кількісних дієслівних родів визначає участь у виконанні дії багатьох суб'єктів або її спрямованість на велику кількість об'єктів. їх назива­ють розподільними, або дистрибутивними. На виконання дії багатьма або всі­ма суб'єктами вказують подвійні префікси, серед яких пов-, пови-, повід-, поз-, поза-, пона-_у пооб-, попід-, попере- тощо, поєднуючись із дієсловами різноспря­мованого руху, пор.: повбігати, повибігати, повідбігати, позабігати, понабіга­ти, попідбігати, поперебігати; повлітати, повилітати, повідлітати, позаліта­ти, поналітати, поперелітати та ін. Напр.: Молодиці повбігали в гостину за ділом і без діла (І. Нечуй-Левицький); 3 Оленчиної хати теж повибігали діти та босоніж бігали по двору (А. Турчинська); Всі ведмеді позабігали за сто миль (Г. Хоткевич); Усі поперебігали на цей бік (Словник Грінченка).

Розподільні, або дистрибутивні, дієслівні роди, які вказують на спрямуван­ня дії на велику кількість об'єктів, належать до трьох структурних різновидів, сформованих за допомогою префіксів по-, пере- та ви- від дієслів конкретної фізичної дії, передусім від тих, що виражають спрямування дії на об'єкт з ме­тою його руйнації або знищення. Дистрибутивні дієслова з префіксами по- і пе- ре- утворені від спільних основ і розрізняються тим, що префікс пере- наголо­шує на черговості поширення дії на кожен об'єкт зокрема, пор.: побити і пере­бити, порізати і перерізати, порубати і перерубати, потоптати і перетопта­ти, покусати і перекусати, пошити і перешити (багато суконь), попрати і пере­прати (багато сорочок), пов'язати і перев'язати (багато рукавичок), помоло­тити і перемолотити (снопи). Напр.: Микита (гнівно): Цей Коснятин човни ті порубав, І Новгорода воїни суворі Мечі і злато князю принесли (І. Кочерга); Та в цю мить догнали вороги... Він [воїн] усіх п'ятьох перерубав (П. Воронько); Бар­вінок цвів і зеленів, Слався, Розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався, Потоптав веселі квіти, Побив... Поморозив... (Т. Шевченко); Здичавлені гурти [волів], знесамовитівши, враз запрудили собою весь перешийок. Кинулася вроз­тіч батарея, а хто забарився, тих перекололи, перетоптали на місці (О. Гончар).

Дистрибутивні дієслова з префіксом ви- мають обмеженішу словотвірну базу і виражають семантику всеохопленості з відтінком інтенсивності виконання, nop.: вибити, вирізати, вистріляти, виглушити, вигубити, вирубати, витопта­ти. Напр.: Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до останньо­го (І. Франко); Шкідливих горобців та гав Він [Осел] щиро так ганяє, що витоп­тав всі кавуни і дині (Л. Глібов).

Одновидові дієслова доконаного виду формують кілька структурних різно­видів результативного дієслівного роду. Найвиразніше результативне значен­ня мають ті з них, що постали від дієслів конкретної фізичної дії зі значенням створення чого-небудь за допомогою префікса на-, причому в нього результатив­не значення невіддільне від кількісного, нагромаджувального, nop.: наліпити (багато чого-небудь), напекти (багато чого-небудь), нашити (багато чого-небудь), нав'язати (багато чого-небудь) тощо. Напр.: Наліпили [дівчата] бубликів, жай­воронків, із жартами, співами виклали все на траві, як на ярмарку (К. Гордієн­ко); Обізвалась доля добрая: — Чи ти ті жупани поносила, Бо я тобі вж:е других нашила (Народна лірика).

У деяких дієслівних префіксів результативне значення невіддільне від видо­вого значення доконаного виду, на підставі чого їх віднесено до суто видо- творчих засобів. До таких належать префікси з-/с- та ви-, nop.: ліпити — зліпи­ти (фігурку), в 'язати — зв 'язати (рукавички), пекти — спекти (пиріг), шити — вишити (рушник), трусити — витрусити (килим).

Окремий структурний різновид результативного способу дієслівної дії ста­новить кілька дієслів руху з префіксом ви- (обов'язково наголошеним), що озна­чають результат, досягнений унаслідок неодноразового, настирливого вико­нання дії, nop.: вйбігати, вйходити, виїздити. Напр.: [Гапка:] 3 самого ранку товчусь, обід зварила, заполочі вибігала (Ю. Яновський); Хворий виходив путів­ку до санаторію.

Значення негативного результату, до якого спричинилося тривале виконання дії або перебування в певному стані, виражають дієслова з префіксом до- і пост­фіксом -ся, nop: допарубкуватися, додівуватися, дохазяйнуватися, докозакувати- ся, дожартуватися, досміятися, доходитися, добігатися й под. Напр.: —Допаруб­куєтесь ви, що проґавите Тетяну. Будете кусати лікті... (С. Добровольський); Ходив на... [досвітки] не рік, не два, Та вже й доходився, Що став ходить ще парубком Та й дядьком зробився (Я. Щоголів). Деякі дієслова такої структури можуть вказувати і на досягнення позитивного результату, nop.: достоятися (у черзі за чимось), догукатися, докричатися (до когось, щоб почули), додума­тися (до чогось розумного) і под. Напр.: Вона таки докричиться до того, що начальник залізниці почує і впорядкує вузлові станції (Остап Вишня).

Зовсім небагато дієслівних родів сформувалося на основі одновидових діє­слів недоконаного виду. Серед них декілька різновидів із групи кількісних ро­дів, зокрема багатократного, утвореного за допомогою префікса по- і суфікса -ува-, що вказує на неодноразове виконання дії через певний інтервал, час від часу (nop.: покрикувати, погримувати, попискувати, поляскувати, постукувати, покашлювати), та дієслівного роду зі значенням недостатньої інтенсивності, яке

виражають префікси на-, під-, при- разом із суфіксом -yea- (nop.: накульгувати, наспівувати, насвистувати; підкахикувати, підшморгувати, підморгувати; при- шкандибувати, прикульгувати, прихлипувати). Напр.: Серединою вулиці, підска­куючи на вибоїнах, мчали санки, покрикували візники, тендітно дзвеніли дрібні дзві­ночки на упряжі (Ю. Збанацький); Максим накульгував на одну ногу помітніше, ніж звичайно (В. Козаченко); Стукають [ діти] черевиками, труть поду білі руки, підшморгують носами (В. Епік); Петро біг важко, трохи пришкандибував (П. За- гребельний).

4. Категорія стану як морфолого- словотвірно- синтаксична категорія

Категорію стану дієслова традиційно кваліфіку­ють як граматичну, що слугує для вираження вза­ємовідношення між суб'єктом та об'єктом дії. Вона ґрунтується на двох корелятивних грама­тичних значеннях — активному і пасивному,* причому перетворення конструкцій з активним значенням на конструкції з пасивним значенням відбувається нібито в межах словоформ тієї самої лексеми [Русанівський 1993: 236—237]. Вважали, що станові відношення характерні тільки для перехідних дієслів, а неперехідні перебувають поза становою співвіднесеністю [Русанівсь­кий 1968: 4—6]. Поширеним було твердження про тричленну структуру актив­них і пасивних конструкцій, хоч не заперечували того, що реально в мові перева­жає їхній двочленний варіант. Серед форм категорії стану вирізняли одиниці морфологічного і синтаксичного рівнів, наголошуючи на їхньому постійному взаємозв'язку. Часовій морфологічній парадигмі, що охоплює форми активу, протиставляли часову морфологічну парадигму пасиву, причому кількість ча­сових форм активу зумовлювала кількість часових форм пасиву [Русанівський 1968: 35—36].

В українському мовознавстві відома також теорія трьох станів дієслова: активного, зворотно-середнього та пасивного [Жовтобрюх, Кулик 1972: 375].

Традиційна концепція категорії стану дієслова в українському мовознав­стві зазнала кардинальних змін, які стосуються передусім її статусу. У найнові­ших дослідженнях категорії стану заперечено суто морфологічний характер цієї дієслівної категорії. Це заперечення "ґрунтується на врахуванні системних взаємовідношень двох класів дієслів — із семантикою дії і з семантикою ста­ну" [Вихованець 2002: 15]. З морфологічними категоріями її пов'язує лише те, що дієслова, подібно до слів інших повнозначних частин мови, є морфологіч­ними одиницями. Проблема трансформації речень із дієсловами активного стану в речення з дієсловами пасивного стану і навпаки виходить за межі мор­фології й зосереджується в словотвірній системі мови та синтаксисі. Стосунок до словотвору має пасивне значення дієслова, бо воно пов'язане з творенням нової лексеми [Загнітко 1996: 194], оскільки суть трансформації актив > пасив полягає в семантичному перетворенні дієслівного предиката дії на предикат результативного стану, що є наслідком виконання дії. Це перетворення нале­жить до явищ лексичної деривації в її модифікаційно-транспозиційному різно­виді, тому що "лексичне значення дії вихідного дієслова модифікується в на­прямку завершення перебігу дії, набуття результативного стану, тобто її ступе- невої модифікації, з одного боку, а особові форми такого вихідного дієслова звичайно транспонуються в дієприкметникові форми пасивного стану, з дру­гого боку" [Вихованець 2002: 15]. Відповідно до цього скориговано парадигму конструкцій пасивного стану: з неї вилучено ті з них, до складу яких входять дієслова недоконаного виду з постфіксом -ся, котрий традиційно вважали ти­повим засобом творення пасивних форм до перехідних дієслів недоконаного виду. Це зумовлено тим, що в синтаксичній системі української мови згадані пасивні конструкції, на противагу іншим слов'янським мовам, опинилися на крайній периферії. Постфікс -ся функціонує як виразник різних словотвірних значень зворотних дієслів, утворених від перехідних дієслів, зокрема власне- зворотного {мити — митися, одягати — одягатися), взаємно-зворотного {ці­лувати — цілуватися, сварити — сваритися), безоб'єктно-зворотного {куса­ти — кусатися, дряпати — дряпатися) та ін. Саме тому опозицію актив/пасив можуть формувати лише перехідні дієслова. їхнім пасивним корелятом висту­пає предикативно вжитий пасивний дієприкметник доконаного або недокона­ного виду, який кваліфікують як аналітичне синтаксичне дієслово зі значенням результативного стану, що є наслідком виконаної дії, пор.: Художник намалю­вав портрет —> Портрет намальований худооюником; Дівчата вишивають руш­ники —» Рушники вишивані дівчатами. Такі пасивні дієприкметники виступають у складі трикомпонентних та похідних від них двокомпонентних пасивних кон­струкцій, пор.: Портрет намальований художником і Портрет намальований; Рушники вишивані дівчатами і Рушники вишивані. Значення результативного стану як наслідку виконаної дії передають також співвідносні з пасивними діє­прикметниками предикативні форми на -но_у -то, які, порівняно з такими діє­прикметниками, вжитими у двокомпонентних пасивних конструкціях, не по­в'язують цей стан навіть з імпліцитним носієм.

Отже, опозиція актив/пасив ґрунтується на протиставленні конструкцій, сформованих перехідними дієсловами зі значенням дії, та конструкцій, до складу яких входять пасивні дієприкметники або предикативні форми на -но, -то зі значенням результативного стану, які виступають щодо вихідних перехідних дієслів лексичними дериватами.

Складнішим є зв'язок дієслівного стану із синтаксисом, зокрема з його семан- тико-синтаксичним, формально-синтаксичним та комунікативним ярусами. Ле­ксичне перетворення дієслівного предиката дії на предикат результативного стану, вважає І. Р. Вихованець, впливає на синтаксико-комунікативний ранг субстанціальних аргументів, зумовлених семантико-синтаксичною валентністю предикатів та виокремлених на основі семантико-синтаксичних відношень, і на формально-синтаксичні позиції членів речення, передаваних відмінками іменників і виділюваних на основі синтаксичних зв'язків [Вихованець 2002: 15]. У конструкціях з дієсловами пасивного стану знижено комунікативний ранг основного учасника ситуації — суб'єкта дії, вжитого в позиції вихідного під­мета, тому що її передано іншому учасникові ситуації — об'єктові дії. На пер­шому етапі трансформації трикомпонентної активної конструкції Директор підписав наказ в пасивну Наказ підписаний директором мовець співвідносить їх з тією самою ситуацією, але переміщує комунікативний акцент із суб'єкта дії директор на об'єкт дії наказ, не змінюючи кількості іменникових аргументів. Ці комунікативні відмінності засвідчують і формально-синтаксичні відміннос­ті: різні підмети в активній і пасивній конструкціях. Перетворення трикомпо­нентної пасивної конструкції Наказ підписаний директором у двокомпонентну Наказ підписаний, де семантико-синтаксична позиція суб'єкта має вже нульо­вий вияв, ще більше посилює комунікативний та формально-синтаксичний ранги об'єкта дії наказ. Нарешті, заміна двокомпонентного пасива Наказ під­писаний конструкцією Наказ підписано спричиняє повну комунікативну нівеля­цію семантико-синтаксичної позиції підмета, а синтаксема об'єкта дії, що в ній виступала, потрапила знову у формально-синтаксичну позицію валентно по­єднаного другорядного члена речення [Вихованець 2002: 15—16].

Характерною особливістю предикативних форм на -но, -то є їхня здатність керувати лише знахідним відмінком прямого об'єкта результативного стану, пор.: посаджено дерева, написано листа, побілено хату, викопано завдання. Уве­дення до складу пасивних конструкцій із цими предикативними формами суб'є­ктного компонента у формі орудного відмінка, як це нерідко бувало і трапляє­ться тепер в мовній практиці за зразком трикомпонентних пасивних конструк­цій (пор.: Закон прийнято Верховною Радою; Кандидатуру висунуто Спілкою письменників України; Монографію рекомендовано до друку вченою радою Інсти­туту), є позанормативним, бо "українській мові невластиві конструкції з інст- рументалем дієвої особи", він тут неможливий з логічних причин, адже в цих граматично безпідметових конструкціях взагалі немає дієвої особи, тому що форми на -но, -то (у О. Курило — це пасивні дієприслівники на -но, -то) пере­дають поняття "хтось зробив" [Курило 1925: 43—44]. У таких реченнях "чин­ність бере гору над чинною дієвою особою" [Курило 1923: 32]. Деякі мовознав­ці вважають, що вживання орудного суб'єкта з предикативними формами на -но, -то відбиває одну з рис пасивних конструкцій [Межов 2000: 95]. Інші пояс­нюють використання такого орудного потребою акцентувати на виконавцеві дії, щоб він опинився в комунікативному фокусі [\Vieczorek 1994: 52]. Справді, орудний відмінок є формою вираження логічного суб'єкта в пасивних конструк­ціях, що властиві слов'янським мовам. Але не можна ігнорувати того, що в сучасній українській мові в ланцюжку пасивних конструкцій речення з преди­кативними формами на -но, -то є завершальною ланкою в процесі нейтраліза­ції суб'єкта — виконавця дії, тому що в структурі цих незмінних предикатив­них форм немає будь-яких граматичних афіксів, які б указували на особу вико­навця дії [Городенська 1991: 92]. Пор. перетворення активних конструкцій у пасивні: Верховна Рада прийняла закон —»Закон прийнятий Верховною Радою —> Закон прийнятий —» Закон прийнято; Спілка письменників України висунула кан­дидатуру Кандидатура висунута Спілкою письменників України —» Кандида­тура висунута —» Кандидатуру висунуто; Вчена рада рекомендувала до друку монографію —» Монографія рекомендована до друку вченою радою —> Моногра­фія рекомендована —> Монографію рекомендовано.

Речення, до складу яких входять предикативні форми на -но, -то, що спів­відносяться з неперехідними дієсловами недоконаного та доконаного виду, не належать до парадигми синтаксичних конструкцій пасивного стану. Вони пе­ребувають поза становими відношеннями з активними особовими конструкці­ями, напр.: Скільки ходжено, скільки їжджено по світах; Немало переплакано за життя.

В особових активних конструкціях виконавцем цілеспрямованої дії ви­ступає передусім людина, дещо рідше — колектив людей (збірні поняття на зразок армія, народ, віче, зібрання, збори тощо) або назви виробничих, навчаль­них, наукових та інших установ {інститут, міністерство, комітет, рада, школа, завод), а також тварини, птахи, комахи. Усі ці різновиди діяча представлені і в співвідносних трикомпонентних пасивних конструкціях, пор.: Професор прочи­тав лекцію і Лекція прочитана професором; Збори прийняли ухвалу і Ухвала при­йнята зборами; Міністерство схвалило документ і Документ схвалений міністер­ством; Гризуни пошкодили рослини і Рослини пошкоджені гризунами.

