засобами ви­раження підрядного зв'язку, який вказує на за- сполучники лежність підрядної частини від головної в склад­нопідрядному реченні. Вони функціонують у складнопідрядних реченнях різної семантико-синтаксичної структури та різ­ними типами підрядного зв'язку між підрядною і головною частинами. Біль­шість підрядних сполучників виражає підрядний детермінантний зв'язок, яким поєднується підрядна детермінантна частина з головною частиною в цілому. Функціонально вони уподібнюються до прийменників, тому що ставлять під­рядну частину в залежну прислівникову (детермінантну) позицію щодо головної частини. Крім того, вони передають різні типи семантико-синтаксичних від­ношень, зокрема причинові, наслідкові, часові, умовні, цільові, допустові, по­рівняльні та ін. Виразниками причинових семантико-синтаксичних відношень між підрядною і головною частинами є причинові сполучники бо, тому що, оскільки, через те що, завдяки тому що, у зв'язку з тим що, адже, напр.: Так, він [Шевченко] є непогасним вогнем сьогодні й таким буде завтра, бо серед темної ночі самодержавства він сам з'явився в образі вогню із вулканічних розпашілих надр народної боротьби, з'явився таким бунтарським месником-вогнем, що небо кріпацької України забагровіло від його поезії (О. Гончар); Краса природи здас­ться нам старшою, оскільки сама природа старша за техносферу і більше осво­єна естетично ("Наука і суспільство"); Зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів (Леся Українка).

Наслідкові семантико-синтаксичні відношення передає сполучник так що, напр.: Теплий туман... налив балку по самі вінця, так що дерева потопали в ньо­му (М. Коцюбинський).

На часові семантико-синтаксичні відношення між підрядною і головною частинами складнопідрядного речення вказують часові сполучники (сполучні слова) коли, як, поки, допоки, доки, відколи, відтоді як, з того часу як, до того як, перед тим як, перш ніж:, після того як, тільки ... як, як тільки, тічьки-но ...як, щойно, ледве, поки не, аж: поки, аж доки та ін., напр.: Дзвенять німою тугою ліси, Коли їх ніч тремтлива обнімає І від очей у ревності ховає Принади їх первіс­ної краси (В. Симоненко); Як я умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень (Леся Українка); Поки мова не здобуде місця у вищій школі, поки вона не слуэюить органом викладання в університетських та інших навчальних закла­дах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні і літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на станови­щі "нижчої", культурнонеповноцінної нації (М. Грушевський); Моря перелетиш і не впадеш, Допоки буде в серці рідна мова (Д. Павличко); Після того як ' Дощечки Ізанбека" були розшифровані й перекладені, вони одержали назву "Велесова книга" (М. Слабошпицький); Та тільки-но він спустився, як гучно загули сирени (Я. Баш); Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла (М. Коцюбинський).

На вираженні цільових семантико-синтаксичних відношень між підрядною і головною частинами в складнопідрядному реченні спеціалізуються цільові сполучники щоб, аби, для того щоб, напр.: І миті жодної не можна повернути, Щоб заново, по-іншому прожить (В. Симоненко); Ввечері на клечальну суботу йшли босоніж: ... до лісу, аби запастися галузками клена, липи, ясена чи осики, і оздоблювали обійстя — ворота, тини, хлів, одвірки хати й стріху, а також оселю (В. Скуратівський).

На допустові семантико-синтаксичні відношення між підрядною і головною частинами в складнопідрядному реченні вказують допустові сполучники хоч (хоча), хоч (хоча) ...а (але, зате, однак), дарма що, незважаючи на те що, хай (нехай) ... але (та, так), напр.: Хочу писемних джерелах запорізькі козаки впер­ше згадуються наприкінці XVстоліття, саме ж виникнення козацтва пов'язане з періодом більш раннім ("Наука і суспільство"); У Котляревського сучасна наша літературна мова вже відчутно проступає в своїх основних рисах і властивос­тях, хоча потім ще багато належить зробити на цій ниві Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці, Коцюбинському, Тичині, Остапу Вишні, Яновсько- му та іншим письменникам (О. Гончар); Безугавно молотила ворооїса артилерія і по містечку Перекоп, дарма що від нього зосталась уже тільки величезна купа руїн... (О. Гончар); Вона [Соломія] наважилась покинути небезпечне місце, не­зважаючи на те що Остапові трудно було пускатися в далеку дорогу (М. Коцю­бинський).

Виразниками порівняльних семантико-синтаксичних відношень між підряд­ною і головною частинами в складнопідрядному реченні є порівняльні сполуч­ники як, мов, мовби, немов, немовби, наче, неначе, начебто, неначебто, ніби, ніби­то та ін., напр.: І без вітру гойдаються, Мов борються в полі (Т. Шевченко); Бринить космічна музика струмка, неначе ним усесвіт обізвався до себе (В. Стус); Шелестіла вода, падаючи за борт, звуки, що їх давала помпа, були жалібні, ніби кректала качка (Ю. Яновський).

Порівняно невелика група підрядних сполучників виражає підрядний при- слівний зв'язок, яким поєднується підрядна частина з опорним словом у голов­ній частині. Одні з них ставлять підрядну частину, зумовлену валентністю опор­ного дієслова головної частини, у позицію придієслівного залежного другоряд­ного члена і виражають об'єктні семантико-синтаксичні відношення. До них належить асемантичний сполучник що, а також інші сполучники, зокрема щоб, як, мов, немов, наче, неначе, ніби, нібито та ін., і, нарешті, сполучні слова хто, який, котрий, чий, де, куди, звідки, коли, чому, навіщо, які, крім функції зв'язку підрядної з'ясувально-об'єктної частини з опорним дієсловом головної части­ни, виступають у ролі внутрішніх компонентів підрядної частини, напр.: Деякі вчені твердять, що існують позаземні цивілізації, а занесення життя на планету було їхньою цілеспрямованою акцією. Та це гіпотеза ("Наука і суспільство"); Щоб себе беріг, Він наказав мені (М. Рильський); Спинюся я і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй (Л. Костенко); Тим часом пан поїхав до міста й пожалівся, ніби Джеря бунтує громаду (І. Нечуй-Левицький); Ніхто не знав, коли й де побудовано цю шхуну (М. Трублаїні); Шукав за вікнами любов серед людей і в гаї. Чому ж до тебе я прийшов — і сам того не знаю (В. Сосюра).

Інші сполучники поєднують підрядним прислівним зв'язком валентно не зумовлену підрядну частину з опорним субстантивом головної частини і вира­жають атрибутивні формально-граматичні відношення. Цю функцію викону­ють сполучники щоб, мов, немов, немовби, наче, неначе, начебто, ніби, нібито й под. Проте значно частіше засобом поєднання підрядної означальної частини з опорним субстантивом бувають сполучні слова, серед них який, чий, котрий,

хто, що, де, куди, звідки, коли тощо. Напр.: Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох сто­літь і освячені віками (О. Воропай); Звичаї—це ті неписані закони, якими керую­ться в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах (О. Воропай); Мені приснився сон, ніби я лечу в повітрі; Бувають роки, коли гриби... самі в ко­шик лізуть, вибігають на велелюдні стежини... (В. Скуратівський); Він жив між нас, найкращий серед нас, Серед людей, у кого зброя — слово (М. Рильський); Стали спускатися в темний яр, звідки повіяло холодом і проваллям (Г. Тютюнник).

Периферію сполучникової системи становлять пояснювальні сполучники тобто, або, що виражають відношення тотожності між двома позначеннями того самого явища. Напр.: Відтак люди намагалися в цей день [четвер] обов'язково вмитись або скупатись, тобто очиститися од гріхів (В. Скуратівський); Перший шлях ішов повз Черкаси, Корсунь, Київ, прямуючи до Львова, і звався Чорним; дру­гий від Очакова, повз Бар, теж до Львова, цей шлях звався Кучманським, або Куч- маном; третій шлях — теж до Львова поза Дністром і звався Волоським, або Покутським (М. Костомаров).

Сполучники Основною сферою вживання сполучників є ^ складне речення. Тут вони функціонують як ви-

В СКЛАДНОМУ р_аз_НИКИ двох основних граматичних функцій, І прОСТОіМу а саме: 1) як засоби вираження сурядного і під- РЄЧЄННЯХ рядного зв'язку між предикативними частина­ми складного речення; 2) як засоби вираження різних типів семантико-синтаксичних відношень між предикативними части­нами в складносурядному та складнопідрядному реченнях, напр.: Правда, я зіг­нувся в бурі життьовій, і тремтить останнє листя моїх мрій, але в серці й досі ще огонь палає, і рука то кобзу, то меча тримає... (О. Олесь); Наукове вивчення історії козацької держави й гетьманів почалося в XIX столітті, коли стали пуб­лікувати історичні джерела, які поглибили й розширили відомості фольклорних творів про козаччину ("Гетьмани України"); ...син знає, що добра половина цих обладунків у звичайний час зосталася лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це заради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене самолюбство (О. Гончар).

У простому реченні сполучники реалізують переважно сурядний зв'язок між однорідними членами, які представляють згорнені предикативні частини з то­тожними й нетотожними членами складносурядного речення. Найчастіше од­норідні члени речення поєднуються за допомогою єднальних, протиставних та розділових, рідше — градаційних та приєднувальних сурядних сполучників, нагхр.: З першої миті життя схиляються над нами обличчя матерів. У тривозі й любові, у замилуванні й надії вдивляються вони в своїх дітей, сподіваючись і праг­нучи щастя для них (О. Сизоненко); ...і в чіткій послідовності їхнього [листя] падіння, і в завороженому їхньому падінні є не тільки закономірність, а й немину­чість, спричинена чи то долею, чи то часом (Є. Гуцало); Тоді люди покидали села і ховалися по лісах або навіть і в воді... (М. Костомаров); ...У кожного з нас є дома або дружина, або діти, або мати, або наречена. Вони дивляться на нас звід­ти, з-за Пруту (О. Гончар); Сади Болгарії— не тільки, цвіт, Не тільки плід, а й слід безсмертних літ (М. Рильський).

єднують компонент (порівняльний зворот), що представляє згорнену предика­тивну частину, до незгорненої предикативної частини. Це поєднання можливе тому, що в них лексично тотожні присудки, пор.: Обличчя біле, як стіна; Дівчи­на гарна, мов квітка; Хлопці билися, немов півні; Обличчя сяяло, наче сонце;

Хмари насувалися, ніби хвилі. Порівняльні звороти функціонально уподібню­ються до предикативних частин складних конструкцій, напр.: І кожна [сопіл­ка] озивалась по-своєму — Ця плакала, а та сміялась дзвінко, Ця щебетала, як мала дитина, А та, мов соловейко, заливалась Мелодією провесни й кохання; Ця, начебто вдова, тихцем тужила За тим, що повернути неможливо, А та вбивала в душу харалужний Сяйливий голос, ніби вістря дике... Ця, колисанку згадуючи давню, Світилась, наче всипана сльозами (Д. Павличко).

