8. В аналітичних за будовою дробових числівниках перший компонент (чи­сельник) відмінюється за власне-числівниковою парадигмою, другий компо­нент (знаменник) — за прикметниковою:

н.	чотир-и дев'ят-их	шіст-0 сьом-их
р.	чотир'-ох дев'ят-их	шіст'-ох (шест-и) сьом-их
д.	чотир'-ом дев'ят-им	шіст'-ом (шест-и) сьом-им
3.	чотир-и дев'ят-их	шіст-0 сьом-их
о.	чотир-ма дев'ят-ими	шіст'-ма сьом-ими
м.	(на) чотир'-ох дев'ят-их	(на) шіст'-ох (шест-и) сьом-их
Кл.	чотир-и дев'ят-их	шіст-0 сьом-их

У непрямих відмінках чисельника дробових числівників (за винятком знахід­ного відмінка) функціонують паралельні форми, як і в їхніх відповідниках — власне-кількісних числівниках. Знахідний відмінок чисельника у дробових чи­слівниках збігається з називним (крім дробів з чисельником одна: одну третю, одну п'яту). Знаменник дробових числівників відмінюється як прикметник у множині. При чисельнику, що має форми називного, знахідного і кличного відмінків, знаменник виражений формою родового відмінка {три п'ятих, шість сьомих, вісім дев'ятих). В інших випадках відмінкові форми чисельника і зна­менника збігаються (трьох п'ятих, трьом п'ятим, трьома п'ятими, (на) трьох п'ятих; шістьох сьомих, шістьом сьомим, шістьма сьомими, (на) шістьох сьо­мих). Виняток становлять тільки дробові числівники з чисельником одна, де знаменник завжди стоїть в однині і послідовно збігаються відмінкові форми чисельника і знаменника (одна сьома, однієї (одної) сьомої, одній сьомій, одну сьому, однією (одною) сьомою, (на) одній сьомій, одна сьома).

Змішаним дробовим числівникам притаманне відмінювання всіх їхніх складників:

Н. п 'ять цілих і дві п 'ятих

Р. п'ятьох (п'яти) цілих і двох п'ятих

Д. п'ятьом (п'яти) цілим і двом п'ятим

3. п 'ять цілих і дві п 'ятих

О. п'ятьма цілими і двома п'ятими

М. (на) п 'ятьох цілих і двох п 'ятих

Кл. п 'ять цілих і дві п 'ятих

9. У невеликій групі неозначено-кількісних числівників можна вирізнити три сукупності відмінкових закінчень: числівники кілька, декілька відмінюються як власне-кількісний числівник два; числівники багато, небагато —як власне-кіль­кісні числівники три, чотири; числівники кільканадцять, стонадцять, кілька­десят — як власне-кількісний числівник п'ять:

Н. Р.

Д.

3.

кільк-а кільк-ох

кільк-ом

кільк-а або кільк-ох (як Н. або Р.)

О. кільк-ома

М. (на) кільк-ох Кл. кільк-а

багат-о багат'-ох

багат'-ом

багат-о або багат'-ох (як Н. або Р.)

багат'-ма

(на) багат'-ох

багат-о

кільканадцят -0 кільканадцят '-ох ( кільканадцят-и) кільканадцят '-ом ( кільканадцят-и ) кільканадцят -0 або (кільканадцят -ох) (як н. або Р.) кільканадцят '-ма ( кільканадцят'-ома ) (на) кільканадцят-ох ( кільканадцят-и ) кільканадцят -0

10. У власне-кількісних складених числівниках відмінюються всі їхні склад­ники як відповідні прості або складні числівники:

8. чотириста сімдесят два

Р. чотирьохсот сімдесятьох (сімдесяти) двох

Д. чотирьомстам сімдесятьом (сімдесяти) двом

3. чотириста сімдесят два або чотирьохсот сімдесятьох двох (як Н. або Р.)

О. чотирмастами сімдесятьма (сімдесятьома) двома

М. (на) чотирьохстах сімдесятьох (сімдесяти) двох

Кл. чотириста сімдесят два

Відмінкові характеристики числівників у сучасній українській літературній мові іноді зазнають певних модифікацій. Числівники можуть утрачати слово­зміну або в певних синтаксичних позиціях, або в певних стилях мовлення.

У сучасному писемному мовленні закріпилися словосполуки на зразок Ярма- рок-2000, Біснале-2001, 0лімпіада-2002, АН-140, у яких числівники втратили від­мінкові форми. Ці словосполуки витіснили сполуки іменників з означальними словами — порядковими прикметниками. Виконуючи функції порядкових при­кметників, кількісні числівники, на противагу прикметникам, в зазначених позиціях не відмінюються. У сполуках типу Ярмарок-2000, Біснале-2001 на відмін­кову форму вказує опорний іменник, тоді як в абревіатурних сполуках (АН-140, Експо-2001) показник відмінка не виражено. Кількість словосполук із невідмі­нюваними числівниками в сучасній українській літературній мові збільшується, чому сприяють як позамовні чинники (модифікація тих самих предметів — АН- 24', АН-70, АН-140), так і власне-мовні причини (оскільки такі конструкції мають відчутну перевагу — конденсованість позначення предмета, явища тощо).

Числівники втрачають відмінювання також у певних стилях мовлення. На­приклад, у мовленні математиків трапляються випадки невідмінювання числів­ників у реченнях типу Два плюс три дорівнює п'ять замість Два плюс три дорів­нює п'ятьом.

и Числівникам притаманні відмінні від інших імен-

паголошування _{них частин} мови особливості наголошування, які ЧИСЛІВНИКІВ здебільшого виявляються в характері рухомості/ При СЛОВОЗМІНІ нерухомості наголосу. Можна виділити такі ак­центуаційні типи числівників:

8. У числівниках один, два, три, чотйри, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, двадцять, трйдцять, сорок, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімде­сят у непрямих відмінках (крім знахідного відмінка, якщо він збігається з на­зивним, і кличного) наголос припадає на закінчення, напр.: один— одного, одному, одним, (на) одному (одному, однім); п'ять — п'ятьох (п'ятй), п'ятьом (п'ятй), п'ятьма (п'ятьома), (на) п'ятьох (п'ятй);п'ятдесят — п'ятдесятьдх (п'ятдесятії), п'ятдесятьом (п'ятдесятії), п'ятдесятьма (п'ятдесятьома), (на) п 'ятдесятьдх (п 'ятдесятй).

2. У числівниках одинадцять — дев'ятнадцять вживаються паралельні форми закінчень. У формах на -ох, -ом, -ма (-ома) наголос переходить на закінчення, напр.: одинадцять—одинадцятьох, одинадцятьом, одинадцятьма (одинадця­тьома), (на) одинадцятьох; дев'ятнадцять—дев'ятнадцятьох, дев'ятнадця­тьом, дев'ятнадцятьма (дев'ятнадцятьома), (на) дев'ятнадцятьох. У парале­льних формах на -и наголос зберігається на колишньому прийменникові на: п'ятнадцять — п'ятнадцяти, (на) п'ятнадцяти.

3. Складні числівники двісті — дев'ятсот у непрямих відмінках (за винят­ком знахідного відмінка, якщо він збігається з називним, і кличного) мають два наголоси: основний на закінченні або останньому складі кінцевої основи (другого компонента цих складних числівників), якщо вона має нульове закін­чення, і додатковий — на останньому складі першого компонента складних числівників: трйста — трьохсот, трьомстам, трьомастами, (на) трьохстах; вісімсот— восьмисот, восьмистам, вісьмастами (вісьмомастами), (на) восьмистах.

4. Числівник дев'яносто має нерухомий наголос, який припадає на елемент -нд-\ дев'яносто, дев'яноста, (на) дев'яноста.

5. Числівники тйсяча, мільйон, мільярд, трильйон, квадрильйон за відміню­вання зберігають наголос називного відмінка, тобто мають нерухомий наго­лос: тйсяча—тйсячі, тйся-чею, (на) тйсячі, тйсяче; мільярд — мільярда, мі­льярдові (мільярду), мільярдом, (на) мільярдові (мільярді), мільярде.

6. Числівник нуль за відмінювання наголошується на закінченні: нуль — нуля, нулеві (нулю), нулем, (на) нулі (нулеві), але нулю.

7. Збірні числівники двоє— десятеро, двадцятеро, тридцятеро наголошу­ються в називному відмінку на першому складі основи, а в непрямих відмінках (за винятком знахідного відмінка, якщо він збігається з називним, і кличного) наголос переміщується на закінчення -ох, -ом, -ма (-ома), як і у відповідних власне-кількіснихчислівниках: дев'ятеро —дев'ятьох, дев'ятьом, дев'ятьма (де­в'ятьома), (на) дев'ятьох; трйдцятеро—тридцятьох, тридцятьом, тридця­тьма (тридцятьома), (на) тридцятьох.

8. У збірних числівниках одинадцятеро — дев 'ятнадцятеро в називному від­мінку наголошується компонент -на-, а в непрямих відмінках (за винятком зна­хідного відмінка, якщо він збігається з називним, і кличного) наголос перемі­щується на закінчення: дев'ятнадцятеро — дев'ятнадцятьох, дев'ятнадцятьом, дев'ятнадцятьма (дев'ятнадцятьома), (на) дев'ятнадцятьох.

9. Неозначено-кількісні числівники кілька, декілька мають таке наголошен­ня, як власне-кількісний числівник два; неозначено-кількісні числівники багато, небагато — як власне-кількісні числівники три, чотйри; неозначено-кількісні числівники кільканадцять, кількадесят, стонадцять — як власне-кількісні чис­лівники п'ять, двадцять, п'ятдесят, напр.: кілька— кількох, кільком, кілько­ма, (на) кількох; багато — багатьох, багатьом, багатьма, (на) багатьох; кіль­кадесят— кількадесятьох, кількадесятьом, кількадесятьма (кількадесятьома), (на) кількадесятьох.

10. Наголошення дробових числівників дублює наголошення власне-кіль­кісних числівників (чисельник) і порядкових прикметників (знаменник).

11. 

    Числівники один, одна, одно (одне) у непрямих відмінках, входячи до скла­ду стійких словосполук, переважно мають наголос на першому складі основи: один одного, один одному, один одним, один до одного, всі до одного.

Синтаксичні ^пР°^тивагУ Іменникові як центральній іменній і— частині мови і прикметникові як тісно пов'язаній у ї ■^ . синтаксичному плані з іменником і периферійній ЧИСЛІВНИКІВ іменній частині мови, числівники не мають своєї виразної первинної синтаксичної функції. Проте їхня власна синтаксична від­мінність від інших іменних частин мови все-таки полягає передусім у поділі синтаксичних функцій на два класи: 1) функціонування числівників у складі чис- лівниково-іменникових сполук, тобто у супроводі іменника; 2) функціонування

числівників як самодостатнього компонента речення, тобто відокремлене від іменника використання, вживання без супроводу іменника. Саме перше (числів­никово-іменникове) функціонування для числівників визначальне.

1. У числівниково-іменникових сполуках числівник є компонентом складе­ного члена речення, сформованого числівником та поєднаним з ним іменни­ком. Числівниково-іменниковий складений член речення в типових виявах пе­ребуває у валентній рамці основного предиката речення. Найчастіше бувають: а) валентно зумовлена основним предикатом речення суб'єктна позиція: Де­сять студентів працювали в лабораторії; П'ятеро хлопців стоять біля школи; Кілька дітей гралися на подвір'ї; б) валентно зумовлена основним предикатом речення об'єктна позиція: Дівчинка купила п'ять книжок; Дідусь зрубав троє висохлих дерев; Учитель передплачує кілька газет. У формально-синтаксично- му плані це позиції відповідно підмета і сильнокерованого другорядного чле­на речення. За зазначених семантико-синтаксичних і формально-синтаксичних умов числівниково-іменникові сполуки як складені члени речення заступають найтиповіші позиції іменника. Суб'єктна і об'єктна (у семантико-синтаксично- му вимірі) функції і функції підмета та сильнокерованого другорядного члена речення (у формально-синтаксичному вимірі) переважно реалізуються за допо­могою відповідно називного і знахідного відмінків. На виражені числівниково- іменниковою сполукою семантико-синтаксичну суб'єктну і формально-синтак­сичну підметову функції вказує форма координації як форма предикативного зв'язку, а на семантико-синтаксичну об'єктну функцію і формально-синтаксич­ну функцію припредикатного другорядного члена речення — форма керування як одна з форм підрядного зв'язку.

В інших непрямих відмінках (крім знахідного) числівниково-іменникових сполук числівники узгоджуються з опорним іменником цих числівниково-імен- никових сполук і виконують функцію означення, як і прикметники, напр.: Поет присвятив вірш п'ятьом героям; Ми пишаємося п'ятьма героями; Винахід ґрун­тується на шістьох принципах.

Постпозиція числівника щодо іменника в числівниково-іменниковій сполуці передає значення приблизної кількості, напр.: Прибігло осіб двадцять. Перед числівником у таких сполуках або й перед усією числівниково-іменниковою спо­лукою може стояти прийменник-частка з, виразніше виражаючи це значення приблизної кількості, пор.: Прибігло осіб двадцять і Прибігло осіб із двадцять; Прибігло з двадцять осіб.

Крім валентно зумовлених семантико-синтаксичних і формально-синтаксич­них позицій, числівниково-іменникова сполука може стояти також у невалент- но структурованих позиціях: а) приіменникового другорядного члена речення у функції означення, напр.: Уперед біг невеличкий хлопчик літ восьми (Панас Мирний); Десятки учнів вітали широкоплечого чоловіка років сорока, одягненого в сірий костюм (М. Трублаїні); б) детермінантного члена речення у функції об­ставин часу, місця і под., залежних не від слова, а від усього речення, напр.: Упродовж десятьох років письменник писав цей знаменитий роман; За п'ятде­сят кілометрів від Києва ми зустріли групу дітей.

Числівниково-іменникові сполуки типу п'ять хлопчиків, десять хат, двад­цять сіл можуть роз'єднуватися на дві частини, перетворюючись па предикат речення, виражений числівником, і суб'єктну синтаксему, валентно поєднану з числівниковим предикатом і виражену родовим відмінком іменника, напр.: Хлопців було п'ять; Книжок буде десять; Дівчаток— сім. У предикатній по­зиції замість власне-кількісного числівника може стояти збірний, дробовий або неозначено-кількісний числівник, пор.: Хлопців було два і Хлопців було двоє;

Хлопців було півтораста; Хлопців було кілька; Дівчаток — шість і Дівчаток — шестеро; Дівчаток — півтораста; Дівчаток — кільканадцять.

2.Числівники без супроводу іменника виражають абстрактно-математичне число. Вони дублюють синтаксичні функції іменників, звичайно виражаючи семантико-синтаксичні функції суб'єктної та об'єктної синтаксем і формаль­но-синтаксичні функції підмета та валентно поєднаного з предикатом речення сильнокерованого другорядного члена речення, напр.: Десять ділиться на два; Шість більше за п'ять; Сім помножене на дев'ять.

Отже, у семантико-синтаксичній і формально-синтаксичній структурах ре­чення числівники вирізняються з-поміж інших частин мови тим, що їм не при­таманна чітко структурована власна синтаксична функція. Здебільшого вони заступають синтаксичні позиції (у поєднанні з іменником або самостійно) імен­ника, прикметника, дієслова і (рідше) прислівника.

Розділ 3

Займенникові слова в системі частин мови

ЗАЙМЕННИКОВІ СЛОВА

З-поміж слів, які нерідко кваліфікують як окрему частину мови, але які перебувають поза п'ятір­кою чітко виділених частин мови, що стосують­ся предметності (іменник), процесуальності (діє­слово), ознаки предмета (прикметник), квантитативності (числівник), ознаки ознаки (прислівник), певною специфічністю вирізняються займенникові слова, оскільки вони як внутрішні складники відповідних частиномовних класів не утворюють окремої частини мови. Займенникові слова репрезентують щось, вказуючи, а не символізуючи. Отже, вони відрізняються від "справжніх" час­тин мови тільки способом репрезентації, а не предметом її, і тому ці слова з синтаксичного і морфологічного (у морфології — стосовно наявності морфо­логічних категорій, а не зовнішніх відмінностей їхнього (категорій) виражен­ня) погляду уподібнюються або іменникові, або прикметникові, або числівни­кові, або прислівникові. Морфологічно займенникові слова (відповідні їхні групи) дублюють іменник, прикметник, числівник або прислівник, характеризу­ючись наявністю граматичних категорій відмінка, числа і роду (займенникові іменники та займенникові прикметники), наявністю тільки категорії відмінка й нівеляцією категорій числа і роду (займенникові числівники) і морфологічною незмінністю (займенникові прислівники). Проте, входячи до іменникового, при­кметникового, числівникового або прислівникового класів, займенникові слова становлять у них окремий підклас, маючи додаткові семантичні (вказівна функ­ція, опосередкований зв'язок із предметом репрезентації) і синтаксичні (крім внутрішніх — наявних у реченні — формально-синтаксичної, семантико-син- таксичної і комунікативної функцій, займенниковим словам притаманна зов­нішня функція — роль засобу поєднання (зв'язку) речень у тексті) ознаки.

У займенникових словах наявне специфічне співвідношення семантики у сфері мови й мовлення: узагальнено-вказівний характер їхньої категорійної семантики в мові й мовленнєва опосередкованість їхніх лексичних значень, пов'язана з конкретною ситуацією, з відповідним контекстом. Розподіляючи займенникові слова між чотирма частинами мови й виділивши відповідно за­йменникові іменники, займенникові прикметники, займенникові числівники і займенникові прислівники, не розв'язуємо остаточно проблему статусу займен­никових слів у граматичній системі мови. Це передусім питання семантичної, морфологічної, формально-синтаксичної, семантико-синтаксичної і комуніка­тивної ідентифікації займенникових компонентів з такими співвідносними з ними частинами мови, як іменник, прикметник, числівник і прислівник. Постає

питання: чи тотожні займенникові слова співвідносним з ними чотирьом час­тиномовним класам за трьома вимірами семантики: 1) за відображуваними явищами навколишньої дійсності; 2) за лексичним значенням; 3) за категорій­ною семантикою? Чи займенникові слова, подібно до неядерних сукупностей, дериватів, що формують периферію певної частини мови, набувають тільки граматичної категорійності, яка нетотожна лексико-семантичній сутності ядра кожного частиномовного класу? Ядерні сукупності частин мови спрямовані на відображення явищ навколишньої дійсності, тоді як займенникові слова лише опосередковано — через ядро частиномовного класу — пов'язуються з цими явищами. Ядерні сукупності частин мови мають лексичне значення, відобра­жаючи, називаючи явища навколишньої дійсності, тобто виконують номіна­тивну функцію. Лексико-семантична функція ядра частиномовного класу яв­ляє собою підґрунтя категорійного значення частини мови, а займенникові слова звичайно позбавлені лексичного значення, тому що вони поза ситуаці­єю, контекстом не відображають, не називають жодних об'єктів навколишньої дійсності. Своєрідність займенникових слів полягає в тому, що вони заступа­ють відповідні частини мови, стаючи лексико-семантичними еквівалентами іменників, прикметників, числівників або прислівників. До того ж, якщо лек­сичне значення власне-іменників, власне-прикметників, власне-числівників і власне-прислівників індивідуальне й постійне, то у займенникових слів — змін­не, повністю залежне від контексту, від мовленнєвої ситуації.

Займенникові підкласи чотирьох частин мови (іменника, прикметника, чис­лівника, прислівника) ґрунтуються на відмінній від власне-іменників, власне- прикметників, власне-числівників і власне-прислівників ознаці — дейктичній, тобто вони не називають явищ, а вказують на іменники, прикметники, числів­ники і прислівники, що називають відповідно предмети, ознаки предметів, кіль­кості, ознаки ознак. Тобто займенникові слова опосередковано (через ядро ча­стиномовного класу) називають певні явища. Отже, найсуттєвішим є те, що лексичне значення іменника, прикметника, числівника і прислівника, яке опо­середковано репрезентують займенникові слова, вказуючи на відповідний імен­ник, прикметник, числівник або прислівник, можна встановити лише в тексті, тобто в мовленні, а не в мові.

Яку ж семантику, якого рівня абстракції передають займенникові слова в мові? В системі мови займенникові слова являють собою узагальнено-вказів- ний підклас іменників, прикметників, числівників або прислівників із семанти­кою відповідно предметності взагалі (займенникові іменники), ознаки предме­та взагалі (займенникові прикметники), кількості взагалі (займенникові числів­ники) і ознаки ознаки взагалі (займенникові прислівники), яку (цю семантику) лише у сфері мовлення наповнює конкретний зміст. Займенникові слова вико­ристовують тільки у сфері мовлення для опосередкованого позначення предметів або (у широкому розумінні) ознак конкретної ситуації чи поперед­нього контексту. Саме у сфері мовлення виявляються особливості семантичної ідентифікації займенникових слів з іменниками, прикметниками, числівника­ми та прислівниками. Це дає змогу визначити репертуар опосередковано-ре- презентативних значень, передаваних займенниковими словами в категорій­них сферах предметності іменника, означальності прикметника, кількісності числівника й адвербіальності прислівника.

Отже, займенникові слова — це підкласи іменника, прикметника, числівни­ка або прислівника, конкретні репрезентанти яких вказують на все те, що має стосунок до безпосереднього акту мовлення. До компонентів мовленнєвої ситуа­ції, пов'язаних із займенниковими словами, входять мовець, адресат висловлення, місце {тут) і час {тепер) акту мовлення, а також наявні або відсутні в мовленнєвому просторі предмети, вирізнювані стосовно мовленнєвого акту. Ті або ті компоненти мовленнєвого акту завжди реалізуються з орієнтацією на мовця як центр мовленнєвої ситуації. Тому займенникові слова вказують на компоненти мовленнєвого акту і предмети з позиції мовця. Саме в цьому поля­гає егоцентризм займенникових слів, їхня постійна співвіднесеність із суб'єк­том мовлення. Займенникові слова мають певні значення, структура яких скла­дається з елемента вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їхньої співвіднесеності з мовцем. Наприклад, займенникове слово я вказує на особу, що виконує роль мовця, займенникове слово ти — на особу, яка є співрозмовником, займенникове слово він — на особу або предмет, які не беруть участі в акті мовлення, займенникові слова це/те — на предмет, розта­шований близько/віддалік від мовця тощо.

Займенникові слова, на противагу номінативним словам, не виражають якіс­ної визначеності однорідних явищ, за якою вони розрізнювані й пізнавані, а виділяють різнорідні явища за ознакою співвіднесеності з мовцем. Такий спо­сіб позначення явищ називають дейксисом, а самі мовні знаки — дейктични- ми. У зв'язку з дейктичним характером займенникових слів їхня конкретна пред­метна співвіднесеність завжди є ситуативною та індивідуальною. За вказівки на відоме явище займенникові слова передбачають не його якісні ознаки, а тіль­ки наявність у полі зору мовця.

