Нечленовані вигукові слова-речення досить неоднорідні за семантикою. Вони передають широкий спектр емоцій, почуттів та волевиявлень. їхня функціональна специфіка виявляється в тому, що, з одного боку, вигуки є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові українського народу знаками цих емоцій, почуттів та волевиявлень, а з іншого — реалізація цього їхнього семантичного потенціалу, як уже зазначалося, залежить від мовленнєвого контексту й ситуації спілкування, а також від інтонації.
На основі узагальнення контекстно зумовлених значень вигуків виділяють два функціонально-семантичних типи нечленованих вигукових слів-речень: 1) вигуки-речення, що виражають різні емоції та почуття мовця; 2) вигуки-ре- чення, що передають волевиявлення мовця. Перший тип нечленованих вигукових слів-речень репрезентують різні за походженням, за звуковою і морфемною структурою емоційні вигуки. Серед них ті, що складаються з одного голосного (О! Е! А! І! У!), з голосного і приголосного звуків (Ой! Ай! Ех! Ох! Ух! Іч! (Ич!) Тю! Фе! Фу! Ха! Ху!), з голосного і двох приголосних (Пхе! Пхі! Тьфу! Тьху!), з двох голосних і одного чи двох приголосних (Овва! Ого!), лише з приголосних (Гм! Хм! Брр!), а також вигуки-речення, що збігаються з однією із форм іменників, дієслів, займенників та прислівників (пор.: Боже! Господи! Матінко! Нене! Леле! Ґвалт! Горе! Жах! Слава! Гляди! Диви! Бач! Знаєш! Подумаєш! Отакої! Браво! та ін.), або ж утворені поєднанням первинних і похідних відіменникових чи віддієслівних вигуків (О Боже! О Господи! О матінко! Ой матінко! О нене! Ой леле! О горе! Ой горе! Ну знаєш! та ін.) чи похідних або первинних зі словами-морфемами (пор.: Боже эю мій! Боже ж мій, Боже! Боэюе ж мій милий! О Боже ж мій милий! Христа ради! Ой лихо ж моє! От горе! Біда та й годі! Та ну! От тобі й маєш! От тобі й раз! От тобі й на! та ін.). Вони передають досить різноманітну палітру емоцій і почуттів. Це — радість, піднесення, гордість, захоплення, здивування, докір, закид, невдоволення, незадоволення, обурення, гнів, зневага, огида, досада, сум, туга, горе, жаль, страх, переляк, співчуття, сумнів, рішучість, певність, безвихідь, відчай, іронія тощо. Напр.: —Які червінчики?Які проценти, отче Єремію? — спитав Копронідос...— О! А ви й забули, що сьогодні вам строк... ввечері..,— почав Єремія (І. Нечуй- Левицький); Ох! Чом не звір я, чом не львиця? Чом не скажена я вовчиця?.. (І. Котляревський); [Олена:] Чудно якось на світі діється!.. І що мені на думку спливло? Гм! (М. Кропивницький); Гусак вгодований... сичав здратовано: — Овва!Що за часи настали нині?! (В. Шукайло); Боже ж ти мій! Лихо моє! Де мені сховатись? (Т. Шевченко); Прибув з України і все розказав, І стрілами серце пройняв. .. О гореу о горе, о горе! (О. Олесь); — От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? — Зозуля, сміючись питає.— Вигадуєш ти, друже мій! (Л. Глібов).
Другий тип нечленованих вигукових слів-речень особливий тим, що він об'єднує вигуки, з кожним із яких пов'язується переважно одне значення, що засвідчує функціонально-семантичну спеціалізацію таких речень. З іншого боку, для цього типу речень характерний функціонально-семантичний паралелізм, що виявляється у вживанні кількох вигуків-речень для вираження того самого волевиявлення. Залежно від виду волевиявлення розмежовуємо три підтипи вигуків-речень: а) наказові вигуки-речення, що передають наказ, розпорядження припинити певну дію; б) спонукальні вигуки-речення, що спонукають, закликають, заохочують до якоїсь дії; в) апелятивні вигуки-речення, за допомогою яких кличуть когось, бажають привернути чиюсь увагу до когось або чогось.