57. Групи сполучників за способом вживання

Залежно від способу поєднання з предикативними частинами в складному реченні та з однорідними членами в простому реченні сполучники поділяють на три групи: 1) одиничні, або одномісні; 2) повто­рювані, або багатомісні; 3) парні, або двомісні. Одиничні (одномісні) вживаються між поєднувани­ми предикативними частинами або однорідними членами речення, не повто­рюючись при них і не являючи собою парних утворень. До них належать спо­лучники і (й), а, але, та, зате, проте, щоб, якби, бо, тому що, адже, так що, аби, тільки, як тільки, ледве, дарма що, незваж:аючи на те що та ін., напр.: Пре­чисті засніжені степи біліють без кінця-краю, а дерева понад шляхом стоять незрушні, виблискують кришталево... (О. Гончар); Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уэюе важкий присмерк (М. Хвильовий); Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки (Л. Костенко); Своїми борканими крильми вони [вітряки] ловили дуж:у силу повітряного океану, вбирали снагу студених пото­ків, щоб вірно слугувати людям. Можливо, марили вони й про небо, прагнули зле­тіти у висоту, та ба, не судилося... У кожного вітряка своя доля, яка тісно й нерозривно переплелася з долею людською, бо ж люди, немов ті вітряки, живуть на вітровінні, не знаючи спокою, а іноді й падають на землю від свавільних вихорів з потрощеними крилами (І. Цюпа).

Повторювані (багатомісні) сполучники вживаються при кожній предикатив­ній частині або кожному членові речення, поєднуючи їх в одне складне або просте речення. Серед них сполучники і... і, ні... ні, то ... то, або ... або, чи ... чи, не то ... не то, чи то ...чи то, хоч ... хоч та ін., напр.: Чого тільки немає у Даниловому лантусі: тут і ніж, і ложка, і шматок дроту, і казанок; пшоно і сало, цибуля й борошно, картопля й сіль, хліб і сухарі... (Григір Тютюнник); Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його [Чубинського] відданості Україні... ("Наука і культура"); Скільки з уст народу нашого можна почути легенд, переказів, скільки пісень, приказок, спі­ваночок, оповідок — трагічних і смутних, веселих і безжурних,— скільки всіх цих багатств моэюна записати по наших українських селах, хуторах! Ані ліку їм, ані віку (С. Носаль); Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі

^ Ч 360

верболозу, то кругленькі, наче м'ячики, то гостроверхі, неначе топольки (І. Не- чуй-Левицький); Чи така вже вас родила мати, Чи до серця вам вкотився грім (А. Малишко); Чи то праця задавила молодую силу, Чи то нудьга невсипуща його з ніг звалила (Т. Шевченко).

Граматична Сполучники і прийменники взаємодіють як ви- іягмптіш Р^азники семантико-синтаксичних відношень. В ОДІЯ Цю граматичну функцію сполучники виконують СПОЛУЧНИКІВ у складному реченні, а прийменники — у прос- І прИЙМЄННИК1В тому ускладненому реченні, що є трансформом складного. У складних конструкціях сполучники виражають різні типи семантико-синтаксичних відношень між певними компо­нентами, а саме: між підрядною частиною і граматичним центром або опорним дієсловом головної частини в складнопідрядному реченні та між сурядними ча­стинами в складносурядному реченні. Згортання підрядної детермінантної час­тини спричиняється до того, що на основі її предиката утворюється віддієслів­ний або відприкметниковий іменник, а сполучник замінюється прийменником, який і перебирає на себе його функцію виразників семантико-синтаксичних відношень. Прийменник разом з відпредикатним іменником утворює адвербі­альний компонент, який займає щодо граматичного центру головної частини позицію другорядного детермінантного члена [Вихованець 1983а: 86; Городен- ська 1991: 17—18,133 та ін.], пор.: Батьки не поїхали до моря, бо хворіли діти -> Батьки не поїхали до моря через хворобу дітей; Якщо спізниться поїзд, то він не встигне на ранковий рейс літака —> В разі спізнення поїзда він не встигне на ран­ковий рейс літака; Люди вийшли на майдан, щоб провести віче —> Люди вийшли на майдан для проведення віче; Міська влада виділила ділянки землі, щоб забудувати котеджами —> Міська влада виділила ділянки землі під забудову котеджами; Хоч усі пророкували невдачу, абітурієнт успішно склав іспити —> Всупереч пророку­ванням про невдачу абітурієнт успішно склав іспити.

Характерно, що сполучники корелюють із прийменниками в межах бага­тьох типів семантико-синтаксичних відношень між компонентами складнопід­рядних або складносурядних речень, зокрема причинових, цільових, умови, допустовості, протиставних тощо. Так, наприклад, на рівні причинових семан­тико-синтаксичних відношень співвідносяться підрядні сполучники бо, тому

що, оскільки, завдяки тому що, ^ зв'язку з тим що та ін. і прийменники ви), з, внаслідок, >>результаті, з приводу, з нагоди, що вживаються з іменниками у фор­мі родового відмінка, прийменники через, за, з огляду на, зважаючи на, які сполу­чаються з іменниками знахідного відмінка, а також прийменники завдяки, за, що поєднуються відповідно з давальним та орудним відмінками іменників, пор.: Дідусь зупинився, бо втомився —> Дідусь зупинився від утоми; Вчений не прибув на конгрес, оскільки був зайнятий —» Вчений не прибув на конгрес через зайня­тість; Жінку поважали, тому що вона чуйна —> Жінку поважали за чуйність.

Аналогами сполучника м/об, який вказує на цільові семантико-синтаксичні відношення між підрядною цільовою частиною і граматичним центром голов­ної частини складнопідрядного речення, є передусім прийменник для, а також його семантико-стильові варіанти з метою, задля, ради, заради, в ім'я, що вжи­ваються з родовим відмінком іменників, напр.: Директор прибув, щоб відкрити виставку —»Директор прибув для відкриття виставки; Дітям підвищили плат­ню, щоб залучити їх до роботи на полі —> Дітям підвищили платню з метою залу­чення їх до роботи на полі; Мати приїхала до міста, щоб зустрітися з сином —> Мати приїхала до міста ради зустрічі з сином.

Асемантичний сполучник що, який пов'язує з'ясувально-об'єктну підрядну частину з опорним дієсловом головної частини, корелює з прийменником про. Утворена з його участю прийменниково-іменникова форма виступає в позиції придієслівного залежного другорядного члена і вказує на об'єктні семантико- синтаксичні відношення, пор.: Мати повідомила дітям, що батько повернеться —> Мати повідомила дітям про повернення батька; Директор фірми повідомив, що приїжджають гості -> Директор фірми повідомив про приїзд гостей.

Граматична взаємодія сурядних сполучників і прийменників має складні­ший характер. Це зумовлено тим, що виразником семантико-синтаксичних від­ношень між частинами складносурядного речення є комплекс засобів, а саме: сполучники, предикати обох частин та лексичне наповнення інших компонен­тів [Вихованець 1980:219; Городенська 1991: 50,137]. Так, зокрема, протиставні семантико-синтаксичні відношення між частинами складносурядного речення виражають протиставні сполучники але, а, та (у значенні але), зате, проте, однак, дієслівні предикати з протилежними значеннями та субстантивні ком­поненти обох сурядних частин, що вживаються в аналогічній позиції. Від зна­чень останніх істотно залежить значення адвербіалізованого компонента, утвореного внаслідок згортання другої сурядної частини, а відтак, і вибір спів­відносного із сурядним протиставним сполучником прийменника. Якщо акту­алізований іменник другої сурядної частини називає конкретну особу або мно­жину осіб, а співвідносний із ним у першій сурядній частині займенниковий іменник вказує на узагальнену сукупність осіб, то адвербіалізований приймен­никово-іменниковий компонент виражає значення вилучення, яке передають форми родового відмінка з прийменниками за винятком, крім, окрім, опріч, пор.: На збори прийшли всі, але на збори не прийшли пенсіонери —> На збори прийшли всі, за винятком пенсіонерів; Мати запросила всіх, але мати не запросила сина —> Мати запросила всіх, крім сина; Усі погодилися, але Петро не погодився —» Усі погодилися, окрім Петра.

Якщо ж лексичне наповнення актуалізованого іменника, що представляє згорнену сурядну частину, збігається з лексичним наповненням співвідносно­го іменника незгорненої сурядної частини, то адвербіалізований прийменни­ково-субстантивний компонент виражає значення протиставлення. Його реа­лізують родовий відмінок з прийменниками на відміну від, порівняно до, проти, супроти та давальний з прийменником на противагу, пор.: Оксана любить оперу, а Наталка не любить опери —> На відміну від Наталки Оксана любить оперу; Батько захоплюється колекціонуванням, а син не захоплюється колекціо­нуванням —» На противагу синові батько захоплюється колекціонуванням.

Складність граматичної взаємодії сурядних сполучників і прийменників виявляється ще й у тому, що в процесі згортання другої сурядної частини суряд­ний зв'язок, яким вона поєднувалася з першою, замінюється підрядним зв'яз­ком прилягання, за допомогою якого пов'язується прийменниково-іменнико- вий компонент, що представляє згорнену сурядну частину, з предикативним ядром незгорненої сурядної частини.

Граматична взаємодія службових слів-морфем виявляється і в протилежному за своїм напрямком дериваційному процесі — утворенні складних підрядних сполучників на основі деяких прийменників у межах тотожних або синоніміч­них семантико-синтаксичних відношень. Свідченням взаємодії таких приймен­никово-сполучникових пар так само є їхня формально-синтаксична подібність, що полягає в реалізації ними підрядного зв'язку, та семантична ідентичність, яка ґрунтується на однотипних адвербіальних семантико-синтаксичних відно­шеннях [Вихованець 1980: 228].

Базою для утворення підрядних сполучників слугує порівняно небагато тем- поральних та логічних прийменників, що функціонують у сучасній українській мові як спеціалізовані засоби вираження темпоральних, причинових, цільових значень, значень умови та допустовості. З-поміж темпоральних у ролі базових виступають два прийменники: перед + ор.в., що передає значення часової по- передності, і після + род.в., який виражає значення часової наступності. На основі першого прийменника сформувався підрядний темпоральний сполуч­ник перед тим як, на основі другого — підрядний темпоральний сполучник після того як, пор. конструкції з цими співвідносними темпоральними приймен­никами та сполучниками: Дисертант апробує доповідь на засіданні відділу перед виголошенням її на вченій раді Інституту і Дисертант апробує доповідь на засі­данні відділу, перед тим як виголосить її на вченій раді Інституту, Студент складе іспит після повернення з конгресу і Студент складе іспит, після того як повернеться з конгресу.