Закріпленість займенникових слів за ситуативною предметністю мовлення мовця визначає їхнє перше функціональне призначення — бути одним з уні­версальних засобів актуалізації мовленнєвих висловлень, висловлень про кон­кретні факти дійсності, тобто засобом переведення абстрактної системи мови у сферу актуалізованого мовлення. Напр.: [Сахно Черняк]: Оцю тополю бать­ко посадили. Крізь неї небо світиться. Прощай. [Павлюк]: Я тобі зубами твої ремінні пута розгризу. Бо нам із ним додому вже не світить. А ти, тобі за віщо пропадати? Ти молодий, ти вдатний до роботи. У тебе й мати, певно, ще жива (Л. Костенко).

Дейктичні функції займенникових слів стали основою їхнього другого функ­ціонального призначення — текстотвірного, або анафоричного, заступально- го, повторюваного. Воно стосується вказівки на елементи контексту, їхню по­слідовність і зв'язки: займенникові слова або повторюють елементи тексту, або їм передують, виступаючи в такий спосіб засобом розгортання і встановлення змістових зв'язків у тексті: Протягом небагатьох років творчості Шевченко пройшов великий і складний шлях розвитку. Його поезія багатогранна і часом навіть суперечлива, та це неминучі суперечності інтелектуальних і духовних шукань, невтоленної думки (І. Дзюба). Займенникові слова в таких випадках можуть замінювати в тексті назви предметів, предикати й цілі речення: Це міс­то — монстр. Воно себе пасе. Воно не знає, де його коріння (Л. Костенко); Від­дай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом (Л. Костенко); Усі усіх не люблять. Це біда (Л. Костенко). Отже, займенникові слова сприяють також скороченню елементів тексту, конденсації висловлень. Деякі з них спеці­алізовані тільки на анафоричній функції. Проте не всі займенникові слова ви­конують анафоричну функцію.

Сукупності займенникових слів притаманні зазначені вище ознаки егоцент- ричності, вказівності, змінної ситуативної або контекстуальної співвіднесено­сті. З цього погляду займенникові слова є передусім словами з генетично своє­рідними займенниковими коренями {я, ти, він, вона, воно, вони, ми, ви, себе, мій, твій, наш, ваш, свій, хто, що, який, сам, цей, той та ін.). Ними не обмежується

коло всіх займенникових слів, хоча це їхнє ядро. Займенникові слова поповню­ються за рахунок переходу в них слів інших частин мови (прономіналізації).

Займенникові слова не мають єдиного категорійного значення, яке б умож­ливило об'єднання їх в окрему частину мови або приєднання тільки до однієї частини мови, і власних граматичних категорій, повторюючи грамемну струк­туру й граматичну форму іменників, прикметників, числівників і прислівників. Вказівність як спільна ознака всіх займенникових слів є їхньою лексико-семан- тичною, а не граматичною ознакою. Зважаючи на граматичну своєрідність займенникових слів, маємо долучити до вказівності як спільної їхньої лексико- семантичної ознаки ще категорійну частиномовну семантику предметності, означальності, кількісності й адвербіальності, а отже, розподілити сукупність займенникових слів на чотири частиномовні підкласи: 1) займенникові імен­ники; 2) займенникові прикметники; 3) займенникові числівники; 4) займенни­кові прислівники. Між указаними підкласами наявні семантичні й словотвірні зв'язки (пор.: я — мій, ти — твій, ми — наш, ви — ваш, хто — хтось і под.). Специфічними виявляються і синтаксичні особливості займенникових слів. Внутрішньореченнєве функціонування займенникових слів об'єднує їх відповідно з власне-іменниками, власне-прикметниками, власне-числівниками і власне- прислівниками. А міжреченнєве функціонування займенникових слів істотно відрізняє їх від ядра частиномовних класів текстотвірними властивостями, проте не утворює із займенникових слів окремішній частиномовний клас, а тільки підклас у межах відповідних частиномовних класів.

ц - .За функціонально-синтаксичним критерієм до

займенникові і_менникі_в належать займенникові слова він, вона, 1МЄННИКИ воно, вони, хто, що, хтось, щось, хто-небудь, що- небудь, дехто, дещо, ніхто, ніщо та ін., які, як і власне-іменники, у структурі речення виконують (у типових випадках) фор- мально-синтаксичні функції підмета і сильнокерованого другорядного члена речення і семантико-синтаксичні функції суб'єкта, об'єкта, адресата, знаряддя і под. Водночас поза ізольованим реченням у тексті як ряді висловлень займен­никові іменники істотно відрізняються від власне-іменників, служачи засобом зв'язку речень. Це додаткова синтаксична ознака займенникових іменників щодо інших іменників. Займенникові іменники мають також споріднену із влас­не-іменниками категорійну семантику, виражаючи предметність. Своєрідність семантики займенникових іменників порівняно із власне-іменниками полягає в тому, що перші лиш опосередковано позначають предмети, пов'язуючись із конкретною ситуацією, а другі безпосередньо називають предмети і явища по­замовної дійсності. Отже, займенникові іменники не містять конкретної назви предмета і вказують на певні предмети лише в конкретній ситуації. Такі за­йменники поза контекстом або ситуацією абсолютно не зрозумілі мовцеві або слухачеві, передаючи тільки загальну (категорійну) граматичну інформацію, тобто тільки те, що вони вказують на предмети взагалі, або точніше кажучи, спеціалізовані на вираженні предметності.

Частина іменників (переважно займенникові іменники) становить у грама­тичній системі мови підклас із найбільш узагальненою семантикою предмет­ності. У значенні займенникових слів лише дано узагальнену вказівку на те, що йдеться про предмет: він, вона, воно; хто, що; я, ти. У системі мови займенни­кові іменники являють собою узагальнено-вказівний розряд іменників предмет­ності взагалі, який у сфері мовлення наповнюють конкретним змістом, викорис­товуючи ці одиниці для опосередкованого позначення предметів конкретної

ситуації або попереднього контексту. Це означає, що узагальнено-вказівний мовний параметр займенникових іменників поєднується з конкретним їхнім мовленнєвим характером у висловленні. Специфіку займенникових іменників становить і те, що вони, виявляючи своє внутрішнє семантичне членування, по-різному співвідносяться з мовною узагальненою вказівністю і мовленнєвою опосередкованою конкретністю, тобто наявна семантична градація займенни­кової іменниковості. Пор. найвищий ступінь узагальнення у займенникових іменниках заперечних {ніхто, ніщо), питальних {хто, що) і поступове його зме­ншення у займенникових іменниках неозначених {дехто, дещо, хтось, щось, хто-небудь, що-небудь, казна-хто, казна-що, хтозна-хто, хтозна-що), а також внутрішню семантичну градацію узагальнення в займенникових імен­никах особових (найвищий ступінь у займенникових іменниках він, вона, воно і поступове зменшення його в ми, ви, я, ти) й у зворотному займенниковому іменникові себе.

Іменниковість розгляданих займенників виявляється і в наявності у них при­таманних іменникові морфологічних категорій, хоча з деякими модифікаціями. Займенниковим іменникам, які становлять підклас іменників, властиві категорії відмінка, числа й роду і, крім того, в них чітко виявлена категорія істот/неісгот.

Відповідно до сполучуваності з дієсловами минулого часу або умовного способу та обмеженої сполучуваності з прикметниками займенникові іменни­ки він, дехто, хто-небудь, хтось, будь-хто, казна-хто, хтозна-хто, ніхто на­лежать до чоловічого роду, вона — до жіночого, воно, дещо, щось, що-небудь, казна-що, хтозна-що, ніщо — до середнього. Займенникові іменники я, ти на­лежать до омонімічних родових форм {я радів — я раділа, ти радів — ти раді­ла). У займенниковому іменникові хто спостерігаємо хитання щодо родової належності: можливість поєднання з прикметниками чоловічого й жіночого роду і відповідно вказівка на осіб чоловічої і жіночої статі, а в поєднанні з дієсловами минулого часу й умовного способу (при позначенні осіб чоловічої і жіночої статі) маємо граматичне вираження лише чоловічого роду, пор.: Хто веселий там сидить? Хто весела там сидить? і Хто там сидів? Хто зайшов до хати? Займенниковий іменник себе, очевидно, може стосуватися в контексті не одного роду, напр.: Я пригадую себе, маленького і Я пригадую себе, маленьку.

Усі займенникові іменники охоплені категорією істот/неістот, яка певною мірою співвідносна з категорією роду або, можливо, є підкатегорією остан­ньої. Я, ти, ми, ви, хто, дехто, хтось, хто-небудь, будь-хто, казна-хто, хто- зна-хто, себе вказують на істот, а що, дещо, щось, що-небудь, будь-що, казна-що, хтозна-що — на неістот. Займенникові іменники він, вона, воно, вони можуть стосуватися як істот, так і неістот, напр.: Пригадую їх усіх і Пригадую їх усі. Позначення істот або неістот займенниковими іменниками регульоване в та­ких випадках характером іменника, який заступають займенники: Пригадую їх усіх Пригадую однокласників і Пригадую їх усі Пригадую книги мого друга.

У морфологічному плані на займенникові іменники непослідовно поширю­ється категорія числа. Протиставлення однина — множина всередині парадиг­ми мають послідовне морфологічне вираження тільки він, вона, воно — вони. Проте за специфічних умов, коли форма множини вони заступає іменники типу ворота, ножиці з морфологічно невираженою формою однини і можливістю виражати значення однини лексично (пор.: ножиці— одні ножиці), значення множини в контексті семантично нейтралізується й набуває значення однини, напр.: Одні ножиці лежали на столі Вони лежали на столі. Особові займенни­кові іменники я —ми, ти — ви не виражають "чисте" протиставлення за числом, оскільки ми включає не багато я, а я та інші особи і ви — і багато ти, і не багато ти, а ти разом з іншими особами. Решта займенникових іменників, пов'я­зана з позначенням істот, а отже, семантично допускаючи ймовірність рахунку живих предметів, не має морфологічних засобів для вираження числового про­тиставлення. Хоча займенники себе, хто, дехто, хтось, хто-небудь, будь-хто, казна-хто, хтозна-хто у принципі допускають числові протиставлення за до­помогою залежних від них узгоджуваних форм, напр.: Він не уявляв себе ста­рим, Вона не уявляла себе старою і Вони не уявляли себе старими; Хто такий у лісі бродить? і Хто такі у лісі бродять? Займенникові іменники на позначення неістот, з якими природно може сполучатися ідея рахунку, неспроможні вира­жати числове протиставлення ні морфологічно (своєю формою), ні синтаксично (залежними узгоджуваними формами), пор.: Що таке сіріє? і неможливе Що такі сіріють?

Категорія відмінка у займенникових іменниках має своєрідний вияв. Части­на займенників позбавлена деяких відмінкових форм. Зокрема, відсутня фор­ма називного відмінка у займенникових іменників себе, нікого, нічого.

Ще на одну морфологічну особливість займенникових іменників слід звер­нути увагу. Річ у тому, що первинні займенники в сучасній українській літера­турній мові виразно у морфологічному плані не членуються. Наявні чітко ви­ділювані морфеми флексій і "мізерні" залишки (уламки) кореневих морфем (це елементи й, н, к колишніх коренів). Ця фактична морфологічна нечленованість первинних займенникових іменників не заважає їм виконувати вказівні функ­ції у тексті, оскільки вони завжди ґрунтуються на морфологічній членованості "справжніх" іменників, власне-іменників. Співвідносячись із морфологічно членованим іменником у попередніх висловленнях, займенникові іменники функціонально наближаються до своєрідних текстових морфем. Якоюсь мірою службова роль займенників у тексті, можливо, спричинила поступову втрату їхньої морфологічної членованості.

У структурі мови займенникові іменники перебувають у підпорядкованому становищі щодо іменникового ядра — власне-іменників. Усі визначальні харак­теристики іменника як основної частини мови в першу чергу стосуються власне- іменників, яким притаманні морфологічна членованість і сукупність морфологі­чних категорій і парадигм, виразна спрямованість на позначення предметів та понять про них і функціонування в ролі формально-синтаксичних (підмета, сильнокерованого другорядного члена речення, напівсильнокерованого дру­горядного члена речення, слабкокерованого другорядного члена речення) і се- мантико-синтаксичних (суб'єкта, об'єкта, адресата, знаряддя та ін.) членів ре­чення.

Займенникові іменники являють собою ядро займенникових слів із найха­рактернішими для займенниковості особливостями. Такі особливості займен­никових іменників виявляються передусім у їхній внутрішній семантико-функ- ціональній класифікації. Залежно від того, яку семантичну функцію викону­ють займенникові іменники, їх варто поділити на такі групи: 1) особові займен­никові іменники, що вказують або тільки на особу: я, ти, ми, ви, або й на особу і на не-особу: він (вона, воно, вони); 2) зворотні займенникові іменники, які вка­зують на кого- або що-небудь, що є об'єктом, адресатом і под. власної дії або стану: себе, один одного; 3) питальні займенникові іменники: хто?, щоі; 4) відносні займенникові іменники, які омонімічні питальним займенниковим іменникам і виступають у структурі складного речення в ролі сполучного слова: хто, що; 5) неозначені займенникові іменники, що стосуються різного ступеня неозначе­ності особи чи не-особи: абихто, абищо, дехто, дещо, хто-небудь, що-небудь, хтось, щось, казна-хто, казна-що, хтозна-хто, хтозна-що, будь-хто, будь-що, хто-будь, що-будь; 6) узагальнювальні займенникові іменники з двома їхніми різновидами: а) стверджувсиїьно-узагальнювальним: субстантивовані займенни­кові слова усе, усі, кожний {кожен), усякий {усяк); б) заперечно-узагальнювсиїь- ним: ніхто, ніщо, нікого, нічого.

1. Особові займенникові іменники являють собою своєрідну і замкнену гру­пу займенникових іменників, яка вирізняється з-поміж інших груп семантикою, сукупністю граматичних категорій і роллю в мовленнєвих актах. Вони форму­ють граматичну категорію особи, що складається з трьох грамем: грамеми пер­шої особи — я, ми; грамеми другої особи — ти, ви і грамеми третьої особи — він {вона, воно, вони). Займенникові іменники першої особи вказують на мовця {я) або на групу осіб, до складу яких увіходить мовець {ми). Займенникові імен­ники другої особи позначають співрозмовника, адресата мовлення, слухача/ співрозмовників, адресатів мовлення, слухачів {ти, ви) або групу осіб, до скла­ду яких увіходить співрозмовник, адресат мовлення, слухач (ви = ти + він, ти + вона, ти + воно або ти + вони). Займенникові іменники третьої особи стосуються особи або предмета/осіб або предметів, які не беруть участі в мов­леннєвих актах, але про які йдеться у мовленні. Займенникові іменники першої і другої особи формують центр граматичної категорії особи, вказуючи тільки на людей, напр.: Вийди, о вийди! я жду тебе, жду! Тихо, і ясно, і пусто в саду (О. Олесь); Надходить пароплав. Зигзагами хисткими Огні відбилися у чорній гли­бині. Я знову вгадую: приїдеш ти чи ні? — І марно людську тьму прорізую очима (М. Рильський); Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки і вечір­ній час, І в свята гомінкі, і в дні робочі Ми думаємо, правнуки, про вас (В. Симо- ненко). Вказівка займенникових іменників першої та другої особи на не-осіб можлива тільки за умови персоніфікації назв тварин, предметів, явищ тощо, напр.: В розлуці з вами, солов'ї Вкраїни, Так ниє серце, що аж сміх бере (М. Риль­ський); Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку. Через сто зневір (В. Стус). Займенникові іменники третьої особи вказують: 1) на особу, напр.: Страшний скрипаль підняв уж:е смичок. Він буде грати реквієм річок (Л. Костен­ко); Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає (Григір Тютюнник); Я люблю, коли є в домі діти І коли вночі вони сміють­ся (М. Рильський); Мені довелося бачити найвидатніших поетів світу — всі вони були не естрадники, а страдники (Л. Костенко); 2) на інших істот, напр.: А зі­бравшись, вирушає [Данило] в дорогу, кликнувши за собою малого, проте бідово­го песика Кузьку — він-бо справді як той жучок, що живе на колосках,—рудий та криволапий (Григір Тютюнник); Мене сьогодні голуб розбудив. Він прилетів і плакав на балконі (Л. Костенко); 3) на конкретні предмети, напр.: Край гаю чор­ніє один на поляні Змарнілий, потрухлий, обрубаний пень; Йому вже не шкодять вітри-урагани, Йому воює байдуж:е, чи нічка, чи день (Г. Чупринка); Ні! хочу ліру я розбить, Узявши сурму мідну, І нею з гір мерців будить І Україну бідну (О. Олесь); Як збережеш в собі це серце, коли воно не кам'яне? (Л. Костенко); Олег ліг долі­лиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилось мули­стим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги — білі, круглі, як во­ляче око (Григір Тютюнник); Степи... Змалку входили вони в свідомість дітей робітничого передмістя... (О. Гончар); 4) на абстрактні назви, поняття, напр.: Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує укра­їнську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємнім са- мопожиранні та несе розбиття і розклад (О. Ольжич); Спомин був як блискав­ка: блакитна вода, білий парус, веселі друо/сні люди... І привів він мене до одної з найзаповітніших моїх думок: про єднання слов'ян, про єднання народів (М. Риль­ський); Запізнілий гук чути десь на Клинчику, йому відгукнулося на Циганівці чи на колонії...(О. Гончар); Ми, на жаль, менше знаємо про українсько-французькі зв'язки. А вони були (М. Рильський).

Протиставлення першої і другої особи займенникових іменників третій особі за ознакою участі /неучасті в комунікативних актах впливає на функціональну спрямованість цих форм. Річ у тому, що займенникові іменники першої і дру­гої особи виконують тільки вказівну функцію, а займенникові іменники тре­тьої особи — вказівно-анафоричну, пор.: Невзабарі я всівся під старим осоко­ром і, притулившись до стовбура, спиною відчув його порепану кору (Є. Гуцало); Я вам цей борг ніколи не залишу (Л. Костенко); Безіменним героям Опору стоять пам 'ятники у Франції, і не можна не схилити чола перед ними. Камінь цих пам ^}ят- ників дише, він о/сиве, він говорить (М. Рильський); Григорові Тютюннику було властиве винятково серйозне ставлення до праці. Він ніс у літературу лише те, що вважав для людей украй необхідним, те, що побачив у житті своїм зірким і проникливим поглядом (О. Гончар). Займенникові іменники третьої особи за своєю природою звичайно функціонують поза межами простого речення, в якому наявний іменник, що його вони заступають, становлячи важливий за­сіб організації складного речення та тексту, послідовного розгортання їхніх складників. Вони заступають назви людей, інших істот, предметів, явищ, зга­дуваних раніше або (рідше) названих пізніше, пор.: Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівночі — вітри чорні; вдосвіта — блакитні; в полудень —прозорі; звечора —зелені... (Гри- гір Тютюнник); Знаю: в тілі актора-плебея Тліє спокій сліпого раба. Що ж для нього оця епопея? (Є. Маланюк); Вони до нас на посиденьки ходили. Карпо і Мар- фа. Щовечора. (Григір Тютюнник). Отже, ці анафоричні елементи містять у своєму значенні відсилання до відповідного висловлення або тексту, до якого входить це висловлення. Вони відсилають (частіше) до власне-іменника, що виступає в попередньому місці тексту або (рідше) до власне-іменника в наступ­ному складникові тексту (випереджувальна функція). В обох випадках між ана­форичним займенниковим іменником і власне-іменнкиом-антецедентом, що його заступає цей анафоричний займенниковий іменник третьої особи, наяв­ний анафоричний зв'язок. Займенниковий іменник третьої особи і його анте­цедент (власне-іменник) пов'язані відношенням кореферентності, тобто стосу­ються того самого об'єкта позамовної дійсності.

Особливість займенникових іменників третьої особи виявляється в тому, що вони в типових виявах заступають іменники-антецеденти в суміжних реченнях тексту: Доглядали мене змалечку аж: чотири няньки. Це були мої брати — Лав- рін, Сергій, Василько й Іван. Пож:или вони щось недовго, бо рано, казали, співати почали (О. Довженко); Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози. Там він блукав до самого вечора (Григір Тютюнник); Собор усе ще мов на долоні. Коли дивитися звідси на нього, з перспективи, є в ньому щось ніби від ракети космічної, особливо в тому центральному куполі, що стрімко угору націливсь... (О. Гончар). Нерідко вживаються займенникові іменники після першої части­ни складного речення, заступаючи власне-іменники першої частини цього складного речення, напр.: Великою вірою горів і говорив Шевченко, і вона збуди­ла увесь приспаний український народ до нового життя (О. Ольжич); Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони воює не вміщалися в ньому (О. Довженко). Вживання цих займенникових іменників у структурі простого речення зумовлене або стилістичними чинниками (наприклад, акцентування в постпозиції щодо займенникового іменника на пов'язаному з ним власне-імен- никові), або порушенням літературних норм, пор.: Для нього, для Баглая-мо- лодшого, тут епіцентр життя (О. Гончар); Та він садив, усатий чародій,

Роботі сам радіючи своїй, Співаючи — звичайно, випадково,— Улюблене: "зеле­ная діброво "... (М. Рильський); Не для тісної зали — одважні, для народу грали, І кращою з найкращих нагород Було визнання, що їм склав народ (М. Риль­ський), але Син, він учителює в селі.

Займенникові іменники першої, другої і третьої особи бувають обов'язко­вими граматичними показниками особи, оскільки — за відсутності морфоло­гічних виявів категорії особи в певних дієслівних словоформах або в їхніх екві­валентах — вони виконують роль єдиного синтаксичного засобу вираження грамем особи. Таке граматичне застосування особових займенникових імен­ників виявляється при формах дієслова та його функціональних еквівалентів, позбавлених морфологічного вираження категорії особи: при дієсловах мину­лого часу (я одружився, ти одружився, він одружився, ми одружилися, ви одру­жилися, вони одружилися) та умовного способу (я одруж:ився б, ти одружив­ся б, він одружився б, ми одружилися б, ви одружилися б, вони одружилися б), при дієсловах у формі інфінітива (мені працювати, тобі працювати, їй працюва­ти), при одноособових дієсловах (мені не спиться, тобі не спиться, йому не спиться), при іменних складених присудках (я — актор, ти — актор, він — актор; я була сумна, ти була сумна, вона була сумна) тощо. Напр.: Я вийшов у степ (О. Довженко); А хтось кричить: ти рідну стрів! (П. Тичина); — Чи ти питала свою Долю, жінко, коли ти перестанеш бути гарною? (Л. Костенко); Я жив би двічі і помер би двічі, Якби було нам два життя дано (М. Бажан); Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі (В. Стус); На літературному полі мені щастило (М. Коцюбинський); — Щастить тобі, як утопленику, — засміявся він (Г. Тютюнник); Із тими собаками їй не щасти­ло (Є. Гуцало); Мені здається, музика — космічна (Л. Костенко); Мені бігти три кілометри (Г. Тютюнник); Ми — спадкоємці спадків розграбованих (Л. Ко­стенко).