Функцію наказових вигуків-речень виконує невелика група різних за походженням та своєю звуковою і морфемною структурою одиниць. Серед них: Геть! Гетьте! Годі! Цить! Цитьте! Тс! Тсс! Цс! Цсс! Чш! Марш! Буде!Досить!, які виражають три різновиди імперативного значення. Основним є значення "заборона галасувати, кричати, заклик до тиші, мовчання", бо його реалізує найбільше вигуків-речень цієї групи: Цить! Цитьте! Тс! Тсс! Цс! Цсс! Чш! Напр.: [Оксана:] Цить! Скаэюи мені, Соломіє, чи є у тебе у серцеві Бог? (М. Кро- пивницький); — Тсс... За дверима — нікого? (М. Рильський); — Цсс!— насварив хтось дитину (Ю. Яновський). Друге значення — "наказ відійти від кого-, чого-небудь, покинути, залишити кого-, що-небудь". Його передають вигуки- речення Геть! Гетьте! Марш!, напр.: [Мавка:] Геть! Щезайте! Ніхто не кликав вас! (Леся Українка); Василина... одказала йому грубо, неначе парубкові: — Гетьте! Чого це ви лізете до мене? (І. Нечуй-Левицький). Третє значення імперативних вигуків-речень — це наказ припинити щось робити. Його виразниками є вигуки-речення Годі! Буде! Досить!, напр.: — Годі! Вже пізно, треба й бабусі відпочити, і так ти з неї цілий день вариш воду (Л. Письменна); — Годі! годі! — кричить Гонта.— Годі, погасає. (Т. Шевченко); І тоді Сергійко збунтувався: —Досить!.. Не піду (Л. Письменна).
Спонукальні вигуки-речення об'єднують небагато одиниць, причому більшість із них є похідними від основного вигуку-речення Ну!, пор.: Нуте! Ану! Ануте! Ну-ну! Нум! Нумо! Вони заохочують, спонукають істот, передусім осіб, до виконання або припинення будь-якої дії. їм протиставлений вигук-речення Гайда!, який спонукає лише іти куди-небудь, тобто до однієї дії. Пор.: —Ну, ну!..— нетерпляче підганяв він його (С. Васильченко);— Ну!Говоріть, тітко Марино. Що ж було далі? (Л. Письменна); — Та якого біса опівночі товчешся тут, га? Ану, марш!— і штовхнула мене в груди.— Іди, йди собі (Г. Тютюнник); — Ну, пересиділи?— гайда! Пора, товариство, в дорогу! (П. Тичина).
Апелятивні вигуки-речення — це строкатий за своїми значеннями та структурою підтип вигукових нечленованих слів-речень із семантикою волевиявлення. Власне-апелятивне значення мають лише ті з них, за допомогою яких привертають увагу людей, звертаються до них. У ролі таких речень вживається кілька питомих українських первинних вигуків, зокрема Агов! Ей! Гей! Егей! Гов! Агей!, та поодинокі запозичені одиниці (Алло!). Напр.: [Панюта:] Агов! Чи чуєш? Щось тріщить у лісі! (І. Франко); — Ей, Моме! — через пліт гука сусіда.— Ти чув? От чудеса! З морської піни народилась Афродіта, Нечувана краса! (М. Годованець); —Гей! Гей!.. Уляно!..— гукнув він до своїх рідних... (О. Довженко); Егей! Ти що накоїв, Соловей?! (Є. Васильченко).