Широко використовуються для творення підрядних сполучників причинові прийменники, причому похідні від них сполучники зберігають властиві їм від­тінки причинового значення. До базових причинових належать прийменники через + зн.в., внаслідок (унаслідок) + род.в., завдяки + дав.в. Від них утворені підрядні причинові сполучники через те що, внаслідок (унаслідок) того що, за­вдяки тому що, пор. конструкції з цими співвідносними причиновими приймен­никами і сполучниками: Батьки не прийшли на зустріч через хворобу дітей і Батьки не прийшли на зустріч, через те що хворіли діти; Посіви постраоюдали внаслідок граду і Посіви постраоюдали, внаслідок того що випав град; Кнюіска побачила світ завдяки фінансовій підтримці Наукового товариства ім. Шевчен­ка і Книоюка побачила світ, завдяки тому що її фінансово підтримало Наукове товариство ім. Шевченка.

Цільовий прийменник для + род.в. трансформувався в підрядний цільовий спо­лучник для того щоб, пор. конструкції із цим цільовим прийменником та підряд­ним сполучником: Дероісава уводить пільги для підтримання малозабезпечених лю­дей і Держава уводить пільги, для того щоб підтримати малозабезпечених людей.

На основі допустового прийменника незважаючи на + зн.в. постав підрядний сполучник допустовості незважаючи на те що, пор. конструкції з цим приймен­ником та сполучником допустовості: Вони вибороли перемогу незважаючи на різ­ні перешкоди і Вони вибороли перемогу, незважаючи на те що були різні перешкоди.

Унаслідок граматичної взаємодії підрядних сполучників і прийменників та прийменників і підрядних сполучників у сучасній українській мові сформувався чималий фонд співвідносних слів-морфем, до якого ввійшли підрядні сполучни­ки і їхні прийменникові аналоги та прийменники і їхні сполучникові аналоги.

Проблема Термін "частки" у граматиці вживали в широ-

ЛІНГВІСТИЧНОГО ^{К0Му Й В}У^ЗЬК0МУ розумінні. Широке витлумачен­ня свого часу запропонував В. В. Виноградов, статусу чаСТОК який виділив категорію часток мови, що об'єд­нала власне частки, зв'язки, прийменник та сполучник [Виноградов 1947: 663], тобто всі службові слова. Частками мови він назвав класи таких слів, які не мають цілком самостійного реального або матеріального значення, а надають здебільшого додаткових відтінків значенням інших слів, груп слів, речень або ж слугують для вираження граматичних (а отже, і логічних, і експресивних) від­ношень [Виноградов 1947: 663]. Але цей підхід не дістав підтримки в граматиці й застарів.

У вузькому витлумаченні термін "частки" ("частка") вживається на позна­чення окремої службової частини мови. У межах такого підходу класифікацій­ний статус часток визначають неоднаково. Більшість мовознавців, зокрема й українських, ставить частки в один ряд з іншими класами службових слів [Рус- ская граматика 1980:458; Сучасна українська літературна мова 1969:26; Сучасна українська літературна мова 1997: 318—319; Сучасна українська літературна мова 2000: 199], тому що вони так само не співвідносяться з поняттями, відпові­дно не мають власного лексичного значення* і виконують тільки синтаксичні функції. Дехто з них хоч і зараховує частки до службових слів, але протиставляє їх прийменникам і сполучникам, які є засобом вираження синтаксичних відно­шень, на тій підставі, що частки, надаючи самостійним словам та реченням додаткових семантичних відтінків або граматичних значень, виконують семан- тико-граматичну, а не синтаксичну функцію [Сучасна українська літературна мова 1969: 501; Жовтобрюх, Кулик 1972: 387].

Відома й така категорична думка, що всі службові слова, зокрема й частки, мають лексичне значення, бо слів без лексичного значення не буває [Горпинич 2000: 21].

Якщо в попередній граматичній традиції частки мали статус слова, то остан­нім часом в українському мовознавстві їх кваліфікують як аналітичні синтак­сичні морфеми [Вихованець 1980: 18—22; Вихованець 1988а: 28—29; Городен- ська 1993: 309—310]. Морфемами синтаксичного типу частки вважають тому, що вони, подібно до синтетичних морфем, не мають лексичного значення, але, на відміну від них, функціонують не в структурі морфологічного слова, а об­слуговують здебільшого сферу синтаксичного слова та сферу синтаксичної оди- ниці-конструкції — речення, виділяючи тему або рему за актуального члену­вання речення чи створюючи тип речення за комунікативною метою. Саме ці комунікативні функції свідчать про суто синтаксичне призначення часток. Пор. речення, у яких частки виділяють рему або тему: Завідувачі // тільки керують відділами (комунікативне завдання — що роблять завідувачі), Завідувачі керу­ють II тільки відділами (комунікативне завдання — чйм керують завідувачі),

Відомі й інші погляди на лексичне значення часток, а саме: 1) частки виражають лексичні значення лише в межах певних типів конструкцій [Шведова 1960:97]; 2) у часток послаблені лексичні значення [Киселёв 1976: 4].

Керують відділами Н тільки завідувачі (комунікативне завдання — хто керує відділами); Студенти ж П повинні допомогти і Повинні допомогти П студенти ж (комунікативне завдання — хто повинен допомогти); А море І/ хлюпочеться (комунікативне завдання — що хлюпочеться).

Порівняно небагато часток виконує функцію засобів створення комуніка­тивних типів речення за метою висловлювання. Серед них частки так, авжеж, атож, аякже, еге, ні, не (розповідні стверджувальні та заперечні речення), чи, хіба, невже, га, ну (питальні речення), хай, нехай як елементи аналітичних діє­слівних форм, би (б), транспонована з умовної функції (спонукальні речення), би (б), транспонована з умовної функції, хай, нехай, аби, щоб, хоч би, коли б, якби та ін. (бажальні речення), напр.: Так, була моя пісня палка (Леся Українка); Ні, жаль мені, що й сей порив погасне, Як гасне все в душі невільничій у нас (Леся Українка);— Чи збереглася колисочка, в якій вигойдалося стільки діточок? — Аякже, є,— усміхається жінка,— онде в куточку прикрита рябчунцем (В. Ску- ратівський); Невже все, що ми звідали, з нами в непам'ять одійде? (Б. Олійник); Старшина до того типа Швидко підбіга: — Ви чого це тут каміння Кидаєте, га? (П. Глазовий); "Хай буде тьма!"— сказав наш бог земний. І стала тьма, запанував хаос, Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше Був той хаос, бо в ньому були Живі створіння, їх давила тьма (Леся Українка); Попрацював би ти ще над статтею; — Хай заходить, той ваш риболов. Як його хоч прізвище, а то при знайомстві обов'язково забуду (О. Чорногуз); Отримати б квартиру; Не­хай би привезли яблук.

Отже, частки — це окремий і своєрідний тип службових слів-мофем, що спе­ціалізуються на вираженні двох комунікативних функцій — вирізненні теми і реми в актуальному членуванні речення та у формуванні комунікативних ти­пів речення за метою висловлювання.

Функціональна ^ граматичній традиції здебільшого виділяли

спеціалізація ^кілька ФУ^НКИ^ІЙ часток, зокрема такі, як підси- ^ц лювально-видільна, модальна, емоційно-експре- чаСТОК сивна, слово- та формотворча. Проте жодна з цих функцій не представляє частки як єдиний клас одиниць. Останнім часом у зв'язку з розвитком теорії актуального членування, що має безпосередній вихід у комунікативний синтаксис, висунуто ідею про комуніка­тивну функцію часток. Суть її полягає насамперед у тому, що частки слугують засобами виділення теми та реми в актуальному членуванні речення. Саме таку функціональну спеціалізацію має більшість часток. Виразне комунікативне призначення і в решти часток, які беруть участь у створенні відповідного ко­мунікативного типу речення за метою висловлювання — розповідного, питаль­ного, спонукального та бажального. Обидві групи часток функціонують у складі основної синтаксичної одиниці-конструкції — речення. Отже, комунікативна функція є класифікаційною функцією часток, що об'єднує їх у єдиний різновид службових слів-морфем.

небудь, казна-хто, хтозна-які, хтозна-де, хтось, колись, листуватися, кущитися, іди-бо, скажи-но, подай-но, якби-то, скільки-то, все-таки, досить-таки, чимало, аніхто, анічий, аніскільки, абихто, абикуди, абиде та ін. Деякі з них, зокрема таки, от, можуть вживатись і як синтетичні словотворчі морфеми, і як засоби виді­лення реми, пор.: Син написав-таки заяву і Син таки Н написав заяву (комуніка­тивне завдання — хто написав заяву?); Так-от знайте і От Микола II знає все (комунікативне завдання — хто все знає?).

Як відомо, залежно від мети висловлювання ре­чення поділяють на розповідні, питальні, спо­нукальні та бажальні. У творенні цих комуні­кативних типів речення беруть участь відповід­ні частки й інтонація.

У розповідному реченні за допомогою часток реалізується два основних комунікативних зав­дання: констатація (повідомлення, підтвердже­ння) і заперечення. Модальність констатації створюють частки так, авжеж, аякже, атож, які мають різні сфери функціонально-стильового використан­ня: частка так вживається переважно в книжних стилях мови, інші три співвід­носні з розмовним та художнім стилями. У цих часток завжди фіксоване місце в структурі речення: вони стоять на його початку, напр.: Так, дітки! світ наш красний, вільний Темницею здавався давнім людям (Леся Українка);—Просив тебе не приходити Катре; а ти як його любиш вірно, то послухаєш. — Авжеж:, я його послухаю... (Марко Вовчок);— Він народився і виріс схизматиком, але вже дов­гий час тяжився своїм оточенням і вірою.— Атож, бо паном бути вигідніше,— презирливо кинув Пронський (3. Тулуб).

Заперечне значення розповідних речень створюється за допомогою часток ні, не. Перша, подібно до стверджувальних, має фіксоване місце в його структурі: вона вживається на початку речення, напр.: Я йду шляхом, пісні свої співаю; Та не шукайте в них пророчої науки,— Ні, голосу я гучного не маю! (Леся Українка); Ні, наша мова не загине, її не знищать сили злі. Ти власним світлом, Україно, Сіяти будеш на землі!.. (В. Сосюра). У частки не місце також фіксоване, але інше, ніж у частки ні: вона вживається здебільшого в препозиції до дієслова, напр.: Розвитку нашого слова не могли зашкодити чвари й усобиці, феодальна роздрібненість і на­віть багатовікове монголо-татарське іго. Гідне подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болоті кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі на­вальних орд, а залишилося сіллю землі й народу (Б. Харчук).

61. Частки як засіб формування комунікативних типів речення за метою висловлювання

ін., унаслідок чого утворюються складені частки, пор.: чи лс, хіба ж, невже ж, та чи, та хіба, та невже і под., напр.: А маленькі лисенята — Чи ж вони б пусти­ли брата? (І. Франко); Хіба ж тато — дитина? (Григір Тютюнник).