Функцію діяча в активних і пасивних конструкціях можуть виконувати та­кож певні стихійні сили, як-от: вітер, буря, смерч, дощ, злива, грім, блискавка тощо. На відміну від попередніх їхні дії не мають цілеспрямованого характеру й обов'язково викликають зміни в об'єкті, пор.: Вітер зірвав дах і Дах зірваний вітром; Буря зламала дерева і Дерева зламані бурею; Дощ змив посіви і Посіви змиті дощем. У пасивних конструкціях ці іменники виражають, крім суб'єктно­го, ще й інструментальне значення (знаряддя дії), якого вони набувають у пози­ції орудного відмінка, бо для нього основною є семантико-синтаксична функція інструменталя. їхнє інструментальне значення посилюється в конструкціях, не пов'язаних становими відношеннями з активними конструкціями, тобто в бе­зособових односкладних реченнях, головний член яких виражений формою ми­нулого часу середнього роду дієслова або особовим дієсловом у безособовому значенні. Пор. безособові речення Вітром зірвало дах; Бурею зламало дерево; Дощем змило посіви і пасивні конструкції Дах зірваний вітром; Дерево зламане бурею; Посіви змиті дощем.

Нарешті, у ролі діяча в активних і пасивних конструкціях виступають імен­ники — назви речовин, маси, що відзначається певною активністю, якою її на­діляють стихійні сили, і яка руйнує або поглинає об'єкт. Ідеться про іменники на зразок вода, хвиля, вал, пісок, глина, вапно, сніг, твань, тванюка, багно, багню­ка й под., пор.: Вода знесла мости і Мости знесені водою; Пісок засипав шосе і Шосе засипане піском; Сніг замів будівлі і Будівлі заметені снігом. Подібно до іменників попередньої лексико-семантичної групи вони функціонують як ви­разники синкретичного інструментально-суб'єктного значення в безособових односкладних реченнях, але їхнє інструментальне значення вказує на засіб, масу, що поглинає щось. Безособові речення Піском засипало шосе; Снігом замело будівлі так само не мають станових відношень з активними конструкціями Пі­сок засипав шосе; Сніг замів будівлі, а від їхніх пасивних корелятів відрізняють­ся перевагою інструментального значення над суб'єктним, пор.: Шосе засипа­не піском; Будівлі заметені снігом.

Дієслова пасивного стану частіше утворюються від дієслів доконаного виду, але вони мають тільки одну форму вираження — аналітичну, яку формує пасивний дієприкметник доконаного виду, поєднуючись із трьома особово-часовими формами морфеми-зв'язки бути, пор,; Рослина досліджена фахівцями; Росли­на була досліджена фахівцями; Рослина буде досліджена фахівцями. Від дієслів недоконаного виду рідше утворюються дієслова пасивного стану, причому вони так само виступають здебільшого в аналітичній формі, до складу якої входять пасивні дієприкметники недоконаного виду і форми морфеми-зв'язки бути: Рослина досліджувана фахівцями —»Досліджувана фахівцями рослина —> Росли­на, досліджувана фахівцями, є екзотичною.

Виконавець дії, вираженої в активних конструкціях, у пасивних трикомпо­нентних конструкціях, крім типової форми орудного відмінка, може мати фор­му родового відмінка з прийменником від (од). Це буває здебільшого в худож­ніх творах та розмовному мовленні, напр.: Священний граде мій, о Києве!.. Не раз ти силі улягав, від печенігів був плюндрований, і був від половців мордований (Юрій Клен). Такі пасивні конструкції слід відрізняти від двоскладних речень, у яких форма родового відмінка з прийменником від визначає джерело, що спричинило переданий у них стан суб'єкта, пор.: Тополя зігнута від вітру і Тополя зігнулася від вітру; Бляха нагріта від сонця і Бляха нагрілася від сонця. Вони розрізняються, по-перше, тим, що форма аналітичного дієприкметника пасивної конструкції відповідає перехідному дієслову активної конструкції (пор.: зігнута від вітру і вітер зігнув; нагріта від сонця і сонце нагріло), а зворотне неперехідне дієслово не входить у кореляцію актив/пасив. По-друге, суб'єкт — джерело дії у формі від + родовий відмінок пасивної конструкції може перетво­ритися в підмет активної конструкції (пор.: Тополя зігнута від вітру і Вітер зігнув тополю; Бляха нагріта від сонця і Сонце нагріло бляху), ця ж форма непа- сивної конструкції — не може.

Отже, категорія стану дієслова має статус морфолого-словотвірно-синтаксич- ної категорії. Вона ґрунтується на опозиції грамем зі значеннями перехідної дії та результативного стану, типовими представниками яких є відповідно перехі­дні дієслова із семантикою дії та аналітичні дієслова, що передають результа­тивний стан як наслідок виконання дії і виражені предикативно вжитими паси­вними дієприкметниками доконаного і недоконаного виду або предикативни­ми формами на -но, -то.

Трикомпоненті активні конструкції, до складу яких входять називний від­мінок суб'єкта (виконавця) дії, перехідне дієслово в ролі присудка та знахідний відмінок об'єкта дії, корелюють із трикомпонентними пасивними конструкці­ями, у яких у позиції підмета виступає називний відмінок об'єкта дії (об'єктно­го суб'єкта), роль присудка виконує предикативно вжитий пасивний дієприк­метник зі значенням результативного стану, утворений від співвідносного перехідного дієслова, а позицію приприсудкового другорядного члена запов­нив орудний відмінок суб'єкта. Варіантом такої трикомпонентної пасивної кон­струкції є двокомпонентна пасивна конструкція, у якій редуковано позицію суб'єкта у формі орудного відмінка, але на нього імпліцитно ще вказує преди­кативний пасивний дієприкметник. Третім компонентом парадигми пасивно­го стану є односкладна пасивна конструкція, у якій замість предикативного дієприкметника вживається незмінна предикативна форма на -но, -то зі зна­ченням результативного стану, яка спричиняє цілковиту формально-синтак­сичну нейтралізацію суб'єкта дії. Саме тому є підстави форми, які утворюють конструкції пасивного стану, виокремити в міжрівневу категорію результати- ва, що функціонує у сферах словотвору і синтаксису.

Статус категорії перехідності/неперехідності у граматичних описах української мови визначають по-різному, іноді навіть дещо суперечливо. Її ква­ліфікують, зокрема, як граматичну, а не морфо­логічну категорію, бо немає сталих морфологіч­них ознак, які б відрізняли перехідні дієслова від неперехідних. Основною у поділі дієслів на пере­хідні й неперехідні вважають синтаксичну озна­ку: здатність дієслова поєднуватися з іменником у формі знахідного відмінка без прийменника, проте тут же наголошують, що категорію перехідності/непе­рехідності потрібно розглядати і в морфології, бо вона, з одного боку, харак­терна для дієслова як морфологічного класу, а з іншого — з нею тісно пов'яза­на і їй підпорядкована категорія стану, що виявляється як у синтаксичних, так і в морфологічних формах [Русанівський 1969: 331].

Категорія перехідності/неперехідності традиційно ґрунтується на вузько фор­мальних синтаксичних засадах — на здатності/нездатності дієслова сполуча­тись із знахідним відмінком іменника без прийменника, а також із родовим, що вживається із заперечною часткою не або передає партитативне значен­ня — частину від цілого [Русанівський 1993: 233]. Відповідно перехідними вва­жають дієслова, які вимагають знахідного безприйменникового об'єктного та родового із заперечною часткою не чи з партитативним значенням {збудувати хату, написати твір, посадити дерево, слухати пісню, запросити його, не вико­пати завдання, не прочитати роману, відсипати цукру, налити води), а неперехід­ними — ті, які поєднуються з іншими об'єктними відмінками {думати про ді­тей, вірити в людей, дякувати батькам, сміятися з вад, берегтися від автомобі­ля). Цю синтаксичну здатність/нездатність дієслова керувати іменником у зна­хідному та родовому відмінках пов'язують з його лексичною семантикою.

Поширеним у мовознавстві було й витлумачення категорії перехідності/не­перехідності як лексико-синтаксичної категорії, оскільки вона спирається на валентнісні та значеннєві ознаки відповідних дієслів [Сучасна українська літе­ратурна мова 1997: 417]. Відома також спроба інтерпретувати цю категорію як семантико-синтаксичну, бо саме семантика дієслова вказує на здатність дії пе­реходити або не переходити на об'єкт, охоплювати його дією чи виступати безпосереднім джерелом створення або руйнування об'єкта тощо. В обох ви­падках синтаксичну ознаку трактовано вузько — як здатність/нездатність діє­слів керувати іменником у формі знахідного відмінка без прийменника, а також у формі родового, якщо дієслово вживається із заперечною часткою не або дія поширюється на частину предмета.

Усі ці визначення статусу категорії перехідаості/неперехідності не відбивають основного — її морфологічної природи. Дієслово, як і слова інших повнозначних частин мови, є морфологічною одиницею, зокрема морфологічним словом.

Потребує розширення обсяг поняття "синтаксична ознака" щодо категорії перехідності/неперехідності. Якщо раніше її ототожнювали із синтаксичним зв'язком керування і виділеним на його основі другорядним членом речення, то в контексті сучасного багатовимірного підходу до визначення синтаксич­ної структури речення вона охопить семантико-синтаксичний та формально- синтаксичний аспекти дієслівної перехідності, тобто зумовлену семантикою дієслівного предиката об'єктну валентність, яку реалізує об'єктна синтаксема, з якою співвідноситься позиція придієслівного другорядного члена речення.

6. Морфолого- словотвірно- синтаксична категорія перехідності/ неперехідності

неперехідність — це здатність або нездатність дії, вираженої дієсловом, поши­рюватися/не поширюватися, спрямовуватися/не спрямовуватися на об'єкт — конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту, що виступають у валентно зумовленій об'єктній позиції дієслова. Крім того, виражена дієсловом дія може бути джерелом створення або руйнування чого-небудь. Форма іменника, що називає предмет або істоту в об'єктній позиції, не впливає на розмежування перехідних і неперехідних дієслів. Він може бути виражений будь-якою відмін­ковою та прийменниково-відмінковою формою. Деякі дослідники залежно від форми експлікації такого іменника поділяють перехідні дієслова на прямо-пе­рехідні й непрямо-перехідні [Жовтобрюх, Кулик, 1972: 329]. Прямо-перехідни­ми є дієслова, що означають дію, спрямовану на об'єкт, виражений іменником у формі знахідного відмінка або родового за наявності заперечної частки не чи вказівки на частину від цілого: вимити вікно, пофарбувати паркан, спекти ко­ровай, не дістати квитка, відломити сиру, відлити молока.

Непрямо-перехідні дієслова передають так само дію, спрямовану на об'єкт, але цей об'єкт може бути реалізований усіма іншими формами непрямих відмінків або прийменниково-відмінковими формами: подивитися на небо, глянути в очі.

Ядро прямо-перехідних дієслів становлять дієслова конкретної фізичної дії, пор.: молотити пшеницю, молоти зерно, орати землю, різати хліб, кроїти тка­нину, шити одяг, крутити нитку, надоїти молока, насипати жита.

Завжди перехідними є дієслова зі значенням конкретної фізичної дії, що спря­мована на створення чого-небудь (ліпити, в'язати, шити, будувати), на зміну зовнішнього вигляду чого-небудь (фарбувати, прасувати, асфальтувати, кро­хмалити, орати, позолотити) або на часткову чи повну руйнацію об'єкта (зру­бати, розколоти, розбити, витоптати, потрощити). Напр.: Раб копає землю, теше камінь, і носить мул з ріки, і ліпить цеглу (Леся Українка); Біля хати на дерев'яному столику Оксана старанно прасує сорочку (А. Шиян); Ми зрубуємо кущі, палимо їх (М. Коцюбинський); Коло берега кригу розбив штормик (Ю. Яновський); Кіннота ворога витоптувала посіви, руйнувала села й міста (П. Тичина).

Послідовною перехідністю відзначаються також дієслова інтелектуальної діяльності (писати, читати, слухати, рахувати, лічити, додавати, віднімати, множити, ділити, навчати) та мовлення (говорити, казати, мовити, мимрити, лепетати). Напр.: Тамара закінчила юридичний факультет і скоро захищатиме дисертацію, а тим часом читає лекції (А. Хижняк); Він сидить з блокнотом і олівцем у руках і дивиться на свою роту, яку плекав, навчав, ростив, як мати своїх дітей (О. Гончар).

До перехідних належить і частина дієслів лексико-семантичної групи зі зна­ченням руху, переміщення. Це ті, які вказують на переміщення людиною (рід­ше — істотою) чого-небудь у просторі або на керування нею певним транспорт­ним засобом, пор.: котити (бочку), сунути (тюк), нести (валізу), штовхати (автомобіль), пхати (автомобіль), везти (людей) тощо. Напр.: Вони тягали міхи, клумаки, горнці, корчаги, котили барила (С. Скляренко); Вона кинулась до вікна і побачила Потоцького, який штовхав перед себе возика (М. Томчаній); Білий кінь швиденько ви санки по грудовому шляшку (Марко Вовчок).

Неперехідними є передусім дієслова зі значенням стану. У ньому перебува­ють або його набувають істоти та предмети, але він не переходить на них: жін­ка сумує, бабуся сидить, дерево лежить, дитина хворіє, одяг висить.

До неперехідних належать власне-дієслова та відіменникові дієслова, які по­значають різні стани людини (сумувати, лютувати, веселитися, тривожитися, хвилюватися, горювати, бідувати) та стан довкілля (світає, вечоріє, смеркає, дощить, гримить). Напр.: Сумує та й сумує козак (П. Куліш); Вечоріє. Наче сизий килим, тінь лягла на море (І. Франко).

Неперехідними є завжди дієслова з процесуальною семантикою, що відо­бражає ситуацію, пов'язану зі змінами станів або інших ознак предмета. Про­цеси, виражені дієсловами, охоплюють різні типи явищ, у динамічному плані характеризуючи істоти та неживі предмети. Однією з типових особливостей таких процесів є наявність лівобічної суб'єктної валентності й "згасання" пра­вобічної валентності, що й спричинило їхню семантичну неперехідність. До дієслів із семантикою процесу належать передусім ті, що характеризують дина­мічні явища в рослинному світі: рости, квітнути, цвісти, в'янути, осипатися. З цими лексемами межують дієслова процесу, що визначають якісну характери­стику предметів та істот. Серед них відприкметникові дієслова з суфіксами -і- та -ну-, які виражають становлення якісної ознаки у звичайному ступені її вияву {біліти, синіти, твердіти, худнути, гіркнути, бліднути), а також відприкмет­никові дієслова із суфіксом -а-, що вказують на набуття ознаки в більшому ступені її вияву {вужчати, ширшати, коротшати, меншати, сміливішати, смуг­лішати). Напр.: Глибшає далеч, річка синіє (М. Рильський); Шавкун не міг слова вимовить,— то блід, то червонів (Панас Мирний); Дні все коротшають (Леся Українка); 3 коленим днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне, то меншає (Панас Мирний).

Неперехідних дієслів зі значенням дії небагато. До них належать ті, що вка­зують на тимчасову або постійну професійну чи громадську діяльність людей, пор.: адвокатувати, головувати, директорувати, маклерувати, меценатству- вати. Напр.: Уже другий десяток років [Кутень] директорує тут (М. Заруд- ний); Усім цікавилася вона й на всьому вміла заробити. І сватала, і ворожила, і лікувала, і маклерувала (3. Тулуб).

До послідовно неперехідних дієслів слід віднести й дієслова звучання, які передають природні та штучні звуки, звуки тварин, птахів, комах і неживої природи, пор.: бряоючати, вити, грюкотіти, клацати, гавкати, воркотіти, му­рчати, тьохкати, сюрчати, дзюрчати, шипіти, шуміти, стукати тощо. Лише деякі з них, здебільшого префіксальні, виражаючи якесь повідомлення, набу­вають перехідності, пор.: Хворий простогнав: води! Поранений щось прошипів; Котик промурчав пісеньку; Музикант відстукав ритм маршу.

Неперехідний характер дій мають дієслова односпрямованого та різноспря- мованого руху, які вказують на самостійне переміщення в просторі істот або транспортних засобів, пор.: Звір біжить; Комаха бігає; Птах летить; Мухи літають; Теплохід пливе по Дніпру; Риба плаває у воді; Людина їде; Автобуси їздять; Ящірка повзе; Дитина повзає.

Деякі перехідні дієслова можуть вживатися як неперехідні. Це буває тоді, коли вони вказують на здатність людини виконувати просто якусь дію або ту дію, що є для неї професійним заняттям, пор.: Батько читає газету і 3 п'яти років хлопчик читає; Мати вишиває рушник і Мати дуоісе гарно вишиває; Худож­ник малює картину і Художник чудово малює; Юнак пише вірші і Юнак пише давно.