Займенникові іменники першої та другої особи при тотожних формах осо­бових дієслів теперішнього й майбутнього часу вживаємо за відповідних сти­лістичних умов. Зокрема, паралельне вживання займенникових іменників пер­шої особи і дієслівної форми першої особи акцентує увагу на інформації про мовця, вирізняє його в комунікативному плані, напр.: Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів (П. Тичина); І я не вірю — не вірю сьогодні, як не вірив учо­ра — що французький народ може стати рабом (М. Рильський); Гаї шумлять — Я слухаю (П. Тичина); Я йду, іду — зворушений (П. Тичина); Я все щось мушу, мушу, мушу, мушу! (Л. Костенко); Коли крізь розпач випнуться надії І загу­дуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім 'ям радію І сумую іменем твоїм (В. Си- моненко); На трьох горбах під знаками орла Ми кладемо прямі основй міста (О. Ольжич); З сміхом радісно-щасливим, Іронічно жартівливим Я ввійду в ве­личний храм; Ніжні співи мелодійні І молитви релігійні Я оддам палким вітрам (Г. Чупринка); — Тут бійки я не допущу! Обох вас (півнів) кину до борщу! (О. Олесь). Особливого виокремлення набуває комунікативна значущість мовця, вираженого займенниковим іменником першої особи, у випадках його (займенникового іменника) повторення у висловленні, пор.: То я, то я водою бризну На діву з берега тоді...(Т. Осьмачка). Крім того, паралельне вживання тотожних стосовно категорії особи займенниково-іменникових і дієслівних форм може слугувати увиразненню протиставлення дій, процесів або станів мовця й адресата мовлення, пор.: — Я сказав: не любиш ти! (П. Тичина). На такому протиставленні, наприклад, побудовано вірш-мініатюру О. Олеся:

Розквітлу папороть шукаєш ти в лісах, І вся ідеш в крові, і вся ідеш в сльозах. А я, пригнічений журбою, /ду поодаль за тобою. О бідна ластівко! з залізом скутих крил... Я знаю,— /ліг впадеш без віри і без сил. А я в розпуці серед гаю Тебе в могилі поховаю.

Уживання займенникових іменників другої особи при дієслівний формі на­казового способу другої особи зумовлює пом'якшення спонукання, надаючи спонуканню характеру прохання, а не вимоги, напр.: — Кепсько... ви мовчіть тепер... (О. Олесь); — А ти, мій Песику, біжи: Курей, індиків стережи, Щоб знову Лис когось не вкрав (О. Олесь); Олю мила, хоч сьогодні Не столоч моїх порад ти: Будуть цінні, як ні одні, Я їх важу на карати; Я їх з досвіду безодні Обережно буду брати (О. Ольжич); — Мене й без пса ніхто не вкраде,— засмія­лася Килина.— А ти не зарікайся, все може бути (Є. Гуцало); — Ну, тепер я пішов по рибу,— сказав Василько,— а ти грайся і не плач. Я тобі за те петриків од річки принесу (Григір Тютюнник).

У стилістично нейтральних контекстах звичайно вживаємо дієслівні форми першої і другої особи теперішнього та майбутнього часу без супроводу займен­никових іменників першої і другої особи, напр.: В цій вічній боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух перемо­же хаос і розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся (О. Ольжич); Мари­те по барах, по кав'ярнях Та по данцінгах вдаєте шал, А над світом в випарах цвинтарних Важко дише світова душа (Є. Маланюк); Чуєте? Гуде зловісний ві­тер, В порожнечах павз лунає клич (Є. Маланюк); Так вийшовши з глухого сте­пу, 3 зітхань страждальної землі, Вирізьблюю німий життєпис На дикім камені століть (Є. Маланюк); Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем — хто першим закінчить свої денні турботи (В. Симоненко); Слухаю небо, і слу­хаю землю, і слухаю дідову мову (В. Симоненко); Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого (В. Симоненко); До безтями ненавиджу ка­зенну, патентовану, відгодовану мудрість (В. Симоненко); Ще зневажаю полі­тиків. Ще — ціню здатність чесно померти (В. Стус); Виходимо з двору вдосві­та (Григір Тютюнник); Хвала слову людському! Слава і хвала! Слово говоримо, чуємо, пишемо. З нього п'ємо мудрість, за його допомогою набуваємо знань, пере­даємо іншим... (І. Носаль); Покину, покину Чужую чужину Та на Україну соко­лом полину (П. Куліш); — Не зостанусь! (О. Гончар); — Не забудемо і того, що перші книги Носалів з'явилися у період відлиги (І. Носаль). Так само, наприклад, частіше вживають дієслівні форми наказового способу другої особи однини та множини без займенникових іменників: Прокинься лиш (Є. Маланюк); —Живи, молодій і працюй! (М. Рильський); Щосили, всім єством закричала до Зачіпляти, до селищ: — Рятуйте!!! (О. Гончар); — Не умовляйі (О. Гончар); Віддайте мені все. Віддайте мені мову, якою мій народ мене благословив (Л. Костенко). Нерід­ко в таких спонукальних реченнях без займенникових іменників адресат мов­лення виражений кличним відмінком власне-іменників, напр.: Говори, говори, моя мила: Твоя мова — співучий струмок (П. Тичина); Сказав колись Господь, що я людина, бо в мене совість і душа глуха, і я тепер шепчу: "Христе, спаси нас від найстрашнішого гріха" (Т. Осьмачка); Прощай, Україно, моя Україно, чуэ/са Україно, навіки прощай (В. Стус); Боже, не літості — лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести (В. Стус); Уздрівши Олеся, дід натягає віжки: — Сідай, внуче, по солому поїдемо (Григір Тютюнник); 7 — Відчепіться, чоловіче,—тим часом розгублено відказав Бабенко-старший, спо­лохано роззираючись по боках (Є. Гуцало).

Потрібно розрізняти первинні і вторинні функції особових займенникових іменників. До розгляданих вище первинних функцій особових займенникових іменників належать: а) вказівка на особу мовця (займенниковий іменник пер­шої особи однини я); б) вказівка на адресата мовлення, тобто на особу, до якої звертається мовець (займенниковий іменник другої особи однини ти); в) вка­зівка на групу осіб, до складу яких увіходить мовець (займенниковий іменник першої особи множини ми); г) вказівка на сукупного адресата мовлення (спів­розмовників) або на сукупність осіб, серед яких перебуває й адресат мовлення (займенниковий іменник другої особи множини ви); ґ) вказівка на одну особу, один предмет, одне явище тощо, згадувані в мовленнєвій ситуації раніше або (рідше) названі пізніше (займенникові іменники третьої особи однини — чоло­вічого роду (він), жіночого роду (вона), середнього роду (воно); д) вказівка на неодиничність осіб і не-осіб, згадуваних у мовленні раніше або (рідше) назва­них після займенникових іменників (займенниковий іменник третьої особи множини (вони). Вторинні функції особових займенникових іменників стосую­ться їхніх непрямих (переносних) значень.

Основними вторинними функціями особових займенникових іменників є такі:

1. Займенниковий іменник першої особи однини я вживають для позначен­ня людиною власної сутності, себе в довкіллі, напр.: Фізична неволя не дозволяє моєму "я" проявитися (У. Кравченко); Що ж тоді я? Душа? Але і тут мова наказує нам казати моя душа. Значить і душа — не я. І так оте кляте я просли­зає між пальців, і ми не можемо його ні з чим асоціювати. Чи можу я в оцих спогадах упіймати оте я, хай не щодо всіх людей, а щодо себе самого?Думаю, що ні, що коли мова наша дематеріялізує і деспіритуалізує я, то несила і в спогадах його схопити і пришпилити. Але і шукати його захоплює. Звідси і назва цих спо­гадів, я і не-я, де на першому місці те невловне я. І, важ:ливіше, звідси розподіл наголосів у них (Ю. Шевельов).

2. Особовий займенниковий іменник я набуває узагальненого значення в контексті або в такій мовленнєвій ситуації, коли стосунок до однієї особи вод­ночас уможливлює його поширення на сукупність осіб, об'єднаних якоюсь спільною для них ознакою, або (рідше) на всіх осіб, напр.: Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була (П. Тичина); Молодий я, молодий, Повний сили та одваги (П. Тичина); Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою (Укра­їно) говорю (В. Симоненко); Я чую увертюру апокаліпсису (Л. Костенко); Я знаю тут свою безвихідь. Але куди подітися мені? (Л. Костенко); Не раз я чую в голосі своїм Чужу печаль, чужої злості грім (Д. Павличко); Я не люблю ненависті в собі (Д. Павличко). Узагальненого значення може набувати також особовий займенниковий іменник другої особи однини ти: Ти вдарений. Болить. Ти по­вен співчуття До тих, кого ти бив, топтав, немов сміття. Та справедливості в твоїй душі немає (Д. Павличко).

3. В абстрактному, узагальненому значенні вживають особові займеннико­ві іменники ви і ми: Минає день. Ну, от ми й піднялись ще на одну щаблиночку страждання (Л. Костенко); Ми поранені люди, ми дуже поранені люди (Л. Кос­тенко); Ми вже як тіні на своїй землі (Л. Костенко); Ми вчаділи на декілька сто­літь (Л. Костенко); Ми — власники сплюндрованих святинь (Л. Костенко); Ми любимо тих, що знали нас молодими (Л. Костенко); Прозріння нам уже не при­таманні (Л. Костенко); 3 колін ми піднялись для боротьби! (Д. Павличко); Ми кажемо моя рука, моя нога так, як кажемо моя книга (Ю. Шевельов); Ви й так уже, як прокляті, в боргах (Л. Костенко); То хто ж ви є, злочинці, канібали?! (Л. Костенко).

4. Особовий займенниковий іменник ми вживають замість я в авторському мовленні (науковому викладі, розповіді тощо): Готуючи рукопис до друку, ми намагалися максимально врахувати, зберегти і передати стиль викладу обох лі­тописів (у багатьох випадках графіку та орфографію) (В. Мойсієнко); — Був собі одважний лицар, Нам його згадать до речі (Лесі Українка).

5. Особовий займенниковий іменник ми вживають замість займенникового іменника другої або третьої особи однини в емоційно-експресивному мовлен­ні, напр.: —Ми ще маленькі, ми ще підростемо,— відповіла мати за дочку (Г. Ко­цюба).

Особові займенникові іменники являють собою граматичний центр займен­никових слів. Вони пов'язані з "шифтерними" значеннями [Якобсон 1972], які стосуються вказівки на учасників мовленнєвого акту. Вирізняються два голов­ні учасники мовленнєвого акту: мовець (перша особа) і адресат мовлення (друга особа). Ці назви відображають антропоцентричний характер мови, стосунок до творення тексту осіб з різними їхніми ролями. У традиційній термінології виділяють не тільки мовця (першу особу) і адресата мовлення (другу особу), але й не-мовця й не-адресата (третю особу). В сучасних студіях для позначення мовця й адресата мовлення іноді використовують термін локутори. Важливи­ми характеристиками мовленнєвого акту є також місце реалізації мовленнєво­го акту (тобто місце, де перебуває мовець) і час його здійснення (момент мов­лення). Отже, передавана інформація передбачає структурування відомостей про те, хто, кому, де й коли цю інформацію передає. Саме особові займеннико­ві іменники вказують на мовця (першу особу), адресата мовлення (другу осо­бу) і не-учасника мовленнєвого акту (третю особу).

За розгляду особових займенникових іменників постають найпринциповіші питання: у який спосіб характеризувати їхнє значення особи і який стосунок має особа як характеристика учасників мовленнєвого акту до граматичних категорій. Маємо всі підстави вважати, що триграмемне значення особи є специфічною гра­матичною категорією, обов'язковою для особових займенникових іменників і ві­дображуваною у морфологічній структурі поєднаного з особовими займеннико­вими іменниками дієслова чи його еквівалентів. У такому випадку доведеться ви­знати особові займенникові іменники словами, які передають тільки граматичні значення і не виражають жодних лексичних значень, а це спонукає зарахувати особові займенникові іменники до класу службових слів поряд з аналітичними граматичними показниками; проте відмінність особових займенникових іменни­ків від аналітичних граматичних показників полягає в тому, що вони (особові зай­менникові іменники) не є граматичними показниками (модифікаторами) при сло­вах якогось іншого класу подібно, наприклад, до аналітичних показників способу або часу, а автономними повністю граматикалізованими коренями, позбавлени­ми будь-яких лексичних сем, пор. [Плунгян 2000: 254—255].

У сучасній українській літературній мові потрібно розрізняти дві функції особових займенникових іменників: 1) основну функцію граматикалізованих автономних коренів, що за наявності похідних від них (особових займеннико­вих іменників) показників особи в дієсловах указують на відповідного учасни­ка мовленнєвого акту; 2) вторинну функцію наближених до аналітичних мор­фем напівморфем за відсутності в морфологічній структурі поєднаного з ними (особовими займенниковими іменниками) дієслова показників особи.

Автономність і специфічність особових займенникових іменників виявляєть­ся в тому, що в системі мови вони, крім граматичної категорії особи, виражають 7* загальну категорійну частиномовну семантику предметності іменника, а та­кож формально-синтаксичні функції підмета та керованого валентно поєдна­ного другорядного члена речення й семантико-синтаксичні функції субстанці­альних (зі значенням предметності) синтаксем у їхніх суб'єктних, об'єктних, адресатних і под. різновидах і в типових виявах комунікативну функцію теми за актуального членування речення. Якоюсь мірою особові займенникові імен­ники розташовані між словами й аналітичними морфемами. У сфері мовлення вони переводять мовні схеми речень у висловлення з диференціацією учасни­ків мовленнєвого акту.

2. Зворотні займенникові іменники являють собою нечисленну (двокомпо­нентну) групу займенникових іменників, які вирізняються з-поміж інших груп семантикою, репрезентацією граматичних категорій і синтаксичною роллю в реченні-висловленні. Вони вказують на кого-небудь або що-небудь, що є об'єк­том, адресатом і под. власної дії, процесу або стану суб'єкта. Зворотні займен­никові іменники охоплюють тільки два слова: себе, один одного.

Основним репрезентантом займенниково-іменникової зворотності виступає слово себе. Аби уявити семантико-граматичну спроможність цього слова, на­ведемо початковий абзац зі спогадів Ю. Шевельова "Я — мене — мені... (і дов­круги)": "Коли наближаються терміни й строки, у людини, перед розпадом тієї тимчасової єдності, що дану людину становить, виникає бажання лишити по собі слід. Якщо життя було не творче, плекається ілюзія продовлсення себе в дітях. Творче життя, що не було простим існуванням, а ставило перед собою якесь завдання, хай ілюзорне, пробує зробити підсумок своєї діяльности, окресли­ти вагу свого життьового завдання, труднощі в його осягненні, радість здобут­ку. Людина сідає за писемний стіл, щоб писати, або за друкарську машинку, щоб друкувати. Дарма, що в писанні невірна рука вже виводить літери, що розбігаю­ться або збігаються незалежно від бажання, а в машинці вони пропускаються, переставляються, плутаються. Та як же зникнути без сліду, не втілити себе в інших, молодших, життєздатних?"

Отож зворотний іменниковий займенник себе має більш-менш помітну про­дуктивність. Вирізняється з-поміж інших займенникових іменників тим, що не має всіх грамем категорії відмінка, замість сімох відмінкових грамем у нього тільки п'ять. Йому не притаманні грамеми називного і кличного відмінків, тобто грамеми, що репрезентують формально-синтаксичну функцію головного чле­на речення — підмета. З усіх його формально-синтаксичних і семантико-син- таксичних позицій у реченні найпродуктивнішими є формально-синтаксична позиція валентно поєднаного сильнокерованого другорядного члена речення й семантико-синтаксична позиція суб'єктної синтаксеми, напр.: Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим (О. Довженко); Вона не була активно творча людина, і вона переливала себе в свою дитину, мене (Ю. Шеве­льов); Народ шукає в геніях себе (Л. Костенко).

Характерну рису функціонування займенникового слова себе становить його стосунок до морфологічних іменникових категорій. Формально й семантично виявленою постає передусім його неповна (п'ятиграмемна) категорія відмінка, пор.: Дідусь пригадує себе молодим; Цим вчинком хлопець зашкодив собі; При­ятель не обтяжував себе клопотами; Музикант пишався собою; Дівчина носила в собі душевний тягар. З формально-морфологічного боку у зворотному займен­никовому іменникові себе виступають не виявленими граматичні категорії роду й числа, хоча контекстуально це слово може стосуватися не одного морфологіч­ного роду і допускати числові протиставлення за допомогою поєднаних із ним (займенниковим іменником себе) узгоджуваних форм, пор.: Пригадую себе молодим, Пригадую себе молодою, Пригадуємо себе молодими.

На відміну від власне-зворотного займенникового іменника себе морфоло- гізована нерозкладна сполука-зрощення один одного передає взаємно-зворот­не значення і складається з флексійно незмінної і флексійно змінної форми сло­ва один. Це морфологічне зрощення вказує на суб'єкти, кожний з яких є носієм дії, процесу чи стану і водночас об'єктом, адресатом і под. тих же дії, процесу чи стану з боку іншого суб'єкта, напр.: Поранені виходили з бою, підтримуючи один одного (О. Довженко); Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала (Панас Мирний). Рідко вживане морфологізоване зрощення один другого як ва­ріант взаємно-зворотного займенникового іменника один одного: Смирітеся, молітесь Богу І згадуйте один другого (Т. Шевченко); І розмовляли, сповідались Один другому (Т. Шевченко); Отак кричали і летіли Ворони з трьох сторон, і сіли На маяку, що на горі Посеред лісу, усі три. Мов на мороз, понадувались, Одна на другу позирали.. (Т. Шевченко).

Власне-зворотний займенниковий іменник себе і взаємно-зворотний займен­никовий іменник один одного виконують анафоричну функцію щодо будь-яко­го носія відповідної дії, процесу або стану. Анафорична функція цих займен­никових слів реалізується всередині того самого речення.

3. Питальні займенникові іменники спеціалізовані на вираженні запитання про осіб чи про інших істот (займенниковий іменник хто?) або запитання про предмети-неістоти (займенниковий іменник що?). Вони вказують на предмети, що є для мовця неозначеними чи невідомими, і структурують питальні речення займенниково-іменникового типу, в яких висловлено бажання мовця з'ясувати щось для нього неокреслене чи йому невідоме. Вживання питальних займенни­кових іменників побудовано на зверненні мовця до співрозмовника й на очіку­ванні від останнього відповіді на запитання. Питальні займенникові іменники належать до одиниць дейктичного й анафоричного характеру. Адже вони мо­жуть указувати на спостережувані в мовленнєвій ситуації предмети й відсила­ти до назв предметів у подальшому розгортанні тексту, напр.: — Стій! Хто йде!? — лунає з-за дерева різкий окрик (М. Стельмах); У хаті світиться запізно. Хто там не спить?Хто там живе? (П. Воронько); Коли це тріщать кущі, вила­зить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: —Хто, хто в цій рукавич­ці?— Мииіка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка- сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? — Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене (казка); Що ж це завтра? Але бо хіба я не знаю? Знову вітер і хвилі, і обрій! (О. Ольжич); Що яничари ще занапастять? (Л. Костенко); Що біліє отам на роздоллі? Чи хмариночка легкая біла Геть по небі гуляє по волі? (Леся Українка).

Питальні займенникові іменники формують протиставлення істоти (хто?)/ неістоти (що?). Вони можуть позначати неозначеність одиничної особи, оди­ничного предмета і сукупності осіб, предметів, пор.: На кого ми чекаємо? (одну особу чи кілька осіб); Хто співає? Студентський хор?; Хто ви такі?; Що впало зі столу? Семантична відмінність між хто? і що? формована відповідно вказів­кою на істоти/неістоти (найголовніша ознака) і стосунком до предметів/непре- дметів (периферійна ознака). З цього погляду займенниковий іменник хто? орієнтований на власне-іменникову сферу (істоти), а займенниковий іменник що? вказує як на предмети-неістоти, так і невласне-предмети (дії, стани тощо).

Належність питальних займенникових іменників хто? і що? до класу імен­ників потверджують такі іменникові ознаки, як категорійне частиномовне зна­чення предметності і наявність іменникових морфологічних категорій роду, числа й відмінка. Морфологічні категорії в питальних займенникових іменни­ках виявляють певну своєрідність.

Морфологічна категорія роду питальних займенникових іменників переда­вана і морфологічно, і синтаксично, тобто відмінковою парадигмою і коорди­нацією питальних займенникових іменників у позиції підмета й дієслівних форм роду в позиції присудка. Присудкові дієслова вимагають форми називного від­мінка в цих займенникових словах, а питальний займенник хто?— дієслівної форми чоловічого роду, питальний займенниковий іменник що?— дієслівної форми середнього роду, пор.: Хто співав? і Що трапилося? В цих випадках морфологічна категорія роду питального займенникового іменника хто? син­таксично розщеплюється на дві грамеми категорії роду — грамему чоловічого роду і грамему жіночого роду, напр.: Хто такий?. Хто така?, Хто з вас Іван?, Хто з вас Галина? Категорію числа цих слів репрезентують відмінкова парадиг­ма й типова координація у формі однини з присудковим словом. Проте тут можливе протиставлення однина/множина за поєднання питального займен­никового іменника хто? із займенниковим прикметником такий, напр.: Хто такий?, Хто така?, Хто такі? Категорія відмінка в цих питальних займенни­кових іменниках функціонує в дещо редукованому вигляді, без грамеми клич­ного відмінка.

4. Відносні займенникові іменники — це трансформація вихідних питальних слів хто і що у сполучниково-займенникові іменники. Вони звичайно функціо­нують у складнопідрядних займенниково-співвідносних реченнях і частково (за обмежених умов) у складнопідрядних присубстантивно-атрибутивних реченнях та складних реченнях із взаємозалежними частинами. Відносні займенникові іменники виступають стосовно загальної структури складного речення сполуч­никовими засобами — сполучними словами, а стосовно підрядної або непідряд- ної безпосередньо пов'язаної з ними частини — формально-синтаксичними чле­нами речення (підметом, придієслівним валентно поєднаним сильнокерованим другорядним членом речення тощо) та в семантико-синтаксичному плані імен­никовими синтаксемами (суб'єктною, об'єктною, адресатною та ін.).