Частки відсполучникового походження а також частка га питальну модаль­ність передають вживаючись здебільшого, наприкінці речення, напр.: — Але ти ще не знаєш, яку ми тобі ціну запропонуємо? — Яку?— Твоє власне життя! Хіба дешево, га? (О. Гончар);—Не гнівайтесь! А гарна молодичка, га? (М. Кропивницький).

Частка ну вживається передусім на початку питальних речень як спонукан­ня до відповіді, що супроводжується інтонацією зацікавлення чим-небудь, очі­кування, нетерпіння, вимоги, напр.: — Ну, як тут у вас? Перегибів нема? — Ні, у нас усе добре (Г. Тютюнник); — Ну, що тобі, що?— кричить Чумаченко.— Куди? (Г. Тютюнник). Виступаючи наприкінці питальних речень, частка ну на­дає їм відтінку здивування, недовіри, зближуючись з питальними частками хіба, невже, напр.: —ПаничЛьольо ставить гуральню.— Та ну?(М. Коцюбинський).

Спонукальні речення виражають спонукання до дії через різні волевиявлення. Цей тип модального значення має досить великий потенціал засобів вираження: форми наказового способу, неозначену форму дієслова, вигуки та частки. Специ­фіка часток як реалізаторів спонукальної модальності виявляється в тому, що во­ни обов'язково входять до складу якоїсь граматичної форми дієслова. Так, зокре­ма, частки хай, нехай утворюють аналітичні форми наказового способу, які харак­теризуються незначною спонукальністю до виконання певної дії, напр.: — Хай собі другої шукає (Панас Мирний); — Про тебе хай Світличний скаже (О. Гончар); — Ти вже... з Яковом поговори, нехай сам він скаже усе, чи він тебе любить (Марко Вовчок); —Нехай... одчинять віконниці (М. Коцюбинський).

Частка би (б), що є транспонованою з умовної функції, утворює синтетич- но-аналітичну форму, яка вживається для вираження некатегоричного, делікат­ного спонукання до якоїсь дії, пор.: Написав би ти листа батькам; Попросила б ти пробачення в подруги; Занесли б ви речі до кімнати.

У бажальних, або оптативних, реченнях, як відомо, повідомляють про ба­жання мовця встановити відповідність між змістом речення і реальністю. Цей комунікативний тип речень має великий потенціал часток [Сучасна українська літературна мова 1972: 125—127], що диференціюються між двоскладними та односкладними реченнями. До найуживаніших часток, які формують двоскладні бажальні речення, належать хай, нехай, що поєднуються з дієсловами у формі теперішнього — майбутнього чи минулого часу, а також їхній експресивний синонім— частка бодай, пор.: Хай згинуть наші вороги! Нехай ростуть сади! Нехай багатшають люди; Бодай вони пропали.

У розмовному мовленні та в мові художньої літератури активними вираз­никами бажального значення в структурі двоскладних речень є частки аби, щоб, хоч би, коли б, якби, вжиті переважно з дієслівними формами минулого часу, пор.: Аби вони не заблукали; Щоб діти шанували батьків; Хоч би мати була здорова; Коли б вони порозумілися; Якби ми мали гроші та ін.

Бажальну модальність чітко передають також односкладні речення з інфінітив­ним головним членом і часткою би (б), що трансформована з умовної функції, пор.: Помандрувати б містами; Назбирати б грибів; Попити б кави; Дістати б квитки. Саме вони репрезентують основний тип бажальних односкладних речень.

З інфінітивним головним членом односкладних бажальних речень можуть пов'язуватися також частки аби, щоб, хоч би, коли б, якби, пор.: Аби попити чаю; Щоб не спізнитися нам; Хоч би купити хліба; Коли б доїхати до села вчас­но; Якби нам впоратися із завданням.

Крім інфінітивних, виразником бажальної модальності є той різновид од­носкладних дієслівних речень, головний член якого виражений формою не було, що так само поєднується з частками аби, щоб, хоч би, коли б, якби, пор.: /Іби не було дощу; Щоб не було війни; Хоч би не було граду; Коли б не було засухи; Якби не було зливи.

З більшістю із цих часток можуть утворюватися й бажальні називні речен­ня, пор.: Аби весна; Хоч би сніг; Коли б літо; Якби тиша.

63. ЧаСТКИ Залежно від конкретного комунікативного зав-

ртщ

І б Комунікативної чення, яка визначає предмет повідомлення, те, актуалізації що відоме або встановлюється з контексту, є тема. У другій його комунікативній частині по­відомляють щось про тему, тому її вважають основною і називають ремою. Те саме речення залежно від комунікативних завдань, які ставить мовець, по-різ­ному членують на тему і рему. Так, у реченні Студенти ознайомилися з новою літературою ремою може бути ознайомилися з новою літературою (Студен­ти II ознайомилися з новою літературою), якщо комунікативним завданням є повідомлення, що зробили студенти. Коли ж поставити комунікативну мету: з чйм ознайомилися студенти, то ремою стане з новою літературою (Студен­ти ознайомилися II з новою літературою). Нарешті, якщо треба встановити, хто ознайомився з новою літературою, то ремою буде студенти, але при цьому зміниться порядок слів у реченні, пор.: З новою літературою ознайомилися// студенти.

Виділення реми відбувається різними способами. Крім інтонації й порядку слів (позиції), важливу роль у комунікативній актуалізації реми відіграють част­ки. Комунікативну функцію виділення реми виконують передусім частки тіль­ки, лише (лиш), навіть, хоч, хоч би, саме, якраз, і (й), таки, же (ж) та ін. Біль­шість часток цієї комунікативної групи має фіксовану позицію в реченні: вони вживаються в препозиції щодо реми (тільки, лише (лиш), навіть, хоч, хоч би, саме, якраз, і (й) та ін.) або в постпозиції щодо неї (таки, же (ж), пор.: Дити­на II тільки читає (комунікативне завдання — що робить дитина), Хлопчик 11 лише гуляє (комунікативне завдання — що робить хлопчик), Пташки 11 навіть не їдять (комунікативне завдання — що не роблять пташки), ЯII хоч послухаю пісню (комунікативне завдання — що я зроблю), Діти 11 хоч би написали бать­кам листа (комунікативне завдання — що мали б зробити діти), Туристи І І як­раз вийшли на галявину (комунікативне завдання — що зробили туристи), Па­сажири 11 саме вийшли з вагона (комунікативне завдання — що зробили паса­жири), Хлоп'я 11 й рахувати вміє (комунікативне завдання— що вміє робити хлоп'я), Студенти 11 встигли-таки на заняття (комунікативне завдання — що зробили студенти), Сестра 11 привітала ж брата з днем народження (комуніка­тивне завдання — що зробила сестра) і т. д. Якщо поставити інше комунікати­вне завдання, яке вимагає зміни порядку слів, то зазначені частки в межах цих речень виділятимуть іншу рему, пор.: Читає 11 тільки дитина (комунікативне завдання — хто читає), Гуляє 11 лише хлопчик (комунікативне завдання — хто гуляє), Не ї'дять І І навіть пташки (комунікативне завдання — хто не їсть), По­слухаю пісню І І хоч я (комунікативне завдання — хто послухає пісню), Написали

батькам листа II хоч би діти (комунікативне завдання — хто мав би написати листа), Вийшли на галявину И якраз туристи (комунікативне завдання — хто вийшов на галявину), Вишили з вагона І І саме пасажири (комунікативне завдання — хто вийшов із вагона), Рахувати вміє 11 й хлоп'я (комунікативне завдання — хто вміє рахувати), Привітала брата з днем народження II сестра ж (комуніка­тивне завдання — хто привітав брата з днем народження). Цю саму рему від­значені частки можуть виділяти, не змінюючи порядку слів у реченнях, пор.: Тільки (лише, навіть, хоч, якраз, саме, і) дитина 11 читає; Тільки (лиш, навіть, хоч, якраз, саме, і) я Н послухаю пісню і т. д.

У постпозиції до різних рем виступає переважно частка таки, пор.: Діти II поїдуть-таки до моря (комунікативне завдання — що зроблять діти), Поїдуть до моря 11 діти таки і Діти таки II поїдуть до моря (комунікативне завдання — хто по'іде до моря).

За походженням частки досить неоднорідні, Склад чаСТОК тому що вони сформовані на основі різних кла- за ПОХОДЖеННЯМ сів СЛІВ. Виділяють первинні, або непохідні, та вторинні, або похідні, частки. До первинних (не­похідних) належать ті частки, які в сучасній українській мові не виявляють ні живих словотвірних зв'язків, ні формальних співвідношень зі словами інших класів. їх зовсім небагато, пор.: би, же, не, ні, ну, хай, напр.: Нептун же зараз взяв мітелку І вимів море, як світелку (І. Котляревський); Шопена вальс... Ну хто не грав його і хто не слухав (М. Рильський).

Вторинними (похідними) є частки, що мають структурно-семантичний зв'я­зок зі словами інших класів. За частиномовною співвіднесеністю їх поділяють на відприслівникові, відсполучникові, відзайменникові та віддієслівні. Група від- прислівннкових часток найчисельніша. До її складу входять такі слова-морфе- ми, як ось, так, тут, де, куди, як, зовсім, остаточно, приблизно, просто, прямо, рівно, точно та ін., напр.: Читаючи їх [вірші І. Франка], не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові... Ось один з тих віршів (М. Ко­цюбинський); А я у гай ходила по квітку ось яку (П. Тичина); — Темненької ночі, ми [квіти] до сну охочі, головоньки схилимо біленькі— де візьметься панство вельможне, заможне... Веселі співи гучні, музиченьки бучні не дають нам спати до півночі... (Леся Українка); Вона була непоказна собою, маленька, чорнява, зо­дягнена простенько... молодички одягались куди вишуканіше (В. Земляк); Хіба я плачу? Просто люблю (С. Йовенко); — Прямо і не знаю, чим, Яремо Івановичу, віддячити вам (М. Стельмах); Рівно о п'ятій Марійка проснулась від дзвінка бу­дильника (О. Донченко).

Співвідносних зі сполучниками часток налічується порівняно небагато, про­те їхні зв'язки найтісніші. Серед них: і (й), та, такоэю, а, але, або, однак, проте, зате та ін., напр.: Кличеш?Я йду. За тобою усюди полину. Знов повернуся у той занапащений край, Де, може, волі не буде мені до загину, Мріє новая, з тобою

і там буде рай (Леся Українка); Ні, забуття не дасть мені й сама природа... (О. Олесь); Молдувани [молдавани] обурились. Хто має право рубати їх вино­градники? Та вони на шматки розірвуть першого, хто підніме сокиру над кущем (М. Коцюбинський); А сонце вище, день ясніш, І груди дихають вільніш, Все ширше обрії ясні, І все, як снилося вві сні... (О. Олесь).