Перехідність і неперехідність дієслів має свої словотворчі маркери. Так, майже всі дієслова з постфіксом -ся є неперехідними: митися, одягатися, зу­стрічатися, лаштуватися, кусатися, веселитися, кущитися, врунитися, листу­ватися, гніздитися тощо.

Неперехідний характер мають і відад'єктивні дієслова, утворені за допомо­гою суфіксів -і- -ну- та -а-: біліти, голубіти, жовтіти, зеленіти, сивіти; блідну­ти, гіркнути, руднути, худнути; добрішати, дешевшати, меншати.

Формальними показниками перехідності є суфікси основи дієслова -и- та -ува-. Перший виступає словотворчим формантом, приєднуючись до прикмет­никових твірних основ і надаючи їм словотвірного значення "робити що-не- будь таким, як визначено твірною основою": білити, синити, зеленити, чорни­ти. Суфікс -ува- і похідні від нього -ізува-Лизува-, -ірува-/-ирува-, -фікува- офор­мляють в українській мові основи дієслів іншомовного походження: інформу­вати, атестувати, експортувати, акредитувати, делегувати, вітамінізувати, телефонізувати, паспортизувати, мобілізувати, модернізувати, плісирувати, ра­діофікувати, кодифікувати та ін.

Саме те, що дієслово є морфологічним словом, семантика якого визначає зда­тність/нездатність дії поширюватися/не поширюватися на об'єкт — конкретний предмет або істоту, вжиті у валентно зумовленій дієсловом об'єктній позиції, а також наявність словотворчих маркерів перехідності/неперехідності дають під­стави кваліфікувати дієслівну категорію перехідності/неперехідності як морфо- лого-словотвірію-сіпітакснчну.

Традиційно вважають, що категорія часу виражає Словозмінна відношення дії, процесу або стану до моменту мо- ¹ Категорія часу влення. Але ж відомо, що з моментом мовлення • співвідносяться не самі дії, процеси та стани, що

відбуваються в об'єктивній дійсності. З цим часовим орієнтиром їх співвідно­сить мовець, який констатує об'єктивність дій, процесів та станів, що переду­вали моментові мовлення або збігаються з ним, а також висловлює свою впев­неність щодо реальності дій, процесів і станів, які відбудуться після моменту мовлення, бо вони поза мовцем не є реальними. Отже, семантичний зміст кате­горії часу дієслова слід визначати як відношення реальної з погляду мовця дії або реального, на його думку, процесу чи стану до моменту мовлення. У ситуації, яку відображає категорія часу в позамовній дійсності, особа мовця обов'язкова, бо саме для неї дії, процеси та стани є реальними, тоді як наспра­вді реальні лише ті дії, процеси та стани, що вже відбувалися, відбулися або відбуваються зараз. Щоправда, роль мовця у кваліфікації реальності дій, про­цесів та станів неоднакова. Він або тільки підтверджує їхню об'єктивність, або встановлює їхню ірреальність.

Протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення реалізується в граматичних формах теперішнього, минулого та майбутнього часу. Вони пере­дають часову послідовність подій, явищ, які відбувалися, відбуваються та від­будуться в об'єктивній дійсності щодо моменту мовлення: передування йому, збіг з ним, слідування за ним.

Категорія часу є однією з центральних власне-дієслівних граматичних кате­горій, яка разом з іншою центральною категорією способу передає основну синтаксичну категорію речення — предикативність.

Категорія часу належить до словозмінних, бо об'єднує форми, що виражають тотожне лексичне значення і розрізняються тільки семантикою цієї категорії. Вони мають свої морфологічні показники — закінчення особової парадигми. Значення теперішнього часу експліковані лише видовою формою недоконаного виду, тоді як минулого та майбутнього — двома видовими формами — недоконаного й до­конаного виду.

Ядро категорії часу становить грамема теперішнього часу. Вона означає дії, процеси та стани, які відбуваються одночасно з моментом повідомлення про них.

Значення грамеми теперішнього часу передають відповідні закінчення осо­бової парадигми. У дієслів І дієвідміни вживаються такі закінчення: 1 ос. одн.

-у (графічно-^, -ю) (пиш-у, співа-ю), 2 ос. одн. -еш (-єиі) (пиш-еіи, співа-єш), З ос. одн. -е(-є) (пиш-е, співа-є), 1 ос. мн. -емо(ємо) (пиш-емо, співа-ємо), 2 ос.мн. -ете(-єте) (пиш-ете, співа-єте), 3 ос. мн. -уть(-ють) (пиш-уть, співа-ють), у дієслів II дієвідміни: 1 ос. одн. -у(-ю) (ліч-у, кро-ю), 2 ос. одн. -иш(-їш) (ліч-ииі, кро-їш), 3 ос. одн. -ить(-їть) (ліч-ить, кро-їть), 1 ос. мн. -і/іш? (ліч-имо,

кро-їмо), 2 ос.мн. -ите(-їте) {ліч-ите, кро-їте), 3 ос.мн. -ать(-ять) (ліч-ать, кро-ять). Деякі особові форми теперішнього часу в усному і поетичному мов­ленні мають усічені форми, зокрема 3 ос. одн. дієслів І дієвідміни (пор.: вита, дихд, слуха, дума) та І ос. мн. дієслів І та II дієвідміни (пор.: співаєм, ходим, кроїм), напр.: Материнська мова — свята, дух свободи у ній вита (В. Коломі- єць); Ніхто ніщо не диха, Ні слуха нема ні духа. Стоїть незглибиме тихо І само себе слуха (О. Стефанович); Ми співаєм сонцю перемогу (П. Тичина).

Залежно від того, які дії, процеси та стани збігаються з моментом мовлення про них, розрізняють власне-теперішній, або теперішній актуальний*, і невлас- не-теперішній, або тенерішній неактуальний. Власне-теперішній час позначає дії та стани, які, збігаючись із моментом мовлення, майже не виходять за його межі, напр.: В лугах пишається калина, Біжить по каменю вода. За руку мати молода Веде у світ малого сина (М. Луків); Біжать до воріт матері, наречені, дружини. І дивляться, дивляться в лиця, як злякані птиці. Шукають, питають: хто мужа, хто брата, хто сина (Б. Олійник). Особливо виразно цей збіг вияв­ляється тоді, коли дієслова поєднуються з часовими актуалізаторами на зра­зок тепер, зараз, у цю хвилину, тільки що і под., напр.: Україна тепер докладає активних зусиль до того, щоб були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього проживання. На основі загальновизнаних норм міжнародного права, влас­них законів та законів країн розселення українців держава розвиває зв'язки з укра­їнською діаспорою, піклується про забезпечення її національно-культурних, освіт­ніх, інформаційних та інших потреб як базу збереження самобутності українства, створює необхідні умови для розширення взаємовигідного співробітництва із зару­біжними українцями в різних сферах діяльності, сприяє участі української діаспо­ри в будівництві української держави ("Українці в світі"); Зараз ось тітка Ме- ланка сидить на веранді... (Є. Гуцало); А зараз сади квітують, мов оранжереї (О. Гончар); У цю хвилину мер перерізає стрічку (3 радіорепортажу).

Іноді виокремлюють ще теперішній інтервальної локалізації, тобто варіант теперішнього, який передає дію, процес або стан, що, відбуваючись на очах мовця (спостерігача), займають певний інтервал, виходять за межі моменту мовлення, бо своїм початком входять до реального минулого, а кінцем — зде­більшого до реального майбутнього. Тривалість такого теперішнього зумов­лена цілісністю самої події, а не цілісністю її сприймання, пор.: Двері автомо­біля відчиняються, і виходить сам директор; Завіса піднімається, і на сцену ви­ходить співак. Трапляються випадки, коли дію виконує сам мовець, водночас висловлюючись про неї, напр.: [Прадід Данило топче, приказуючи] "Топчу, топчу ряст" (Ю. Яновський). Власне-теперішній є стрижнем грамеми теперіш­нього часу.

Невласне-теперішній час виражає дії, процеси та стани, які тільки певною мірою збігаються з моментом мовлення, одночасно виходячи в різні відрізки часу до і після цього моменту, тобто передують йому та настають після нього.

Відомі й інші його назви, зокрема: теперішній безпосереднього спілкування, конкрет­ний теперішній моменту мовлення [Бондарко 1971: 65], ситуативно локалізований теперіш­ній [Теория 1990: 11] та ін.

Це означає, що відповідну частину невласне-теперішнього часу становить вла- сне-теперішній час. Обидва різновиди є прямим, абсолютним використанням форм теперішнього часу недоконаного виду.

Невласне-теперішній час залежно від меж виходу за момент мовлення поді­ляють на розширений теперішній та постійний теперішній. Розширений теперіш­ній виражає такі дії, процеси та стани, які збігаються з моментом мовлення і водночас входять в обмежені відрізки часу до і після цього моменту. Так, на­приклад, у реченнях Я вишиваю рушник; Художник малює картину дія відбува­ється в момент мовлення про неї, відбувалася до нього і за сприятливих обста­вин триватиме далі. Те ж стосується стану, вираженого в реченнях Туристи сидять на березі річки; Листя лежить на землі; Одяг висить у шафі. Постійний теперішній означає дії, процеси і стани, що відбуваються в момент мовлення, а також в усі періоди часу й після моменту мовлення. Він охоплює ті дії, проце­си та стани, які визначають постійні закономірності або особливості чого-не- будь (пор.: Уранці сонце сходить, а ввечері— заходить; Земля обертається навколо своєї осі; Скло б'ється; Папір рветься), колективний досвід (Рука руку миє; Тиха вода греблю рве; Суха ложка рот дере) або використовуються як коментування дій у сценічних ремарках (Майдан. Гойдалка. За майданом село. Дівчата водять танок і співають (О. Олесь); Середина Семеновоїхати. Семен і Іван сидять край столу, Одарка порядкує біля печі (М. Кропивницький).

Значення розширеного та постійного теперішнього часу допомагає встано­вити контекст, передусім часові актуалізатори та різні семантичні конкретиза- тори, пор.: Він малює пейзажі два тижні (розширений теперішній) і Він малює пейзажі, тобто пейзажист (постійний теперішній), Жінка тче килим місяць (роз­ширений теперішній) і Жінка тче килими, тобто ткаля (постійний теперішній). У граматичній структурі сучасної української літературної мови межі між зна­ченнями форм розширеного та постійного теперішнього часу рухливі. Подібні переходи спостерігаємо і між власне-теперішнім та невласне-теперішнім. Так, зокрема, форми власне-теперішнього виявляють тенденцію до розвитку зна­чень часової постійності, коли вони виражають дії та стани, що повторюються в певний період, або навіть без обмеження в часі (пор.: Зараз оцінка відпочиває і Щороку жінка відпочиває) або набувають постійного, типового характеру, на що вказують такі слова часової постійності, як завжди, звичайно, часто й под. (пор.: Зараз я купую долари в обмінному пункті і Я завжди купую долари в обмін­ному пункті, Долари звичайно купують в обмінному пункті).

Грамема минулого часу виражає об'єктивно реальні дії, процеси та стани, що відбувалися (виявлялися) або відбулися (виявилися) в певний часовий проміжок до моменту мовлення, напр.: Я, справді, кинув вас, мої степи і луки, Та де б не був я, завжди скрізь В моїх піснях стогнали ваші муки, Тремтіли роси ваших сліз (О. Олесь); Шевченко завжди з вами, бо не видно кінця його пісні, яка перелилася в нові, могутні мелодії борців за світлу будучину, і немає кінця його славі, бо вона заплелася в нову, гарячу славу труда і подвигів народу рідного (А. Малишко).

Минулий час виступає у формі недоконаного й доконаного виду. Дієслова минулого часу недоконаного виду передають тривалі, повторювані дії, проце­си та стани, розчленовані або нерозчленовані, що відбувалися в певний промі­жок часу до моменту мовлення, напр.: Українці — європейці, але елементи Схо­ду впродовж: віків вони всотували в свою культуру (Ю. Мушкетик); Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду (В. Симоненко).

Минулий час доконаного виду означає дії, процеси та стани, які передували моменту мовлення. Вони обов'язково роз'єднані з ним. Розрізняють два різно­види його значень: перфектне й аористичне. Перфектним є значення, коли ре­зультат дії, процесу або стану наявний тоді, коли про них повідомляють, і він актуальний у момент мовлення: Україна успішно й досить швидко перейняла кращі наукові досягнення діаспори в галузях, розвиток яких раніше стримувався або й зовсім був заборонений з огляду на ідеологічні чинники ("Українці в світі"). Най­послідовніше це значення дієслова минулого часу доконаного виду виража­ють тоді, коли в реченні вони паралельно вживаються з дієсловами теперіш­нього часу, напр.: Поблякло все. І осокір, де круча, Скидає лист (О. Ющенко); Який гарний метелик сів на стовбур дерева, розкриває і стулює барвисті, непере- даваних кольорів крильця (О. Копиленко). Аористичним називається таке зна­чення, коли результат у минулому завершеної дії не пов'язаний з моментом мовлення, напр.: Скарбницю ту ти залишив безжурно, А я сховала у глибокий спокій, Де інших пристрастей рвучкі потоки її не змиють у годину бурну (О. Те- ліга); — Поезія — рідна сестра моя. А правда людська — наша мати. І я її при­йняла як закон. І диво велике сталось: минула ніч. І скінчився сон, а Доля мені зосталась (Л. Костенко).

Форми минулого часу утворюються від основи інфінітива за допомогою суфіксів, вживання яких залежить від їхньої родової ознаки та фонемного кін­ця основи. Так, для творення форм чоловічого роду від основ на голосну фоне­му використовується суфікс -в, а від основ на приголосну фонему — суфікс нульовий, пор.: чита-ти, чита-в, носи-ти, носи-в, білі-ти, білі-в, крикну-ти, крик- ну-в; біг-ти — біг-0, пек-ти — пік-0, вез-ти — віз-0. Форми жіночого та сере­днього роду, а також форма множини незалежно від фонемного характеру основи інфінітива утворюються за допомогою суфікса -л-, пор.: чита-л-а, -о, -и; носи-л-а, -о, -и; білі-л-а, -о, -и; крикну-л -а, -о, -и; біг-л-а, -о, -и; пек-л-а, -о, -и; вез-л-а, -о, -и.

Крім форми минулого часу, яка встановлює часову попередність дій, про­цесів та станів щодо моменту мовлення, функціонує форма, за допомогою якої порівнюється часовий перебіг однієї дії щодо іншої в минулому: одна з цих минулих дій передує другій. Вона називається формою давноминулого, або пе­редминулого, часу. Ця часова форма має аналітичну структуру, в якій поєднує­ться допоміжне дієслово бути у формі минулого часу і повнозначне дієслово в цій же формі, причому перше вказує, що одна з двох минулих дій є поперед­ньою, передминулою. Давноминулий час вживається переважно в складних реченнях, в одній з предикативних частин, тоді як в іншій частині виступає форма минулого часу, напр.: Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь ви й осінній час... (М. Вінграновський).

Грамема майбутнього часу виражає дії, процеси та стани, які є реальними тільки з погляду мовця. Саме він переносить їх у часовий план після моменту мовлення, напр.: Схаменуться, стрепенуться Стуманілі люде. Рідне слово, рід­ний розум.— Рідна й правда буде (П. Куліш); Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі (Леся Українка).

Поза сферою мовця дії, процеси та стани, виражені формами майбутнього часу, є нереальними, бо вони не відбулися і не відбуваються. І. Р. Вихованець виділив у грамемі майбутнього часу сему реальності, за якою ця грамема нале­жить до категорій часу, і сему ірреальності, відповідно до якої вона входить до категорії способу, й витлумачив майбутній час як з'єднувальну ланку між кате­горією часу і категорією способу [Вихованець 1988а: 95]. Є. Курилович квалі­фікував майбутній час як спосіб, тому що він, порівняно з теперішнім і мину­лим часом, які виражають дійсність, означає можливість, імовірність, чекання тощо [Курилович 1962: 143]. Незважаючи на цю семантичну подвійність, що викликала в мовознавців суперечки, майбутній час в українській граматичній традиції розглядають як одну з форм категорії часу.

Майбутній час вживається у двох видових формах — доконаного й недоко- наного виду.

Майбутній час доконаного виду (проста форма майбутнього часу) тісно пов'язаний з моментом мовлення, може навіть його виражати, водночас вихо­дячи за його межі, напр.: Я сорочку знайду вишиванку І надіну, як хлопчик, ра­дий. По барвінку піду на світанку Молодий, молодий, молодий! (А. Малишко); Я зараз прийду.