Значно більшу за обсягом і різноманітнішу за значенням групу становлять ті вигуки-речення, що виражають привітання, прощання, подяку, вибачення, прохання, божбу тощо. Вона об'єднує переважно похідні вигуки-речення, серед яких чимало тих, що співвідносяться з формами наказового способу або теперішнього часу дієслів (пор.: Вибач! Вибачте! Пробач! Пробачте! Даруй! Даруйте! Прости! Простіть! Бувай! Прощай! Прощайте! Прощавайте! Дякую! Перепрошую!), прислівниками та прислівниковими сполуками (Спасибі! Щасливо! До побачення! До завтра! На добраніч!), а також із цілісними атрибутивно- субстантивними чи дієслівно-субстантивними сполуками слів (Добрий день! Добрий вечір! Доброго здоров'я! Доброго ранку! Будьте здорові! Бувайте здорові! Здорові будьте! Здоров був! Здорова була! Будьте ласкаві! та ін.) або їхніми однослівними відповідниками складної структури (Добридень! Добривечір!) тощо. Напр.: Ти, кажуть, дівка не бриклива, Але од старості сварлива; Прости! Д мож:е, досадив (І. Котляревський); — Прощавайте,— сказав, уже тримаючись за клямку (Гри- гір Тютюнник); Друг мій зітхає: "До завтраГ (Г. Чубач); Дівчино-рибчино! Здорова була! Чи вже ж ти, серденько, мене забула? (Укр. нар. пісня).
Чимало апелятивних вигуків-речень використовується для кликання або відганяння свійських тварин чи птахів, а також для підганяння чи повернення в різні боки тварин. Вони вирізняються своєю переважно редуплікованою структурою та семантичною однозначністю, пор.: Киць-киць-киць! Кицю-кицю! (для кликання кішок), Кось-кось-кось! (для кликання коней), Чу-чу! (для відганяння свиней), Ціп-ціп-ціп! (для кликання курчат), Цоб! Цабе! (для повернення волів ліворуч, праворуч). Напр.: Він набрав у капелюх вівса, ходив за жеребцем і кликав: кось-кось... (С. Чорнобривець). Деякі з таких вигуків-речень стосуються кількох тварин. Наприклад, Гей! вживається для підганяння волів і корів.
Трапляється, що двоє і більше апелятивних вигуків-речень передають те саме волевиявлення. Напр.: На-на-на! Цу-цу! Цю-цю! (для підкликання собак), Агуш! Агуша! Киш! (для відганяння курей), Но! Вйо! (для поганяння, підганяння коней). Напр.: — Агуш, агуша! йдіть собі порпатися попід тином...— проганяла їх [курей] Гафійка (М. Коцюбинський); —Киш..!Де це понабирались у хаті кури? (І. Нечуй-Левицький);— Вйо!— стрельнув батогом Іван (М. Стельмах); — Но! — гукнув знову Яким, смикнувши сердито за віжки (Панас Мирний).
вою речення. Так, наприклад, звуконаслідування Тьох-тьох! Хлюп-хлюп! Хі-хі! Цок-цок! позначають у позамовній дійсності ситуації, які передають відповідно речення Соловей тьохкає, Вода хлюпає, Людина сміється (хіхікає), Годинник іде (цокає). Проте реченнєва природа у звуконаслідувальних слів-речень виявляється інакше, ніж у вигуків-речень, що дає підстави виділити їх в окремий тип слів-речень. На відміну від вигуків-речень вони позначають лише позамовну ситуацію, а не емоції мовця, опосередковано пов'язані з цією ситуацією. Ця об'єктивна ситуація не має ніякого зв'язку зі світом мовця, з його суб'єктивним ставленням до неї. Вона може стосуватися: 1) звукових виявів домашніх тварин, птахів та звірів: Гав! Ґе-ґе-ґе! Ґел-ґел! Кар! Ках! Кру! Ку-ку! Курли! Ку-ку-ріку! Ме! Му! Мур-мур! Няв! Пі-пі! Пугу! Гу-у-у! Сюр-сюр! Тьох-тьох! Цвірінь! Тук-тук! та ін., напр.: — Грр, гав-гав!—забив тривогу Бублик (Л. Письменна); Кричать гуси: Ґел! ґел!" (Л. Боровиковський); Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: иКу-ку! ку-ку Г (Леся Українка); А угледить він [півень ] шуліку, То як гримне: — Ку-ку-ріку! (М. Стельмах); — Ня-я-у!..