Відзайменникового походження частки воно, що, це, собі, то, ото та ін., напр.: І що воно за дитина, ніяк не заплаче (К. Гордієнко); — Що то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба...— Її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода... (Панас Мирний); Мова — це доля нашого народу... (О. Гончар); Народна пісня — то ж вона Усій землі окраса (М. Рильський); Дів­чинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці (Г. Тютюнник); Стало вечоріти. Вернувсь ото Петро Шра- менко (П. Куліш).

До віддієслівних часток належать знай (собі), дай, давай, мов, мовляв та ін., напр.: Ніби в хаті, На холоді сердешна мати Під тином, знай собі, сидить (Т. Шевченко); — Дай одвідаю, як там вона [вдова] пробува (Леся Українка); [Палажка:] Можна йому й одказати: бачили, мов, очі, що купували! (Панас Мирний).

Зв'язки Зв'язки становлять особливий функціональний

ЯК ОКВЄМИЙ ТИП ^{ТИП сл}У^жбових слів-морфем. Це виявляється в ^ ^ співвідношенні ознак, що є в них спільними з

СЛуЖООВИХ іншими типами слів-морфем, і тих ознак, за яки- СЛІВ-МОрфем ми вони відрізняються від решти типів. За семантичним, морфологічним та синтаксичним критеріями зв'язки, як уже було зазначено вище, мають морфемний статус, причому вони репрезентують ті аналітичні синтаксичні морфеми, що виражають відношення між явищами дійс­ності. Проте як аналітичні синтаксичні морфеми зв'язки відрізняються від при­йменників і сполучників, що також передають ці відношення. Відмінним у них є співвідношення ознак морфеми і слова. У прийменників і сполучників більшою мірою виявлені ознаки морфеми, тому що з повнозначними словами пов'язані тільки похідні (вторинні) прийменники і сполучники, а у зв'язок, навпаки,— озна­ки слова. Це зумовлено тим, що всі вони — власне- і невласне-зв'язки (напів- зв'язки) співвідносяться з формами дієслів, які функціонують у сучасній україн­ській мові як самостійні лексичні одиниці. Так, зокрема, паралельно з часовими

та способовими формами дієслівної власне-зв'язки бути, які вважають найбільш десемантизованими (пор. теп. час — є; мин. час — був, була,, було, були; майб. час — буф;, будеш, буде, будемо, будете, будуть; нак. спосіб —будь, будьмо, будь­те, хай буде, хай будуть; умови, спосіб — був би, була б, було б, були б) вживаю­ться такі самі форми зі значенням буття, належності тощо, пор.: Він студент (ібув студентом, буде студентом, був би студентом, будь студентом, будьте студентами, будьмо студентами, хай буде студентом, хай будуть студентами) і У студентів є житло (було житло, буде житло і т. д.). Аналогічний паралелізм спостерігаємо й у форм дієслівних напівзв'язок, пор.: Дитина лишається сиро­тою (лишилася сиротою, лишиться сиротою, лишилася б сиротою тощо), Син ли­шився живим і Школяр лишився вдома; Багатство йому лишилося від батьків; Автомобілі лишаються позаду; Небо зробилося темним; У хаті зробилося темно і Що з дітьми зробилося? Болото зробилося серед степу. Оскільки дієслівні напів- зв'язки вважають менш десемантизованими зв'язковими компонентами порів­няно з дієслівними власне-зв'язками бути, становити, являти собою, то це дає підстави віднести їх до таких аналітичних синтаксичних морфем, у яких ознаки слова домінують над ознаками морфеми, тобто до зв'язкових слів-морфем із част­ково виявленою семантикою дієслова.

За своїм функціональним призначенням зв'язки подібні лише до прийменни­ків, тому що саме ці два типи слів-морфем транспонують одні частини мови в інші. Проте в межах цієї спільної функції вони мають низку своїх особливостей. По-перше, ці типи слів-морфем розрізняються кількістю вихідних частин мови: прийменники переводять лише іменники, зв'язки — кілька частин мови, серед яких іменники, прикметники, числівники та прислівники. По-друге, вихідні класи слів вони транспонують у різні частини мови: прийменники — у прислівники, зв'яз­ки — у дієслова. По-третє, у транспозиційному процесі вони виконують неод­накову роль: функція прийменника як аналітичної синтаксичної морфеми в типовому вияві полягає лише в тому, щоб перевести субстантив із синтаксичної субстантивної позиції в адвербіальну позицію, причому прийменник із субстан- тивом становлять одне функціональне (синтаксичне) слово, функція зв'язки як аналітичної синтаксичної морфеми виявляється в тому, щоб, надавши вербалі- зованим іменникам, прикметникам, числівникам та прислівникам визначальних дієслівних граматичних категорій часу і способу, а також інших категорій, пере­творити їх на відіменні й відприслівникові синтаксичні дієслова; згадані частини мови самостійно не можуть виражати ці граматичні категорії дієслова. Отже, у стру­ктурі іменного та прислівникового складеного присудка двоскладного речення і складеного головного члена односкладного речення зв'язковий компонент має граматичну спеціалізацію, яка закріплює за ним функцію виразника граматичних категорій дієслова. По-четверте, прийменники і зв'язки як морфеми синтаксичної сфери неоднаково пов'язані з морфемами морфологічної сфери. У прийменників тісніший зв'язок із синтетичними релятивними морфемами, зокрема з відмінкови­ми закінченнями, з якими вони становлять граматичну єдність. "Прийменники,— наголошує І. Р. Вихованець,— відбивають взаємодію аналітичних і синтетичних релятивних морфем, співіснування синтетизму й аналітизму в граматичній струк­турі сучасної української літературної мови, характер розвитку аналітизму в сис­темі іменника і прислівника" [Вихованець 1988а: 29—ЗО].

Дієслівні зв'язки також співвідносяться з відмінковими закінченнями тих імен­них частин мови, які вони переводять у позицію присудка двоскладного речення і головного члена односкладних речень, але це якісно інші відношення морфем, належних до синтаксичної та морфологічної сфер. їх точніше було б кваліфіку­вати як координацію форм, тому що саме граматична форма дієслівних зв'язок і напівзв'язок узгоджується з формою предикативного іменника, прикметника та числівника. Найчіткіше вона виявляється між формами зв'язкових елементів і формами присудкових іменників. Так, зокрема, з нульовою формою теперіш­нього часу власне-зв'язки бути іменник в основній частині іменного складеного присудка вживається у формі називного відмінка (Як в нації вождя нема, Тоді вожді її— поети (Є. Маланюк), із формами минулого і майбутнього часу цієї власне-зв'язки, формами дієслівних напівзв'язок стати, лишитися, залишитися, зостатися, зробитися, вважатися та ін., а також із формами наказового й умов­ного способу згаданих зв'язок і напівзв'язок поєднується присудковий іменник переважно у формі орудного відмінка, напр.: З-поміж українських гетьманів Пилип Орлик вирізняється воює тим, що був гетьманом-емігрантом, який поклав своє життя на вівтар боротьби за незалеж:ність України ("Український історич­ний календар"); Згодом двадцятилітній юнак [Володимир Винниченко] став сту­дентом юридичного факультету Київського університету ("Знаменні дати"); По­дивився їй у вічі І отетерів. Ледве мовив: — Будь... жінкою мені (П. Глазовий).

Форми власне-зв'язок становити, являти собою потребують знахідного від­мінка іменника, що виконує роль основної частини іменного складеного при­судка, напр.: Обставинні прислівники становлять ядро прислівникового класу слів; Новий мікрорайон являє собою унікальний ансамбль споруд.

Меншу залежність спостерігаємо між формами дієслівних зв'язкових компо­нентів і формами прикметника в основній частині іменного складеного присуд­ка у двоскладному реченні. Доказом цього є те, що навіть з напівзв'язками, які вважають еталоном абсолютного вживання з ними орудного відмінка іменни­ків, присудкові прикметники можуть мати форму як орудного, так і називного відмінків [Вихованець 1993: 80], пор.: ...листя спалахнуло золото-зеленим вогнем і стало прозорим, як скло (М. Коцюбинський); Попри високі творчі злети здібнос­тей, особиста доля Павла Платоновича Чубинського виявилася дуоіселихою (Я. Вер- менич); Військо першого козацького гетьмана боронило слов'янські землі від напа­дів татар, завдавало відчутних ударів турецькій армії, яка вважалася тоді непе­реможною ("Український історичний календар");'Лишайтесь щасливі",— і стала замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й віки (Б. Олійник). Згорну рученьки, згорну біленькі Та й нежив я стану (Укр. нар. пісня).

Координації форм дієслівних зв'язкових компонентів і форм транспонова­них одиниць немає лише тоді, коли ці одиниці є невідмінюваними. До них на­лежать прислівники, які зв'язки переводять у позицію присудка або головного члена односкладного речення, напр.: Працювати було вигідно; їхати стало зруч­но; До міста стало ближче.

До таких одиниць І. Р. Вихованець зарахував і неозначену форму дієслова, вжиту в позиції основної частини іменного складеного присудка. Підставою для цього послугувало те, що іменна частина-інфінітив тут поєднується з нульовою формою дієслівної власне-зв'язки бути, яка не використовується в дієслівному складеному присудку. Такий іменний складений присудок пов'язується з інфіні­тивним підметом [Вихованець 1993: 225—226], пор.: Забути мову — душу зради­ти (М. Луків); 3 піснею дружити — ніколи не тужити (Укр. нар. прислів'я).

Отже, зв'язки — це окремий тип слів-морфем, який порівняно з іншими ти­пами найбільше виявляє ознаки слова, переводить іменники, прикметники, чис­лівники, прислівники та займенникові слова в синтаксичну позицію дієслова, пов'язує основну частину складеного присудка з підметом і виражає граматич­ні значення часу, способу, особи, роду та виду дієслова.

Зв'язки з-поміж інших типів слів-морфем

2 1 раматична вирізняє граматична спеціалізація. Вона

І І Спеціалізація має два взаємопов'язаних вияви. Суть

і І зв'язкового елемента першого полягає в тому, що вони умож-

V складі пюедикатива ^{ливлюють} переведення різних класів слів, : оді р д зокрема іменників, прикметників, числі­

вників, прислівників та займенникових слів у синтаксичну сферу дієслова, тобто виконують функцію синтаксичної вербалізації. У межах цього загального фун­кціонально-транспозиційного перетворення зв'язки виконують ще одну важ­ливу роль, яку представляє другий вияв їхньої граматичної спеціалізації: вони надають синтаксичним дієсловам, що мають аналітичну будову, визначальних граматичних дієслівних категорій часу і способу, а також інших граматичних категорій, зокрема особи, виду, роду тощо. Форми дієслівних зв'язок, по суті, синтаксично одієслівлюють вербалізовані іменні частини мови та прислівни­ки, вжиті в основній частині складеного присудка, бо ці класи слів за своєю природою не можуть самостійно виразити згадані граматичні категорії дієслова. Саме тому зв'язковий елемент складеного іменного та прислівникового присудка завжди граматично навантажений, тоді як їхня основна частина — іменникова, прикметникова, числівникова, прислівникова та займенникова — є виразником семантики складеного присудка, пор.: І то не є дзвінкий асортимент метафор, слів,— на користь чи в догоду. А що, не знаю. Я лиш інструмент, В якому пла­чуть сни мого народу (Л. Костенко); Кохані — всі вродливі. Та він такий — один (С. Йовенко); Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, зав­жди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний (Леся Українка,); Це ж мені стало вперше відомо: Ікс плюс ігрек — це будеш ти (В. Симоненко).