Займенниково-співвідносні складнопідрядні речення — найтиповіша сфера функціонування відносних займенникових іменників хто і що. У таких склад­нопідрядних реченнях підрядна частина залежить від співвідносного займен­никового іменника на зразок той, кожний, все в головній частині і наповнює останні відповідним семантичним змістом. Відносні займенникові іменники хто і що поєднують підрядну частину з головною, напр.: Хто моря переплив і спа­лив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добраї (Леся Українка); Хто звірився тобі, ласкавий і прозорий, Хто сподівається на щедрі й теплі дні,— О, той не знає ще, яке облудне море, Яка в твоїх очах погибель спить па дні (М. Зеров); Спасибі ж тим, хто дарує нам щастя добрих спогадів (Григір Тю­тюнник); Всі\ хто тільки міг, висипали з вагонів, вітаючи довгождану, рідну зем­лю (О. Гончар); Ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день (Л. Костенко); Часом можна висловить пейзажем Те, для чого слів нема людських (М. Рильський). Відносний займенниковий іменник хто може поєд­нуватися з дієсловом у формі множини, напр.: Серед тих, хто пішки ходять, теж люди різні є: і безкрилі і крилаті (О. Гончар).

Відносні займенникові іменники хто і що функціонують у присубстантив- но-означальних складнопідрядних реченнях, зазнаючи подальшої семантико- синтаксичної трансформації. Вони перетворюються на атрибутивні транспо- зитори і вказують на залежність підрядної атрибутивної частини від опорного іменника в головній частині, напр.: Він жив між: нас, найкращий серед нас,

Серед людей_у у кого зброя — слово (М. Рильський); І Стах і Золотар уже не раз пробували звернутися до когось Ь тих робітників, кого вони бачили з гвинтівкою в жовтні сімнадцятого і в січні цього року (Ю. Смолич); В майбутньому плоди зберуть багаті Із дерева, що нині розцвіло (Д. Павличко). Отже, відносні займен­никові іменники хто і що у присубстантивній позиції транспонують підрядну частину в атрибутивну сферу прикметника, водночас не втрачаючи морфологіч­них іменникових ознак і синтаксично набуваючи прикметникових.

Своєрідну синтаксичну роль виконують відносні займенникові іменники хто і що у складних реченнях із взаємозалежними частинами. Тут вони уможливлю­ють функціонування однієї з частин складного речення у формально-синтаксич­ній позиції головного члена речення— підмета, напр.: Хто грає так, ненавидіть не може (Леся Українка); Щасливий, хто сни має милі! (Леся Українка); Лиш хто народу рідного не любить, Піде по світу тихим жебраком І, просячи, до щастя шлях загубить (Д. Павличко); Так що відійдіть, будь ласка, хто боїться бути збитим, наче в кеглі (Л. Костенко); Що для безсмертя народилось, Від зброї смерт­них не умре (М. Рильський). Позиція підмета в таких складних реченнях зумов­лена предикатом із суб'єктною семантико-синтаксичною валентністю.

5. Неозначені займенникові іменники вказують на неокресленість, невизна­ченість особи чи іншої істоти або предмета. Характерну їхню рису становить словотвірна похідність від питально-відносних займенникових іменників хто і що. Похідні одиниці з семантикою неозначеності мають у своєму морфемному складі корені хт- (к-), щ- (ч-) і словотворчі форманти аби-, де-, будь-, казна-, хтозна-небудь, -сь, рідко -будь. До неозначених займенникових іменників на­лежать абихто, абищо, дехто, дещо, будь-хто, будь-що, казна-хто, казна-що, хтозна-хто, хтозна-що, хто-небудь, що-небудь, хтось, щось, рідше хто-будь, що-будь і хто-не-хто. Отже, всім неозначеним займенниковим іменникам при­таманна вказівка на особу, іншу істоту, предмет без їхньої конкретної, індиві­дуалізованої визначеності для мовця або співрозмовника. Кожний словотвор­чий формант у структурі неозначених займенникових іменників надає цим по­хідним словам специфічних прикмет неозначеності.

Як і вихідні питально-відносні займенникові іменники хто і що, неозначені займенникові іменники протиставляються один одному за ознакою істот/неіс­тот. Неозначені займенникові іменники абихто, дехто, будь-хто, казна-хто, хтозна-хто, хто-небудь, хто-будь, хто-не-хто утворюють групу одиниць зі значенням неозначеності стосовно істот, а абищо, дещо, будь-що, казна-що, хто­зна-що, що-небудь, щось, що-будь — групу одиниць зі значенням неозначеності щодо неістот. Є підстави вважати, що розглядані займенникові іменники фор­мують у сучасній українській мові граматикалізований центр функціонально- семантичної категорії неозначеності з двома грамемами — грамемою на по­значення неозначеності істот і грамему на позначення неозначеності неістот.

Неозначені займенникові іменники з префіксом аби-, префіксоїдом будь- і постфіксоїдами -небудь, -будь указують на байдуже кого або байдуже що з якоїсь сукупності істот чи неістот, проте з різним акцентуванням неозначенос­ті (помірним акцентуванням — у словах із префіксом аби- і постфіксоїдами -небудь, -будь і підсиленим акцентуванням — у словах із префіксощом будь-), пор.: А кому не звісно, що губернатор так аби з ким не поцілується! (Панас Мирний); Кого-небудь треба сватать (Т. Шевченко); 3 церкви виходив — не ві­діб'єшся: той просить ласки зайти до хати, той кличе на обід, той до корчми. Та все не хто-будь, все багачі, перші люди (Г. Хоткевич); Йому хочеться і собі що- небудь сказати, чим-небудь дівчат посмішити... (Панас Мирний); Для ^(іВісн[ика]" я хотів би дати не будь-що, а таку річ, яка справді оправдала б постанову редакції (М. Коцюбинський). Ці слова виражають розділові відношення (або — або), тобто стосунок тільки до одної істоти чи неістоти з їхньої сукупності. Таке значення виступає, наприклад, за невідомості для мовця конкретного учасни­ка події або неістотності для мовця учасника майбутньої події.

Неозначений займенниковий іменник дехто позначає невелику групу лю­дей із загалу інших, а дещо — небагато чого: Сидять собі, розмовляють, А де­хто й куняє (Т. Шевченко); На степ, на море подивлюсь, Згадаю дещо, заспі­ваю... (Т. Шевченко).

Неозначені займенникові іменники з префіксоїдами казна- і хтозна- мають значення відповідно "невідомо хто", "невідомо що": — Він б'є свого дядька, говорить панночкам казна-що (3. Тулуб); — Хтозна в кого й повдавалися. Ма­буть, у матір (Г. Тютюнник).

Неозначений займенниковий іменник хтось позначає якусь людину, істоту, а щось — невизначений або невідомий предмет, якесь явище: Хтось їх (голу­бів) там ганяє, хлопці чи сам господар, підіймає обережно їх над собором, над валування важких димів, щоб там, у понадхмар'ї, на чистих висотах, добули розумні птахи собі свіжого повітря ковток (О. Гончар); 3 хлівів пашить стій­лами, у загородах сонні гуси стогнуть, а біля клубу хтось на гармошці цигикає, регіт (Григір Тютюнник); Ніде не було чути навіть найменшого шелесту. Тіль­ки перегодя щось ніби бовтнуло в болоті, неначе скинулась риба в плесі або плиг­нула у воду жаба (І. Нечуй-Левицький); Всі ми про щось мріяли у дитинстві (Л. Костенко). Тут указано на окрему фіксовану, але не конкретизовану, неви- значену або невідому істоту чи неістоту з якоїсь сукупності.

Іноді у функції неозначених займенникових іменників уживається займен­никовий іменник хто, без словотворчих формантів на позначення неозначено­сті: Всі ми про щось мріяли у дитинстві. Хто про іграшку, хто про казкові приго­ди (Л. Костенко).

Неозначені займенникові іменники пов'язані з власне-іменниками морфо­логічними категоріями роду, числа і відмінка. Вони мають усі компоненти від­мінкової парадигми. Займенникові слова на позначення істот стосуються чо­ловічого роду, а на позначення неістот — середнього роду. Категорія числа в неозначених займенникових іменниках репрезентована її класифікаційним, а не словозмінним різновидом, бо вони вживаються тільки в однині, тобто в цих словах відсутнє протиставлення однина/множина.

6. Узагальшовальні займенникові іменники вказують на всю сукупність іс­тот або неістот за відповідних просторових або часових обмежень. Вони поді­ляються на два різновиди: а) стверджувально-узагальнювальний; б) заперечно- узагальнювальний.

Стверджувально-узагальнювальні займенникові іменники усі, колений (ко­жен), усякий (усяк), усе вказують сукупно або порізно на всі істоти й неістоти відповідного різновиду з їхньою подібністю один одному. Як бачимо, це похідні відзайменниково-прикметникові одиниці, що виконують у реченнях іменнико­ві функції. Вживаючи ці займенникові іменники, не вирізняють або вирізняють окремий предмет із сукупності подібних. Зі стверджувально-узагальнюваль- ними займенниковими іменниками пов'язані різні відтінки узагальнення.

Стверджувально-узагальнювальний займенниковий іменник усі (всі) позна­чає осіб як щось ціле, їхній (осіб) відносно повний склад, без будь-якого виріз- нення складників, напр.: Всі танцюють, а Галайда Не чує, не бачить (Т. Шев­ченко); Усі усіх не люблять. Це біда (Л. Костенко); Подаю і короткі наукові дані з біохімізму рослин. Цим нагадую усім: щоб лікуватися й лікувати зіллям, необ­хідно знати і подане в книзі, і багато чого іншого (І. Носаль).

На відміну від власне-узагальнювального займенникового іменника усі (всі), займенникові іменники кожний (кожен), усякий (усяк) належать до узагальнено- дистрибутивних займенникових іменників. Вирізняючи окрему особу з сукуп­ності подібних, мовці в такий спосіб поширюють узагальнення на всю множи­ну осіб. Зокрема, займенниковий іменник кожний вказує на підкреслено дис­трибутивний (розподільний) характер вирізнення якоюсь мірою однорідних осіб, їхнього входження до відповідного класу осіб, тобто на будь-яку людину. Отже, займенниковий іменник кожний вказує на те, що вирізнювана з певної сукупності особа виявляє спільність з іншими особами цієї сукупності, напр.: Через те кожний на кожного клепав, наговорював (Панас Мирний); Нехай па­м'ять поколінь, їх заповіти вияскравлюються кожному, хто плекає рідне слово, шанує його і робить усе можливе для його повноцінного вияву (А. Загнітко). За­йменниковий іменник усякий (усяк) стосується виокремлення й репрезентації різноманітних предметів, що входять до відповідного класу предметів, напр.: У всякого своє лихо, І в мене не тихо... (Т. Шевченко); У всякого своя доля і свій шлях широкий (Т. Шевченко); Мірошник мав хороший млин. В хазяйстві неаби- що він: Про це гаразд усякий знає (Л. Глібов).

Стверджувально-узагальнювальний займенниковий іменник усе передає найширше охоплення предметів, однорідних і неоднорідних, а також різнома­нітних явищ або виконує роль узагальнювального слова при переліку: Пішов козак з сього світа, Все забрав з собою (Т. Шевченко); Чигрине, Чигрине, Все на світі гине... (Т. Шевченко); Усе, мов сон, пробігло й знебуло (В. Стус); Малина спіє... І на все, на все лягає пил чорнобильської траси (Л. Костенко); Усе перепле­лося, взаємопроникло і збагатилося від того (І. Носаль); Усе в чеканні: спілі кра­плі рос, Земля і місяць, вишні і тополі (Б. Олійник). Іноді у функції займеннико­вого іменника все вживають займенникового іменника усяке: Усяке трапляло­ся— і радощі, і прикрощі, відчував на собі і доброзичливість, і пазурі несправедли­вості (І. Носаль).

Стверджувально-узагальнювальні займенникові іменники, як і власне-імен­ники, мають морфологічні категорії роду, числа й відмінка. Вони охоплені всі­ма компонентами відмінкової парадигми. Займенникові іменники колений (ко­жен) і усякий (усяк) стосуються чоловічого роду; займенниковий іменник усі на позначення людей позбавлений ознак морфологічного роду, бо вживається тільки у множині; займенниковий іменник усе належить до середнього роду. Категорія числа у стверджувально-узагальнювальних займенникових іменни­ках репрезентована її класифікаційним, а не словозмінним різновидом, оскіль­ки ці займенникові слова функціонують тільки в однині або (рідше) у множині, за винятком займенникового іменника всякий, який має форми і однини, і мно­жини (пор.: Усякий заходив до бабусі — Усякі заходили до бабусі). Ці займенни­кові іменники протиставлені за ознакою особовості/неособовості .

Заперечно-узагальнювальні займенникові іменники ніхто, ніщо, нікого, ні­чого вказують на весь клас заперечуваних істот або неістот, на їхню відсут­ність. У цих одиницях закріплене протиставлення істоти/неістоти.

Заперечно-узагальнювальний займенниковий іменник ніхто позначає пов­ну відсутність істот, звичайно людей, напр.: І ніхто не сподівався лиха, І нікого не лякав цей пан... (О. Ольжич); Втішати мене ніхто не може (П. Загребель- ний). Ця відсутність може стосуватися, зокрема, суб'єктів, об'єктів, адресатів дії, процесу, стану тощо. Заперечно-узагальнювальний займенниковий імен­ник нікого вказує на відсутність в інфінітивних реченнях назв осіб у ролі суб'єк­та, об'єкта, адресата, знаряддя та ін.: — В неї мати дуже захворіла, а догляда­ти нікому (О. Гончар).

Заперечно-узагальнювальний займенниковий іменник ніщо вказує на повну відсутність предметів або явищ, напр.: А далі вже нічого не бачу і нічого не чую... (Григір Тютюнник); Пахом Хрисантович ні в чому дочкам не відмовляв (О. Гончар). Заперечно-узагальнювальний займенниковий іменник нічого вжи­вається в інфінітивних реченнях і позначає також відсутність об'єкта, знаряддя і под.: — Нам нічого втрачати, хіба що кайдани! (А. Головко).

Заперечно-узагальнювальні займенникові іменники мають морфологічні ка­тегорії роду, числа й відмінка, проте вияв цих категорій у різних словах не од­наковий. Наприклад, займенникові іменники ніхто і ніщо мають усі компонен­ти відмінкової парадигми, а в займенникових іменниках нікого й нічого відсут­ні передусім грамеми називного і кличного відмінків. Займенникові іменники ніхто і нікого стосуються грамеми чоловічого роду, а займенникові іменники ніщо і нічого — грамеми середнього роду. Категорія числа в заперечно-узагаль- нювальних займенникових іменниках репрезентована її класифікаційним різ­новидом, бо ці іменники вживаються тільки в однині, тобто в них відсутнє про­тиставлення однина/множина.

~ ^ . Займенникові прикметники — це підклас прик-

заименникові метників, який дублює типові морфологічні прикметники категорійні ознаки власне-прикметника і типо­ву формально-синтаксичну функцію приіменни- кового валентно не поєднаного з опорним іменником другорядного члена ре­чення та семантико-синтаксичну функцію атрибутивної синтаксеми і водночас відрізняється від власне-прикметників анафорично-вказівною функцією. До за­йменникових прикметників належать слова цей, той, такий, мій, твій, свій, наш, ваш, їхній, деякий, якийсь, чийсь, весь, усякий, кожний, який, котрий, чий та інші. Деякі займенникові прикметники істотно відрізняються від власне-прик­метників. Наприклад, окремі займенникові прикметники слугують засобом зв'язку висловлень у тексті, а інші — транспозитором, що переводить речення в приіменникову формально-синтаксичну позицію і надає йому атрибутивної семантико-синтаксичної функції.

Семантика окремих займенникових прикметників відрізняється від семан­тики власне-прикметників своєю абстрактністю. Це виявляється в тому, що займенникові прикметники лише опосередковано позначають ознаки предме­та, пов'язуючись із конкретною ситуацією, тоді як власне-прикметники безпо­середньо називають ці ознаки. Отже, окремі займенникові прикметники не сто­суються в ізольованому використанні конкретної ознаки предмета і потенцій­но можуть спрямовуватися на багато прикметникових ознак. Вони набувають потрібного семантичного наповнення в конкретному контексті. Такі з узагаль­неним поза контекстом значенням прикметники абсолютно позбавлені семан­тичної конкретності, передаючи тільки загальну (категорійну) граматичну ча­стиномовну інформацію, тобто тільки те, що вони вказують на ознаку предме­та взагалі, входять до спеціалізованих на вираженні ознаки предмета одиниць. У граматичній системі української мови деякі займенникові прикметники утво­рюють узагальнено-вказівний розряд прикметників на позначення ознаки пред­мета взагалі, яка у сфері мовлення наповнювана конкретним змістом, викори­стовуючись для опосередкованого стосунку до ознаки предметів конкретної ситуації або попереднього контексту. Узагальнено-вказівний мовний харак­тер відповідної групи займенникових прикметників поєднується з конкретним їхнім мовленнєвим характером у висловленнях.

Займенникові прикметники по-різному співвідносяться з мовною узагаль­

неною вказівністю і мовленнєвою опосередкованою конкретністю, тобто на­явна семантична градація займенникової прикметниковості. З цього погляду в сукупності займенникових прикметників виразно виокремлюються такі типи, як орієнтований тільки на власне-прикметники, тобто семантично співвідносний із власне-прикметниками і тому мовленнєво найрухливіший у семантичному плані, внутрішньо з семантичного погляду диференційований і суто синтаксич­ний. А ці типи варто розподілити на конкретніші, проте пов'язані з ними, роз­ряди: 1) присвійні займенникові прикметники, що виражають належність пред­мета якійсь особі або іншій істоті: мій, наш, твій, ваш, їхній, їх, її, його, свій;

2. вказівні займенникові прикметники, які являють собою надзвичайно абстракт­ний розряд займенникових прикметників: цей, той, такий, оцей, отой, отакий;

3. питальні займенникові прикметники, що виражають запитання стосовно ознак предметів: який?, котрий?, чий?; 4) відносні займенникові прикметники, які пере­водять вихідне речення у приіменникову формально-синтаксичну позицію і ви­ражають означальну функцію: який, котрий, чий; 5) неозначені займенникові при­кметники, що передають чітко не окреслену ознаку предмета: деякий, декотрий, якийсь, котрийсь, який-небудь, будь-який, абиякий і под.; 6) означальні займенникові прикметники, які охоплюють неоднорідні ознаки предмета: сам (самий), інший; 7) узагальнювальні займенникові прикметники з двома "їхніми різновидами—

а) стверджувально-узагальнювальним: весь (увесь), усякий, кожний (кооюен);

б) заперечно-узагальнювальним: ніякий, нікотрий, нічий; 8) ототожіїювальні займен­никові прикметники, що вказують на тотожність предметів: той самий, той же. Ототожнювальні займенникові прикметники формовані граматикалізованими сполуками займенникових прикметників із елементами на зразок часток.

1. Присвійні займенникові прикметники поєднують у собі особове значення зі значенням посесивним, виявляючи співвідносність із присвійними власне- прикметниками і особовими займенниковими іменниками. Займенникові при­кметники мій, наш указують на належність першій особі, займенникові при­кметники твій, ваш — другій особі, займенникові прикметники їхній, його, її, їх — третій особі, займенниковий прикметник свій — першій, другій і третій особі, напр.: Доле моя, доле! Де тебе шукать? Вернися до мене, до моєї хати, Або хоч приснися... (Т. Шевченко); Втомилось моє серце калатати (Л. Костен­ко); Ой, не течи, Дніпре, Побіля мого серця Та не ятри, батьку, Мої старі рани... (В. Чабаненко); їх душі — горіння і криця — У нашому завоюди гурті, Братів по далеких в'язницях І тих, що упали, братів (О. Ольжич); Наш поїзд не стерегли, відомо було, що тікати ми не будемо, бо нашою метою був захід, не лінія фронту й радянське зафронтя (Ю. Шевельов); Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! (Л. Костенко); До гриви припаду, В пориві смертному, до гриви: Іржи, мій коню! Над біду Твоє іржання чорнобриве... (І. Драч); Я твої очиці— Зорі, зоряниці — Славлю як світанок! (П. Тичина); Я ваші ридання покликав, Щоб на цвинтарі чолами підрости... (І. Драч); Крізь соняшний, крізь карий світ, Крізь грім — со­лодкий і солоний — Поцокотить за Вами вслід Табун вишнево-чорних коней Пое­зій Ваших... (І. Драч); Микола належить до його найулюбленіших вихованців, учитель вірить у нього та в ненаписані його поеми (О. Гончар); Ця книжка напи­сана як спогади її автора (Ю. Шевельов); І його [Орфея] розтерзали менади, бо не піддався на їхні принади (Л. Костенко); Чорною ясалобою ряс прикривались буйночервоні шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було тоді на їхній сумо­витій раді: збудуємо собор (О. Гончар); Вперед, народе ж, найбільший з народів! У нерівнім жорстокім бою Всім загарбникам вирік Ти "годі 7 Стій же муром на заході й сході — Бережи серце й душу свою (І. Багряний); Ми вже як тіні на своїй землі (Л. Костенко); Душа вертає на свої руїни (Л. Костенко).

Із сукупності присвійних займенникових прикметників вирізняється група його, її, їх, їхній, якій притаманні різні ступені морфологізації прикметникової позиції. Для займенникових прикметників його, її, їх характерна омонімічність із родовим відмінком особових займенникових іменників, а отже, вираження присвійності не морфологічним способом, а тільки синтаксичною позицією. У цій групі наявна форма їхній, яка морфологічно закріпила формально-синтак­сичну позицію приіменникового другорядного члена речення і семантико-син- таксичну позицію посесивної синтаксеми. За характеристики семантико-синта- ксичних особливостей присвійних займенникових прикметників не варто випус­кати з уваги того, що вони належать до форм семантично орієнтованого на по- сесивні синтаксеми типу, тобто семантично співвідносного з іншими формами, але значеннєво вузького різновиду займенникових прикметників.

2. Вказівні займенникові прикметники мають у системі мови надзвичайно абстрактний характер, а в мовленні можуть стосуватися широкого діапазону ознак предмета, тобто спроможні заступати широке коло вихідних для них прикметників, пор.: Ми почули чарівний жіночий спів —> Цей спів розбурхав нашу уяву; Учні прочитали чудове оповідання —» Таке оповідання засвідчує талант ав­тора. До вказівних займенникових прикметників належать цей, той, такий, оцей, отой, отакий, напр.: Я тільки трішки-трішечки пам'ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою (Григір Тютюнник); Про­відниця чимось нагадувала Іванові маму, оту, в червоній хусточці над бровами (Григір Тютюнник); Знов між: лілій білосніжних Тая квітка розцвіла, Та забути вітрів ніжних На чужині не змогла (Г. Чупринка); Хто сіяв цю біду і хто її по- жне? (Л. Костенко); В цій п'єсі диригує сам диявол (Л. Костенко); Як колись, в цей провулок, садами, я повз верби пройшов, через гать... (В. Сосюра); Мої спо­гади — це не тільки і не стільки документ часу, скільки свідчення величі й фіяско людської пам 'яті, цієї фантастичної й фантазуючої електронної обчислювальної машини (Ю. Шевельов); Тяжко мені, Боясе милий, Носити самому Оці думи (Т. Шевченко); Та не знати народу таких амплітуд... (І. Драч); Ліпше відразу гострий ніж: у серце, ніж отаке життя (Г. Хоткевич).