— заквилив Хвостатий, звиваючись у богатирських Стасикових руках (Л. Письменна); А ось ліворуч, мов молотком: — Пать-падьом! — Сюр-сюр! (Остап Вишня); Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі: — Пугу! Пу-гу-у! (Ю. Ярмиш); Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: Гу-у-у і. Гу-гу-гу-у-у!.. (Леся Українка); Зацвірінькав горобець: цвірінь! цвірінь!.. (М. Коцюбинський); Дятел біжить по стовбуру, неначе по драбинці, і дзьобом по ньому вистукує: тук-тук, тук-тук! (Г. Скребицький); 2) звукових ознак предметів і явищ дійсності: Гу! Брязь! Дзень! Дзінь! Тік-так! Ту-ту! Пі-пі! Фур! Ш-ш! Шу-шу! Чах-чах! та ін., напр.: Гу-гу- гу,— в дворі гуділо (І. Франко); Брязь! Шибка розбилася, а Максимко але присів од страху (Л. Письменна); —Дзень! — продзвенів ще раз... дзвіночок.—Дзелень!.. (Л. Письменна); Раптом — фурр. Перепелиця пурхнула перед самою Харитею... (М. Коцюбинський); 3) звукових ознак дій та рухів: Бах! Бух! Кап! Лусь! Трах! Трісь! Рип! Хлюп! Хрусь! та ін., напр.: Хоробрий Мисливець націлюється: Бах, бабахИ!" (Л. Письменна); Тут тільки море... Часом воно дрочиться, б'ється, стогне, зітхає— ось як тепер-о! Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!.. (М. Коцюбинський); Трісь! Щось тріснуло в санях, і Василько дав сторчака в сніг (М. Коцюбинсь-
* У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова мають здебільшого статус слова. Їх розглядають або як окрему групу вигуків, або як слова, що стоять поряд з ними чи після них.
кий); — Вже чую, що йде [ведмідь]... Хрусь-хрусь — уже близько (І. Франко); 4) звукових ознак фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини: Апчхи! Бухи! Кахи! Пху! Фу! Ха-ха! Хі-хі! Хух! та ін., напр.:
Кхм... кхм... — прокашлявся дід Улян і сів ближче (Л. Письменна);— Пху,
кадить димом Тимко, сердито збиває на підлогу махорчані іскри (Г. Тютюнник);— Ф-ф-ф!— подув Антосьо, наче страх видував... (А. Свидницький); — Ха-ха-ха!—засміялась Галя (А. Свидницький); Тоді дядько... іде до хати і втомлено, так ніби щойно махав ціпом, каже: — Ху-у-х... (Гр. Тютюнник).
Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків і як мовні одиниці. Вигуки, що наголошувалося вище, є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові певного народу зразками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч реалізація їхнього семантичного потенціалу залежить від мовленнєвого контексту й ситуації спілкування. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлено його акустичними та артикуляційними можливостями, а також особливостями його образного звукосприймання та звуковідтворення. Вони формуються на основі своєрідної кореляції між сприйманими людиною звуками і фонетично-виражальними можливостями мови. Так, тонові звучання передають за допомогою голосних (а-а-а! і-і-і!), шумові — шумних глухих (шш/ чш!), шумо-тонові — сполучень шумних з голосними (ко-ко! пі-пі! хі- хі!), миттєві звукові вияви — поєднань проривних з голосними (бах! пах!). Саме тому іноді ставлять під сумнів тезу про те, що звуконаслідувальні слова є безпосереднім звуковим виявом реального світу: явищ, дій, предметів природи і вважають їх лише матеріалізованим у звуковому вияві певної мови відображенням звукових ознак дійсності через уявлення мовця. Яскравим прикладом такого суб'єктивізму може слугувати відтворення звукових виявів різних пташок у художніх творах: Одна птиця весь час методично і невтомно: ...кі-кікс, кі-кікс, к-і-і... І друга лунко-лунко і роздільно пробує флейту: ...кфі-кфі-кфі... І третя, пролітаючи низько і стурбовано ховаючись: ...