У вираженні згаданих граматичних значень дієслова зв'язки мають і деякі відмінності порівняно із синтетичними морфемами, насамперед із закінчення­ми та суфіксами морфологічних дієслів. Основна відмінність виявляється в тому, що зв'язки виражають значення синтаксичного часу, способу, особи та ін., а закінчення дієслів передають ці граматичні значення як значення відповід­них граматичних категорій дієслова, як синтетичні спеціалізовані морфеми, пор.: Він — учитель (нульова зв'язка вказує на синтаксичні значення теперіш­нього часу та третьої особи однини синтаксичного дієслова, вжитого в ролі іменного складеного присудка) і Він учителює (закінчення -е, графічно є, пере­дає ті самі граматичні значення, але синтетично, як значення граматичних ка­тегорій часу, особи та числа морфологічного дієслова учителювати, вжитого у функції простого дієслівного присудка). Пор. ще: Він був учителем (власне- зв'язка був виражає синтаксичні значення минулого часу, чоловічого роду, однини) і Він учителював (нульове закінчення і суфікс -в експлікують ці грама­тичні значення синтетично); Ви будьте вчителями (власне-зв'язка будьте пере­дає синтаксичні значення наказового способу, другої особи множини) і Ви вчи­телюйте (закінчення -те передає ці граматичні значення синтетично) і т. д.

Друга відмінність між зв'язковими елементами і синтетичними морфема­ми як виразниками граматичних значень дієслів полягає в тому, що деякі зв'яз­ки, зокрема становити, являти собою, представляють не всі, а лише певні форми відповідних парадигм — часової, особової та ін., тому синтаксичні дієслова, утворені ними, функціонують як дієслова неповної парадигми. Вони вживаються переважно в третій особі однини і множини теперішнього та майбутнього часу, але розрізняються своїми призв'язковими частинами. Зі зв'язкою становить вживаються числівники або числівники з іменниками ви­мірювальної семантики у формі знахідного відмінка (пор.: Прибуток стано­

вить (становитиме) п'ятсот доларів; Сума становить (становитиме) двіс­ті гривень; Витрати становлять (становитимуть) мільйон), рідше— імен­ники з абстрактною семантикою (Ці компоненти становлять контамінацію дієслова і зв'язки (3 підручника), зі зв'язкою являти собою — лише іменники у формі знахідного відмінка (пор.: Прилад являє собою дугу; Шафа являє собою зрізаний конус; Дахи будинків являють собою трапеції; Міста майбутнього яв­лятимуть собою мегаполіси).

Статус синтаксичних дієслів неповної парадигми мають і ті, що вживають­ся в позиції присудка двоскладного речення, з яким поєднується підмет у фор­мі родового відмінка. Зв'язковий компонент такого присудка може бути вира­жений формою, що збігається з формами теперішнього часу та минулого часу, середнього роду (пор.: Дітей — двоє; Дітей було двоє; Столів — чотири; Сто­лів стало чотири; Книжок лишається кільканадцять; Книжок лишилося кілька­надцять; Цукру зосталося багато) або із формою третьої особи однини майбут­нього часу (Килимів буде чотири; Будинків стане багато; Яєць залишиться штук п'ятдесят) тощо.

Більшість морфологічних дієслів має повний набір синтетичних морфем для вираження граматичного значення особи, тобто є дієсловами повної особової парадигми.

Зв'язка як граматично навантажений компонент складеного присудка ви­конує ще одну функцію: вона поєднує основну (призв'язкову) частину присуд­ка з підметом.

Тривалий час у мовознавстві вели пошук крите- ТИПИ ДІЄСЛІВНИХ ріїв виокремлення дієслівних зв'язок. Таким кри- ЗВ'ЯЗОК терієм було визнано втрату дієсловом свого лексичного значення і перетворення його на спе­ціалізований граматичний показник часу, способу, виду тощо [Пешковский 1956: 220; Кодухов 1959: 25—27]. Незважаючи на це, чітко окресленого набору дієслівних зв'язок досі немає, причому в цьому питанні думки дослідників поля­ризовані. Одні вважають, що є тільки зв'язка бути. Решту зв'язкових одиниць вони розглядають як контамінацію дієслова і зв'язки, в якій дієслівність може виражатися більш чи менш яскраво [Щерба 1957:67]. Інші дослідники безпідстав­но розширили коло дієслівних зв'язок, об'єднавши в нього цілком та частково десемантизовані дієслова, серед яких бути, становити, являти собою, виявлятися,

зватися, вважатися, знаменувати, утворювати, здаватися, ставати, робитися, перетворюватися, залишатися, опинятися, і повнозначні дієслова, зокрема такі, як іти, піти, повернутися, стояти, лежати, сидіти, працювати, служити, роби­ти, народитися, жити, вмерти та ін.* [Сучасна українська літературна мова 1997: 248]. Саме це значною мірою спричинило проблему класифікації зв'язкових оди­ниць.

Поділ дієслівних зв'язок на типи ставлять здебільшого в безпосередню за­лежність від ступеня їхньої десемантизації, що видається цілком логічним. Але оскільки досі не запропоновано надійних наукових критеріїв установлення сту­пенів десемантизації дієслів, то й наявні класифікації дієслівних зв'язок — це наслідок суб'єктивних підходів до їх систематизації.

69. Зв'язкові компоненти в структурі іменного та прислівникового складеного присудка

У структурі іменного складеного присуд­ка зв'язковий компонент виконує дві основних функції: 1) власне-зв'язкову, суть якої полягає в поєднанні основної іменної частини з підметом; 2) граматичну, що ви­являється в наданні предикативному імені (іменникові, прикметникові (дієприкметникові), числівникові та інфінітиву як віддієслівному іменникові) основних граматичних значень дієслова, насампе­ред часу, способу, а також особи, роду, виду та ін. Для цього присудка харак­терне використання різноманітних дієслівних власне- та невласне-зв'язок. їх­ній вибір залежить від морфологічного наповнення основної частини іменно­го складеного присудка.

В українському мовознавстві відома спроба розв'язати проблему складу зв'язок на прин­ципово відмінних засадах - на основі використання дистрибутивно-трансформаційного аналізу та експериментальної перевірки заміщення позиції після них обставиною місця [Ков­баса 1969: 31—38]. Унаслідок цього було встановлено, що до зв'язок в іменному складеному присудкові можна зарахувати 12 дієслів: бути, становити, стати, означати, виявлятися, робитися, лишатися, залишатися, зоставатися, зватися, називатися, іменуватися, проте останні троє вилучено зі складу зв'язок, бо співвідносні з ними дієслова звати, називати, іменувати вживаються в ролі простих дієслівних присудків, маючи біля себе два додатко­вих члени [Ковбаса 1969: 34].

Прикметникова (дієприкметникова) частина із трьох власне-зв'язок може поєднуватися лише з однією — зв'язкою бути в усіх її часових і способових формах. З-поміж них тільки нульова форма теперішнього часу закріплена за називним відмінком прикметника (дієприкметника, займенникового прикмет­ника), що зумовлено функціональним призначенням присудкового називного виражати постійну ознаку предмета [Вихованець 1992: 70], пор.: Пісня наша також м'яка і сумовита (Ю. Мушкетик); Треба глибоко розуміти, що мова тільки та невичерпно багата й гарна, яка виплекана твоїм рідним народом, яка живиться із народних джерел, що ніколи не замулюються (П. Панч); Я— гордий, вільний, не скорюсь! (О. Омельченко); ...В глибоку ніч... Я— нічия (3. Кучерява); І тому для мене так трагічно Те, що ти чиясь, а не моя (В. Симоненко).

Форма є* не має такого закріплення, бо, крім називного, може поєднувати­ся і з орудним відмінком, пор.: Сестра є чула й добра і Сестра є чулою й доброю. Найчастіше це буває тоді, коли присудковий прикметник має семантичний модифікатор, напр.: Значеннєвий діапазон прізвищ, які походять від вуличних прізвиськ, є надзвичайно широким (Л. Масенко); Дисертація є цілком завершеною.

Форми минулого і майбутнього часу, а також способові форми власне-зв'яз- ки бути вживаються з обома формами вираження прикметникової частини іменного складеного присудка — формами називного й орудного відмінків, пор.: Вона була струнка, міцна, років вісімнадцяти, з розкішною каштановою косою і чорними очима (3. Тулуб); Останні роки життя були нелегкими для Ва­силя Горленка — одного з найвідоміших українських інтелектуалів кінця XIX — початку XX ст. (В. Туркевич); Будем щасливі і вдячні рідній землі, що нагодува­ла і напоїла нас не тільки хлібом і медом, а й чистими думками і незлобливими почуттями, любов'ю до людей, співчуттям до людського лиха (О. Довженко); Я ж думала, що ти будеш мій! (Укр. нар. пісня); Благословенні будьте, день і рік, І мить, і місяць, і місця урочі, Де спостеріг я ті сяйливі очі, Що зав'язали світ мені навік! (перекл. Д. Павличка з Ф. Петрарки); Так багато на світі горя,— Люди, будьте взаємно красивими! (Л. Костенко).

Для прикметникової частини іменного складеного присудка характерна широка поєднуваність з дієслівними невласне-зв'язками, з-поміж яких найужи­ванішими є ставати/стати, робитися/зробитися, лишатися/лишитися, залиша­тися/залишитися, зоставатися/зостатися, здаватися/здатися, вважатися, уяв­лятися, називатися, іменуватися та ін. Ці зв'язки не мають чіткого розподілу між відмінковими формами прикметників. Вважають, що основною для них є форма орудного відмінка, з якою конкурує форма називного відмінка [Вихо­ванець 1993: 80; Вінтонів 1997а: 10].

У реалізації своєї граматичної функції невласне-зв'язки виявляють одну особ­ливість, суть якої полягає в тому, що вони вказують не тільки на час та спосіб, а й на вид відприкметникових синтаксичних дієслів, які передають відповідно розгортання процесу набуття ознаки і його завершення, пор.: Небо ставало похмурим і Небо стало похмурим; Фортеця лишалася неприступною і Фортеця лишилася неприступною; Вона зоставалася сама і Вона зосталася сама.