Система форм майбутнього часу доконаного виду має спільні засоби вира­ження з формами теперішнього часу, пор.: біж-у — прибілс-у, біж:-иш — при- біж-иш, біж-ить — прибіж-ить, біж-имо — прибіж-имо, біж-ите — прибіж­ите, біж-ать — прибіж-ать.

В усному й писемному мовленні може вживатися усічена форма першої осо­би множини майбутнього часу доконаного виду, пор.: Підем, серце, в чулсую, Поки свою збудую, збудую (Укр. нар. пісня); О Україно! О рідна ненько! Тобі вірненько присягнем (М. Вороний).

Специфіку української мови становить існування двох форм майбутнього часу недоконаного виду: аналітичної, або складеної, та синтетичної, або склад­ної. Аналітична форма майбутнього часу недоконаного виду утворюється за допомогою морфеми-зв'язки бути у формі майбутнього часу та інфінітива ос­новного дієслова: я буду боротися, ти будеш боротися, він (вона, воно) буде боротися, ми будемо боротися, ви будете боротися, вони будуть боротися.

Синтетична форма майбутнього часу недоконаного виду історично поста­ла з аналітичної форми, до складу якої входив інфінітив основного дієслова й особово-числові форми допоміжного дієслова іати (имати, имити). Унаслідок злиття цих форм з'явився аломорф особових закінчень сучасної синтетичної форми — з нарощеною фонемою /м/ на особове закінчення теперішнього часу, пор.: -муу -меш, -ме, -мемо, мете, -,муть*. Вони приєднуються до інфінітива недоконаного виду, напр.: я бігати-му, ти бігати-меш, він (вона, воно) бігати­ме, ми бігати-мемо, ви бігати-мете, вони бігати-муть.

Аналітична і синтетична форми майбутнього часу недоконаного виду рів­нозначні у вираженні часової семантики, що засвідчує їхнє паралельне вжи­вання в художніх творах українських письменників, пор.: А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму 3 хмари на розмову (Т. Шевченко); Бу­деш, батьку, панувати, Поки живуть люди (Т. Шевченко); В довгу, темную ні­чку невидну Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей (Леся Українка); Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі (Леся Українка); Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди—Добрі, ласкаві, злі (В. Симоненко); Україно!Доки жити буду, Доти відкриватиму тебе (В. Симоненко).

Були спроби протиставити ці форми майбутнього часу за продуктивністю в різних стилях сучасної української мови, зокрема аналітичну форму співвідно­сили з науковим та офіційно-діловим стилями, синтетичну — з рештою стилів. Останнім часом помічаємо тенденцію до активного використання синтетичної форми в усіх стилях, оскільки її вважають органічнішою для української мови.

У давніших підручниках їх кваліфікували як особові закінчення. Останнім часом виді­ляють формотворчий суфікс -м- і особові закінчення теперішнього часу, успадковані від до­поміжного дієслова.

Тванспозишйний ^{Кожна часова} форма, крім своєї категорійної се- ^ ^^ . мантики, може виражати семантику своїх суміж-

ПОТенЦіал _них часових форм. Вживання часових форм у не- * грамем часу власній значеннєвій сфері називають транспози­цією грамем часу.

Транспозиційний потенціал у часових форм різний. Найбільший він у гра­мем теперішнього часу, що зумовлено його центральною позицією в сукупно­сті часових грамем, а також їхньою внутрішньою рухливістю.

Форми теперішнього часу можуть позначати минулі дії, процеси та стани, які відбувалися (відбулись) чи виявлялися (виявились) до моменту мовлення, їх називають ще теперішнім історичним. Він вживається в тих текстах (худож­ніх чи розмовних), де наявна опозиція плану комунікації і плану інформації [Ермоленко 1987: 23—24]. Таке використання служить засобом наближення до читача або слухача минулих подій, напр.: А в мого брата була дівчина, Боже мій милий, яка дівчина. Таке ж воно молоде та щасливе! ніякого лиха не знає, не відає₉ бігає собі та сміється, мов у срібні дзвоники дзвонить (Марко Вовчок); Після здобуття Україною незалежності та зруйнування ідеологічних стереоти­пів зріс інтерес громадськості до її історії, сучасного життя, надбань у галузі економіки, науки, культури, освіти, мистецтва, літератури. На хвилі етнокуль­турного відродження з'являються публікації про невідомих широкому загалові письменників, митців, науковців із зарубіж:них українців, друкуються їхні літе­ратурні твори ("Українці в світі"). Теперішній-минулий час, вживаючись з ча­стками було, бувало, увиразнює розповідну модальність повідомлення, яке сприймаємо як спогад, напр.: Цілими днями, бувало, просиджує хлопець над книжками (А. Головко).

У план минулого форми теперішнього часу можуть переводити часові акту- алізатори, виражені прислівниками із семантикою часової попередності, напр.: Учора сиджу і думаю, як влаштувати свої справи.

Форми теперішнього часу широко вживаються в значеннєвій сфері майбут­нього часу. Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому, тільки світи миленькому, Як іде додому! (Укр. нар. пісня). Цьому значною мірою сприяють часові актуа- лізатори на зразок завтра, днями, за годину, за 10 хвилин, через годину, через 10 хвилин і под., напр.: Днями виходить з друку збірка творів відомого письмен­ника; За годину диліжанс рушає і зникне її миле, миле лице, моэюе, й надовго (О. Іва- ненко); Конференція розпочинається завтра о 10 годині; Через годину делегація від'їжджає з Києва.

Майбутній час неоднорідний щодо проникнення в інші часові сфери. Менш нетранспозиційним грамемам майбутнього недоконаного виду протиставляють­ся активні щодо транспозиційних переходів грамеми майбутнього доконаного виду. Вони вживаються в часових зонах теперішнього та минулого часу, виража­ючи здебільшого регулярно повторювані дії, процеси та стани: Жінка не хвилюва­тиметься в будь-якій ситуації; Юнак не спізниться ніколи на побачення. Ці вторин­ні часові значення в них розвиваються тоді, коли вони функціонують у реченні поряд з формами теперішнього та минулого часу, напр.: Раз на вікні у панському будинку патлатий цуцик спочивав: то ляже на бочок, то догори на спинку, або на лапку морду клав (Л. Глібов); 19 грудня у В'юнищах під Переяславом, гостюючи у славного приятеля свого Степана Самойлова і розкошуючи серед книг його багатої бібліотеки, Шевченко напише поетичний цикл 'Давидові псалми" (М. Жулинський).

Типовим є використання майбутнього часу доконаного виду замість ми­нулого, коли минулим подіям дають емоційно-експресивну оцінку, наголошу­ють на раптовості, повторюваності чи інтенсивності дій або процесів. Цьому

сприяє уведення частки як у препозицію щодо дієслова у формі майбутнього часу, напр.: Пішов кобзар по у лиці — 3 журби як заграє! (Т. Шевченко); Я й собі пішов до того двору. Коли як вискочить з двору дві собаки. Загавкали та так і кинулись на мене (І. Нечуй-Левицький); На ніч мороз як потисне страшенний. Понівечив, лютий, ряст та фіалки (М. Коцюбинський).

Частки було, бувало, вжиті з дієсловом майбутнього часу, надають повідом­ленням про минулі події виразної розповідної модальності, напр.: Прийдеш було, постоїш коло панських воріт та й додому вернешся, аж тобі світ немилий (Марко Вовчок).

У минулого часу найобмеженіший транспозиційний потенціал, бо його гра­мема недоконаного виду виражає тільки свою часову семантику, а грамема доконаного виду зрідка може набувати значення майбутнього часу доконано­го виду або теперішнього часу, напр.: Діти, бувайте! Ми поїхали; Ви залишай­тесь, а ми пішли до театру.

Системні ЗВ⁹ЯЗКИ Категорія ^часУ тісно пов'язана з категорією виду. їхня взаємодія Грунтується на загальній Категорій Часу ід_Єї _чаСу_? яку вони конкретизують по-різному.

І ВИДУ У часових значеннях ідея часу орієнтована на співвіднесеність дії, процесу або стану з моментом мовлення, тобто має зовні­шню спрямованість, у видових значеннях вона виявляється як внутрішня влас­тивість дії, процесу чи стану. Отже, грамеми часу і виду визначають зовнішні та внутрішні якості динамічної ознаки, вираженої дієсловом.

9. Категорія способу

У традиційній граматиці категорію способу кваліфікують як самостійну тричленну дієслівну категорію, що об'єднує грамеми дійсного, умов­ного та наказового способу. Підставою для її ви­ділення служить відношення дії, процесу чи стану до дійсності з погляду мовця, що визначається як реальність/ірреальність дії, процесу або стану. Значення ре­альної дії чи реального стану або процесу передає дійсний спосіб, виразниками нереальної дії та нереального процесу чи стану є наказовий і умовний спосіб [Сучасна українська літературна мова 1997: 418]. У сучасному українському мо­вознавстві переглянуто традиційну концепцію категорії способу, внаслідок чого вмотивовано безпідставність виділення дійсного способу, бо воно породило парадоксальне співвідношення категорій, суть якого полягала в тому, що ка­

тегорія часу, яка так само виражає реальні з погляду мовця дії, процеси та ре­альні стани, водночас є самостійною граматичною категорією, що реалізуєть­ся в грамемах теперішнього, минулого та майбутнього часу, і несамостійною, бо входить до складу категорії способу, збігаючись із грамемою дійсного спо­собу [Вихованець 1988а: 95]. Щоб усунути це парадоксальне співвідношення категорій, грамему дійсного способу було вилучено зі складу категорії спосо­бу, унаслідок чого вона стала двочленною категорією, що ґрунтується на опо­зиції грамем умовного та наказового способу. Відповідно її семантичний зміст становлять відношення дій, процесів або станів до дійсності з погляду мовця. Вона оформляє відношення між мовцем і потенційними (ірреальними) діями, процесами та станами, що конкретизується як визначення мовцем умов для здійснення потенційних дій, процесів чи станів або як спонукання мовцем ко­гось виконати бажану для нього дію або набути потрібного процесу чи стану. Значення гіпотетичної дії, процесу та гіпотетичного стану виражає грамема умовного способу, а значення бажаної дії та бажаного процесу чи стану — гра­мема наказового способу [Вихованець 1988а: 95— 98].

У цій двокомпонентній категорії способу грамеми зі значенням гіпотетич­ної дії відрізняються від грамем зі значенням бажаної дії не лексичним значен­ням, а лише відмінною граматичною семантикою. Саме тому цю категорію віднесено до категорій словозмінного типу. Вона протиставляє не різні лексе­ми, а словоформи тієї ж лексеми.

Деякі українські мовознавці традиційну триграмемну категорію способу доповнили грамемами спонукального та бажального способу [Русанівський 1969: 387; Русанівський 1993: 232].

Не заперечуючи проти того, що категорія способу ґрунтується на опозиції ірреальних значень "гіпотетичність дії, процесу, стану — бажаність дії, процесу, стану", вважаємо, що на основі другого з них, крім грамеми наказового спосо­бу, яка відзначається високим ступенем апелятивності, потрібно виокремити ще дві грамеми — спонукального способу, для якої характерна послаблена апеля- тивність, та бажального способу, у якого зовсім нейтралізована апелятивність і натомість виразним є значення бажальності. За такого підходу категорія спо­собу стає чотирикомпонентною. Вона об'єднує грамему умовного способу, що передає значення гіпотетичної дії чи гіпотетичного процесу і стану, та грамеми наказового, спонукального й бажального способу, що виражають значення ба­жаної дії чи бажаного процесу і стану з різним ступенем апелятивності.

Умовний спосіб означає такі гіпотетичні дії, що реалізуються за наявності відповідних умов: здійснення раніше за них або паралельно з ними інших дій. Це зумовило типову для дієслів умовного способу синтаксичну конструкцію — складнопідрядне речення з підрядною умовною частиною, у якій визначено умови виконання певної нереальної дії, вираженої в головній частині. Харак­терним є і те, що ця підрядна частина поєднується з головною за допомогою сполучників якби, аби, коли б і под. й виступає переважно в препозиції щодо неї, напр.: Якби-то далися орлинії крила, За синім би морем милого знайшла (Т. Шевченко); Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу (Леся Українка); Коли б знала, коли б знала, відкіль виглядати, То б найняла, заставила Стежку промітати (Укр. нар. пісня); Аби випали дощі, зазеленіли б дерева, кущі й трава.

Другим типом синтаксичних конструкцій, у яких можуть вживатися дієсло­ва умовного способу, є безсполучникові складні речення, предикативні части­ни яких поєднані умовно-наслідковими відношеннями: перша частина визна­чає умову виконання нереальної дії чи набуття нереального процесу або стану,

А названих у другій предикативній частині, напр.: Пожили б внуки трохи в селі — дідусь навчив би їх косити; Поїхали б малюки до моря — стали б здоровішими.

Третій тип синтаксичних конструкцій найменш уживаний. Це прості усклад­нені речення, що є трансформами складнопідрядних речень з підрядною умов­ною частиною, яка згорнулася в детермінантний другорядний член, вираже­ний прийменниками за, у разі та відпредикатним іменником. Саме цей детермі­нант є виразником умови виконання гіпотетичної дії чи набуття гіпотетичного стану, пор.: Якби мали докази, поводилися б упевнено —> Поводилися б упевнено за наявності доказів; Якби вчасно внесли добрива, то одержали б вищий урожай пшениці —» Одержали б вищий урожай пшениці в разі вчасного внесення добрив.

Умовний спосіб має аналітичну форму вираження, утворену поєднанням дієслова у формі минулого часу та морфеми би (б), що співвідноситься з відпо­відною часткою дієслівного походження, пор.: ніс би, несла б, несло б, несли б; читав би, читала б, читало б, читали б.

У сучасному українському мовознавстві переглянуто й скориговано цю тра­диційну думку. Суть корекції полягає в тому, що семантику умовного способу виражає складна, аналітично-флексійна морфема, основним складником якої, або субморфемою, є елемент би (б), а другу її частину становить флексія мину­лого часу, тобто синтетична форма, від якої невіддільний цей елемент [Вихова­нець 1988а: 97].

Визначальною особливістю умовного способу є його позачасовість, при­значення передавати нереальні, гіпотетичні дії, процеси, стани. Цей спосіб ква­ліфікують переважно як форму дієслова, що змінюється за числами і родами, але не має форм часу*.

В українській мові вірогідна, можлива дія може бути віднесена до минуло­го. Це значення виражає специфічна форма умовного минулого способу, яка утворена поєднанням дієслова бути в одній з родових або числовій формі (був, була, було, були) з формою умовного способу, напр.: Я зайчика зустріла — дрі­мав він на горбку — була б його спіймала, зозуля ізлякала: Ку-ку! (П. Тичина). За вираженням передминулої дії умовний минулий спосіб співвідноситься з фор­мою давноминулого часу.

Наказовий спосіб, або імператив, виражає волевиявлення мовця — наказ, вимогу, спонукання тощо виконати бажану для нього дію чи набути бажаний для нього процес або стан. Виконавцем дії чи реалізатором процесу або стану можуть бути його співрозмовник (співрозмовники), особа (особи), які не бе­руть участі в розмові, і нарешті, сам мовець. Характерно, що лише особа спів­розмовника, якій безпосередньо мовець адресує своє волевиявлення, є й потен­ційним виконавцем бажаної йому дії чи реалізатором бажаного йому процесу або стану. Її позначають друга особа однини та друга особа множини дієсло­ва, які формують центр особової парадигми наказового способу. Значення другої особи однини виражає закінчення -и (пиш-и, біж-и, вар-и, напиш-и, зве- сел-и, забіж-и, навар-и), а також нульове закінчення (читай-0, бігай-0, заспі- вай-0, звеселяй-0, ляж-0, сип-0, лізь-0, стань-0, прочитай-0, перебігай-0, при- ляою-0, насип-0, пролізь-0), значення другої особи множини — закінчення -іть(-іте), -те (пиш-іть, біж:-іть, вар-іть, напиш-іть, забіоіс-іть, навар-іть, чи- тай-те, бігай-те, заспівай-те, звеселяй-те, ляж-те, сип-те, лізь-те, стань-те,

Деякі мовознавці розмежовують особові й неособові форми умовного способу. Особо­ві форми є поєднанням форми минулого часу з часткою би (б), а неособові — інфінітива з часткою б [Русанівський 1969: 393].

прочитай-те, перебігай-те, насип-те, пролізь-те). Напр.: Ой, дівчино, відчини, Своє-моє серденько звесели! (Укр. нар. пісня); Учітесь, читайте, І чужому нау­чайтесь, Й свого не цурайтесь (Т. Шевченко).