кжа-кжа-кжа... І четверта недалеко перепурхнула і раз за разом: — ксвіть! ксвіть! ксвіть! І п 'ята граціозно і ласкаво — десь над головою: — стріті-тс літе... І шоста перелітає і без кінця, голосно, знижуючи тон на останньому складі: — ксіті-та, ксіті-та, ксіті-та... (В. Барка). На противагу вигукам тільки частина звуконаслідувальних слів усвідомлена як відповідні звукові образи певних реалій, як типові ознаки певних природних об'єктів. Вони вже набули статусу постійно відтворюваних, тобто власне мовних одиниць. Решта звукових копій природних звучань є ситуативними, або разовими. Вони ще не стали одиницями мови. Про довільність, суб'єктивізм звуконаслідувань свідчить також і те, що типові звучання однорідних предметів чи явищ різні автори сприймають і передають неоднаково. Наприклад, звучання коси на сінокосі в жнива Григорій Тютюнник відтворив звуконаслідуваннями трінь-трінь! і трень, трень, трень! (Трінь-трінь, трінь-трінь!— почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, злякалося, затанцювало, заграло, як музика; Трень, трень9 трень! — попливло городами і не вгасло над сонною Ташан- ню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня), А. Головко використав для цього звуковий комплекс иіарх! (Сонця нема ще, не сходило. А по степу в хлібах: шарх!.. шарх!.. На гони наскрізь, та низенько під п'ятку вибирає косар (сутужно сей рік і на солому буде) — шарх!.. шарх!..), а в О. Довженка вжито ш-ш-шу! ш-ш-шу! (Коса, як бритва, рівно-рівно кладе покіс. Ш-ш-шу! Ш-ш-шу!..).
Звуконаслідувальні слова-речення відрізняються від вигуків і своєю великою фонетичною варіантністю, що свідчить про приблизне графічне відображення природних звучань. Найчастіше її спостерігаємо в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття довкілля засобами
писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації. Наприклад, Дзень! Дзінь! Дзелень! використовують для позначення високих дзвінких і легких звуків, породжених ударами металевих предметів або діями з ними; Тік-так і Цок-цок — для відтворення звучання годинникового механізму. Звуконаслідувальні слова-речення мають складнішу й різноманітнішу, ніж у вигуків-речень, фонетичну організацію. Вона представлена повною або частковою редуплікацією (Ку-ку! Ґе-ґе! Ха-ха! Дзінь- дзень! Тень-телень!), наголошенням і подовженням базових звуків (Б-у-у-ух! Бряззь! Фуррр!), комбінуванням (Вуть-вуруть!), фіксованими позиціями звуків (Бах! Бух!), взаємозаміною звуків одного типу (Бах! Пах! Пафї), специфічними звукосполученнями (Пчхи! Крг! Тпр!) тощо.
ЧасТКИ- ОкРемий тип слів-речень становлять частки-ре- чення, виділені за їхнім лексико-граматичним ви- Р раженням. Ці слова-речення так само, як і зву
конаслідувальні слова-речення, безпосередньо співвідносяться із судженням, але відрізняються від них за способом відображуваної ситуації, адже вони є функціональними еквівалентами речень, у яких стверджують або заперечують те, про що запитує співрозмовник, чи висловлюють згоду або незгоду з його думкою.
Частки-речення вважають типовими еквівалентами речень, для яких нехарактерне логіко-семантичне членування і в яких щонайбільше виявлена неозначеність предмета думки [Загнітко 2001: 197].
Найчастіше за допомогою часток-речень виражають реакцію, відповідь
мовця на запитання співрозмовника. Без зв'язку з ними такі слова-речення не мають ніякого комунікативного значення. У цій позиції вони виступають формою синтаксичного нечленованого вираження модально-логічної категорії ствердження. Частки-речення, які в сконденсованій, нерозчленованій формі представляють речення, що є стверджувальною, позитивною відповіддю на запитання співрозмовника, називають стверджувальними. Вони характерні для діалогічного мовлення, пор.:
Ти йдеш сьогодні до театру? — Так!
Ти зайдеш за мною? — Аякже!
Перша відповідь Так! рівнозначна реченню Я йду сьогодні до театру, друга відповідь Аякже!— реченню Я зайду за тобою.