На противагу займенниково-прикметниковим елементам його, її, їх, їхній, займенникові прикметники той, цей, такий, отой, оцей, отакий належать до форм найабстрактнішого характеру, які в мовленні можуть заступати велику кількість семантично неоднорідних ознак. Власне кажучи, ці форми являють собою широко в семантичному плані орієнтований різновид займенниково- прикметникових утворень.

Вказівні займенникові прикметники вирізняють вказівною ознаковою функ­цією предмети в мовленнєвій ситуації. Дейктична функція вказівних займеннико­вих прикметників виявляється в характеристиці предметів стосовно їхньої відда­леності від мовця. Займенниковий прикметник цей вказує на предмет, розташова­ний неподалік мовця, а займенниковий прикметник той — на предмет від далені­ший від мовця. Супроводжувальна ознаково-вказівна функція займенникових прикметників цей і той щодо просторової близькості/віддаленості предмета особ­ливо виразно постає у протиставленнях на зразок у цьому будинку — у тому бу­динку, на цьому березі Дніпра — на тому березі Дніпра. На ґрунті просторових про­тиставлень сформувалися часові, що характеризують часову близькість (одночас­ність) і віддаленість (різночасність) подій, явищ тощо, пор.: ця конференція — та конференція, ця зустріч — та зустріч, цієї суботи — тієї суботи.

2. Питальні займенникові прикметники виражають питання про ознаки предметів і використовуються в питальних реченнях, рема яких припадає на питальний займенниково-прикметниковий елемент. Це займенникові слова який?, котрий?, чий? Питальний займенниковий прикметник який? стосується питання про якість, властивість або іншу ознаку кого-, чого-небудь, напр.: Які люди живуть на Чорноморці (В. Минко);— Телеграму цю вже послано?— По­слано.— На яку адресу? (Ю. Яновський). Питальний займенниковий прикмет­ник котрий? виражає питально-порядкову семантику, напр.: — В котрому вікні він сидів?— знов спитав Микола (І. Нечуй-Левицький). Питальний займеннико­вий прикметник чий? передає питально-присвійну семантику, тобто стосується питання про належність кого-, чого-небудь комусь, напр.: Чия рука, порушена любов'ю, Той меч із піхви видобуть здола? (Леся Українка); Чиє це, та з якого краю дитя завітало до нас! (М. Стельмах).

3. Відносні займенникові прикметники у складнопідрядному реченні викону­ють функцію сполучних слів і вказують на присубстантивну залежність підряд­ної частини та вираження останньою атрибутивної семантики. Відносні займенникові прикметники який, котрий, чий омонімічні розглянутим вище пи­тальним займенниковим прикметникам. Вони своїми функціональними особ­ливостями істотно відрізняються від співвідносних із ними питальних займенни­кових прикметників. Хоча кількість відносних займенникових прикметників і співвідносних із ними питальних займенникових прикметників тотожна, про­те функціональна відмінність відносних полягає в тому, що вони виступають транспозиторами. Вони переводять речення у приіменникову формально-синтак­сичну позицію і роблять його функціональним еквівалентом приімеїшикового дру­горядного члена речення. З семантичного боку ці сполучні слова-транспози- тори передають атрибутивні семантико-синтаксичні відношення між опорним іменником головної частини складнопідрядного речення і підрядною части­ною, а отже, перетворюють її (підрядну частину) на атрибутивний компонент реченнєвого різновиду та функціональний еквівалент атрибутивної синтаксе- ми, напр.: Його збентеж:еність помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечо­ра щебетали на подвір'ї (В. Симоненко); Ти п'єш із чистої криниці, яку ми щиріс­тю зовем (М. Рильський); Та й нема такого цабе на світі, котре б хлібороба з посади зняло (Б. Олійник); Співають чабани, і пахне чебрецем. І юний вата­жок, чий зір такий безсонний, неначе умочив в огонь своє лице... (В. Сосюра). У синтаксичному плані відносні займенникові прикметники сигналізують про вживання відповідної підрядної частини складнопідрядного речення в типовій для прикметника позиції. Такі займенникові прикметники репрезентують їх­ній суто синтаксичний тип.

4. Неозначені займенникові прикметники вказують на чітко не окреслену якість, властивість або іншу ознаку предмета. До сукупності неозначених за­йменникових прикметників увіходять займенникові слова якийсь, чийсь, кот­рийсь, абиякий, абичий, деякий, дечий, який-небудь, чий-небудь, казна-який, хто­зна-який, хтозна-чий і под. Кожний постфіксний, префіксальний або префіксо- їдний елемент надає неозначеним займенниковим прикметникам специфічних значеннєвих градацій неозначеності, напр.: Занедбано цвинтар, лише великод­німи святами сходяться сюди якісь бабусі на поминки... Для них ті, що лежать у землі, не тлін, не розкладена матерія, а мовби якийсь підземельний шпиталь жи­вих, відчуваючих... (О. Гончар); Ще з дитячих років туркіт горлиці має для мене щось, я сказав би, заворожливе. Лагідний, ласкавий, глухувато-одноманітний, він таїть у собі якийсь особливий чар (М. Рильський); Але я не знаю, де нас спершу везли, наш поїзд не ставав на нормальних станціях, він ставав на якихось задніх, занехаяних коліях (Ю. Шевельов); Але якщо є історики, щось вони повинні робити, якісь критичні завваги чи примітки писати (Ю. Шевельов); Поезія і популярність — у цьому завжди є якась полярність (Л. Костенко); Обидва — і Олекса-механік, і Баглаєнко молодший — повискакують з хати на дитяче алалакання і теж ста­нуть дивитись у бік собору, в небо, де високо вгорі, в буро-оранжевій хмарі кок- сохімівських димів, сліпучо зблискують чиїсь, мабуть Прапірного-прокатника, голуби (О. Гончар); Котрийсь із парубків зненацька починав голосно співати ко­ломийку до танцю (Т. Масенко);Два тижні ховала Марія гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині, та не абиякої, а молока та сала (О. Довженко); — Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию — Хоч попову, хоч дякову, Хоч хорошу мужикову (Т. Шевченко); Вона чекала. Все чекала, що щасливий випадок зведе її нарешті з яким-небудь отаманом опришків, оповість вона йому все (Г. Хоткевич); Безперестанку чий-небудь лікоть одпихає тебе назад, або хтось ззаду кладе на плечі руки (М. Коцюбинський); Цей дріт приносить телеграми Хтозна з якої далини (М. Рильський). Найпродуктивніше з-поміж неозначених займенникових прикметників вживання припадає на сло­во якийсь, що передає загальне прикметникове значення неозначеності.

У ролі неозначених займенникових прикметників виступають також фразе­ологічні сполуки на зразок який завгодно, невідомо який, мало який.

2. Означальні займенникові прикметники пов'язані з кількісно-означальною семантикою. Цю групу займенникових прикметників репрезентують слова сам (самий) і інший. Означальний займенниковий прикметник сам (самий) вказує на виокремлення особи, предмета тощо, напр.: Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чумак (І. Багряний); Чому, чому я жить не можу Та сам, без дум? (П. Тичина); Сам Кубійович подався до Сілезії, Любену, корінної Німеччини (Ю. Шевельов); Попри інтерес до сучасників, з якими я зустрічався, мене найбільше вражало, дивувало й принаджувало впізнати, що таке я, так, я сам (Ю. Шевельов); Зрештою, сама згадка про цей аспект життя [інтимного] вже є акт прориву й пориву до правди (Ю. Шевельов); Чує басурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно (О. Гончар); Розповідав потім, нібито, зморений, приліг у плавнях, задрімав, і собор сам уві сні йому на­снився (О. Гончар); Залишилась вона сама в старій глиняній хаті, сама на білому світі (Є. Гуцало). Означальний займенниковий прикметник інший виражає об- межувально-означальну семантику, напр.: Захмарилось чоло, і ніби не до Лободи, до іншого когось було мовлено в задумі:— А всі ж: ми козацькі діти (О. Гончар); Та й не дуже піддатлива [Килина], як інші, ні в чому не любила поступатись... (Є. Гуцало); Умивай же біле личко Дрібними сльозами, Бо вернулись москалики Іншими шляхами (Т. Шевченко). Форми означальних займенникових прикмет­ників належать до форм внутрішньо дериваційного семантичного типу, з яким пов'язані кількісно-означальні значення окремішності й обмеження.

3. Узагальнювальні займенникові прикметники вказують на всі предмети яко­гось класу, внаслідок чого висловлення про ці предмети поширюється на всю їхню сукупність. Вони поділяються на два різновиди: а) стверджувально-уза- гальнювальний; б) заперечно-узагальнювальний.

До стверджувально-узагальнювального різновиду узагальнювальних за­йменникових прикметників належать займенникові прикметники весь (увесь), усякий (всякий), кожний. Слово весь (увесь) позначає охоплення цілісного класу предметів, що складається з однотипних чи різнотипних їхніх репрезентантів і являє собою їхню неоднакову за обсягом сукупність, або одного предмета, напр.: Ішли на схід І на північ По всіх шляхах і день і ніч (І. Багряний); Лишались дітки край доріг, А поруч —мертві матері. Без могилок, а так — в снігах. На всіх стежках. На всіх шляхах (І. Багряний); Степ лишився позаду. Максим пройшов усі яри й переярки, всі горби й пагорби, перебрів усі потоки й протоки, переліз через усі провалля — і ось він іде вже городами... садами... (І. Багряний); Озера всі в лататті (Л. Костенко); Від уст картини віє чимось пісенним (О. Довжен­ко). Узагальнювальний займенниковий прикметник усякий виражає виокрем­лення предметів, що входять до відповідного їхнього класу: Не всяка риба за­пливає на цю глибину (3. Тулуб); Збирається Данило довго, бо треба йому взяти з собою всякого начиння (Григір Тютюнник). Слово колений вказує на підкресле­но розподільний характер вирізнення предметів, які входять до одного класу: Як зненацька у людській розмові Дружній голос душу стрепене, Як заблисне в посмішці раптовій Юне личко,— спогадай мене! Спогадай, бо сивина навчила Ко­жну мить хорошу берегти. Думаєш: таких ще буде сила! — Ой, гляди, не ошу­кайся ти! (М. Рильський); Кожне покоління відкорковує своє шампанське. Кож­не покоління вип'є свою чашу (Л. Костенко).

До заперечно-узагальнювального різновиду узагальнювальних займенни­кових прикметників належать займенникові прикметники ніякий, нічий, нікот­рий. Вони узагальнено вказують на весь той або той клас осіб, тварин, неживих предметів, абстрактних понять, на який поширюється це заперечення, напр.: Йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить... (Панас Мирний); Ніяких звісток від Юрія не мала (О. Гончар); Мабуть, за власне вгіддя він не сварився б з таким запалом, як сварився зараз за це нічиє узлісся (О. Гончар); Страшно затято зче­пилися противники!.. Але годі! Нікотрий не передужає другого (І. Франко).

8. Ототожшовальїіі займенникові прикметники передають тотожність пред­метів. До найтиповіших репрезентантів цієї групи займенникових прикметників належать той самий і той же. Вони формовані граматикалізованими сполуками вихідних вказівних займенникових прикметників з елементами на зразок час­ток. Займенникові прикметники той самий і той ясе виражають семантику ото­тожнювання предметів найвиразніше, напр.: Цю колону теж стали запихати в той самий ешелон (І. Багряний); Вірш не був самотній. Він був частиною циклу з дванадцятьох віршів, присвяченого Грицькові Стеценкові (того самого циклу, "3 заліщицького зошита", що зазнав нищівного присуду від Семенка-Лавріненка) (Ю. Шевельов); Той самий чад, ті ж самі казани, лиш інший диявол дрова підки­дає (Л. Костенко); Ті ж Карпати, ті ж слов'яни. Може, навіть ті ж українці спочатку, якщо ми проїздили пашим Закарпаттям (Ю. Шевельов); Володя за­пропонував мені повезти мене до УЦК в Кракові й повернутися до Криниці то­го ж дня (Ю. Шевельов). З основними сполуками з ототожнювальною функці­єю зближається сполука цей (оцей) самий: Так з'явився на світ ще один Баглай, нащадок металургів. Оцей самий, що тепер на родинному ліжку не вміщається (О. Гончар).

Прикметниковість розглянутих займенникових одиниць виявляється також у наявності в них притаманних прикметникові морфологічних ознак із можливи­ми їхніми модифікаціями. Займенниковим прикметникам, які становлять підклас прикметників, властиві граматичні категорії відмінка, числа й роду, транспонова­ні від опорного іменника. Виявляючи свій похідний характер, ці категорії у струк­турі власне-прикметників і займенникових прикметників трансформуються в синтаксично залежні й словозмінні. Диференційовані в іменниковому вжи­ванні категорії відмінка, числа й роду (відмінок як абсолютно словозмінна імен­никова категорія, число як переважно словозмінна іменникова категорія, рід як суто класифікаційна іменникова категорія) перетворюються за морфологіч­ного структурування прикметника на рівнорядні (тобто не диференційовані) словозмінні категорії.

Займенникові прикметники завжди морфологічно членуються. Чітко про­ходить поділ морфем на лінії коренева морфема!флексійна морфема. Щоправда,

в сукупності займенникових прикметників трапляються одиниці з невиразним морфемним членуванням. Маємо на увазі чітко виділювані морфеми флексій і часткові вияви кореневих морфем (це елементи т,ц у словоформах того, цього та ін.). Ця фактично морфологічна нечленованість первинних займенникових прикметників не заважає їм виконувати вказівні означальні функції в тексті, оскільки вони завжди співвідносяться з морфологічною членованістю „справж­ніх" прикметників. Вказуючи на морфологічно членовані прикметники в по­передніх висловленнях, займенникові прикметники функціонально наближа­ються до своєрідних текстових морфем. Якоюсь мірою службова роль деяких займенникових прикметників у тексті, можливо, спричинила поступову втра­ту їхньої морфологічної членованості.

У граматичній структурі української мови займенникові прикметники посі­дають підпорядковане місце стосовно прикметникового ядра — власне-при- кметників. Ця підпорядкованість виявляється передусім у синтаксичному за­ступанні ними інших (лексично повнозначних) прикметників. Усі визначальні характеристики прикметника як периферійної частини мови в першу чергу сто­суються власне-прикметників (передусім первинних, а отже, якісних), яким при­таманні чітка морфологічна членованість на кореневу морфему як носія лексич­ного значення і морфему-флексію як виразника синтаксичного підпорядкування опорному іменникові, а також сукупність транспонованих від іменника морфо­логічних категорій і синтаксичне функціонування в ролі формально-синтак­сичного приіменникового другорядного члена речення і атрибутивної синтаксеми як семантико-синтаксичного компонента речення.

. Займенникові числівники становлять найвужчу ИМЄННИКОВІ _в кількісному плані сукупність займенникових ЧИСЛІВНИКИ слів. Також найменшою мірою вони внутрішньо членовані на типи, підтипи тощо. Отже, для за­йменникових числівників притаманні загальні характеристики займенникових слів, що споріднює їх із займенниковими іменниками, займенниковими при­кметниками і займенниковими прислівниками як сукупним семантико-грама- тичним утворенням, розподіленим між частиномовними класами — іменника­ми, прикметниками, прислівниками і числівниками, і диференційні ознаки, які вирізняють займенникові числівники з-поміж інших займенникових частино­мовних підкласів.

Загальна займенникова підкласова природа займенникових числівників виявляється передусім у їхній анафорично-вказівній функції і підпорядкуванні їх як частиномовного підкласу ядрові частиномовного класу. Відмінність зай­менникових числівників від інших займенникових підкласів усередині відповід­ної частини мови полягає в кількості їх (займенникових числівників) і в харак­тері їхнього семантико-граматичного членування у числівниковому класі слів.

Займенникові числівники — це підклас числівників, який дублює типові мор­фологічні категорійні ознаки власне-числівників та їхні формально-граматичні й семантико-синтаксичні функції. Відмінність займенникових числівників від власне-числівників виявляється в абсолютній нейтралізації морфологічних кате­горій числа й роду, а також у наявності додаткової функції — анафорично-вказів­ної. До складу займенникових числівників увіходять такі слова, як стільки, стіль- ки-то, скільки, скільки-небудь, скількись, хтозна-скільки, ніскільки, стільки ж. їх можна розподілити на п'ять угруповань: 1) вказівні займенникові числівники: стільки, стільки-то; 2) питальні займенникові числівники: скільки?; 3) відносні

займенникові числівники: скільки; 4) неозначені займенникові числівники: скіль- ки-небудь, скількись, хтозна-скільки; 5) заперечні займенникові числівники: ніс­кільки; 6) ототожнювальні займенникові числівники: стільки ж.

1. Вказівні займенникові числівники стільки, стільки-то мають у системі мови надзвичайно абстрактний характер, а в мовленні можуть стосуватися всього діапазону кількісних характеристик предметів, пор.: п'ять дерев — стільки де­рев, десять дерев — стільки дерев, сто дерев — стільки дерев, сто п 'ятдесят чотири дерева — стільки дерев, триста сім дерев — стільки дерев... Напр.: Цієї весни учні нашої школи посадили триста деревець —» Раніше стільки деревець вони не садили. Займенниковий числівник стільки поєднується з родовим відмін­ком іменників-назв рахованих предметів у множині й родовим однини з назвами нерахованих предметів (іменників речовинних і збірних, назв абстрактних понять тощо): стільки дівчат, стільки книжок, стільки піску, стільки насіння, стільки зав­зяття. Він відмінюється, як числівник два: стільки дерев, стількох дерев, стіль­ком деревам, стільки дерев, стількома деревами, (на) стількох деревах. Напр.: Ся містина коштує тридцять срібняків,— за стільки не можна ліпшої землі діс­тати (Леся Українка).

2. Питальний займенниковий числівник скільки? виражає запитання стосов­но кількості предметів, явищ тощо. Він поєднується з родовим відмінком імен- ників-назв рахованих предметів у множині й родовим однини з назвами нера­хованих предметів (іменників речовинних і збірних, назв абстрактних понять тощо): скільки учнів?, скільки зошитів?, скільки озер?, але скільки пшона?, скільки молока?, скільки горя? Питальний займенниковий числівник скільки? відмінює­ться за зразком числівника два: скільки учнів?, скількох учнів?, скільком учням?, скількох учнів?, скількома учнями?, (на) скількох учнях?

3. Відносний займенниковий числівник скільки виконує роль сполучного сло­ва, приєднуючи підрядну частину складнопідрядного речення до головної, напр.: Тато запитав садівника, скільки деревець посаджено цієї весни у шкільному саду.

4. Неозначені займенникові числівники передають чітко не окреслену кількість предметів. Цю семантику виражають займенникові числівники скільки-небудь, скількись, хтозна-скільки, напр.: Це весна, що на землі бувала Хтозна-скільки ро­ків і століть (М. Рильський). У відповідних контекстах значення неозначеності з відтінком великої кількості когось, чогось набуває займенниковий числівник скільки: Скільки доброти було в обличчі, Скільки мудрості в очах було, Як дивився приятелеві в вічі Любий наш Михайлович Павло! (М. Рильський).

5. Заперечний займенниковий числівник ніскільки вживається для вираження повного заперечення якої-небудь кількості, напр.: — Ну, дак скільки тобі деся­тин?— Ніскільки,— відказав спокійно Зінько (Б. Грінченко).

6. Ототожнювальний займенниковий числівник стільки ж увиразнює семан­тику тотожної кількості предметів, явищ тощо. Він формований граматикалі- зованою сполукою вихідного вказівного займенникового числівника стільки і частки ж, напр.: Кільканадцять пострілів відбилися у хвилях і полягли по берегах: пошана державному прапорові країни. Канонерка відповідає стількома ж пост­рілами (Ю. Яновський).

Займенникові ₀ прислівники

За функціонально-синтаксичним критерієм до прислівників належать займенникові слова так, отак, тут, там, тоді, відтоді і под., які, як і влас- не-прислівники, у структурі речення виконують типову прислівникову формально-синтаксичну функцію придієслівного невален- тно поєднаного, некерованого другорядного члена речення або детермінантного

(приреченнєвого) другорядного члена речення і семантико-синтаксичну функцію обставинної синтаксеми. Проте певними синтаксичними особливостями біль­шість займенникових прислівників істотно відрізняється від власне-прислівни- ків. Ці особливості, зокрема, виявляються в тому, що деякі займенникові прислів­ники слугують засобом зв'язку висловлень у тексті, а інші — транспозитором, що переводить вихідне просте речення у прислівникову формально-синтаксичну позицію складнопідрядного речення і надає йому обставинної семантико-синтак- сичної функції. Це додаткова синтаксична ознака займенникових прислівників, яка вирізняє їх з-поміж усієї сукупності прислівникових елементів. Займенникові прислівники мають також споріднену із власне-прислівниками категорійну се­мантику, яка є семантикою відношень, ознакою ознаки. Порівняно із власне- прислівниками семантичну своєрідність займенникових прислівників становить те, що перші безпосередньо називають ознаку ознаки, а другі лише опосередко­вано позначають її, пов'язуючись із конкретною ситуацією. Отже, в типових випадках ізольовані, поза контекстом займенникові прислівники не містять конк­ретної ознаки ознак і потенційно можуть стосуватися багатьох власне-прислівни- кових компонентів, з якими вони перебувають у висловленнях у корелятивному зв'язку. Займенникові прислівники набувають відповідного семантичного напов­нення в конкретному контексті. Поза контекстом вони дають тільки загальну (ка­тегорійну) граматичну інформацію. У граматичній системі української мови займенникові прислівники являють собою узагальнено-вказівний розряд при­слівників на позначення ознаки ознак взагалі, яка у сфері мовлення наповню­вана конкретним змістом. Отже, узагальнено-вказівний мовний характер від­повідної групи займенникових прислівників поєднується з конкретним їхнім мовленнєвим виявом у висловленні.

Займенникові прислівники підлягають внутрішньому семантичному члену­ванню, по-різному співвідносячись із мовною узагальненою вказівністю і мов­леннєвою опосередкованою конкретністю. З-поміж них можна вирізнити най- рухливіший у семантичному плані тип, який виявляє широку амплітуду коре­ляцій із зовнішніми компонентами — власне-числівниками, внутрішньо дифе­ренційований із семантичного боку тип і суто синтаксико-транспозиційний тип.