Спонукаючи до виконання дії чи набуття стану свого співрозмовника (своїх співрозмовників), мовець може повідомляти водночас, що він разом з ним (з ними) виконуватиме цю дію або набуватиме відповідного стану. Цю ситуа­цію волевиявлення передає перша особа множини дієслова, яка відрізняється від двох попередніх синтетичних форм виразним спонукальним значенням. Форма першої особи множини утворюється за допомогою закінчень -імо(-ім), -мо: пииі-імо, біж-імо, вар-імо, читай-мо, бігай-мо, заспівай-мо, звеселяй-мо, ляж­мо, сип-мо, лізь-мо, стань-мо, прочитай-мо, перебігай-мо, приляж-мо, насип-мо, пролізь-мо. Напр.: Заспіваймо пісню веселеньку Про сусідку молоденьку, Про су­сідку заспіваймо, серце наше звеселяймо! (Укр. нар. пісня).

Мовець може спонукати до виконання дії чи набуття стану тих, хто не бере безпосередньої участі в акті спілкування з ним, тобто він прямо не звертається до об'єкта чи об'єктів, яких спонукає до виконання дії або набуття стану. Про бажані для нього дії та стани він повідомляє своєму співрозмовникові (співро­змовникам), сподіваючись, що вони передадуть його волю тим, хто виконува­тиме дії чи реалізуватиме процеси або стани. Через це спонукання з боку мов­ця незначне, натомість виразним є значення бажання. Таку ситуацію відтво­рюють аналітичні форми, утворені за допомогою аналітичних морфем хай, нехай та дієслів третьої особи однини і третьої особи множини теперішнього або майбутнього часу доконаного виду: хай (нехай) пише, хай (нехай) напише, хай (нехай) пишуть, хай (нехай) напишуть; хай (нехай) біжить, хай (нехай) прибіоюить, хай (нехай) біжать, хай (нехай) прибіжать. На противагу син­тетичним аналітичні форми наказового способу не мають своїх спеціальних закінчень. Наказові морфеми хай, нехай транспонували у сферу наказового способу закінчення теперішнього часу та майбутнього часу доконаного виду. Саме тому аналітичні форми іноді виводять з особової парадигми наказового способу. Традиційно в ній виділяють п'ять форм:* три синтетичних (друга осо­ба однини і множини та перша особа множини) і дві аналітичних (третя особа однини та множини). Вони розрізняються за рівнем апелятивності та спону- кальності: він високий у синтетичних форм і послаблений в аналітичних. Напр.: Ось на тобі сього дива. Піди до криниці. Поки півні не співали, Умийся водою, Випий трошки сього зілля— Все лихо загоїть. Вип'єш— біжи, якомога; Що б там не кричало, Не оглянься... (Т. Шевченко); Так, плачмо, браття! мало ще наруги, Бо ще душа терпіти силу має; Хай серце плаче, б'ється, рветься з туги, Хай не дає спокою, хай палає (Леся Українка); Пусти мене! — лиш очі закри­чать, а білі губи ледве-ледь шелеснуть: — Без мене хай щастить тобі у веснах. І дай нам Бог лиш добре пам'ятать (С. Йовенко).

Наказовому способові, як і умовному, не властива категорія часу. Особово-чис- лові форми теперішнього і майбутнього часу, що входять до складу аналітичних

Деякі мовознавці вважають, що цілком викінченою є шестичленна морфологічна пара­дигма наказового способу. Для цього вони вводять до її складу аналітичну форму першої особи однини, утворену морфемами хай, нехай і дієсловом майбутнього часу, пор.: хай я зроблю, нехай я напишу, нехай я носитиму, нехай я буду возити. Щоправда, зазначають, що вона становить крайню периферію апелятивної семантики, бо відбиває ситуацію, коли мо­вець звертається до свого співрозмовника чи співрозмовників, але не як до потенційних ви­конавців чи посередників у реалізації потрібних для нього дії чи стану, а лише як до слухача або слухачів, яким повідомляє про свій намір виконати дію або реалізувати стан самому [Русанівський 1993: 228].

форм наказового способу, нейтралізували свої часові значення і стали вказу­вати на особу чи осіб, яких спонукають до виконання дії.

Волевиявлення мовця, яке передають форми наказового способу, у конкрет­них комунікативних ситуаціях може набувати різних модальних значень, зокре­ма наказу, вимоги, команди, розпорядження, побажання, прохання, поради, за­стереження, погрози, заклику тощо, напр.: — Наш хліб їси, нам і роби, а як ні, то ми тебе й попросимо слухати (І. Нечуй-Левицький); —Ідіть, Едвардові скажіть, Як чули по сій мові. Коли не згодиться на мир,— Ми знов у бій готові (Леся Україн­ка); — Тепер благослови, мати, дітей своїх... Моли Бога, щоб воювали хоробро, щоб боронили честь лицарську (О. Довженко); Порадь, мати, що діяти, Ой чи жити, чи вмирати? Порадь, моя мати! (С. Руданський); — Лисичко, їж, инс, та дивися, Дрібними кісточками, бува, не вдавися (І. Франко); — Ти тільки мені будеш що казати учителеві, то — дивись! — І, показуючи кулак, шпарко замахнувся [хлоп­чик] ним (Панас Мирний); Вставай, Україно, вставай, Виходь на дорогу свободи, Де грає широкий Дунай, Де ждуть європейські народи (Д. Павличко).

Специфіку парадигми наказового способу в українській мові становить те, що поряд з так званими "повними" формами вживаються "скорочені" форми і навпаки. Зокрема, першу особу множини, що спонукає до спільного виконан­ня дії, реалізує "повна" форма із закінченням -імо і "скорочена", стилістично маркована форма із закінченням -ш, яке надає діям відтінку раптовості, блис­кавичності, пор.: ходімо і ходім, біжімо і біжім, везімо і везім, живімо і живім, напр.: Ходімо, коханая, в ліс (Укр. нар. пісня); — Ходім лишень в малу хату, Поки випрягає Воли батько (Т. Шевченко); Живімо ж: всі, поки життя Дає нам світлі почуття, Хвилини щастя, забуття,— Не буде вороття (М. Вороний); Живім дружно! Але сфера вживання "скорочених" форм обмежена експресив­ним розмовним мовленням та художньою літературою. Для дієслів другої осо­би множини наказового способу специфічним є вживання "повної" форми із закінченням -іте, що використовується переважно в художній літературі з ме­тою стилізації, пор.: підіть і підіте, скажіть і скажіте, несіть і несіте, візь­міть і візьміте тощо, напр.: От спасибі за послугу.— Мовив наш поет.— Несі­те! Та візьміть листки з піснями. Он в траві леж:ать, візьміте (Леся Українка); Линьте, хмари, Ой прилиньте, хмари,— Ясний день. Окропіте, Нас нашелесті- те: День! День (П. Тичина). Отже, "скорочені" форми першої особи множини і "повні" форми другої особи множини є стилістично маркованими формами відповідних немаркованих форм наказового способу.

Від деяких дієслів утворюється кілька паралельних форм наказового спосо­бу, пор.: дуй і дми, дуйте і дміть, дуймо і дмімо; смикай і смич, смикайте і смичте, смикаймо і смичмо.

Значення другої особи однини і множини наказового способу досить часто передають інфінітиви, які надають спонуканню відтінку категоричності, напр.:— Припинити розмови,— нетерпляче звернувся до них доцент, підвищуючи голос (О. Гончар); — Покликати,— коротко звелів султан, і в його голосі чулася не­терплячка (П. Загребельний). Іноді такі імперативні інфінітиви вживаються в одному ряду з формами другої особи однини чи множини наказового способу, напр.: — Постинати їм голови зараз, на страх усім хлопцям! Кличте ката й ведіть їх на майдан до схизматицькоїцеркви... Зганяйте хлопців на майдан. По­шліть кликунів! — кричав князь (І. Нечуй-Левицький).

Зі значенням першої особи множини наказового способу вживаються форми минулого часу доконаного виду дієслів односпрямованого руху з префіксом по- (пор.: пішли, побігли, поїхали, погнали і под.) та дієслова на зразок почали, підня­ли, штовхнули тощо, напр.: Поїхали, як хочете, по м'яту,— запропонувала вона (Г. Тютюнник);—Погнали до картоплища,— каже Палажечка(Г. Тютюнник);— Підняли!— скомандував майстер. Значно рідше це значення виражають форми першої особи множини теперішнього та майбутнього (доконаного) часу, напр.:— Все! Починаємо (Г. Тютюнник); Вирушаємо в дорогу; Гей, нові Колумби й Маге- лани, Напнемо вітрила наших мрій (В. Симоненко).

Значення другої особи однини та множини наказового способу можуть пе­редавати форми другої та третьої особи однини або множини майбутнього часу, напр.: Годі мудрувати! Підеш пішки; А якщо відкрию вэ/се відкрите, Друзі! Ви підкажете мені... (В. Симоненко); Ну, досить тари-бари,— поклав кінець ба­лачкам Лейте.— Забивайте вікно і двері. Запара напише записку про наші відві­дини і — поїхали (М. Трублаїні).

У формах наказового способу може виступати переважна більшість дієслів, але найпослідовніше вони утворюються від тих дієслів, що виражають дії та стани, які виконують або в яких перебувають люди та інші істоти. Зі спонукан­ням несумісна лексична семантика дієслів, які означають дії або стани нежи­вих предметів, а також процеси (пор. біліти, чорніти, кам'яніти, твердіти, гірк­нути, киснути, дорожчати, ваэючати, сипатися, литися, кущитися, розвидня­тися, світати, вечоріти, належати і под.), хоч у поезії за умови персоніфікації і від деяких із них можливі форми наказового способу, напр.: Зеленійся, рідне поле, Українська ниво! Підоймися, колосися, Достигай щасливо (І. Франко). Від деяких дієслів можуть утворюватися лише заперечні форми наказового спосо­бу. До них належать дієслова сміти, чіпати, рушити тощо, напр.:— Доки не складеш всіх екзаменів, з двору виводити [мотоцикл] не смій! (О. Гончар); Івась але кулаки зціплює.— Не руш його,— каэюе Федір (Панас Мирний).

Спонукальний спосіб виражає таку бажану дію, яка може відбутися лише тоді, якщо на те є добра воля особи, до якої звертається мовець. Це означає, що він не вимагає від співрозмовника чи співрозмовників обов'язково викона­ти бажану для нього дію, що спричиняє послаблення волевиявлення мовця та апелятивності, пор.: ти напиши відозву і написав би ти відозву, ви напишіть відозву і написали б ви відозву, напишімо відозву і написали б ми відозву, хай напи­шуть відозву і хай би написали вони відозву і т. д. Цілком очевидно, що за своєю семантикою спонукальний спосіб є контамінацією наказового та умовного спо­собів: бажана для мовця дія може відбутися за відповідної умови*, але вона не експлікована, як у конструкціях з дієслівними формами умовного способу. Уподібнення до цих способів спостерігаємо й у формах його вираження. Так само, як і в наказовому способі, форми умовного способу в 2-й особі однини й множини та в 1-й особі множини поєднуються переважно зі звертанням. Напр.: Пішов би ти, сину, до пана, попросив би грошей на відробітки (М. Ко­цюбинський); Записали б ви, діти, адресу, а то забудете; Чи не спробували б ми каші? Такі форми спонукального способу використовують в українській мові для вираження некатегоричного спонукання до дії у формі розповідно­го або питального речення: Насипав би ти, хлопче, зерна пташкам; Нам дуж:е хотілося всередину пройти. Може, ви, дідусю, якось тишком-нишком прове­ли б нас (І. Шаповал); Чи не пішов би ти увечері в садок Та чи не зрізав би мені хоч з п'ять різок? (перекл. В. Самійленка).

Якщо звертанню передує особовий займенник, то складне речення набуває виразнішого умовного значення, пор.: Заспівав би ти, юначе, дівчині пісню — вона б повеселіла.

Деякі дослідники таке вживання форм кваліфікують як трансформацію умовного спо­собу в наказовий [Вихованець 1988а: 98].

Менш уживаними є форми спонукального способу, утворені з форм умов­ного способу та морфем хай, нехай. Вони так само мають аналоги в парадигмі форм наказового способу, для яких характерна зовсім незначна апелятивність, пор.: Нехай би діти допомагали дорослим і Нехай діти допомагають дорослим; Хай би хто-небудь поїхав і Хай хто-небудь поїде; Нехай би вони одружувалися і Нехай вони одружаться.

Крім цих особових форм вживаються неособові форми спонукального спо­собу, до складу яких входить інфінітив і морфема би (б). З ними так само може поєднуватися звертання, хоч ця позиція для таких форм необов'язкова, напр.: Напитися б води тобі, друже; Побігти б вам до фінішу; їм би завтра вдало ви­ступити; Чи не піти б вам, хлопці, до річки?; Чи не поспівати б нам разом?

Форми спонукального способу, на відміну від форм умовного способу, вжи­ваються в простих реченнях спонукальної за семантикою природи, а не в типо­вих для умовного способу складнопідрядних реченнях з умовно-наслідковими відношеннями між їхніми предикативними частинами.

Бажальний спосіб виражає волевиявлення мовця про бажану дію або бажа­ний процес чи стан, але він не спрямовує його до співрозмовника чи співроз­мовників, щоб вони виконали цю дію чи реалізували потрібний стан. Мовець не спонукає когось виконати бажану для нього дію, а лише повідомляє про неї собі або іншим особам. Саме в цьому полягає основна семантична відмінність бажального способу від наказового. Вона зумовила нейтралізацію в ньому та­кої іманентної ознаки наказового способу, як апелятивність.

Систему форм бажального способу визначають по-різному. їх обмежують або тільки особовими формами, серед яких форми першої особи однини та третьої особи однини й множини, напр.: просив би, просив би, просили б [Руса- нівський 1969: 397], або розмежовують особові й неособові форми, причому до особових зараховують форми умовного способу, поєднані з морфемами хай (нехай) [Русанівський 1993: 232].

Систему морфологічних засобів експлікації бажального способу зумовлює його семантична специфіка, що виявляється у вираженні бажаних для мовця дій чи станів. Типовим виразником бажальної модальності є аналітична не- особова форма, у якій поєднано інфінітив з морфемою б. Із цих двох компо­нентів основне функціональне навантаження припадає на морфему б, бо без неї той самий інфінітив є виразником директивного значення, пор.: Насіяти б квітів і Насіяти квітів; Вивезти б дітей з міста і Вивезти дітей з міста. Така аналітична форма виконує роль головного члена односкладного інфінітивно­го речення, напр.: Поїхати б до моря; Отримати б квартиру; Купити б меблі; Зустрітися б із друзями.

Друге місце посідають аналітичні особові форми, утворені морфемою хай (нехай) і морфемами першої особи однини й множини умовного способу, пор.: Хай би я озвучувала текст; Хай би ми озвучували текст.

До складу аналітичної форми, крім особових або неособових компонентів, можуть уходити й інші морфеми, зокрема ті, що співвідносяться з частками коли б, хоч би, якби, аби та ін., пор.: Коли б повернути втрачене; Коли б нам повернули заощадження; Коли б їм повернули борги; Хоч би встигнути на виста­ву; Хоч би мені доручили дітей; Хоч би його посадили на поїзд; Якби вчасно впора­тися з урооїсаєм; Якби нам виділили земельну ділянку; Аби виграти грант; Аби мені подарували книжку; Аби їй запропонували роботу.

Тпанспозииійні Д^{ієслівні} Ф°Р^МИ способу, крім своєї первинної £ и^ИЦШШ _катеГ0рій_Н0ї функції, у відповідних мовленнє-

0С00ЛИВ0СТ1 форм вих контекстах можуть набувати вторинних ДІЄСЛІВНОГО функцій — способових та часових. Активніши- СПОСОбу ^ми У транспозиційних переходах є форми нака­зового способу. Вони проникають у сферу умо­вного способу, нейтралізуючи свої значення спонукальності та звертальності й набуваючи значення гіпотетичної, можливої дії, що має відтінок безперечної зумовленості за відповідних супровідних обставин, напр.: Дай людині чіткі орієнтири, вона ніколи не схибила б; Часом і досі здається мені, що й зараз покле­пай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодите би, подобрішав і кинувсь до роботи (О. Довженко); Скинь ти з нього напускну строгість, то побачив би добру людину.

Функціональний перехід наказового способу в часові форми широко представ­лений у художній літературі та розмовному мовленні. Значення теперішнього часу форми наказового способу передають з відтінком негативного ставлення мовця до виражених дій чи станів, напр.: Хіба я наймалася на таку роботу? Вони гуля­ють, бенкетують, а ти роби (Панас Мирний); Усі відпочивають, а ти працюй; Аж жижки трусяться скакати, А тут сиди, очицями моргай (Л. Глібов).

Значень дієслів минулого часу доконаного виду форми наказового способу набувають тоді, коли поєднуються зі сполукою візьми та й, яка надає відтінку раптовості, напр.: А раз візьми та й засмійся (Г. Тютюнник); Ну клюшниця — моэгсе, їй і не раз уже траплялося слухатися того персня — візьми та й віддай (Г. Хоткевич).