їхня семантична модифікація призв'язкової прикметникової частини вирізняє­ться своєю багатоаспектністю. Одні невласне-зв'язки передають становлення озна­ки предмета, набуття ним певної ознаки (ставати/стати, робитися/зробитися),

У поетичній мові іноді може вживатися як зв'язковий елемент давня форма третьої особи однини теперішнього часу дієслова бути - форма єсть, яка, подібно до форми є, по­в'язує з підметом обидві відмінкові форми присудкових прикметників, проте більш уживана форма називного відмінка.

'З 3,„„

інші — збереження ознаки предмета (лишатися/лишитися, залишатися/залиши­тися, зоставатися/зостатися), треті — фіксацію ознаки предмета (вважати­ся, називатися, іменуватися), четверті — позірність ознаки предмета (здавати­ся/здатися, уявлятися) тощо. Напр.: Уперше ім'я Петра Конашевича-Сагайдач- ного стає широко відомим серед козацького загалу після того, як запорожці в 1605 р. взяли недоступну фортецю у Варні ("Український історичний календар"); Дарма, що замовкло літо, І стали дорослими діти (3. Кучерява); Як не буде пта­хів, то і людське серце стане черствим (М. Стельмах); Виходжу на засніоюене подвір'я — І раптом стану юний і радий (М. Рильський); Серед народу його ім'я [Максима Залізняка] залишилося надзвичайно популярним (Ф. Кейда); Саме та­ким залишився в пам'яті нащадків Дмитро Байда-Вишневецький — перший коза­цький гетьман України ("Український історичний календар"); І зробився я знову незримий (Т. Шевченко).

Іменникова частина іменного складеного присудка, що охоплює іменники і займенникові іменники, має свої особливості в сполучуваності із власне- і не- власне-зв'язками. На відміну від прикметникової вона поєднується з усіма трьо­ма власне-зв'язками, проте найуживанішою є зв'язка бути. Її форми так само розподіляються між називним і орудним відмінками іменників, а саме: нульо­ва форма теперішнього часу закріплена за називним, для інших особово-часо- вих, а також для родово-часових і способових форм немає обмежень у викори­станні обох присудкових відмінкових форм іменників, пор.: Коли в людини є народ, тоді вона уоюе людина (Л. Костенко); Невже... невоюе те щастя — дим, що вже розвіялось, минулось? (С. Черкасенко); Ми з тобою просто — ти і я (В. Симоненко); Хочу буть тобі ріднею, Ти будеш ненькою моєю! (Укр. нар. піс­ня); О слово! Будь мечем моїм... (О. Олесь).

Для всіх форм власне-зв'язки бути називний іменника єдиним буває тоді, коли він виражає предикативну ознаку через порівняння, тобто має порівняль­ні елементи як, мов, немов, наче, неначе й под. Таке вживання є типовим для нульової форми теперішнього часу, пор.: Ти — як дощ, Ля — мов явір. Хочу листям тебе зловить (Д. Павличко); Моя любове, ти — як Бог (Д. Павличко); Життя наче сад той барвистий (В. Сосюра); Широке вікно — ніби величезна рама, в якій красується жива картина, створена природою (І. Цюпа); Чоловік був як дуб.

На противагу прикметниковій іменникова частина присудка може бути ви­ражена ще й знахідним відмінком із прийменником за, який указує на непо­стійність, тимчасовість предикативної ознаки, якогось стану. Слід зауважити, що цю прийменниково-відмінкову форму поєднують з підметом не тільки всі форми власне-зв'язки бути, а й різні форми невласне-зв'язок, пор.: Вона дітям за матір; Вона була дітям за матір; Вона була б дітям за матір; Вона хай буде дітям за матір; Вона стала дітям за матір; Вона стане дітям за матір; Вона залишилася дітям за матір; Вона вважалася дітям за матір.

Дві інші власне-зв'язки — становити та являти собою — закріплені лише за іменниками безприйменникового знахідного відмінка. Від зв'язки бути вони відрізняються тим, що формують одноособові синтаксичні дієслова теперіш­нього та майбутнього часу, що вживаються лише в третій особі однини й мно­жини, пор.: Вигук становить ядро слів-речень; Неозначено-кількісні числівники становлять невелику групу в системі числівника; Робота становитиме домінан­ту її життя; Витрати на дорогу становитимуть частину її платні; Споруда являє собою підкову; Функціопально-семантичні поля являють собою поліцентричні структури; Спорткомплекс являтиме собою чашу; Міста в майбутньому явля­тимуть собою зелені парки.

Потенціал дієслівних невласне-зв'язок, що транспонують іменники в синтак­сичну позицію іменного складеного присудка, менший порівняно з тим, що транспонують в цю позицію прикметники. Найуживанішою з-поміж них є зв'яз­ка стати, менш уживаними — виявитися, лишитися, залишитися, зостатися, зватися, називатися, вважатися, здаватися/здатися та ін. Характерно, що біль­шість із цих зв'язок вживається у формі доконаного виду, через що утворені за їхньою допомогою синтаксичні дієслова не мають форм теперішнього часу. Інші парадигми в цих дієслів повні, напр.: З представниці громадських організа­цій Центральна Рада перетворилася під проводом Грушевського в перший парла­мент України, а він став першим президентом української держави, Української Народної Республіки (І. Крип'якевич); Але ти... Стала совістю, і душею, І щасли­вим нещастям моїм (В. Симоненко); О слово! Будь мечем моїм! Ні, словом стань! Вгорі спинися, осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним (О. Олесь); Дощ виявився дженджуристим парубком... (В. Шевчук); І де б не була Соломія Круше- льницька, вона завжди залишалась українкою (В. Миркотан); Шматок землі, ти звешся Україною. Ти був до нас. Ти будеш після нас (Л. Костенко).

Вважають, що дієслівні невласне-зв'язки є вирішальним чинником майже абсолютного вживання орудного відмінка іменників в іменному складеному присудку, що засвідчує їхній тісніший зв'язок з іменниковою частиною в цій формі, ніж із такою формою прикметникової частини [Вихованець 1992: 70; Вихованець 1993: 80].

Числівниковий різновид основної частини іменного складеного присудка традиційно вважають нетиповим [Пискун 1972: 13; Вінтонів 1997: 24—30]. У зв'язку з цим майже не акцентують на особливостях поєднання присудкових числівників із зв'язковими елементами. Останнім часом почали розмежовува­ти основну числівникову частину іменного складеного присудка, яка поєднує­ться за допомогою зв'язкових компонентів із підметом у його типовій формі називного відмінка, і таку ж частину, яка пов'язується з підметом у нетиповій для нього формі родового відмінка [Вихованець 1992: 111; Попович 2002: 11]. Це спричинило деякі особливості у вживанні дієслівних зв'язкових елементів, які вказують на їхні спільні та відмінні тенденції використання. Спільним є те, що призв'язкову числівниково-іменну сполуку, до складу якої входять числів­ник та іменник вимірювальної семантики, з обома морфологічними формами підмета поєднує переважно нульова форма дієслова-зв'язки бути, пор.: Стаж: — ЗО років; Доза — 10 крапель; Глибина — понад 100 метрів; Висота — до 200метрів і Курчат — 50 штук; Тканини — ЗО метрів; Води — 5 відер; Крупи — 8 кілограмів. Значно рідше ця дієслівна зв'язка виступає в одній із часово-особових або часово-родових форм, пор.: Стаж був ЗО років; Доза була 10 крапель; Глибина була понад 100 метрів; Висота була до 200метрів і Курчат було 50 штук; Тканини було ЗО метрів; Води було 5 відер; Крупи було 8 кілограмів; Мазанок було, може, хат з п'ять (Панас Мирний). Нульова форма теперішнього часу дієслівної зв'язки бути переважає тоді, коли в призв'язковій позиції складеного присудка виступає сам числівник, означений або неозначений, пор.: Дітей — десятеро; Цуценят — двоє; Столів —десять; Дерев — багато; Будинків — декілька; Машин —кільканад­цять. Іноді в призв'язковій позиції замість числівника вживається прислівник зі значенням достатньої або недостатньої кількості, пор.: В мені ще сили молодої— досить (Г. Чубач); Овочів узимку — обмаль.

Друге місце посідає зв'язка становити, яка, на відміну від зв'язки бути, по­єднує числівниково-іменникову сполуку тільки з підметом у формі називного відмінка і може виражати граматичні значення третьої особи однини й множи­ни теперішнього — майбутнього часу та значення всіх трьох родів і множини

п*

минулого часу й умовного способу, пор.: Прибуток становить двісті тисяч гривень; Зарплата становитиме п'ятсот гривень; Доплата становила сто гри­вень; Збитки становили кілька мільйонів гривень; Податковий збір становив би три мільярди гривень.

Вживання дієслівних невласне-зв'язок із числівником або числівниково-імен­ною сполукою в ролі основної частини складеного присудка двоскладних ре­чень так само залежить від форми вираження підмета. З називним підмета таку числівникову частину поєднують частково десемантизовані дієслова дорівню­вати, налічувати, нараховувати, вжиті в третій особі однини чи множини тепе­рішнього — майбутнього часу або в одній із родових форм чи формі множини минулого часу або умовного способу, пор.: Залишок дорівнює десяти гривням; Затрати дорівнюють ста мільйонам доларів; Пеня дорівнюватиме 1,75 копійки; Вага дорівнювала (дорівнювала б) п'ятдесяти кілограмам двомстам грамам; Табун налічує чотириста голів; Група нараховує кілька осіб; Стадо налічувало (налічувало б) кількадесят голів. Такі двоскладні речення визначають кількість, обсяг чого- або кого-небудь.

Роль зв'язкового компонента у двоскладних реченнях із називним підмета можуть виконувати також форми специфічної дієслівної зв'язки мати. У її при- зв'язковій частині вживається числівниково-іменникова сполука, яка вказує на означений, неозначений або приблизний вік особи, зрідка — предмета, назва­них іменником (займенниковим іменником) у позиції підмета, пор.: Бабуся має шістдесят років; Дідусь мав вісімдесят років; Син матиме п'ятнадцять літ; Будинок мав кількадесят літ; Дитя має кілька місяців; Жінка має за сорок; Па­м'ятка має понад тисячу років.

Присудкові числівники і числівниково-іменні сполуки поєднуються з підме­том у формі родового відмінка за допомогою інших дієслівних напівзв'язок. Більшість із них — це ті, що пов'язують предикативні прикметники (дієприкмет­ники) з підметом, вираженим називним відмінком іменника (займенникового іменника). Серед них напівзв'язки стати, лишитися, залишитися, зостатися, виявитися та ін., вжиті переважно у формі, що збігається з формою середнього роду однини минулого часу, або в третій особі однини майбутнього часу, доконаного виду, пор.: Дверей стало троє; Столів залишилося десять; Водіїв зосталося чотири; Ручок виявилося десять; Меду стало 10 кілограмів; Курчат зосталося 40 штук; Лінолеуму лишилося 19 метрів; Цукру залишиться 3,5 тон­ни; Тканини виявилося 2,56 метра.