Роль стверджувальних слів-речень виконують передусім частки так, авжеж, аякже, атоою, еге, ага, угу та ін. Характерно, що ці частки беруть участь також у створенні основного комунікативного типу речення за метою висловлювання — розповідного речення з модальністю констатації. Функціонуючи як слова-речення, вони дають пряму і водночас позитивну відповідь на поставлене запитання. Крім спільної комунікативної функції, частки-речення мають деякі відмінні особливості у своїй семантичній структурі та у функціонально- стилістичному використанні. Частка-речення Так! є звичним у художньо-літе- ратурному вжитку, в наукових та публіцистичних текстах, напр.: Видно, якусь радість маєте на душі?— Так! (О. Гончар); — Це пов'язано з якоюсь таємницею? — Так! (Д. Міщенко); — Маєш якесь прохання? — звів очі Август.— Так, так! (В. Чемерис).
Як відповідь на запитання стверджувальна частка-речення Так! є типовим для офіційно-ділового стилю: вживається на судових допитах, під час заповнення анкет, реєстрації шлюбів тощо.
Решта часток-речень характерна переважно для розмовно-побутового мовлення, особливо це стосується таких, як Еге! Ага! Угу! Широко вони представлені і в мові художніх творів, напр.: — Виліпили, кажете? — Авжеж... (О. Гончар);— Тільки тепер тобі треба на ній женитись, Усмане... Ти подумав про це?—Аякже (О. Гончар); —Пором з того боку?—Атож! (Гтркігр Тютюнник); — Усе так і вийшло, як ми передбачали? — Ага! (Д. Міщенко); — А здрастуйте, здрастуйте!До школи?— Угу... (Григір Тютюнник). Частки-речення Авжеж! Аякже! Атож! передають ствердження того, про що запитують, з відтінком обов'язковості.
Частки, які функціонують як еквіваленти речень, що виражають заперечну відповідь на поставлене запитання або незгоду з думкою співрозмовника, називають заперечними частками-реченнями. Комунікативною одиницею вони виступають лише у зв'язку з попереднім членованим реченням, у якому співрозмовник ставить мовцеві запитання або висловлює якусь пропозицію чи міркування.
Основним представником речення, у якому висловлено заперечну відповідь на поставлене запитання, є частка ні. Наприклад, у діалозі: —Ти навчаєшся в університеті? — Ні! відповідь Ні! передає зміст речення Я не навчаюся в університеті. Частка-речення Ні! може бути емоційно нейтральним або експресивним виразником заперечення. Модально-експресивний відтінок створюється внаслідок подвоєння чи потроєння частки ні або поєднання її з іншими комунікативними підсилювальними частками, зокрема такими, як та, зовсім, ой та ін., а також з вигуками о! е! ох! і под. Напр.: [Чоловік:] Цвіту, але мій цвіт недовгий... Морози б'ють його і сонце палить, І, не розцвівши, в'яне він. [Дівчина:] Ні, ні! (О. Олесь); — Ні, мій хороший! Ох, ні! Я — вже не оюінка, я — туга (Г. Чу- бач); [Хлопчик:] Се справжні квіти! я навіть чую, Як дихають вони і видихають пахощі. [Жінка:] О ні..! (О. Олесь).
В усно-розмовному мовленні функцію заперечних часток-речень можуть виконувати стверджувальні частки-речення Еге! Авжеж! Аякже! Атоле! У створенні заперечної модальності таких часток-речень важливу роль відіграє інтонація та вживання після них членованого речення, у якому у відповідній формі повторено один або два компоненти з попереднього членованого речення, які найбільше відбивають суть запитання. У такий спосіб мовець висловлює також своє негативне ставлення до змісту запитання співрозмовника, напр.: — Одарко, знайди хутчій Василині юбку та квітки й стрічки,— сказав пан до Одар- ки...— Авжеж! Нехай Ярина знайде. Я не знаю, де вона їх сховала,— сказала Одарка з великою досадою (І. Нечуй-Левицький); — Багато, мабуть, скосили? І Денис же косить?— Еге ж. Косить... Раз косне — десять раз в лози гайне (Г. Тютюнник); — Може, вийшла до кого?— Аякже!.. До Халабуди вийшла... — А -а! — протягнув з нотками ніяковості й ображення в голосі Андрій (В. Вин- ниченко).