10. Зумовленість дієслівних категорій особи, числа і роду категоріями опорного іменника в позиції підмета

До невласне-дієслівних належать категорії осо­би, числа та роду. Категорія особи найтісніше пов'язана з власне-дієслівними категоріями часу та способу, тому що в них спільний пере­дусім морфологічний засіб вираження — закін­чення.

Характерною особливістю категорій особи, числа та роду дієслова є їхній невласне-дієслів- ний характер. Вони зумовлені відповідними ка­тегоріями іменника в позиції підмета.

повідомлення, займенниковий іменник ти — форму дієслова, що визначає ад­ресата повідомлення, займенникові іменники він, вона, воно, а також усі не- займенникові іменники — форму дієслова, яка вказує на об'єкт повідомлення, пор.: я думаю (подумаю), ти думаєш (подумаєш), він, вона, воно... думає (поду­має). Особові співвідношення іменників і дієслів найчіткіше простежуємо в за­кінченнях теперішнього та майбутнього часу. У дієслів наказового способу по­тенційним суб'єктом дії може бути адресат і об'єкт повідомлення, пор.: ти пиши (напиши), ти кидай (кинь), ти працюй (попрацюй); він хай (нехай) пише (напи­ше), він хай (нехай) кидає (кине), він хай (нехай) працює (попрацює).

Значення особи виражають два способи: морфологічний і синтаксичний (ана­літичний). Морфологічним способом особовість передають форми теперіш­нього і майбутнього часу, а також форми наказового способу. Виразниками особових значень виступають особові закінчення дієслівного присудка, а та­кож займенникові іменники, а в третій особі — ще й незайменникові іменники пор.: якаж-у (єкаж-у), тикаж-еш (скаж:-еш), він, вона, воно... каж-е (єкаж-е), ти каж-и (єкаж-и), ви каж-іть (єкаж-іть), ми каж-імо (єкаж-імо); я біж-у (прибіж-у), ти біж-иш (прибіж-иш), він, вона, воно... біж-ить (прибіж-ить), ти біж-и (прибіж-и), ви біж-іть (прибіж-іть), ми біж-імо (прибіж-імо).

У дієслів минулого часу та умовного способу особове значення виражене синтаксичним (аналітичним) способом: на відповідне значення особи вказує особовий займенниковий іменник, пор.: я писав (написав), ти писав (написав), він писав (написав), вона писала (написала), воно писало (написало); я писав би (написав би), ти писав би (написав би), він писав би (написав би), вона писала б (написала б), воно писало б (написало б).

Категорія особи членується на три грамеми: грамему першої особи, граме­му другої особи та грамему третьої особи. Значення суб'єкта повідомлення передає перша особа, адресата повідомлення — друга особа, об'єкта повідом­лення — третя особа. Проте в умовах контексту особові форми можуть набу­вати вторинних значень. Це стосується першої та другої особи, коли вони ви­ражають узагальнене значення, напр.: Моя хата скраю, я нічого не знаю; Розу­му і за морем не купиш, коли його вдома немає; Посієш вчасно, збереш рясно; Що вранці не зробиш, того ввечері не здогониш ("Прислів'я та приказки"). Вторинні значення може мати третя особа множини, коли вона передає неозначено-особо­ве значення (Йому зрідка телефонують; Тут приймають замовлення на квитки) або узагальненого (Давніх друзів не забувають, а в горі споминають; Скромних скрізь поважають, а хвальків зневажають ("Прислів'я та приказки"). Форма пер­шої особи множини може вживатися зі значенням другої особи множини, пор.: Як ми себе почуваємо? (= Як ви себе почуваєте?), Як ми вчинимо в цій ситуації? (= Як ви вчините в цій ситуації?).

Із категорією особи тісно пов'язана категорія числа. Форми першої, другої та третьої особи однини протиставляються першій, другій та третій особі мно­жини, проте однозначно співвідносяться тільки форми третьої особи однини і третьої особи множини, бо вони вказують на одного і кілька об'єктів повідом­лення. Перша особа множини може означати мовця, адресата та об'єкта пові­домлення. Отже, ми — це я + ти або я + він чи я + ти + він тощо. Друга особа множини охоплює, крім одного і більше адресатів повідомлення, один або кіль­ка об'єктів повідомлення. Відповідно ви — це ти + він, вона, воно. Ви може стосуватися також або сукупного адресата повідомлення, або адресата пові­домлення та об'єкта повідомлення.

Категорія числа дієслова так само має невласне-дієслівний характер. Вона зу­мовлена суто іменниковою категорією числа в процесі формування підметово-

присудкової основи речення, пор.: Студент читає книжку і Студенти читають книжки; Автомобіль мчить вулицею і Автомобілі мчать вулицею. На відміну від іменника категорія числа дієслова має абсолютно словозмінний характер. В особових формах однини і множини дієслів, подібно до іменників у формах однини і множини, один предмет або одна особа протиставляються кількості, більшій від одного, пор.: будинок і будинки, жінка і жінки, працює і працюють, працювала і працювали, їде і їдуть, їхала і їхали. Поєднуючись із множинними іменниками, дієслова набувають формально-граматичної множинності, яка не спирається на реальну множинність, пор.: Вибори відбулися; Канікули трива­ють; Ворота відчиняються автоматично.

Категорія роду є найпериферійнішою в системі дієслівних категорій вза­галі і невласне-дієслівних категорій зокрема. Це зумовлено периферійністю категорії роду іменника, яка є базовою для категорії роду дієслова. Функціо­нальний статус категорії роду в іменника і дієслова не збігається: в іменника вона є класифікаційною, у дієслова — словозмінною. Категорія роду власти­ва дієсловам у формі минулого часу й умовного способу. Родове розрізнення цих форм закріплене в морфологічній структурі дієслова відповідними родо­вими суфіксами та закінченнями: чоловічий рід виражають нульовий суфікс і нульове закінчення або суфікс -в і нульове закінчення (пор.: віз-0-0, віз-0-0 би, вози-в-0, вози-в-0 би), жіночий та середній рід — суфікс -л- і закінчення, відповідно -а та -о (пор.: вез-л-а, вез-л-а б, вози-л-а, вози-л-а б, принес-л-а, при- нес-л-а б, приноси-л-а, приноси-л-а б; вез-л-о, вез-л-о б, вози-л-о, вози-л-о б, при- нес-л-о, принес-л-о б, приноси-л-о, приноси-л-о б).

Поза контекстом категорія роду дієслова має тільки формально-граматич­ний зміст. В умовах контексту вона функціонує як категорія з формально-гра­матичним змістом, коли дієслова минулого часу та умовного способу поєдну­ються з іменниками на позначення неістот (пор.: годинник дзвонив, дзвонив би; вода збігла, збігла б; листя зеленіло, зеленіло б), або семантико-граматичним змістом, коли такі дієслова сполучаються з іменниками на позначення істот (пор.: відмінник переміг, переміг би і відмінниця перемогла, перемогла б; студент написав, написав би і студентка написала, написала б; Поет видав збірку і Пое­теса видала збірку; Поет видав би збірку і Поетеса видала б збірку).

Одноособові дієслова минулого часу та умовного способу вживаються лише з одним значенням граматичного роду — зі значенням середнього роду, пор.: Вечоріло; Вечоріло б; Смеркало; Смеркало б; Розвиднялося; Розвиднялося б; До­щило; Надворі мело.

Переважна більшість дієслів сучасної української мови виражає особові протиставлення. їх назива­ють дієсловами з повною особовою парадигмою. До них належать ті, які поєднуються з іменника­ми, що позначають осіб.

Решта дієслів не може мати особових протистав­лень і становить групу одиниць з неповною особовою парадигмою. Це власти­во передусім тим дієсловам, що сполучаються з іменниками — назвами істот та предметів. Виконавцем виражених ними дій, носієм процесів і станів не може бути ні мовець, ні адресат повідомлення. Стосуючись лише об'єкта по­відомлення, дії таких дієслів мають тільки форму третьої особи однини та множини. До них належать:

13. Дієслова неповної особової парадигми

курликати, крякати, мекати, мукати, муркотати, муркотіти, мурчати, нявка­ти, пікати, ревти, рохкати, сичати, тьохкати, туркати, туркотати, турко­тіти, шипіти, ячати та ін., пор.: Собака гавкає (гарчить, /Сшь і/?же; ІСач- кя кахкає; Кішка мурчить (муркотить, нявкає); Коники сюрчать; Солов'ї тьо­хкають. Проте чимало з цих дієслів, поєднуючись з іменниками— назвами осіб, зазнають персоніфікації, тому формують повну особову парадигму, пор.: я воркочу (ніжно розмовляю або бурчу), ти воркотиш, він (вона, воно) ворко­тить, ми воркотимо, ви воркотите, вони воркотять тощо\ я мурчу (говорю тихо, невиразно), ти мурчиш, він (вона, воно) мурчить, ми мурчимо, ви мурчите, вони мурчать тощо; я сичу (видаю звуки, подібні до протяжної вимови звука [с] або розмовляю з кимось роздратовано, люто, висловлюючи своє незадоволення, злобу), ти сичиш, він (вона, воно) сичить, ми сичимо, ви сичите, вони сичать. Напр.: Говори, Тучинський, не мурчи. Нічого поглядати на мене (О. Досвітній); Прибудь, прибудь, мій миленький, Ой я тобі рада буду. Я ж без тебе усю ніченьку Як сива голубка гуду (Укр. нар. пісня); Спішу, лечу, голубкою туркочу (Г. Чу- бач); Жни, Гафійко, жни. Що, пучку врізала, сичиш з болю?.. (М. Коцюбинсь­кий); [Іван:] Та нехай би за діло вилаяла, ну так! А то прямо чи слід, чи не слід — сичиш, сичиш і сичиш (І. Карпенко-Карий).

Дієслова, які відтворюють звуки довкілля, утворювані різними предме­тами, машинами, пристроями, приладами тощо, пор.: густи, дзвеніти, дзюрча- ти, лущати, тріщати, рипіти, цокати і под., напр.: Кришталь дзвенить; Стру­мок дзюрчить; Гілки тріщать; Сніг рипить; Годинник цокає. Дієслова цієї гру­пи, набуваючи переносних значень, обмеженіше вживаються в усіх особових формах, пор.: я гуду (видаю протяжний низький звук), ти гудеш, він (вона, воно) гуде, ми гудемо, ви гудете, вони гудуть і т. д.; я тріщу (швидко, безупинно гово­рю), ти тріщиш, він (вона, воно) тріщить, ми тріщимо, ви тріщите, вони трі­щать і т. д.; я риплю (говорю різким, неприємним голосом), ти рипиш, він (вона, воно) рипить, ми рипимо, ви рипите, вони риплять тощо, напр.: — І тіточко, і голубочко, пошийте мені щоякнайшвидше.— Та не тріщи, сороко, бачиш скілько роботи. Як вспінуся, то пошию, а ні, то ні,— обізветься було сердито Харитина й прожене дівку (Г. Григоренко); [Казидорога:] Сказилася війтиха, чи що? Чого вона рипить (І. Франко).

Дієслова, які означають дії, пов'язані з народженням істот: телитися, же­ребитися, пороситися, окотитися, пор.: Корова телиться; Свиня пороситься.

Дієслова, які виражають дії, пов'язані з життям і поведінкою істот: греб­тися, дриґатися, жалити, дряпатися, кусатися, нестися, пор.: Курка гребеть­ся (несеться)', Бджола жалить; Кішка дряпається; Собака кусається тощо. У переносному значенні деякі з цих дієслів можуть мати повну особову пара­дигму, пор.: я жалю (дошкуляю словом), ти жалиш, він (вона, воно) жалить, ми ж:алимо, ви лсалите, вони жалять і т. д.; я кусаюся (завдаю болю, образи словом, уражаю), ти кусаєшся, він (вона, воно) кусається, ми кусаємося, ви ку­саєтеся, вони кусаються тощо. Напр.: Днями сиділи в нетопленій хаті і не вари­ли страви. Світили ненависним оком, кусались кривавим словом... Як звірі (М. Ко­цюбинський).

Дієслова, що позначають процеси, які відбуваються в неживій природі, хімічні реакції, а також фізіологічні процеси: горіти, жевріти, палати, палах­котіти, брунькувати, врунити, зріти, спіти, квітнути, цвісти, половіти, гірк­нути, кисліти, пліснявіти, гнити, окислюватися, намагнічуватися та ін., пор.: Вогнище горить (жевріє, палає, палахкотить); Вишні зріють (спіють); Сад квітне (цвіте); Жито половіє; Сметана гіркне (кисліє); Листя гниє; Метали окислюються. Поєднуючись з іменниками — назвами осіб, частина з цих дієслів так само зазнає персоніфікації й може формувати повну особову пара­дигму, пор.: я горю (переймаюся сильним почуттям, пристрасно захоплююся справою або зазнаю невдачі в якій-небудь справі тощо), ти гориш, він (вона, воно) горить, ми горимо, ви горите, вони горять і т. д.; я квітну (у розквіті, гар­но виглядаю), ти квітнеш, він (вона, воно) квітне, ми квітнемо, ви квітнете, вони квітнуть і т. д.; я палаю (охоплена сильним почуттям), ти палаєш, він (вона, воно) палає, ми палаємо, ви палаєте, вони палають. Напр.: —Я ще трохи поси­джу в читалці. Горю на молекулярній фізиці, як атом у реакторі (В. Собко); Бо- леслав, як молодший, перший уклонився Данилові.— А ти все квітнеш?— засмія­вся Данило (А. Хижняк).

У метафоричному вжитку спостерігаємо і зворотний процес, а саме пере­творення дієслів з повною особовою парадигмою на дієслова з неповною осо­бовою парадигмою. Це трапляється здебільшого тоді, коли вони поєднуються з іменниками, які є назвами реалій флори та фауни, пор.: вітер стогне, небо плаче, листя тремтить, зорі сміються (моргають).

Неповнота парадигми може виявлятись у відсутності в дієслів особових форм однини. Тільки в трьох особових формах множини вживаються префіксальні неперехідні дієслова з дистрибутивним значенням, утворені за допомогою пре­фікса пощо приєднуються до іншого префіксального дієслова. Вони вказують на численних виконавців дії, пор.: повибігати, повбігати, позабігати, пооббіга­ти, попідбігати, поперебігати; повиходити, повходити, позаходити, пообходити, попідходити, попереходити тощо, напр.: ми повибігаємо, ви повибігаєте, вони по­вибігають; ми попереходимо, ви попереходите, вони попереходять. Проте перехідні двопрефіксні дієслова мають повну особову парадигму, пор.: я повкидаю (яблу­ка), ти повкидаєш і т. д.; я поналиваю (води), ти поналиваєш; я порозвішую (білиз­ну), ти порозвішуєш; я подоливаю (відра), ти подоливаєш тощо.

Не мають особових форм однини і дієслова, що означають масові дії, які ви­конують люди: гуртуватися, групуватися, товпитися та ін. Вони вживаються в трьох особових формах множини, пор.: ми гуртуємося, ви гуртуєтеся, вони гур­туються. Проте, поєднуючись з іменниками, які виражають збірність, сукуп­ність семантично {народ, люд, молодь, юрба) або за допомогою словотворчих суфіксів (<студентство, ж:іноцтво, козацтво; професура, доцентура; дрібнота, біднота, братва, малеча тощо), дієслова на позначення масових дій осіб вжи­ваються лише в третій особі однини, пор.: народ гуртується, молодь гуртує­ться, студенство гуртується, козацтво гуртується, біднота товпиться, мале­ча товпиться, дрібнота юрбиться (юрмиться). Вони становлять третій різновид дієслів з неповною особовою парадигмою.

Четвертий різновид неповноти особової парадигми репрезентують дієсло­ва, що вживаються тільки в третій особі множини. Це переважно двопрефіксні дієслова з дистрибутивним значенням, але, на противагу попередній групі дис­трибутивних дієслів, вони вказують на численні об'єкти повідомлення, що є назвами предметів, пор.: поперегоряють лампочки, попересихають річки, пороз­кисають сухарі, повідпадають бруньки, попригасають свічки, позасихають кві­ти, повсихають дерева тощо. Лише в одній формі третьої особи множини мо­жуть виступати поодинокі дієслова зі значенням масової дії, яку виконують істоти (бджоли рояться), або процесу (хмари купчаться).

Отже, до дієслів з неповною особовою парадигмою належать: 1) дієслова, що вживаються тільки в третій особі однини та множини; 2) дієслова, що ви­ступають лише в особових формах множини; 3) дієслова, що мають тільки тре­тю особу однини; 4) дієслова, що виражають лише значення третьої особи мно­жини.