Займенникові прислівники поділяються на такі функціональні розряди: 1) вка­зівні займенникові прислівники: тут, отут, там, отам, сюди, туди, звідси, звід­ти, звідтіля, тепер, зараз, тоді, потім, відтоді, відтепер, доти, досі, дотепер, так, отак та ін.; 2) питальні займенникові прислівники: як?, де?, куди?, звідки?, звідкі­ля?, коли?, відколи?, доки?, поки?, чому?, навіщо?; 3) відносні займенникові прислі­вники: як, де, куди, звідки, звідкіля, коли, відколи, доки, поки, чому, навіщо; 4) неозначені займенникові прислівники: як-небудь, якось, де-небудь, десь, куди- небудь, кудись, звідки-небудь, звідкись, звідкілясь, казна-де, казна-куди, казна-звідки, хтозна-де, хтозна-куди, хтозна-звідки, подекуди, де-не-де, деінде, коли-небудь, колись, деколи, іноді, інколи, коли-не-коли, чомусь, навіщось і под.; 5) атрибутивні займенникові прислівники: інакше, по-іншому, по-всякому тощо; 6) атрибутивно- присвійні займенникові прислівники: по-моєму, по-нашому, по-наськи, по-твоєму, по-вашому, по-їхньому, по-своєму; 7) узагальнювальні займенникові прислівники з двома їхніми різновидами: а) стверджувально-узагальнювальним: скрізь, всюди, повсюди, повсюдно, звідусіль, звідусюди, завжди; б) заперечно-узагальнювальним: ніяк, ніде, нікуди, нізвідки, ніколи, нізащо; 8) ототожіїювальні займенникові при­слівники: так само, так же, тут же, там само, там лсе, туди ж, звідти ж, тоді ж.

1. Вказівні займенникові прислівники мають у системі мови надзвичайно абст­рактний характер, а в мовленні можуть стосуватися широкого діапазону ознаки ознак, тобто спроможні заступати широке коло вихідних для них морфологі- зованих прислівників або їхніх синтаксичних еквівалентів. Усередині цього розряду можна виокремити: а) вказівні просторові займенникові прислівники: тут, отут, там, отам, сюди, туди, звідси, звідти, звідтіля та ін.; б) вказівні часові займенникові прислівники: тепер, зараз, тоді, відтоді, відтепер, доти, досі, дотепер і под.; в) вказівні атрибутивні займенникові прислівники: так, отак тощо. Напр.: Зневажені тут мова і народ, який міщан століттями годує (Л. КостенкоЗа річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає сиріткою, а матір — "пройдою ". Там я переночую, візь­му кухвайку, онучі і піду па фронт, до тата (Григір Тютюнник); Отам у плав­нях постригались у ченці, брали до рук замість табель книги Святого Письма (О. Гончар); Колись напишуть спогади про море ті, що тепер сидять на купині (Л. Костенко); Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм [України] ім'ям радію І сумую іменем твоїм (В. Симоненко); Марко Одарич розважливо слухав, йому було приємно, що Килина так переживає за свого собаку, що так боїться його, Марка Одарича (Є. Гуцало); Отак собі він [лісник] ходить по гаях, Заглиблюючись у гущінь дедалі... (М. Рильський); Отак роки, отак без краю На струнах Вічності перебираю Я, одинокая верба (П. Тичина).

2. Питальні займенникові прислівники виражають питання про ознаку озна­ки, про місце або час події, явища, про причину, мету тощо. До питальних за­йменникових прислівників належать слова як?, де?, куди?, звідки?, звідкіля?, коли?, відколи?, доки?, поки?, чому?, навіщо? та ін. Вони вживаються в питальних ре­ченнях, рема яких за актуального членування речення припадає на питальний займенниковий прислівник, напр.: — А як тобі у нас?—Добре (О. Гончар); Як зберегти в собі це серце, коли воно не кам'яне? (Л. Костенко); Де зараз ви, кати мого народу?Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде (В. Симоненко); — Ти де був? — сердито спитала Килина.— А хату хто стерегтиме за тебе?Де я тепер житиму? Що, може, переберусь до тебе в буду? (Є. Гуцало); Я знаю тут свою безвихідь. Але куди подітися мені? (Л. Костенко); — Відколи це ти таким розумним став? (Г. Тютюнник); — То коли, кажете, прийти? (Леся Українка); Чому, чому я жить не можу Та сам, без дум? (П. Тичина); Навіщо ж, весно, ти так пишно розцвіла, На зорі сердень­ко без жалю розтяла? (П. Грабовський).

3. Відносні займенникові прислівники у складнопідрядному реченні викону­ють функцію сполучних слів і звичайно вказують на придієслівну або нрире- ченнєву залежність підрядної частини та вираження останньою адвербіальних відношень. До їхньої сукупності входять слова як, де, куди, звідки, звідкіля, коли, відколи, доки, поки, чому, навіщо, напр.: Став уточнювати, хто вона є, ця Олена Чечіль, відколи тут проживає, та як у неї діла з пропискою (О. Гончар); Тепер висів лише образок Марії з дитям,— над тим місцем, де горіла свічечка (І. Багря­ний); Здалека чути переплеск весла, Падуть листки пожовклі і червоні І тихо плинуть по холоднім лоні Туди, куди і молодість пішла (М. Рильський); Чи ти питала свою Долю, оюінко, коли ти перестанеш бути гарною? (Л. Костенко); Шукав за вікнами любов серед людей і в гаї. Чому ж до тебе я прийшов — і сам не знаю (В. Сосюра). Своїми функціональними особливостями відносні займен­никові прислівники відрізняються від співвідносних із ними питальних. Кіль­кість питальних і співвідносних із ними відносних прислівників тотожна, але функціональна відмінність відносних займенникових прислівників полягає в тому, що вони виступають синтаксичними транспозиторами. Вони переводять вихідне просте речення у прислівникову формально-синтаксичну позицію скла­днопідрядного речення, перетворюючи це просте речення на підрядну частину, і роблять її (підрядну частину), зокрема, функціональним еквівалентом обставинного детермінантного другорядного члена речення. Із синтаксично­го погляду відносний займенниково-прислівниковий елемент сигналізує про вживання відповідного вихідного простого речення у типовій для прислівника позиції. Такі займенникові прислівники зближуються з аналітичними синтак­сичними морфемами.

4. Неозначені займенникові прислівники вказують на чітко не окреслені озна­ку ознак, місце, час, причину тощо. Тут функціонують слова як-небудь, якось, де-небудь, десь, десь-інде, десь-то, куди-небудь, кудись, куди-інде, звідки-небудь, звідкись, звідкілясь, казна-де, казна-куди, казна-звідки, хтозна-де, хтозна-куди, хтозна-звідки, подекуди, де-не-де, деінде, коли-небудь, деколи, колись, коли-не-коли, іноді, інколи, чомусь, навіщось, напр.: — Тільки ти обережненько. Може, як-не­будь прохідними дворами? (А. Головко); Він зрозумів, що велике й чисте кохання палає в серці молодого табунника і треба б якось допомогти йому добитися сво­го щастя (3. Тулуб); А десь пісні про комунізм Співали віршомазиі (І. Багряний); Перестало виспівувати й витьохкувати птаство всяк на свій лад, лише дятел стукотів десь недалеко по корі всохлого дерева (Григір Тютюнник); — Скаоїси, чи ти хоч куди-небудь ходиш у гості? (О. Гончар); Єлька задивилась кудись на плеса далекі, що сонцем очі сліпили (О. Гончар); Я хочу на озеро Світязь, в туман таємничих лісів. Воно мені виникло звідкись, у нього сто сот голосів (Л. Костен­ко); Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати на тих горах окраде­них У маленькій хаті (Т. Шевченко); Ми любимо тих, що знали нас молодими, їхня пам'ять — музей коштовностей, які ми колись розгубили (Л. Костенко); Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки (М. Коцюбинський); Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша... (О. Ільченко); Так баба з переляку померли, а дівчата — одна в Німеч­чині, а друга хтозна-де (О. Довженко); Але коли починався бій, тоді тримайся! Тоді він цілісіньку добу не злазив з коня, гасаючи то на передній край, то в боєпо­стачання, то хтозна-куди, і все горіло на його шляху (О. Гончар); — С-с-с,— знову засичав Марко і зіщулився від болю.— Прямо в гурт влучило. С-с-с... Іхто- зна-звідки вона й прилетіла... (Г. Тютюнник); Навгороді коло броду Барвінок не сходить. Чомусь дівчина до броду По воду не ходить (Т. Шевченко); — Оце, Мелашко, наш шановний гість, товариш скульптор,— ще раз навіщось пояснив голова (О. Гончар).

5. Атрибутивні займенникові прислівники вказують на ознаки дії, процесу, стану тощо. До них належать слова інакше, по-інакшому, по-іншому, по-всякому і под., напр.: Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше (М. Ко­цюбинський); Йому ніби підмінили душу, і він тепер відчував те, про що раніше і не догадувався. Навіть звуки він тепер сприймав по-іншому (Г. Тютюнник); А село як село, по-всякому дивилось на витівки багатиря (М. Стельмах).

6. Атрибутивно-присвійні займенникові прислівники виражають ознаки, по­в'язані з присвійним значенням. Такі прислівники утворені від займенникових присвійних прикметників та прийменника по і корелюють із першою, другою і третьою граматичними особами стосовно комунікативного акту (ролей мов­ця, адресата мовлення й об'єкта мовлення). Цей розряд займенникових прислів­ників репрезентують слова по-моєму, по-нашому, по-наськи, по-твоєму, по-ва­шому, по-їхньому, по-своєму, напр.: — Щоб мій чоловік та не робив по-моєму (М. Кропивницький); Навіть жайворонок співає зовсім по-нашому, по-донбасів- ському, так солодко завмирає серце (Ю. Яновський); — Що ж, ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи... (Леся Українка); — Я вже давно живу в Одесі і вмію й по- вашому говорити,— обізвалась Гликерія (І. Нечуй-Левицький); —Пропадемо,— бідкався Марко.—Як будемо жити, коли балакати по-їхньому не вміємо?(Г. Тю­тюнник); — А Юрко нашого Олександра чого вартий! Усі книжки, які були у пана, поперечитував і тепер по-своєму починає порядкувати на городі і в полі (М. Стельмах); Учитель робив з них співгероїв, і — по-своєму — робили вони з ним (Ю. Шевельов).

7. Узагальнювальні займенникові прислівники вказують на поширення або заперечення поширення дії, процесу або стану в усіх місцях, упродовж всього часу тощо. Займенниково-прислівникове узагальнення буває стверджувальним або заперечним. Узагальнювальне ствердження виражають займенникові при­слівники скрізь, всюди, повсюдно, звідусіль, звідусюди, зівсюди, завжди, завше, напр.: Перебендя старий, сліпий,— Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає (Т. Шевченко); Сахалися Антона скрізь, Немов тії прокази... (І. Ба­гряний); Опівночі, коли коваль з Цибулею пішли в обхід оглянути, що вже зробле­но, майже повсюдно роботу вже кінчили (А. Головко); Зівсюди землю зорі об­ступили (Л. Костенко); Можна вибрать друга і по духу брата, Та не моо/сна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата (В. Симоненко). Узагальнювальне заперечення передають слова ніяк, ніде, нікуди, нізвідки, нізвідкіля, ніколи, нізащо, нінащо, ніскільки, напр.: Ніч колихала так ласкаво,— Проте не спалося ніяк... (М. Рильський); Ніяк не міг вгомонитися старий, набиваючи в люльку тютюн (Г. Тютюнник); Не злякають нас кулі і грози, Нас не спинить ніщо і ніде (І. Багряний); Праворуч від озеречка уже лежали росою прибиті покоси, але ще ніде не манячили копички (М. Стель­мах); Батько сількора Василя, середняк Опанас Трубенко, був людиною не квап­ливою. Ні разу на своїм віку нікуди він не поспішав (О. Довженко); Щось я вже нізвідки листів не маю (Леся Українка); Я вам цей борг ніколи не залишу (Л. Ко­стенко); Буваючи в батальйонних тилах, Ясногорська ніколи не минає володінь Васі Багірова (О. Гончар); Він, Йон, і радніший би посватати Гашіцу, так що ж, коли батьки ворогують поміж: собою і нізащо не пристануть на це (М. Коцю­бинський); Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся [Карпо] нінащо, а довгів не сплатив... (М. Коцюбинський); Видно було, що Шовкун добре знає ціну своїй роботі, і хоч вона йому важка, але ніскільки не обтяжлива (О. Гончар); Гнат, приголомшений окриком, опішив і відступив назад, але потім зрозумів, що ця люди­на ніскільки не боїться його та ще й насміхається (Г. Тютюнник).

8. Ототожнювальні займенникові прислівники передають значення тотож­ності ознаки дії чи стану, тотожності місця, часу тощо. До таких прислівників належать слова так само, так же, тут же, там само, там же, туди ж, сюди ж, звідти ж, тоді ж. Вони формовані граматикалізованими сполуками вихід­них займенникових прислівників із частками або "їхніми функціональними ек­вівалентами, напр.: На городі буяла картопля —> Тут же квітували маки; Уда­лині мрів ліс —> Там же спалахували блискавки; Друзі зібралися в маленькому мі­стечку —> Там само зберуться вони вдруге; Загальні збори академії відбудуться у травні Вони ухвалять нову редакцію статуту академії тоді ж.

Прислівниковість розглянутих займенникових розрядів і підпорядкованих цим розрядам займенникових одиниць виявляється також у наявності в них властивих прислівникові морфологічних ознак. Займенникові прислівники за­свідчують повну нейтралізацію граматичних категорій у вихідних для них час­тинах мови. Не всі займенникові прислівники морфологічно членуються. Це означає, що в їхній підсистемі трапляються одиниці з нетиповим для слова, згорнутим членуванням. Маємо на увазі кореневі морфеми, які не супроводжу­вані морфологічними службовими морфемами або словотворчими морфемами.

Ця морфологічна нечленованість частини займенникових прислівників свідчить про їхню периферійність і можливі переходи до аналітичних синтаксич­них морфем, з одного боку, та їхню функціональну співвідносність із власне- прислівниками, на тлі яких вони виступають як похідні прислівникові одиниці у структурі прислівникової системи, з іншого боку. Вказуючи на морфологічно членовані прислівники в попередніх висловленнях, займенникові прислівники функціонально наближаються до своєрідних текстових морфем. Напевно, така морфемно-службова роль деяких займенникових прислівників у тексті і спри­чинила поступову втрату їхньої членованості.

У граматичній структурі сучасної української літературної мови займенни­кові прислівники посідають підпорядковане місце щодо прислівникового ядра — власне-прислівників. Ця підпорядкованість виявляється насамперед у синтакси­чному заступанні інших, лексично конкретних, прислівників. Усі визначальні характеристики прислівника як найпериферійнішої частини мови в першу чергу стосуються власне-прислівників, безпосередньо похідних від іменників, прикмет­ників, числівників і дієслів. Цим безпосередньо похідним і типовим прислівни­ковим одиницям властива функціональна нейтралізація кінця слова (нівеляція флексії), членованість на лексичну морфему (корінь) і дериваційну морфему, яка вказує на синтаксичну похідність прислівників від інших частин мови.

Перехід У граматичній структурі сучасної української НЄЗаЙМЄННИКОВИХ ^лі^теР^атУР^Н01 МОВИ відбуваються динамічні слів V займенникові ^пР⁰¹*^еси> пов'язані зі змінами сукупності

. * оапш^ппітит _займЄННИКОВИХ СЛІВ. Поряд ІЗ ВЛаСНЄ-ЗаЙМЄН- (прОНОіЧІНаЛШЦІЯ) никовими словами, що закріплені в ролі під­класів іменника, прикметника, числівника, прислівника — займенникових іменників, займенникових прикметників, займенникових числівників, займен­никових прислівників — функціонує певна група прономіналізованих слів. Транспозиція слів з інших частин мови в займенникові частиномовні підкла­си спричинена нейтралізацією лексичного значення вихідної для прономіналі­зованих слів частини мови і набуттям цими словами узагальнено-вказівної се­мантики.

З-поміж прономіналізованих слів вирізняються слова власне-прикметнико- вого походження як найчисленніша група слів. Репрезентантами прономіналі­зованих прикметників виступають слова власний, окремий, останній, певний, різний, цілий і под. Ці слова виявляють різний ступінь входження до займенни­кових прикметників і особливості їхнього розподілу за функціональними за­йменниково-прикметниковими розрядами. Розглянемо кілька найпоширеніших прономіналізованих прикметників.

Вихідний прикметник власний набув у сучасній українській літературній мові займенниково-прикметникового значення "свій". Він перетинається у своєму функціонуванні із присвійними займенниковими прикметниками свій, мій, твій, наш, ваш, їхній, напр.: У нас був навіть власний керівник, призначений з нас са­мих, на прізвище Ценко, імени не пригадаю або й не знав (Ю. Шевельов); Розка­жу я вам, братця, про випадок з власної практики (Остап Вишня).

Власне-прикметники окремий і певний вживаються у функції неозначеного займенникового прикметника деякий. Обидва прономіналізовані прикметни­ки розрізняються градацією значеннєвого відтінку акцентованої окремішнос- ті, пор.: Недалеко від комори переливається місячним полум 'ям обмолочений сті­жок, вітрець підіймає окремі соломинки і обзивається в них, мов зітхання сопіл­

ки (М. Стельмах); Полк мав посуватися вперед окремими загонами і дрібними групами і, можливо, діяти певний час децентралізовано (О. Гончар).

Прикметник останній використовується у функції означального займеннико­вого прикметника інший. Він переважно стоїть у формі множини і супроводжу­ваний значеннєвим відтінком обмежувальної кількості, напр.: І ся гадка уже запалила, уже відігнала усі останні, уже хорою нетерпеливістю наповнила кож­ний нерв (Г. Хоткевич); За хвірткою Северина чекають останні братчики і, коли він виходить із двору, не пізнають його (Г. Тютюнник).

У прикметникові різний спостерігаємо також займенниковий потенціал в напрямку набуття таких значень, як стверджувально-узагальнювальне значен­ня "усякий", іноді з емоційно-експресивним, зневажливим забарвленням, пор.: Тут їли різнії потрави, і все з полив'яних мисок (І. Котляревський); На вбитих у долівку стовпчиках стоїть вузенький стіл, над образами замість рушників зви­сають пучки різних трав (М. Стельмах); Тарас Григорович став збиратися в даль­шу путь. Господиня напакувала йому в дорогу цілий клунок різного смачного (3. Ту­луб); Типографія кричить без грошей, різні кредитори лазять, а в касі — копійки (М. Коцюбинський); — Вчися, Михайлику, та так учися, щоб усі знали, які то мужицькі діти. Хай не кажуть пі пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло (М. Стельмах).

Власне-прикметник цілий, перейшовши у займенниковий прикметник, на­був значення "увесь". Здебільшого він функціонує при опорних іменниках-на- звах часових і просторових понять, напр.: Цілий день стояв густий туман (Ю. Яновський); Цілий день батарея гриміла По шляхах нерівних — цілий день (О. Ольжйч); Був у неї Андрій— цілий вік гризлися з ним, а тепер нема вже й Андрія (М. Коцюбинський); Проблема історичного розвитку структури речен­ня розробляється вже майже ціле сторіччя (О. Мельничук); Ціле село мало ви­гляд якоїсь первісної оселі в дикому полі (Ю. Опільський); І від самого ранку си­дить біля неї [Чумачихи] отець Яков (чомусь неодмінно Яков, а не Яків, бо то бач звучить дуже фамільярно і по-простяцькому, бо то Яків просто старого Чумака звали, бо був коваль), єдиний, якимось чудом уцілілий священик на цілу цю околицю, а може, й па ціле місто (І. Багряний); Коло кухарського куреня стояв здоровий курінь з очерету для цілої ватаги (І. Нечуй-Левицький).

За морфолого-синтаксичними характеристиками близьким до трансгюзи- тів прикметникового походження виступає прономіналізований компонент один [Ожоган 1997: 46—47]. Транспонований у займенниковий прикметник числів­ник один виражає низку значеннєвих функцій. Вкажемо на найголовніші з них.

Найчастіше прономіналізоване слово один стосується вказівної функції, по­повнюючи сукупність вказівних займенникових прикметників. Транспозит один зі значенням "саме цей, а не інший" вживано в реченнях за протиставлення його (слова один) означальному займенниковому прикметникові інший, напр.: — Я живу одним життям, ти — іншим. Ти ненавидиш те, що люблю я... (М. Заруд- ний); Це просто чудо якесь з чоловіком тут робиться. Внизу, під скелею, був один Хома, а піднявся на скелю, то це вже зовсім інший Хома! І бачить далі, і чує далі... (О. Гончар).

Транспонований займенниковий прикметник один може передавати ототож- нювальну семантику "той самий", напр.: Після смерті батька та матері (вони під холеру померли одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці (Панас Мирний); — От ми й зустрілися,— каэюу я,— а наче зовсім недавно ми з вами жили в одній кімнаті (Ю. Яновський).

Транспонований у займенниковий прикметник числівник один може передава­ти семантику неозначеності. Він поєднується з іменниками-назвами конкретних предметів і абстрактних понять, напр.: Було колись в одній країні: сумний поет в сумній хатині рядами думи шикував (Леся Українка); Одного літа, коли в садку його виноград налився гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха (О. Гончар); Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби, припустив дощ (Григір Тютюнник).

У сучасній українській літературній мові функціонують невідмінювані утво­рення із займенниковою семантикою. Одним із таких утворень є слово тощо, яке вживається в кінці переліку чого-небудь як вказівка на його неповноту, на можливість продовження цього переліку. Невідмінюване слово тощо заступає компоненти однорідного ряду, виражені іменниками, а також прикметника­ми, числівниками, і може заступати навіть члени речення, оформлювані діє­словами, пор.: Але насмілюсь висловити припущення, що читача неодмінно заці­кавив би художній твір про звичайне кохання чи романтичну подорож тощо (Г. Сивокінь); Маруся пішла до хати, а стара почала поратися по господарству, догодовувати курей, виганяти гусей та вутят до річки, робити місиво для свині тощо (Г. Хоткевич).

Отже, поповнення займенникових слів новими компонентами відбувається передусім за рахунок вихідної прикметникової бази. Воно поширюється на таке коло значень займенникових прикметників, як присвійність, неозначеність, означальність, стверджувальна узагальненість тощо. До найпродуктивніших займенниково-прикметникових значень належать неозначеність і стверджуваль­на узагальненість.