Порівняно невелика частина дієслів виражає ста- Олноособові ^{ни 1} процеси, носієм яких є людина або все дов­кілля. Саме цією семантичною мотивацією вони ДІЄСЛОВа відрізняються від дієслів з неповною особовою парадигмою, дії яких співвідносяться здебільшо­го з об'єктом повідомлення. Форма вживання таких дієслів збігається з фор­мою третьої особи однини, тобто тією особовою формою, у якій виступають дієслова, носієм стану яких є об'єкт повідомлення, пор.: світає, розвидняєть­ся, весніє, дощить, мрячить, морозить, нудить, щастить, таланить, бракує, вистачає. Співвідносні з третьою особою однини дієслова називають одно­особовими, або моноособовими [Вихованець 1988а: 105; Загнітко 1990: 82]*- Вони можуть мати форму третьої особи однини теперішнього й майбутнього часу (пор.: смеркає і смеркатиме, світає і світатиме, щастить і щаститиме, таланить і таланитиме, везе і везтиме, вистачає і вистачатиме, бракує і бра­куватиме, працюється і працюватиметься, хочеться і хотітиметься) та фор­му минулого часу середнього роду (пор.: смеркало, світало, щастило, тала­нило, везло, вистачало, бракувало, працювалося, хотілося). Напр.: Смеркає. Довгі тіні простягаються через майдан (Леся Українка); Надворі смеркало. Де-де зай­малися зорі (А. Тесленко); [Василь:] От і тепер — прокинулася моя оюага до лсиття знову, знову мені хочеться щастя (Панас Мирний); Старається [На­стя], б'ється, достає і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось (Г. Квіт- ка-Основ'яненко).

Одноособові дієслова належать до семантичних груп, які означають: 1) стан природи (<світає, смеркає, сутеніє, вечоріє, розвидняється, мрячить, дощить, сніжить, весніє, гримить, блискає); 2) фізичний або психічний стан людини (мо­розить, трусить, трясе, лихоманить, температурить, нудить, працюється, сидиться, лежиться, пишеться, п'ється); 3) успіх (ведеться, везе, таланить, фортунить, щастить); 4) оцінку міри або необхідності якого-небудь стану (бра­кує, бракне, вистачає, стає)', 5) бажання (хочеться, кортить, баоюається). Вони становлять історично замкнуту, закриту для поповнення групу дієслів.

Кілька дієслів на позначення природних процесів може поєднуватися з іменни­ками в називному відмінку, що виражають семантику, спільну з дієслівною. У цьому контексті вони вживаються як дієслова з неповною особовою парадиг­мою, що виступають лише в третій особі однини, пор.: світ (ранок, день, зоря) світає; грім гримить; блискавка блискає; смерк смеркає; весна весніє і под. Напр.: Ой без милого соловейка і світ не світає (Словник Грінченка); Поблідли зорі, День світає (М. Чернявський); — Миколо, мій голубе сизий,— сказала Мокрина.— Чи зоря світає на небі, чи сонце грає, чи ніч вкриває землю,— думка про тебе тліє в моєму серці (І. Нечуй-Левицький); Надворі душно, як у пеклі, а на всьому небі бли­скає страшна блискавка і гримить грім (І. Нечуй-Левицький); Це там, думаю, на Вкраїні саме весна весніє та садки вишневі розцвітають (О. Гончар).

Валентність Категорію валентності серед дієслівних категорій піггтіпия т виокремлено порівняно недавно [Вихованець ^Г . 1988а: 107—114; Загнітко 1990: 100—106; Загніт-

Міжрівнева _ко 1990а: 11—50]. Її виокремлення зумовлене Категорія семантичною здатністю дієслівних лексем поєд­нуватися з певною кількістю залежних іменникових компонентів (актантів, ар­гументів, партнерів), що мають відповідну семантичну якість.* Це означає, що поєднання семантично опорного дієслова і семантично залежних компонентів відбувається на основі їхньої семантичної сумісності, тобто валентність є се­мантично передбачуваною сполучуваністю слів.

Здатність мати певну кількість відкритих позицій (валентностей), які повинні заповнити одиниці відповідної семантичної природи, властива ознаковим сло­вам, до яких належать дієслова, прикметники, предикатні іменники, деякі типи прислівників та ін. [Степанова, Хельбиг 1978: 170], проте основним носієм ва­лентності є дієслово, бо решта ознакових слів набуває валентнісних властиво­стей у зв'язку з дієсловом. Зокрема, прикметники та прислівники стають носі­ями валентності, коли вони потрапляють у предикативну позицію, що, як відо­мо, є первинною для дієслова, пор.: Листя зелене; Земля є круглою; Небо стало прозорим; Чай гарячий для дитини; Чоловік вірний дружині; Юнак любий дівчині; Водієві видно дорогу.

Валентність буває активною і пасивною. Активна валентність властива діє­слову, бо воно має здатність відкривати певні семантичні позиції, які заповню­ють залежні від нього іменники з конкретно-предметними (непредикатними) значеннями. Пасивна валентність — це здатність залежного іменника приєд­нуватися до дієслова, заповнюючи відкриту ним семантичну позицію. Відповід­но дієслово називають носієм валентності, а залежні іменники — валентни­ми партнерами. Отже, сполучуваність слів у реченні відбувається внаслідок взаємодії активної валентності дієслова і пасивної валентності залежних імен­ників.

У структурі речення, крім валентно зв'язаних, виділяються валентно незв'я- зані компоненти, що є наслідком різних дериваційних перетворень, передусім

згортання підрядної частини складного речення в адвербіальний компонент, який може виражати причинове, цільове, часове, допустове та інші значення, пор.: Чоловік не працює через хворобу <— Чоловік не працює, бо хворіє; Люди вийшли на майдан для проведення мітингу <— Люди вийшли на майдан, щоб прове­сти мітинг; Студент працюватиме після закінчення університету <— Студент працюватиме, коли закінчить університет. Такі компоненти з адвербіальними значеннями виражені прийменниками та похідними іменниками на позначен­ня дій, станів або якостей. Вони залежать не від окремого дієслова, а від підме- тово-присудкової основи речення в цілому. Дієслово керує валентно зв'язани­ми компонентами, тоді як валентно незв'язані компоненти з адвербіальними значеннями поєднані підрядним детермінантним зв'язком прилягання з підме- тово-присудковою основою речення в цілому.

Центральну позицію у структурі речення посідає дієслово, тому що воно, визначаючи семантичні ролі залежних іменників, передбачає його будову. У кожного дієслова свій набір залежних іменників, тобто своя валентна рамка. На її основі дієслівні лексеми об'єднуються у валентні класи. До валентної рамки дієслів української мови може входити від одного до семи іменників з конкрет- но-предметними значеннями. Вони вказують на виконавця дії, у ролі якого виступають назви осіб або істот (Дитина пише; Пташка летить; Журавлі кур- личуть), носія певного стану — людину, тварину, комаху, рибу тощо чи пред­мет (Дитина спить; Котик дрімає; Гості веселяться; Хлопець виріс; Хворого лихоманить; Трава зеленіє; Листя в'яне), об'єкта дії або стану, тобто предмет чи істоту, на які поширюється дія або які охоплює стан (Чоловік б'є камінь; Мати несе дитину; Хлопець любить дівчину; Діти пишаються батьками), осо­бу, якої стосується дія або стан (Дочка подарувала матері книжку; Син має ав­томобіль), знаряддя, за допомогою якого виконують дію (Юнак рубає дрова сокирою; Тесля забиває цвях молотком; Жінка ріже хліб ножем), засіб, з якого виготовляють щось або який використовують як допоміжний матеріал для ви­конання дії (Хату збудували з цегли; Сукню пошили із ситцю; Яму засипали гли­ною), місцеперебування істоти або предмета (Дідусь сидить біля будинку; Ручка лежить на столі), шлях руху (Кінь біжить дорогою; Люди йшли через ліс), вихід­ний або кінцевий пункт руху (Діти вийшли із зали; Пароплав відчалив від берега; Гості зайшли до будинку; Туристи прибули до міста).

Залежно від кількості валентно зумовлених іменників дієслова поділяють на одно-, дво-, три-, чотири-, п'яти-, шести- та семивалентні. Семантичні пози­ції виконавця дії та носія стану, зважаючи на прямий порядок слів у реченні, кваліфікують як лівобічну валентність дієслова, решту семантичних позицій — як правобічну.

Одновалентними є здебільшого дієслова із семантикою стану, що переда­ють фізичний, фізіологічний та психічний стан людини або інших істот. До одновалентних належать і дієслова з процесуальною семантикою, що виража­ють зміну станів чи деяких ознак предмета, характеризують динамічні явища в рослинному світі, вказують на кількісні та якісні зміни, що стосуються люди­ни або інших істот. Вони потребують тільки одного іменника, який означає носія відповідного стану або суб'єкта процесу. Серед них дієслова спати, дрі­мати, лихоманити, температурити, морозити, товстіти, повніти, худнути, зеленіти, синіти, жовкнути, в'янути, твердіти (тверднути), важ:чати, вуж­чати і под. Напр.: Діти сплять; Хлопчика морозить; Людина повніє (худне); Листя зеленіє (жовкне); Віск твердіє; Дорога вужчає.

З-поміж дієслів, що виражають значення дії, одновалентними є дієслова зву­чання, передусім ті, які передають звуковий вияв тварин, птахів та комах, пор.: воркотіти, воркотати, гавкати, кахкати, кигикати, курликати, мурчати, мур- ликати, муркотіти, мукати, нявкати, сичати, сюрчати, тьохкати, фиркати, ячати. їх супроводжує залежний іменник зі значенням виконавця дії, напр.: Голуб воркоче; Качка кахкає; Журавлі курличуть; Кіт муркоче; Гусак сичить; Соловей тьохкає.

Поширеною в українській мові є сполучуваність дієслів з двома залежними іменниками. Так, зокрема, дієслова на означення власне-локативного стану, серед яких бути, перебувати, сидіти, сідати, лежати, стояти й под., поєдную­ться з іменником, що означає носія цього стану, та іменником з прийменни­ком, що вказують на місце вияву стану, напр.: Батьки були в селі; Птахи си­дять на даху; Діти стоять біля школи.

Двовалентними є також деякі дієслова мовлення, один із залежних іменни­ків яких означає виконавця дії, а інший — об'єкт, на який спрямовується дія (Дитина вимовила слово; Учень процитував вислів), або адресата дії (Сип подяку­вав матері).

Так само двовалентними є окремі дієслова процесуальної семантики (гніва­тися, сердитися) та дієслова зі значенням стану (любити, кохати, ненавидіти), правобічну позицію яких заповнюють іменники відповідно з функцією об'єкта процесу та об'єкта стану, напр.: Вона гнівалася на сусідів; Діти люблять матір.

Трьома залежними іменниками керують здебільшого дієслова зі значен­ням конкретної фізичної дії. Серед них такі лексеми, як молотити, мазати, рубати, різати, стругати, тесати, в'язати, трощити, бити і под. У їхньому валентному оточенні, крім іменників на позначення виконавця та об'єкта дії, виділяється залежний іменник із функцією знаряддя дії, пор.: Жінки мазали хату щітками; Чоловіки рубають дрова сокирами; Дочка в'яже шкарпетки спицями; Тварини трощили очерет копитами. У валентній рамці дієслів конк­ретної фізичної дії зі значенням творення на зразок будувати, ліпити, шити, пекти і под. замість іменника — назви знаряддя дії вживається іменник, що визначає речовину, матеріал, з якої щось виготовляють (засіб дії), пор.: Бать­ки збудували хату з саману; Дитина ліпить коника з пластиліну; Жінка пече млинці з капусти.

До тривалентних належать також дієслова із семантикою "давання", які потребують правобічного сполучення з об'єктним та адресатним іменникови­ми компонентами: давати, дати, видати, віддати, дарувати, подарувати, ви­платити, вислати, вручити та ін.: Колеги подарували квіти ювілярові; Директор вручив нагороди ветеранам.

Чималу групу чотиривалентних дієслів становлять безпрефіксні та префік­сальні дієслівні лексеми із семантикою руху, правобічні валентні позиції яких заповнюють іменникові локативні компоненти, що визначають вихідний і кін­цевий пункти руху та шлях руху: бігти, вбігти, вибігти, іти, увійти, вийти, зайти та ін., напр.: Діти біжать з парку до школи доріжкою; Гості вийшли із зали до фойє через бокові двері.

Чотири залежних іменники мають дієслова із семантикою "писання", з-по­між яких правобічними є ті, що вказують на об'єкт, адресата та знаряддя дії: відписати, дописати, написати, обписати, пообписувати, попідписувати, попе­реписувати та ін., напр.: Донька дописала листа батькам олівцем; Вона попідпи­сувала листівки друзям фломастером.

Із чотирма залежними іменниками можуть поєднуватися дієслова конкрет­ної фізичної дії з префіксом від-, що вказує на відокремлення, від'єднання час­тини від цілого, пор.: відбити, відрізати, відламати, відрубати, відкроїти й под. їхня валентна рамка особлива тим, що в ній, крім виконавця й знаряддя

дії, виділяються два об'єкти: предмет як ціле і як його частина, напр.: Мати відрізала скибку від хлібини ножем; Чоловік відрубав гілку від деревини сокирою.

П'ять залежних іменників охоплює валентне оточення таких дієслів перемі­щення, як котити, викотити, сунути, пересунути, а також нести, винести, від­нести, занести, перенести, піднести, носити, виносити, відносити, заносити, переносити, підносити за умови, що об'єкт переміщення не потребує засобу його переміщення — певного виду транспорту або якогось побутового пред­мета. Ці іменники виконують функції суб'єкта дії, об'єкта дії, адресата дії, вихід­ного та кінцевого пунктів руху, напр.: Онуки викотили скриню бабусі з хати на подвір 'я; Чоловік пересунув шафу дружині з кабінету до передпокою; Вантаж­ники винесли меблі подружжю з магазину на вулицю; Юнак підніс сумку бабусі від метро до будинку.

Шести- та семивалентними є лише деякі дієслова із лексико-семантичної групи зі значеннями руху та переміщення. Вони визначають у сучасній україн­ській мові валентну межу дієслівної сполучуваності з непредикатними іменни­ками, яка сягає шести обов'язкових семантичних позицій, а сьому вважають факультативною. До них належать непохідні дієслова везти, возити, нести, носити та утворені від них префіксальні дієслова, зокрема такі, як відвезти, завезти, перевезти, повезти, перевозити, принести, приносити й под. У їхньому шестикомпонентному наборі іменників п'ять є спільними з тими, що входять до потенціалу п'ятивалентних дієслів. Шосту валентну позицію заповнює імен­ник із семантикою засобу переміщення, напр.: Син відвезе речі матері з Києва до Лубен автофургоном; Мати принесла яблук дітям із саду до хати у кошику; Санітарка носить чай хворим з кухні до палати в термосі. Факультативною для цих дієслів є валентність, що визначає шлях руху. Її реалізують іменники — назви певних просторових понять, пор.: Петро возить сіно Марії з лісу до дво­ру підводою через луг.

Звичайно, що повний набір залежних від дієслів іменників у мовленні трап­ляється зрідка. Комунікативна ситуація значною мірою впливає на актуаліза­цію того чи того набору валентно зумовлених іменників з потенційно можли­вого, пор.: Хлопці відвезли валізи; Хлопці відвезли валізи знайомим; Хлопці відвез­ли валізи на Оболонь; Хлопці відвезли валізи знайомим на Оболонь; Хлопці відвезли валізи таксі; Хлопці відвезли валізи знайомим на Оболонь таксі. На його межі може впливати й лексичне наповнення деяких компонентів, пор.: Син пише листа ма­тері і Син пише дисертацію; Ми побудували хату з дощок і Ми побудували офіс.

На основі дієслова і валентно пов'язаних із ним іменників формуються різні типи семантико-синтаксичної структури елементарних простих речень.

Словозміна дієслів, або дієвідмінювання,— це

Словозміна У^ТВ0Р^ення да^я кожного дієслова всіх його грама­тичних форм (синтетичних і аналітичних) у ме- Д1ЄСЛ1В _жах спільного граматичного значення, тобто його парадигми. Дієслівна словозмінна парадиг­ма налічує найбільшу кількість компонентів. Залежно від граматичного зна­чення виділяють:

Парадигму теперішнього — майбутнього (доконаного виду) часу:

Однина

а ос. пиш-у, напиш-у; вір-ю, повір-ю; дума]-у, по дума]-у

а ос. пиш-еш, напиш-еш; вір-иш, повір-иш; думауеш, подумауеш

Множина

Парадигму майбутнього часу хіедоконаного виду (синтетичні й аналітичні форми):

Однина

Парадигму минулого часу:

Однина

я біг-0-0, біг-л-а, біг-л-о; зна-в-0, зна-л-а, зна-л-о

ти біг-0-0, біг-л-а, біг-ло; зна-в-0, зна-л-а, зна-л-о

він, вона, воно біг-0-0, біг-л-а, біг-л-о; зна-в-0, зна-л-а, зна-л-о

Множина

ми біг-л-и; зна-л-и

ви біг-л-и; зна-л-и

вони біг-л-и; зна-л-и

Парадигму наказового способу:

Однина Множина

Парадигму умовного способу:

Однина

я біг-0-0 би, біг-л-а б, біг-л-о б; зна-в-0 би, зна-л-а б, зна-л-о б

ти біг-0-0 би, біг-л-а б, біг-ло б; зна-в-0 би, зна-л-а б, зна-л-о б

він, вона, воно біг-0-0 би, біг-л-а б, біг-л-о б; зна-в-0 би, зна-л-а б, зна-л-о б

Множина

ми біг-л-и б; зна-л-и б ви біг-л-и б; зна-л-и б вони біг-л-и б; зна-л-и б

В окрему парадигму виділяють і форми атематичних дієслів:

Однина Множина

Особливості ^ дієслівній словозмінній парадигмі об'єднано шість тіігг піннії парадигм: 1) парадигму теперішнього — май-

• Дг '" бутнього (доконаного виду) часу; 2) парадигму май- • ОСНОВ 1 флексій бутнього часу недоконаного виду; 3) парадигму ми­нулого часу; 4) парадигму наказового способу; 5) парадигму умовного способу; 6) парадигму атематичних дієслів. Вони мають деякі особливості в оформленні своїх дієслівних основ та вживанні закінчень.

У парадигмі теперішнього — майбутнього (доконаного виду) часу дієслів­ною основою, як відомо, є сегмент, що залишився після відокремлення закінчен­ня третьої особи множини: у дієслів І дієвідміни -уть та його орфографічний варіант -ють, у дієслів II дієвідміни — відповідно -ать і -ять. Характерною осо­бливістю такої дієслівної основи є те, що вона здебільшого відрізняється від ос­нови інфінітива своїм тематичним суфіксом. Ці основи збігаються лише в діє­слів з нульовим тематичним суфіксом, що належать до V та XIV класів (див. §27), проте в деяких із них у парадигмі теперішнього — майбутнього (доко­наного виду) часу в усіх формах перед цим суфіксом відбувається чергування кореневого приголосного, зокрема [с] > [д], [г] > [ж], нор.: вез-0-ти і вез-0-у (привез-0-у), вез-0-еіи (привез-0-еш), вез-0-е (привез-0-е), вез-0-емо (при- вез-0-емо), вез-0-ете (привез-0-ете), вез-0-уть (привез-0-уть); брес-0-ти і бред-0-у (побред-0-у), бред-0-еш (побред-0-еиі), бред-0-е (побред-0-е), бред-0-емо (побред-0-емо), бред-0-ете (побред-0-ете), бред-0-уть (побред- 0-уть); біг-0-ти і біж-0-у (забіж-0-у), біж-0-иіи (забіж-0-иш), біж-0- ить (забіж-0-ить), біж-0-имо (забіж-0-имо), біж-0-ите (забіж-0-ите), біж-0-ать (забіж-0-ать).

Відмінності дієслівних основ теперішнього — майбутнього (доконаного виду) часу порівняно з відповідними основами інфінітива зумовлені насамперед тим, що звук Ц] орфографічного варіанта -ють дієслів І дієвідміни належить до основи, а не до закінчення, що зумовлює різні співвідношення тематичних суфі­ксів цих двох основ, зокрема -а-(-я-) а}-(-я}-), -і 1/-, -ва ва/-, пор.:

біг-а-ти і біг-а/'-у (побіг-щ-у), біг-а]-еш (побіг-щ-еш), біг-щ-е (побіг-а]-е), біг-щ- емо (побіг-су-емо), біг-щ-ете (побіг-а]-ете), біг-су-уть (побіг-щ-уть); мін-я-ти і мін-я]-у (помін-я]-у), мін-я]-еш (помін-я]-еиі), миі-я]-е (помі}і-я}-е), міи-я]-емо (поміи-яуемо), міи-я]-ете (помиі-я]-ете), міи-я]-уть (помін-я]-уть); сив-і-ти і сив-у-у (посив-у-у), сив-у-еш (посив-у-еш), сив-у-е (посив-у-е), сив-у-емо (по- сив-у-емо), сив-у-ете (посив-у-ете), сив-у-уть (посив-у-уть); ки-ва-тиі ки-ва}- у (заки-вауу), ки-вау-еш (заки-вщ-еіи), ки-всу-е (заки-вщ-е), ки-всу-емо (заки-ва/- емо), ки-ваі-ете (заки-вщ-ете), ки-ва/-уть (заки-всу'-уть).

Другою причиною, що породила відмінності фінальної частини дієслівної основи в теперішньому — майбутньому (доконаному виді) часі, є графічне усічення тематичного суфікса, позицію якого заповнює нульовий суфікс, за допомогою якого збережено цілісність і повноту морфемної структури основи дієслова. Зазнають графічного усічення тематичні суфікси -а-(-я-), дієслів І діє­відміни та -а-, -и-(-ї-) — дієслів II дієвідміни в усіх особово-числових формах теперішнього — майбутнього (доконаного виду) часу. Унаслідок усічення деякі кореневі приголосні дієслівних основ почергувалися з іншими приголосними, причому одні чергування спостерігаємо в усіх формах парадигми ([з] >[ж], [т] > [ч]), інші — тільки в першій особі однини ([д] > [дж], [т] > [ч]). Перший тип чергу­вань приголосних властивий основам дієслів І дієвідміни (пор.: каз-а-ти і каж- 0-у (скаж-0-у), каж-0-еиг (скаж-0-еиі), каж-0-е (скаж-0-е), каж-0-емо (скаж-0-емо), каж-0-ете (скаж-0-ете), калс-0-уть (скаою-0-уть); хот-і- тиіхоч-0-у (схоч-0-у), хоч-0-еш (схоч-0-еш), хоч-0-е (схоч-0-е), хоч-0-емо (схоч-0-емо), хоч-0-ете (схоч-0-ете), хоч-0-уть (схоч-0-уть); другий тип чергувань приголосних— дієсловам II дієвідміни (пор.: вод-и-ти і водж-0-у (поводж-0-у), вод-0-иш (повод-0-иш), вод-0-ить (повод-0-ить), вод-0-имо (повод-0-имо), вод-0-ите (повод-0-ите), вод-0-ять (повод-0-ять); верт-і-ти і верч-0-у (поверч-0-у), верт-0-иш (поверт-0-иш), верт-0-ить (поверт-0- ить), верт-0-имо (поверт-0-имо), верт-0-ите (поверт-0-ите), верт-0-ять (поверт-0-ять ).

Відмінність фіналі дієслівної основи теперішнього — майбутнього (докона­ного виду) часу може бути спричинена частковим усіченням тематичного суфік­са. Так, зокрема, у суфікса -ну-(-ону-) редукується голосний звук [у], пор.: сіп-ну- ти і сіп-п-у, сіп-н-еш, сіп-н-е, сіп-н-емо, сіп-н-ете, сіп-н-уть; сіп-ону-ти і сіп-он-у, сіп-оп-еш, сіп-он-е, сіп-он-емо, сіп-он-ете, сіп-он-у ть. У тематичного суфікса -ува- зазнає у січення звукосполука [ва], а до голосного [у] приєднується приголосний [І], транспонований від закінчення, пор.: дар-ува-ти і дар-у]-у (подар-ууу), дар- ууеш (подар-ууеш), дар-у}-е (подар-у]-е), дар-ууемо (подар-ууемо), дар-ууете (подар-ууете), дар-у]-уть (подар-у]-уть).

У вживанні закінчень дієслів теперішнього — майбутнього (доконаного виду) часу спостерігаємо дві визначальні особливості:

Характерною особливістю парадигми майбутнього часу недоконаного виду є те, що в її аналітичних формах в усному мовленні та мові художньої літератури, як класичної, так і сучасної, може вживатися скорочена форма інфінітива на -ть, а в першій особі множини — і скорочена форма морфеми-зв'язки бути, пор.: буду ходить, будеш ходить, буде ходить, будем ходить, будете ходить, будуть ходить. Напр.: Не будеш спати ні вдень, ні вночі, Все будеш думать, очі, про вас (Укр. нар. пісня); А мив парі ходить будем, Як любились, так і будем! (Укр. нар. пісня); Ні, моя рибчино, Буду ходить, буду любить, Поки не загину!.. (Т. Шевченко); За що ми голови складали В оці могили? Будеш жить, То, може, й знатимеш, небоже (Т. Шевченко); / сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить І вас, дівчаточка, дурить (Т. Шевченко); А там, де люде, добре буде. Там будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить (Т. Шевченко); Як то вони, ті сироти, Жить на світі будуть? (Т. Шевченко); Будуть завжди сіять мені В душу, повну вітрів і грому, Сіруватих очей вогні (В. Симоненко); Чи будем вік себе картати? (Л. Костенко).

Визначальною особливістю дієслівних основ наказового способу є те, що в усіх його формах вони збігаються з основами дієслів теперішнього — майбут­нього (доконаного виду) часу. Це означає, що дієслівні основи в наказовому способі так само співвідносяться з основами інфінітивів, як і дієслівні основи теперішнього —майбутнього (доконаного виду) часу: повністю збігаються лише в дієслів V і XIV класів з нульовими тематичними суфіксами і відрізняються в більшості дієслів. Пор. у таблиці:

Таблиця 1

Деякі основи дієслів наказового способу щодо вихідної основи інфінітива є суплетивними (пор.: гна-0-ти і жен-0-и, жен-0-імо, жеп-0-іть, хай (нехай) эюен-0-е, жен-0-уть) або зазнали видозмін кінця основи (пор.: бу-0-ти і будь- 0-0, будъ-0-мо, будь-0-те, хай (нехай) буд-0-е, буд-0-уть; пі-0-ти і під-0-и, під-0-імо, під-0-іте, хай (нехай) під-0-е, під-0-уть), або чергувань голосних чи приголосних у корені або в кінці основи (пор.: бра-ти і бер-0-и, бер-0-імо, бер-0-іте, хай (нехай) бер-0-е, бер-0-уть; взя-0-ти і візьм-0-и, візьм-0-імо, візьм-0-іть, хай (нехай) візьм-0-е, візьм-0-уть; клас-0-ти і клад-0-и, клад-0-Імо, клад-0-іть, хай (нехай) клад-0-е, клад-0-утъ; мес-0-ти і мет-0-и, мет-0-імо, мет-0-іть, хай (нехай) мет-0-е, мет-0-утъ).

З основами інфінітивів-омонімів співвідносяться різні дієслівні основи нака­зового способу, пор.: жа-0-ти (^зрізати біля кореня стебла рослин) і жн-0-и, жн-0-імо, жн-0-іть, хай (нехай) жн-0-е, жн-0-утъ; жа-0-ти (стискати що- небудь дуже) і жм-0-и, жм-0-імо, дісм-0-іть, хай (нехай) жм-0-е, жм-0-уть\ сл-а-ти (відсилати кого-небудь кудись з певним дорученням) і шл-0-и, гил-0-імо, ииі-0-іте, хай (нехай) ииі-0-е, ьил-0-ютъ; сл-а-ти (класти що-небудь на якійсь поверхні або вкривати поверхню чогось) і стел-0-и, стел-0-імо, стел-0-іть, хай (нехай) стел-0-е, стел-0-ять.

Парадигма дієслів наказового способу має деяку специфіку в уживанні осо­бових закінчень. Вона виявляється в їхньому паралелізмі, неоднорідному за

своєю суттю. Це, насамперед, вживання як рівноправних двох закінчень у всіх формах дієслів наказового способу, зокрема закінчень -и та нульового в другій особі однини, -імо та -мо в першій особі множини, -іть та -те у другій особі множини, пор.: залитися і залишся, залишімося і залишмося, залишіться і залиштеся. Деякі паралельні форми наказового способу мають спільне нульо­ве закінчення, але розрізняються тематичним суфіксом дієслівної основи, пор.: відміряй і відмір, переміряй і перемір, поміряй і помір, розміряй і розмір.

По-друге, використання "скороченого", стилістично маркованого закінчен­ня -ім паралельно з "повним" нормативним закінченням -імо в першій особі множини, напр.: Ходім, Рябко!.. Іди, бо кличе пан!.. (П. Гулак-Артемовський); Ой, ходімо, жінко, в поле жито огсати (Укр. нар. пісня).

По-третє, вживання "повного", стилістично маркованого закінчення -іте паралельно з нормативним закінченням -іть у другій особі множини, пор.: До нас ходіте всі, хто за правду Не жалує життя оддать (Леся Українка); До вас він добру руку піднесе і озоветься — щедро і заклично. Ходіть до мене — ось вам їсти й питки... (В. Стус); Аж він іде, аж він іде, Ступає дрібненько, То ж то милий, то ою то любий, Дивітеся, ненько! (Укр. нар. пісня); Дивіться увалено на табло; Гей, вернітесь, літа мої, До мене хоч в гості (Укр. нар. пісня); Верніться додому з перемогою!

Слід зауважити, що "скорочене" й "повне" особові закінчення наказового способу функціонально нерівноправні зі своїми паралельними флексіями, бо їхня сфера вживання значно вужча — це розмовне мовлення та мова худож­ньої літератури, насамперед поетичне мовлення.

Парадигма атематичних дієслів вирізняється специфікою своїх основ. Вона виявляється у фонетичних відмінностях основ у різних особових формах того самого дієслова й основи інфінітива, причому ці відмінності не мають здебіль­шого регулярного характеру, тобто не зумовлені фонетичними чергуваннями чи морфонологічною позицією. Так, зокрема, з основою інфінітива бу- в усіх особових формах теперішнього часу співвідноситься одна суплетивна основа є* у майбутньому часі — основа буд-, а в минулому — основи був- та бул-. Основу да- інфінітива дати мають тільки форми першої особи однини та множини (пор.: я да-м, ми да-мо), у другій особі однини і множини та третій особі однини їй відповідає основа дас- (пор. ти дас-и, ви дас-те, він дас-ть), а в третій особі множини — основа дад- (вони дад-уть). Аналогічно співвідносяться ці основи в дієслів їсти, розповісти і похідних від них лексем.

Парадигма атематичних дієслів має також особливу систему закінчень. У другій особі однини і множини, а також у першій особі множини їхні закін­чення збігаються з відповідними особовими закінченнями дієслів І дієвідміни наказового способу, пор.: дас-и, їс-и, розповіс-и і біж-и, пиш-и, пес-и; дас-те, їс­те, розповіс-те і читай-те, стань-те, ріж-те; да-мо, ї-мо, розпові-мо і читай­мо, стань-мо, ріж-мо. У третій особі множини вони мають закінчення, однако­ве із закінченням цієї особи дієслів обох дієвідмін у теперішньому — майбут­ньому (доконаного виду) часі, пор.: дад-уть, їд-ять, розповід-ять і знайд-уть,

У поетичній мові іноді надибуємо на давні форми теперішнього часу цього дієслова, зокрема на третю особу однини (єсть) й множини (суть), зрідка на другу особу однини (єси). Характерно, що форма єсть вживається як форма всіх осіб дієслова бути, напр.: Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була (П. Тичина); Слово наше рідне! Гарне ж ти на вроду! Бо ти єсть не всепрощення... (П. Тичина); Єсть ми, були ми і будем, так як те сонце вгорі! (П. Тичина).

прийд-уть, сид-ять, їзд-ять. Не мають аналогів закінчення атематичних дієслів лише в першій та третій особах однини, бо вони експліковані одним приголо­сним звуком — відповідно -м та -ть.

Усі тематичні дієслова поділяють на дві дієвідмі- 1І0ДІЛ ДІЄСЛІВ ни: першу та другу. Основною умовою такого по- на ДІЄВІДМІНИ ділу є характер голосної фонеми в складі особо­вого закінчення теперішнього часу, а також май­бутнього часу доконаного виду. До першої дієвідміни належать дієслова, у яких у закінченнях другої і третьої особи однини та першої і другої особи множини виступає голосна фонема /е/, а в третій особі множини — голосна фонема /у/, напр.:

Однина

а ос. в'яж-у, копауу, будучу, дауу, ід-у

а ос. в яж-еш, копауеш, будууеш, дщ-еил, ід-еш

я ос. в яж-е, копауе, будуче, дауе, ід-е

Множина

У дієслів другої дієвідміни у тих самих особових формах однини й множини наявні відповідно голосні фонеми /и/ (/і/) та /а/, напр.:

Однина

Множина