Розділ

ДІЄСЛОВО як центральна частина мови

дієслово

Дієслово є центральною частиною мови переду­сім тому, що воно як основний клас ознакових слів найчіткіше протиставляється іменникові — класові слів на позначення предметів. Центральну позицію дієслово посідає і щодо інших класів ознакових слів — прикметника, числівника та прислівника. Вона зумовлена його семантичними функціями, морфологічними категоріями та синтаксичним вживанням.

Дієслова, прикметники, числівники та прислівники становлять клас преди­катів. Дієслівні предикати є найпоказовішим типом, бо вони чітко розрізняю­ться за семантичними функціями, поділяючись на предикати дії, які формують ядро дієслова, і предикати стану, що належать до периферії його семантики, але також набувають динамічних характеристик. У прикметника семантику стану визначають як якісний стан, адже він став постійною ознакою предмета. Прислівник є найпериферійнішим типом предикатів, тому що він не має свого специфічного лексичного значення. Воно ґрунтується на лексичних значеннях прикметника, дієслова, числівника та іменника, що перебувають у синтагма­тичному зв'язку з предикатом. Отже, специфіка прислівника як предикатного знака полягає в тому, що він є синтагматичним класом слів, який виконує фун­кцію ознаки щодо іншої ознаки [Вихованець 1988а: 17].

Другою семантичною функцією дієслівних предикатів, за якою вони відріз­няються від інших типів предикатів, є їхня активна організаційна роль у семан­тично елементарному реченні. Предикати, як відомо, визначають кількість не- предикатних іменників та їхні семантичні функції. Але дієслівні предикати дії сполучаються з найбільшою кількістю непредикатних іменників. Це стосуєть­ся переважно тих із них, які виражені дієсловами руху й переміщення, а також конкретної фізичної дії. Зокрема, дієслова привезти, принести можуть пов'язу­ватися з сімома непредикатними аргументами, що виражають семантичні функ­ції діяча, об'єкта, адресата, інструменталя, локатива зі значенням вихідного й кінцевого пункту руху та шляху руху, напр.: Син привіз речі матері з Києва до Миргорода автомобілем через Лубни; Бабуся принесла у фартусі слив дітям із саду до альтанки стежкою. Предикати стану мають обмеженіші можливості правобічної валентності, бо відкривають здебільшого позицію з семантикою локатива, напр.: Дідусь сидить на лаві; Одяг висить на вішаку; Люди стоять біля дверей.

Дієслово посідає центральне місце і за семантико-синтаксичною категорією валентності. Як центральні частини мови дієслово й іменник протиставляють­ся за характером валентного зв'язку. Дієслово має активну валентність, бо воно своєю семантикою зумовлює відповідні позиції для заповнення їх непредикат­ними іменниками. Валентність непредикатних іменників завжди пасивна, під­порядкована, бо вони, заповнюючи відкриті дієсловом позиції, сполучаються з ним.

Від предикатних прикметників і прислівників дієслово відрізняється межа­ми своєї валентної рамки, тобто кількістю залежних від нього непредикатних іменників: своєю семантикою дієслово може зумовити від одного до семи та­ких іменників, а предикатні прикметники і прислівники — переважно один- два, пор.: Дитина спить; Книжка лежить на столі; Син присвятив вірш матері; Жінка відрізала ножем скибку від хлібини; Дочка носить воду матері від криниці до хати відром; Бібліотекар привозить журнали дітям із друкарні до школи авто­мобілем і Трава зелена; Сукня зеленіша від намиста; У кімнаті тепло; У кімнаті тепліше, ніж: у передпокої; Водієві видно дорогу.

Предикатним іменникам дієслова протиставляються тим, що їхнє валентне оточення є генетично первинним, тоді як валентне оточення предикатних імен­ників — це трансформа дієслівного. Так, наприклад, дієслово дарувати поро­джує три залежні іменники з функціями суб'єкта дії, об'єкта дії та адресата (пор. у реченні: Юнаки дарують квіти дівчатам), а в похідного від нього іменника дарування ці валентні позиції мають транспонований характер (пор.: Даруван­ня хлопцями квітів дівчатам).

Центральність дієслова в системі частин мови зумовлена його найбільшим набором морфологічних категорій, серед яких розрізняють власне-дієслівні ка­тегорії способу, часу та виду і невласне-дієслівні категорії особи, числа й роду. Іменник, що також є центральною частиною мови, має лише три морфологічні категорії — роду, числа та відмінка і семантико-морфологічну категорію іс­тот/неістот.

Про центральність дієслова свідчить його вживання в позиціях присудка та головного члена односкладного речення, які є центральними формально-син- таксичними позиціями членів речення у двоскладних та односкладних речен­нях, напр.: Як довго ждали ми своєї волі слова. І ось вона співа, бринить. Бри- нить-співає наша мова, Чарує, тішить і п'янить (О. Олесь); Тут розкинулись золоті лани стиглого хліба (В. Підмогильний); Пахне огірками, хлібом, бать­ком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають деркачі й перепілки (О. Довженко); Треба твердо нам в бою стояти (І. Франко); Можна все на сві­ті вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину (В. Симоненко).

Центральність дієслова в системі частин мови підтверджує і те, що його ви­ділено в окремий лексико-граматичний клас за сукупністю всіх різнорідних ознак — семантичних, синтаксичних та морфологічних. Дієслова виявляють семантичний критерій у трьох вимірах, а саме: вони означають дії та стани, спрямовані на відображення дій та станів у позамовному світі, характеризую­ться узагальненим значенням процесуальності [Вихованець 1988а: 16]. Із се­мантичними ознаками дієслова тісно пов'язана синтаксична функція присуд­ка. Таке синтаксичне функціонування дієслова зумовило відповідні особливо­сті в дієвідмінюванні та морфолого-семантичному змісті його складників. Вла- сне-дієслівну природу відбивають морфологічні категорії способу, часу, виду і семантико-синтаксична та формально-синтаксична категорія валентності.

Отже, дієслово — це центральний клас ознакових слів, що виражають дії, процеси та стани, виступають організаційним ядром елементарного простого речення, мають активну й широку валентність, найбільший набір морфологіч­них категорій і виконують в реченні основні формально-синтаксичні функції — присудка та головного члена односкладного речення.

Певвинні походженням і функціями дієслова поділяють • ^ .на непохідні й похідні, або нервинні і вторинні.

1 Віиринні п_Єр_{ВИННими} називають дієслова, які не походять ДІЄСЛОВІ від основ інших частин мови, не мають співвіднос­ного, первинного для них слова. їхня коренева частина виражає здебільшого значення дії, рідше — стану, пор.: писати, читати, сіяти, молоти, пекти, везти, ходити, стояти, сидіти, лежати. Деякі первинні дієслова хоч і мають у сучас­ній українській мові спільнокореневі іменники (пор. ходити і хід, бігти і біг, славити і слава, хвалити і хвала), але словотвірно від них не походять. Про віддієслівний характер таких іменників свідчать виражені ними значення дії та стану, що є для них вторинними.

До вторинних належать дієслова, які походять від слів інших частин мови, передусім від іменників, прикметників та прислівників, а також від займенни­ків, числівників, вигуків та звуконаслідувальних слів, пор.: вівчарювати, боро­нувати, крохмалити, вощити, синіти, синити, синішати, рудіти, руднути, руді­шати, рачкувати, задкувати, тикати, викати, восьмерити, ойкати, гейкати, курликати, кукурікати, мукати. Про вторинність цих дієслів свідчать насам­перед наявні в їхній структурі іменні та інші корені, а також іменникові та при­кметникові суфікси, зокрема такі, як -тель (вчи-тел-ювати), -ник (пасіч-ник-ува­ти), -ар (іпек-ар-ювати), -аль (ков-ал-ювати), -н- (дріб-н-іти), -ан- (дерев'-ян-іти), -ов- (ібуряк-ов-іти), -ав- (туж-ав-іти) та ін.

Основною умовою перетворення слів різних частин мови й інших одиниць на дієслово є їхня здатність вживатися в типовій для нього формально-синтак- сичній позиції присудка або співвідносного з присудком головного члена од­носкладних речень. У цю позицію їх переводять форми аналітичної синтаксич­ної морфеми-зв'язки бути та аналітичних синтаксичних морфем-напівзв'язок ставати/стати, робитися/зробитися, зоставатися/зостатися, лишатися/лиши­тися, залишатися/залишитися, здаватися/здатися, вважатися тощо, які нейтра­лізують граматичні категорії вихідних частин мови і надають їм у синтаксичній позиції дієслова визначальних для нього граматичних категорій способу й часу, а також інших граматичних категорій — виду, особи тощо, пор.: Батько — вчитель; Дідусь був теслею; Син буде маклером; Листя стає жовтим; Жінка стає добрішою; Молоко зробилося гірким; Брат лишився живим; Одяг залишив­ся сухим; Очі здавалися синіми; Яка людина, така й мова; Він був один. На насту­пному етапі вербалізації іменники та прикметники, що поєднуються з форма­ми дієслів-зв'язок та дієслів-напівзв'язок ставати, робитися, зазнають дієслів­ної морфологізації, тобто оформляються за допомогою відповідних суфіксів як морфологічні дієслова, пор.: Батько вчителює; Дідусь теслював, Син макле­руватиме; Листя жовтіє; Жінка добрішає; Молоко гіркне. Проте більшість із них не може зазнати морфологічної вербалізації, тому їх кваліфікують як віді­менні синтаксичні дієслова. Вони мають аналітичну структуру. їх домінанту становлять відіменникові та відприкметникові дієслова, до складу яких вхо­дять насамперед форми напівзв'язкових компонентів, дещо рідше — форми вла- сне-зв'язок, пор.: Дівчина залишилася сиротою; Тіло здавалося важким; Небо зробилося темним; Діти були розумними; Вона буде програмістом. Такі синтак­сичні дієслова передають стани, яких набувають або в яких перебувають істо­ти, здебільшого особи, та предмети.

Завжди аналітичну будову мають вторинні дієслова, утворені від предика­тивних прислівників, або слів категорії стану, у семантико-синтаксичній пози­ції головного члена односкладного речення. Виразниками граматичних зна­чень способу, часу, особи та числа в них є форми аналітичної синтаксичної

морфеми-зв'язки бути та напівзв'язки стати. Відприслівникові аналітичні діє­слова на противагу відіменниковим та відприкметниковим передають тільки значення внутрішнього стану людини, пор.: Людям тривожно Люди дивля­ться тривожно; Дітям було радісно <г-Діти радісно граються; Глядачам стало сумно Глядачі сумно реагують на виставу.

Кореневі частини вторинних дієслів представляють також актуалізовані ком­поненти їхніх базових предикатно-аргументних структур із семантичними функ­ціями знаряддя, засобу, результату тощо, пор.: Лікар обробляє бальзамом тіло -» Лікар бальзамує тіло; Тракторист обробляє боронами поле —> Тракторист бо- ронує поле; Боєць закладає міни на дорозі —> Боєць мінує дорогу.

Вторинні дієслова неоднаково пов'язані зі словами різних частин мови, що становлять для них словотвірну базу. У них тісніші зв'язки з прикметниками та прислівниками, бо вони так само, як і дієслова, є ознаковими словами, і менш тісні з іменниками як назвами предметів. Серед ознакових слів вторинні діє­слова ближче стоять до прикметника, ніж до прислівника, бо він становить периферію класу предикатів.

Переважна більшість вторинних дієслів, зокрема відприкметникові, відпри­слівникові й частково відіменникові, передають значення процесу та стану: ро­жевіти, твердіти, худнути, дорожчати, дешевшати, горювати, бідувати й под. За рахунок них поповнюється периферія дієслівного класу — дієслова стану.

Питання про обсяг дієслівної лексеми. Граматична спеціалізація дієслова

Первинні і вторинні дієслова розрізняються також за іншими ознаками: у первинних значно ширша і складніша, ніж у вторинних, семантична структу­ра. Це дає їм змогу брати активнішу участь у процесах, що відбуваються в си­стемі дієслова, зокрема в семантичних змінах, дериваційних перетвореннях, ви­дових протиставленнях тощо.

Традиційно поняття дієслівної лексеми охоплює слова, що означають дії та стани. До них зарахо­вують переважно п'ять дієслівних утворень: ^діє­відмінюване дієслово; 2) дієприкметник; 3) діє­прислівник; 4) інфінітив; 5) предикативні (присуд­кові) форми на -но, -то [Русанівський 1993:157— 158]. У деяких працях предикативні форми на -но, -то віднесено до дієприкметника, що спри­чинило чотирикомпонентну дієслівну парадигму [Русанівський 1969:297—298]. Характерно, що в цій парадигмі одиниці розташовують неоднаково. Особливо це стосується інфінітива й особових форм, а також дієприкметника та дієприслі­вника. Одні дослідники, вважаючи інфінітив початковою, вихідною дієслівною формою, ставлять його на перше місце і розглядають як центр дієслівної систе­ми. Друге місце вони відводять особовим формам, останні місця — дієприкмет­никові та дієприслівникові [Жовтобрюх, Кулик 1972: 320]. Інші основною фор­мою вважають дієвідмінюване дієслово, а інфінітив ставлять на четверте місце, після дієприкметника та дієприслівника [Русанівський 1969: 297—298]. Тут ле­ксично спільні одиниці розрізняються за набором морфологічних категорій і синтаксичним вживанням.

Інший підхід до визначення обсягу дієслівної лексеми передбачає, щоб лек­сичні одиниці в комплексі виявляли семантичні, морфологічні та синтаксичні ознаки дієслова, причому синтаксичному вживанню відведено роль вирішаль­ного чинника у встановленні їхньої дієслівної природи. Семантико-граматич- ну природу дієслова як частини мови відбиває його функціонування тільки

в позиції присудка та головного члена односкладних речень, співвідносного з присудком. Із п'яти традиційних дієслівних утворень у цій позиції найпослідов­ніше вживаються дієвідмінювані, або особово-часові та особово-способові, форми. Вони є основними і типовими формами дієслова, бо найповніше пред­ставляють його в граматичній системі мови, напр.: Він житиме більше за нас з вами! Держіть!.. Так... Повірте мені, він зробив для свого ж:иття уже в бага­то разів більше, ніж: ми оце тут робимо... (О. Довженко); Яких тільки бід не випадало на наш край! Його палили, плюндрували, грабували, нищили, століття­ми різні заброди висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму назву "Україна " (М. Слабошпицький).

Решта компонентів із традиційної дієслівної парадигми виявляє якусь одну чи дві ознаки з необхідного комплексу ознак, нерідко частково або специфічно.

Інфінітив хоч і має дієслівну лексичну семантику, проте функціонує в пози­ціях двох протиставлених одна одній частинах мови — дієслова й іменника.

Вживання інфінітива в позиціях дієслова має свої особливості. Суть їх поля­гає в тому, що формально-синтаксичні дієслівні функції присудка і головного, співвідносного з присудком, члена односкладних речень він може виконувати лише за допомогою аналітичних синтаксичних морфем та допоміжних дієслів, з якими пов'язується як лексична частина дієслівного складеного присудка. Так, зокрема, з формами майбутнього часу аналітичної синтаксичної морфеми-зв'яз- ки бути інфінітив передає відповідне часове значення, з допоміжними модаль­ними дієсловами та модальними предикативами — значення теперішнього, ми­нулого та майбутнього часу й суб'єктивні модальні відношення, а з допоміж­ними фазовими дієсловами — значення цих трьох часових форм і фазові вияви дій та станів, напр.: Так, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні! (Леся Українка); Всяк мусить пЬнати свій народ і в народі себе (Г. Сковорода); Бідна волошко, Чому ти у житі, А не на клумбі волієш рости? Чом не схвильовано слухаєш ти, Як хлібороби кленуть працьовиті Квіти, що вміють так гарно цвісти (М. Рильсь­кий); Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! (Леся Українка,); Ой, палка ти була, моя пісне, Як тебе почала я співати (Леся Українка).

У позиції головного члена односкладних речень, співвідносного з присуд­ком, інфінітив також вживається здебільшого як лексична частина аналітич­них компонентів, з якою так само пов'язуються форми морфем-зв'язок бути, стати, допоміжних фазових дієслів та модальні предикативи. Такі аналітичні компоненти виражають значення всіх трьох часових форм дієслова, вказуючи на різні фази в перебігу дій або перебування в станах, а також на можливість чи неможливість, доцільність чи недоцільність тощо їхнього здійснення, пор.: Незабаром буде розвиднятися; Починає розвиднятися; Почало розвиднятися; Тре­ба було зайти до батьків; Треба буде зайти до батьків; Варто було звамсити на пропозиції колег; Варто буде зважити на пропозиції колег; Потрібно відвідува­ти заняття; Потрібно було відвідувати заняття; Потрібно буде відвідувати заняття і под.

Інфінітив нерідко виступає і як самостійний виразник функції головного чле­на односкладного речення, причому, вживаючись без частки би(б), він вира­жає модальне значення повинності (пор.: Вам виховувати дітей; їм летіти до зірок; Плекати мову), а з часткою би(б) — передає бажальну модальність (пор.: Заспівати б пісню; Поїхати б до моря; Дописати б твір).

В односкладних реченнях у позиції головного члена, співвідносного з при­судком, інфінітив виступає також виразником значень способу, зокрема нака­зового та умовного, хоч вони є для нього периферійними, напр.: Його колеги по академії\ що стали ченцями Києво-Печерської лаври, закликали: "Доволі блука­ти по світу! Час причалити до гавані!.." (М. Слабошпицький).

Так само, як іменник, він виступає в позиції підмета або сильнокерованого другорядного члена, напр.: Її [мову] зневажить — зрадити народ, Котрий до сонця зводився крізь муки (М. Адаменко); Любив блукати я по них [дорогах] ро­ками І душу від сліпих марнот зберіг (М. Руденко).

Предикативні форми на -но, -то мають спільні й відмінні ознаки з аналітич­ними дієприкметниковими формами. Подібно до них вони виражають резуль­тативний стан, але тільки в дієслівній позиції головного члена односкладного речення, тобто безвідносно до суб'єкта, що спричинив своєю дією цей стан, пор.: Висновок написаний експертом і Висновок написано. На відміну від цих дієприкметників вони поєднуються лише з чотирма зв'язковими формами — нульовою формою теперішнього часу морфеми-зв'язки бути, її формами ми­нулого та майбутнього часу, а також формою середнього роду умовного спо­собу, які надають аналітичним предикативним формам на -но, -то відповідних часових та способових характеристик, пор.: Нещодавно в ближ:ніх печерах Київ­ської лаври знайдено прах майже дев'ятсот літ тому похованого тут Нестора (М. Слабошпицький); Ой у полі жито Копитами збито, Під білою березою Ко­заченька вбито. Ой убито, вбито, Затягнуто в ясито, Червоною китайкою Ли­ченько покрито (Укр. нар. пісня); Проект буде винесено на обговорення; Було б відшукано кошти! Було б сказано слово.

Дієприкметник характеризується функціональною двоплановістю. Синте­тичні дієприкметникові форми вживаються в типовій для прикметника присуб- стантивній позиції, набувши його морфологічних ознак. Отже, вони вийшли за межі синтаксичного функціонування дієслова, напр.: Світяться очі в чорно­земних скибах — Там, де порубані предки лежать (М. Руденко).

Аналітичні дієприкметникові форми за допомогою морфем-зв'язок бути, стати й под., хоч і вживаються в присудковій позиції дієслова, але вже як ви­разники результативного стану, тобто такого, який настав після завершення дії. Це означає, що такі дієприкметникові форми передають якісно іншу, порів­няно з базовим дієсловом, семантичну ознаку. Перевівши дієприкметник у діє­слівну позицію двоскладного речення і нейтралізувавши прикметникові гра­матичні категорії роду, числа та відмінка, згадані морфеми-зв'язки стали вираз­никами власне-дієслівних категорій часу і способу, напр.: Вимогливі вчителі задоволені першими успіхами Максима Березовського (М. Коструба); Наш город був переповнений всякими рослинами (О. Довженко); І скільки б не писали, не го­ворили про Івана Миколайчука, легендарного українського актора, його загадка завжди буде нерозкрита (О. Чередниченко).

Дієприслівник, виражаючи значення дії або стану, вживається в позиції при­слівника, який виконує роль другорядного детермінантного члена речення. Вона є периферійною щодо головної присудкової позиції дієслова. У цій пози­ції дієприслівникові не властиві дієслівні категорії часу і способу, напр.: Я на гору круту крем'яную Буду камінь ваоїский підіймать І, несучи вагу ту страш­ную, Буду пісню веселу співать (Леся Українка); Підвівши очі з-понад книжки, побачиш світ барвистим сном, І думка, вирвавшися нишком, мов нетля, б'ється у вікно (Б.-І. Антонич).

Отже, у повному наборі семантичні, морфологічні та синтаксичні ознаки дієслова виявляють тільки дієвідмінювані форми, що дає підстави вважати їх типовими, основними дієслівними лексемами. До них прилягають інфінітив та предикативні форми на -но, -то передусім за своєю семантикою та синтаксич­ним вживанням. Інфінітив також виражає дієслівні значення дії, процесу та стану

і виконує формально-синтаксичну дієслівну функцію присудка та співвіднос­ного з присудком головного члена односкладного речення, проте не самостій­но, а за допомогою аналітичних синтаксичних морфем-зв'язок або допоміж­них модальних чи фазових дієслів та модальних предикативів.

Предикативні форми на -но> -то як дієслівні лексеми вирізняються своїм значенням результативного стану, яке споріднює їх із семантичним підкласом дієслів на позначення стану, та функціонуванням тільки у формально-синтак­сичній позиції головного члена односкладного речення в поєднанні з форма­ми аналітичних синтаксичних морфем-зв'язок.

До нетипових дієслівних утворень належать дієприкметник і дієприслівник. Для дієприкметника характерне семантичне та граматичне роздвоєння, тому що його синтетичні форми, виражаючи значення дії або стану, вживаються в присубстантивній позиції, що є типовою для прикметника, а аналітичні діє­прикметникові форми, передаючи результативний стан, виступають у позиції дієслівного присудка, в яку вони потрапляють за допомогою морфем-зв'язок.

Дієприслівник, подібно до синтетичних дієприкметникових форм, перебуває за межами синтаксичного функціонування дієслова, бо трансформує його зна­чення дії та стану в позицію прислівника, який виконує функцію другорядного детермінантного члена речення.

. Граматичні категорії дієслова по-різному харак- 1 раматііЧШ теризують перебіг дій, процесів та перебування в Категорії станах. Вони мають складніший вияв, ніж в імен- ДІЄСЛОВа ^ника- Про це свідчить передусім "їхній кількісний склад: порівняно з іменником дієслово має знач­но більше граматичних категорій.

Дієслівні граматичні категорії неоднорідні за ознакою семантичної мотивова- ності. Одні з них семантично мотивовані, у своїх внутрішніх межах безпосере­дньо орієнтовані на відображення позамовної дійсності. До них належать мор­фологічні категорії часу, способу та виду. Інші дієслівні категорії не мають такої мотивації. їхнє функціонування залежить від зв'язків і відношень з інши­ми словами [Вихованець 1988а: 89]. Серед них категорії особи, числа та роду, які зумовлені відповідними категоріями іменника.

Граматичні категорії дієслова неоднаково відображають його семантико- граматичну природу. Найповніше її відбивають категорії часу і способу. Тому їх кваліфікують як власне-дієслівні, самостійні, визначальні. Вони закріплені й у сфері синтаксису, бо характеризують речення з боку модальності й часу. Катего­рії особи, числа та роду не є суто дієслівними. Вони транспоновані в дієслово від іменника, тобто мають похідний характер [Вихованець 1988а: 104-107]. Незва­жаючи не це їхні значення відображені в морфологічній структурі дієслова за допомогою своїх граматичних показників. Ці категорії належать до невласне- дієслівних, похідних, спільних з іншими частинами мови.

Традиційно зараховують до граматичних і категорії перехідності/неперехід­ності та стану дієслова.

В українському мовознавстві останнім часом переглянуто статус цих катего­рій на тлі функціонування трьох граматичних підсистем — синтаксису, морфо­логії та словотвору. їх віднесено до міжрівневих категорій, бо вони поєднують властивості всіх трьох згаданих граматичних підсистем, тобто пов'язані з вла- сне-синтаксичними, власне-морфологічними та власне-словотвірними категоріями. На цій підставі категорії перехідності/неперехідності та стану діє­слова кваліфіковано як морфолого-словотвірно-синтаксичні.

Власне-лієслівні Залежно від зв'язку із семантикою дієслова та за . ознакою непохідності/похідності його граматич-

I невласне- _ні категорії поділяють на власне- та невласне-діє-

ДІЄСЛІВНІ слівні. Граматичні Власне-дієслівні категорії — це семантично мо- категопії ^{тивован}* граматичні категорії, що мають підґрун- ^ тя в плані лінгвістичної онтології, формуються в дієслові й найповніше відображають його семантико-граматичну природу. До них належать категорії часу, способу та виду. Проте вони нерівноправні між собою. Час і спосіб є центральними власне-дієслівними категоріями. Вид щодо них виступає периферійнішою категорією.

Невласне-дієслівні категорії — це граматичні категорії, не пов'язані із се­мантикою дієслова, які є наслідком його функціонального зв'язку з іменни­ком. Вони є похідними для дієслова, бо зумовлені відповідними категоріями іменника, вжитого в позиції підмета, з яким дієслово в позиції присудка формує предикативне ядро речення. До них належать категорії особи, числа та роду. їм також властиве рангове співвідношення. Категорії особи і числа є основними невласне-дієслівними категоріями, бо вони тісно пов'язані з власне-дієслівними категоріями часу та способу. Категорія роду щодо них є периферійною невлас- не-дієслівною категорією, що зумовлено периферійністю вихідної для неї кате­горії роду іменника. У системі дієслівних граматичних категорій вона є найпе- риферійнішою [Вихованець 1988а: 91, 104—107].

Категорія ВИДУ У традиційній граматиці вид визначали переваж-

ЯК Центрально- ^{но як основн}У морфологічну чи як загальнодієс-

V лівну граматичну категорію, тому що він влас-

першрершна _тивий усім дієслівним утворенням і формам:

ДІЄСЛІВНа у певному контексті кожна форма виражає зна-

КатегОрІЯ чення або недоконаного, або доконаного виду

мішаного типу [^рУсанівський 1969: 331, 337].

^ У граматичних дослідженнях, що ґрунтуються на функціонально-синтаксичних засадах, категорію виду витлумачено як централь- но-периферійну власне-дієслівну категорію [Вихованець 1988а: 91; Загнітко 1996: 212]. Належність до центральних, поряд із категоріями часу та способу, зумов­лена її семантичною мотивованістю, непохідністю, а периферійність — мож­ливістю транспонуватися в такі частини мови, як прикметник, прислівник та іменник. Крім того, вид є найбільш "внутрішньою", "захованою" в лексично­му значенні дієслова категорією, через що він відіграє менш помітну роль у конструюванні семантико-синтаксичної та формально-синтаксичної структу­ри речення [Вихованець 1988а: 91, 102].

Категорія виду відображає можливість мовця представити позначені діє­словами в позамовній дійсності дії та стани у двох виявах: або як цілісні, або як нецілісні. Тому семантичну структуру категорії виду визначають дві протиле­жні ознаки — цілісність і нецілісність дії чи стану.

Ознаку неподільної цілісної дії виражає доконаний вид, ознаку процесної, нецілісної дії — недоконаний вид. Вони утворюють привативну опозицію гра­мем доконаного і недоконаного виду. Доконаний вид є маркованим членом цієї опозиції, недоконаний вид — відповідно немаркованим.

Категорія виду об'єднує мінімальну кількість грамем — дві. Вона властива всім дієсловам. Одні з них виражають граматичне значення недоконаного виду.

До них належать ті, що передають процес розгортання динамічної ознаки: читати, писати, орати, сіяти, літати, плавати. Інші мають значення докона­ного виду. Вони вказують на цілісну, повністю завершену дію: прочитати, на­писати, виорати, посіяти, відлетіти. У третіх та сама основа може одночасно виражати значення доконаного й недоконаного виду, через що їх називають двовидовими дієсловами: афішувати (недок. і док.), вітамінізувати (недок. і док.), кодифікувати (недок. і док.).

Від дієслів недоконаного виду утворюються дієслова доконаного виду. Цей процес називають перфективацією. Основними засобами перфективації є пре­фікси. Дієслова недоконаного виду утворюються від дієслів доконаного виду. Такий процес називають імперфективацією. Засобами імперфективації є пере­дусім суфікси.

Характерно, що, виражаючи значення доконаного або недоконаного виду, не всі дієслова мають відповідні видові кореляти, з якими вони об'єднуються у видову пару. Співвідносними за видовою ознакою є тільки члени видових пар. Основною умовою утворення видової пари є тотожність лексичних значень дієслів і їхні відмінні видові значення. Проте дієслова доконаного виду, утво­рені від дієслів недоконаного виду за допомогою префіксів, здебільшого відрі­зняються не лише видовим, а й лексичним значенням, пор.: писати і виписати, писати і обписати, писати і переписати, писати і підписати, писати і розписа­ти. Такі лексичні значення є супровідними щодо видових протиставлень діє­слів і слугують основою для виокремлення родів дієслівної дії.

Здатність дієслів недоконаного виду формувати видові кореляції залежить від семантичної категорії граничності/неграничності, яка встановлює спрямо­ваність виражених дієсловами дій, процесів та станів до своєї внутрішньої межі, яка є крайньою, критичною в їхньому розгортанні. Дієслова недоконаного виду, що означають дії, процеси та стани, спрямовані на досягнення своєї внутрішньої межі, називають граничними, напр.: будувати, шити (сукню), в'язати (рукавич­ки), пекти (пиріг), смажити (картоплю), варити (борщ) та ін. Вони можуть фор­мувати видові кореляції з дієсловами доконаного виду, які виражають цілісну дію або цілісний процес чи стан, пор.: будувати— збудувати; побудувати, шити — пошити (сукню); в'язати — зв'язати (рукавички); пекти — спекти (пи­ріг); смажити — посмажити (картоплю); варити — зварити (борщ).

Дієслова недоконаного виду, які виражають дії, процеси та стани, що не передбачають досягнення своєї внутрішньої межі, є неграничними, а отже, й неспроможними мати співвідносні дієслова доконаного виду, що означають цілісну дію або цілісний процес чи стан, пор.: бігати, ходити, їздити, плавати, сміятися, боятися, тріщати, шуміти, густи, парубкувати, дівувати, лежати, сидіти. Семантику видової пари слід тлумачити так: дієслово недоконаного виду як компонент видової пари означає дію, процес або стан, що тривають, внутрішньо ще не обмежені, але спрямовані на досягнення своєї внутрішньої межі; дієслово доконаного виду як співвідносний з ним другий компонент ви­дової пари виражає дії, процеси та стани, які досягли своєї внутрішньої межі, тобто передають внутрішньо обмежену, цілісну дію або внутрішньо обмежені, цілісні процеси чи стани.

Традиційно члени видової пари кваліфікують як форми того самого слова. Це трактування спирається на семантичний критерій, передусім на їхню лекси- ко-семантичну тотожність, згідно з якою вони виражають ту саму дію, але один із них передає її як незавершену, нерезультативну, а другий — як завершену, результативну. Відповідно категорії виду надають статус словозмінної. Цілком очевидно, що його визначено тільки на основі видових протиставлень дієслів, що становлять видову пару, тобто насамперед на основі імперфективації, і лише деякою мірою — перфективації, бо дієслова недоконаного виду, утворені за допомогою суфіксів імперфективації, послідовно виявляють свою лексико-се- мантичну ідентичність вихідним дієсловам доконаного виду, чого не спостері­гаємо між перфективами, утвореними за допомогою префіксів, і їхніми вихід­ними дієсловами недоконаного виду. Тут видове протиставлення обмежено реалізується в межах форм тієї самої лексеми, навпаки, типовим є його реаліза­ція формами різних лексем. Саме на цій підставі в українському мовознавстві було спростовано словозмінний статус категорії виду і визнано її класифіка­ційною, словотвірною граматичною дієслівною категорією [Вихованець 1988а: 102—103]. Щоправда, не заперечено того, що частина дієслів може утворюва­ти видові пари, які семантично наближаються до словоформ того самого сло­ва. Запропоновано розмежувати видові протиставлення словозмінного типу, або морфологічну деривацію, і видові протиставлення словотвірного типу, або лексичну деривацію, але зауважено, що категорія виду в обох цих різновидах деривації спрямована в словотвір [Вихованець 1988а: 103]. Інші дослідники вмотивовували словотвірний характер категорії виду 1) за регулярністю утво­рення; 2) за засобами оформлення, адже видові значення виражають суфікси і префікси, а не закінчення, що є типовими виразниками граматичних значень; 3) за практичною презентацією у словниках корелятивних за видом дієслів пе­реважно в окремих статтях [Милославский 1981: 158].

Об'єктивнішою є та функціональна характеристика виду, що спирається на його словозмінну й класифікаційну сутність. Вона уможливила виділення ви­дів, що ґрунтуються на граматичних формах того самого слова, на різних сло­вах та на частково різних — частково тотожних, коли в межах однієї лексеми можлива видова корелятивність унаслідок варіативності лексико-семантичних компонентів. Перший тип, що репрезентує словозмінний характер морфологіч­ної категорії виду, найпослідовніше виявляється у видових парах, утворених за допомогою суфіксів імперфективації. Другий тип видових кореляцій наяв­ний серед перфективів, яким властива поняттєво-акціональна похідність, тре­тій тип поширений серед перфективів з акціональною зміною твірної семанти­ки в похідній основі [Загнітко 1996: 215—216]. Лексико-семантична тотожність імперфективів та їхніх твірних дієслів зумовила виокремлення морфологічно­го видотворення як словозмінної сутності, а лексико-семантична нетотожність перфективів та "їхніх твірних дієслів — лексичного видотворення як класифіка­ційної сутності категорії виду. На основі цього зроблено висновок про виділен­ня в її структурі словозмінної і словотвірної площини, причому перша істотно переважає над другою, бо становить 70 % від загальної кількості перфективів та імперфективів [Загнітко 1996: 216].

Ці спостереження за сутністю морфологічної категорії виду і наведене спів­відношення морфологічного (словозмінного) й лексичного (словотвірного) ви­дотворення дають підстави скоригувати вже відоме узагальнення про її слово­твірний статус. З огляду на них категорію виду пропонуємо кваліфікувати як дієслівну морфологічну категорію мішаного, словозмінно-словотвірного, типу. Її словозмінна сутність виявляється в імперфективних видових протиставлен­нях, а словотвірна — переважно в перфективних видових протиставленнях.

Залежно від реалізації виду дієслова української мови поділяють на три гру­пи: 1) парновидові (парні, співвідносні за видовою ознакою в межах видової пари) дієслова; 2) непарновидові (непарні, неспіввідносні за видовою ознакою) дієслова; 3) двовидові дієслова.

ТвОРЄННЯ Парновидових дієслів в українській мові порівня- но небагато. Тільки близько третини дієслівних ^ лексем мають видові пари*. Формування видових ^паР кореляцій дієсловами доконаного і недоконаного виду має свої особливості. Активніше й послідовніше утворюються кореляти недоконаного виду до дієслів доконаного виду, які постали префіксальним, пре­фіксально-суфіксальним та префіксально-суфіксально-постфіксальним спосо­бами. Основним засобом їхнього творення є суфікси, які називають суфіксами імперфективації, або суфіксами вторинної імперфективації. Суфіксальна ви­дова пара є найбільшою граматичною зоною аспектуальних відношень, тому що утворене від дієслів доконаного виду за допомогою суфіксів імперфективації дієслово недоконаного виду зберігає повну тотожність лексичних значень і від­різняється від нього тільки видовим значенням. Парновидові дієслова докона­ного виду становлять ядро співвідносних за видовою ознакою дієслівних основ.

Кореляти недоконаного виду утворюються за допомогою різних суфіксів. Здебільшого вони поєднуються з іншими засобами, зокрема зі зміною наголо­су або чергуваннями голосних чи приголосних звуків, які мають супровідний характер. Основним суфіксом імперфективації є -yea-, nop.: підсмажити — підсмажувати, зменшити — зменшувати, ототожнити — ототожнювати, озвучити — озвучувати, відкотити — відкочувати, знебарвити — знебарвлюва­ти, зв'язати — зв'язувати, підписати — підписувати, видужати—видужува­ти, пересіяти — пересіювати. Імперфективні відповідники утворюються також за допомогою суфіксів -овува- (іпідпорядкувати — підпорядковувати, оподатку­вати — оподатковувати, обнародувати — обнародовувати, підмалювати — під­мальовувати), -ва- {випити — випивати, вилити — виливати, підбити — підбивати, розрити — розривати), -а- {виповзти — виповзати, перепливти — перепливати, підбігти — підбігати, застерегти — застерігати), -и- {винести — виносити, при­везти — привозити, завести — заводити).

У формуванні перфективних пар незначну роль відіграє зміна наголосу, nop.: викликати — викликати, скликати — скликати, насипати — насйпати, роз­сипати —розсйпати, нарізати — нарізати, розрізати —розрізати, викидати — вйкидати, розкидати — розкидати.

Самостійним засобом імперфективації зрідка буває чергування голосних зву­ків у коренях дієслів, nop.: набрати — набирати, забрати — забирати, нарва­ти — наривати, дорвати — доривати, прислати — присилати, переслати — пе­ресилати.

Префіксальні видові пари на противагу суфіксальним формуються вибірково. Здебільшого префіксальні дієслова доконаного виду, утворені від дієслів недоко­наного виду,—це дієслова з новими лексичними значеннями, які перебувають поза межами власне видових протиставлень. Саме це ускладнює розмежування сло­вотвірної перфективації дієслів недоконаного виду та префіксального видот- ворення, що використовує префікси із суто видовою морфолого-словотвірною функцією, тобто ті, що є виразниками лише доконаного виду.

Префіксальні кореляти доконаного виду можуть мати тільки граничні дієсло­ва недоконаного виду, до яких належать насамперед ті, що означають конкретні фізичні дії, різні види інтелектуальної діяльності людини, становлення ознаки

Питання про співвідношення парновидових і одновидових дієслів у мовознавстві досі однозначно не розв'язане. Відома спроба загал дієслів вважати парновидовими, а однови- дові кваліфікувати як виняток. Дехто виокремлює дві третини парновидових і третину одно­видових.

у звичайному або більшому ступені її вияву тощо. Основними засобами їхнього творення є префікси по- та з-/с-, які в деяких видових парах вживаються парале­льно, як видові дублети, пор.: м'яти — пом'яти, будувати — побудувати, збуду­вати, ділити — поділити, множити — помножити, рахувати — порахувати, чер­воніти — почервоніти, світліти — посвітліти, дрібнішати — подрібнішати, коротшати — покоротшати, дорожчати — подорожчати, трухлявіти — стру­хлявіти, жовкнути — пожовкнути, зжовкнути, м'якнути — пом'якнути, зм'як­нути, лагідніти — полагідніти, злагідніти, доїти — здоїти, подоїти, орати — зорати. Про видовий статус префіксів по- і з-/с- свідчить, на думку більшості дослідників, те, що від дієслів доконаного виду з префіксом по- зовсім не утво­рюються Імперфективи, а ВІД ДІЄСЛІВ 3 префіксом 3-/с- якщо вони й можливі, то їхні значення збігаються зі значеннями безпрефіксних дієслів недоконаного виду, пор.: сукати — зсукати, нищити — знищити — знищувати, гоїти — зго- їти — згоювати.

Рідше відповідники доконаного виду до дієслів недоконаного виду утворю­ються за допомогою префіксів на- та за-, пор.: писати — написати, малювати — намалювати, креслити — накреслити, друкувати — надрукувати, боронувати — заборонувати, бронювати — забронювати, шифрувати — зашифрувати, реєст­рувати — зареєструвати, твердіти — затвердіти, дерев'яніти — задерев'яніти.

Решта префіксів, зокрема в-/у-> о-, при-, про-, слугують засобом утворення корелятів доконаного виду лише для деяких дієслів недоконаного виду, пор.: красти — украсти, топити — втопити (у воді), німіти — оніміти, хижіти — охижіти, готувати — приготувати (обід), ревнувати — приревнувати, нуме­рувати — пронумерувати.

Периферійним засобом формування перфективних форм є використання су­плетивних основ дієслів, пор.: брати — взяти, ловити — піймати, говорити — сказати (слово).

Багатозначні дієслова недоконаного виду в межах своїх парновидових лек­сичних значень, або лексико-семантичних варіантів, здебільшого співвіднося­ться зі спільним перфективом, пор.: 1) писати — написати (літери, цифри, сло­ва); 2) писати — написати (у газеті, у листі); 3) писати — написати (сценарій, твір); 4) писати — написати (портрет). Проте трапляються випадки, коли на рівні своїх різних парновидових лексико-семантичних варіантів багатозначне дієслово недоконаного виду корелює з різними префіксальними утвореннями доконаного виду. Так, наприклад, дієслово мазати як виразник граничного лексичного значення "покривати шаром чогось рідкого, липкого або жирно­го" (з лікувальною, захисною та іншою метою) має два доконаних відповідни­ки — помазати і намазати, але вони не є рівноправними, взаємозамінними. Вживання їх залежить від лексичної сполучуваності вихідного дієслова, пор.: мазати — помазати (хату крейдою, вапном), мазати — помазати (рану йодом), мазати — помазати (хліб маслом), мазати — намазати (печатку чорнилом), мазати — намазати (губи помадою). На основі розмовного значення "робити що-небудь брудним, нечистим" дієслово мазати формує видову пару з перфек­тивом замазати, пор.: Діти мажуть одяг і Діти замазали одяг. У межах лексич­ного значення "промахнутися під час стріляння, у грі тощо" дієслово мазати протиставляється перфективу промазати, пор.: Як і завжди, стріляючи, ти ма­жеш і От і промазав. Нарешті, до дієслова мазати в його четвертому лексич­ному значенні "погано малювати що-небудь" корелятом доконаного виду є перфектив намазати, пор.: Хіба ж: то пейзаж, що ти намазав?

Межі префіксальних видових кореляцій чітко окреслити дуже важко, бо в дієслівній системі сучасної української мови немає спеціальних префіксів, які

вживалися б тільки для утворення відповідників доконаного виду до дієслів недоконаного виду, тобто жодний префікс не є виразником лише доконаного виду взагалі. Цю функцію виконують тільки ті з них, які в поєднанні з відповід­ними типами граничних дієслів нейтралізували свої словотвірні значення. Про­цес втрати дієслівними префіксами словотвірних значень відбувається вибірко­во й повільно. Крім того, немає надійних критеріїв визначення їхньої остаточної десемантизації. Саме через відсутність префіксів із суто видовою функцією бага­то граничних дієслів недоконаного виду не може сформувати префіксальні ви­дові пари.

~ . Одновидовими є дієслова, які не протиставляю-

иднОВИДОВІ _{ться за} видовою ознакою в межах видової пари. ДІЄСЛОВІ їх називають ще непарновидовими.

Для дієслів, як уже зазначалося, характерна різ- носпрямованість творення їхніх видових форм. Відповідно дієслова недокона­ного виду, які не мають корелятів доконаного виду, є одновидовими дієслова­ми недоконаного виду, а дієслова доконаного виду, від яких не можуть бути утворені лексеми недоконаного виду,— одновидовими дієсловами доконано­го виду.

Основною причиною видової неспіввіднесеності дієслів недоконаного виду є неграничний характер виражених ними дій та станів. Дієслова, які означа­ють тривалі, неграничні дії та стани, що не спрямовані на досягнення своєї внутрішньої межі, взагалі не можуть мати відповідників доконаного виду. До них належать безпрефіксні дієслова таких основних лексико-семантичних груп:

1. дієслова зі значенням звучання, звукового вияву кого-небудь {грюкати, грюко­тіти, грюкотати, стукати, стукотіти, стукотати, кричати, свистіти, гриміти, пищати, сичати, вити, курликати, кукурікати, мукати, шипіти); 2) дієслова зі зна­ченням мовлення, мислення {говорити, гомоніти, балакати, базікати, лепетати, мимрити, бурмотіти, джеркотати, думати, мислити, міркувати, гадати); 3) діє­слова різноспрямованого руху {бігати, возити, водити, ходити, їздити, літати, плавати); 4) дієслова на позначення професійної і непрофесійної діяльності люди­ни {вчителювати, лікарювати, маклерувати, спонсорувати, президентствувати, меценатству вати, опікунствувати).

Неграничні дії та стани передають і деякі дієслова, утворені префіксально- суфіксальним способом від дієслівних основ. Вони також є одновидовими діє­словами недоконаного виду. Серед них ті, що виражають нерегулярні, час від часу здійснювані дії (пор.: покрикувати, посвистувати, попискувати, пописува­ти, почитувати, помахувати, поблискувати) або вказують на дію, яка супро­воджує основну дію (пор.: підспівувати, підвивати, підтакувати).

Переважну більшість одновидових дієслів доконаного виду становлять пре­фіксальні, префіксально-суфіксальні та префіксально-постфіксальні деривати, які виражають цілісні дії або стани. Основним засобом утворення до них коре­лятів недоконаного виду є суфікси імперфективації. Відсутність у таких дієслів доконаного виду імперфективних корелятів зумовлена тим, що дії та стани, які вони означають, не можуть бути представлені нецілісно, процесуально. Серед них: 1) дієслова з префіксами за- і пощо вказують на початкову фазу в роз­гортанні дії {закричати, заговорити, засвистіти, зашипіти, побігти, полетіти);