Прислівник у ролі основної частини складеного присудка вживається обме- женіше, ніж іменні частини мови. У цю позицію його транспонують переважно дві дієслівних зв'язки — бути й стати. Оскільки прислівники є невідмінюва­ними словами, то з ними може пов'язуватися лише одна, переважно нульова, форма теперішнього часу власне-зв'язки бути, одна форма минулого часу, що збігається з формою середнього роду, та одна форма майбутнього часу, пред­ставлена третьою особою однини, унаслідок чого утворюються відприслівни- кові синтаксичні дієслова з неповною особовою та родовою парадигмою. Ці зв'язки поєднують прислівникову частину складеного присудка з підметом, ви­раженим здебільшого неозначеною формою дієслова, що є особливою фор­мою його експлікації, пор.: Співати, скаржитись — ганебно! (О. Олесь); Тер­піть, а має справдитись Бооюий святий заповіт... Добре у світ не родитись, Кра­ще — побачити світ! (П. Грабовський); Писати було для мене з самого початку так само природно, як для качки — плавати (С. Моем); Ходити стало важко.

Призв'язкову позицію заповнюють переважно означальні прислівники або їхні компаративи та суперлативи. Ці форми прислівників певною мірою впли­вають на вибір самої зв'язки та її форми. Неступеньовані означальні прислів­ники поєднуються передусім із власне-зв'язкою бути у формах теперішнього (нульова форма вираження), минулого та майбутнього часу і рідше — із невлас- не-зв'язкою стати у формі минулого часу середнього роду, пор.: їздити за кордон — дорого; їздити за кордон було дорого; їздити за кордон буде дорого; їздити за кордон стало дорого. Для суперлативних означальних прислівників типовою є невласне-зв'язка ставати/стати, вжита в одній із зазначених часо­вих форм, пор.: Жити стає легше; Жити стало легше; Жити стане легше. Зв'яз­ковим елементом між цими прислівниками і підметом-інфінітивом може бути також нульова форма теперішнього часу власне-зв'язки бути, пор.: їхати швид­ше, ніж іти; Висміювати легше, ніж пропонувати; Написати надійніше, ніж переказати. Єдиним зв'язковим компонентом між суперлативним означальним прислівником у позиції основної частини складеного присудка й підметом-ін­фінітивом у непоширеному двоскладному реченні виступає нульова форма те­перішнього часу власне-зв'язки бути (пор.: Знаходити— це найприємніше; Втрачати — то найбільш прикро); у поширеному двоскладному реченні цю функцію виконують форми минулого та майбутнього часу власне-зв'язки (Пи­сати твори було найцікавіше; Подолати перевал було найважче; Проїхати вули­цями нічного Києва буде найбільш небезпечно).

Способові форми дієслівних зв'язок для переведення прислівників у пози­цію присудка майже не використовуються. Цю функцію зрідка виконує форма умовного способу, що збігається з формою середнього роду: Співати одному було б важче; Продавати стало б невигідно.

Іноді зв'язки поєднують прислівникову частину складеного присудка з під­метом, вираженим іменником (субстантивованим прикметником) або навіть прислівником. Виразником зв'язкової функції між присудковим прислівником і таким підметом є переважно нульова форма теперішнього часу власне-зв'яз- ки бути, а також частки це, то, пор.: Діти — це чудово; Квіти — то затишно; Вартові на кордоні — то надійно; Біло навкруги — це дивовижно.

Розділ 9

СЮВА-РЕЧЕННЯ

і ТИПИ Р^ечення> ^як відомо? ^є основним засобом вира-

I . ження думки. Вона втілюється в його формаль-

Х ф СЛ1В-рЄЧЄНЬ но-синтаксичних і семантико-синтаксичних ком­

понентах, тобто має чітке формально-синтаксичне і семантико- синтаксичне членування. Саме тому речення є членованою синтаксичною оди­ницею.

Значно рідше виразником думки буває повнозначне слово або службове слово-морфема чи нерозкладна єдність службових елементів. Вони також спів­відносяться із судженням як логічною основою речення. Через те їх називають словами-реченнями [Вихованець 1993: 100]. На відміну від речення як основної синтаксичної одиниці-конструкції слова-речення не членуються ні на головні та другорядні члени речення, що виділяються на основі синтаксичних зв'язків, ні на семантико-синтаксичні компоненти (синтаксеми). Вони виконують кому­нікативну функцію в нерозчленованій формі. На цій підставі їм надано статус нечленованих речень, диференційною ознакою яких є абсолютна неподільність на члени речення. Внутрішня синтаксична нечленованість слів-речень зумов­лена їхнім лексико-граматичним наповненням: їх виражають вигуки, звукона­слідувальні слова, частки та модальні слова, для яких синтаксична роль членів речення є нетиповою. Напр.: У дзеркальце зиркнув і з несподіванки здригнув: — Ой-ой! Які погані свідки! (М. Годованець); А ти старий: Кахи-кахи! Я ж мо­лода: Хі-хі, хі-хі! (Укр. нар. пісня);— Та ти з нею досі не говорив???— Ні! (М. Хвильовий); Чого ж так боляче мені В ці незабутні свіжі дні? Що знов не­стиму хрест вигнання? Що знов терпітиму?! О ні... (О. Олесь); — Коли будеш, Євгене, уже старим, ...згадай оцей край, оцей струмок...—Добре... (О. Гончар).

Реченнєва природа слів-речень неоднакова. Залежно від особливостей її вияву вони поділяються на кілька типів.

Особливий тип слів-речень становлять нечленовані вигуки-речення. Від ін­ших типів його відрізняє те, що вигуки не безпосередньо, а лише опосередко­вано співвідносяться із судженням, бо вони позначають не позамовні ситуації, а передають тільки емоції та почуття мовця, які стосуються цих ситуацій. Ви­гуки-речення можуть виражати його суб'єктивну позитивну або негативну оцін­ку таких ситуацій (О! Ох! Ех! Ич! Тьфу! Ха! Тю! Ого! О Боже! Боже мій милий! Боронь Боже! Матінко! Ой матінко! Ой непе! О Господи! Ой лишенько! Жах! От біда! та ін.), його волевиявлення, зумовлене ситуацією, зокрема наказ, спонукан­ня до дії, апеляції до людей тощо {Геть! Годі! Цить! Тсс! Цсс! Гайда! Ну! Ану! Нумо! Агов! Ей! Гей!Добридень! Бувайте здорові!Прощай! Пробачте! та ін.). Напр.: Яз давніх літ Тебе люблю над цілий світ, А ти... Взаємності не бачу... О-ох! — і сльози полились гарячі (М. Годованець); — Тьфу! — плюнув з серця Василь Івано­вич.—Давай сюди книжку! — крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у нього з рук (С. Васильченко); — Ого! Отець карлюка вж:е внизу! Хоч маленький, але спішненький,— обізвався Тарасій (І. Нечуй-Левицький); [Маруся:] Ха-ха-ха! О, тепер я з нього [Микити] поглузую!.. (М. Кропивницький); Годі₉ годі! Люба, мила. Казки я не докажу, А з тобою краще в гори вгледіть казку побіоісу (О. Олесь);—Цить!—тихо, потайки шепоче йому сестра й пучкою показує у ві­кно (С. Васильченко);— Бувайте здорові! Бувайте здорові!— Я вже був за две­рима (І. Франко); Та треба їхать на чужину, Долину кинути свою, Останнєє сказать їй слово... "Прощай!" (О. Олесь).

Другий тип слів-речень безпосередньо співвідноситься із судженням і по­значає ситуації в позамовній дійсності, пов'язані з відтворенням звукового роз­маїття в природі й людському суспільстві. Так, наприклад, слово-речення У-у-у! ідентифікується із ситуацією, яку передає речення Вовк виє. Аналогічні співвідношення між словами-реченнями Курли-курли... і реченням Журавлі кур- личуть; Кахи-кахи... і реченням Людина кашляє; Пі-пі! і реченням Автомобіль сигналить (піпікає). Ці слова-речення називають звуконаслідувальними, тому що спеціалізованими засобами вираження позначуваних ними позамовних си­туацій є звуконаслідувальні слова. Напр.: І соловї десь у низах: Тьох-тьох, тьох-тьох! (О. Олесь); Раз якось Півень спостеріг, Що навсправжки не сон це, Як закричить він: "Ку-ку-рік!"— Небавом сходить Сонце... (С. Крижанівсь- кий);— Чшш!— шумить, як нічна птиця крилами, снаряд.— Сс!— свистить гадюкою. Далеко чути іще, як летить. Чимдалі— все дуоісче. Шах! ах!— б'є кудись (С. Васильченко).

Інші слова-речення хоч і співвідносяться безпосередньо із судженням, але функціонують як еквіваленти речень, у яких стверджують чи заперечують те, про що запитує співрозмовник, або висловлюють згоду чи незгоду з його дум­кою. Пор. діалоги:

Стверджувальна відповідь Так за значенням корелює з реченням Ми здоро­ві, заперечна відповідь Ні — з реченням Студенти не хвилюються перед іспи­том, заперечна відповідь Аніскільки! — з реченням Діти зовсім не бояться тва­рин, відповідь-згода Гаразд — із реченням Я погоджуюся очолити комісію, від- повідь-згода Добре — з реченням Ми привітаємо ювілярів.

Функціональними еквівалентами стверджувальних і заперечних речень є частки та модальні слова. Відповідно до цих спеціалізованих лексико-грама­тичних засобів розрізняють стверджувальні й заперечні частки-речення та ствер­джувальні й заперечні модальні слова-речення. Роль часток-речень виконують частки з відповідними значеннями, тобто стверджувальні й заперечні, які іноді підсилюють інші частки або вигуки. До основних стверджувальних і запереч­них часток-речень належать Так! Авжеж! Атож! Аякже! Еге! Еге ж! Та еге ж! Ні! О ні! Та ні! Зовсім ні! та ін. Напр.: Чи добре я кажу, чи, може, ні?— Так! Добре! Будемо музичить! — Ревнув Ведмідь — розумна голова (Л. Глібов); Дран­ко:] Чи не до вечірні зібрались? [Кукса:] Еге! (М. Кропивницький); [Писар:] От вам і вся політика! Розумно вам? [Дранко і Кукса:] Ні! (М. Кропивницький); [Мавка:] Чи винна я, що народилась В цім лісі мавкою на світ?.. [Іван:] Ні, Ні! (О. Олесь); О ні! Тоді за вас каміння на цілий всесвіт закричить... (О. Олесь); — Перелякалась?— Та ні (М. Стельмах); ...ви помічали, з кого виходить найбіль-

те героїв у бою? — 3 колишніх безпритульних,— сказав Сагайда,— з біломорка- пальців.— Зовсім ні,— заперечив Брянський (О. Гончар).

Функцію модальних слів-речень виконують модальні та означальні прислів­ники, слова інших частин мови з модальною семантикою, що вказують на обо­в'язковість повідомлюваного (Неодмінно! Безперечно! Безсумнівно! Обов'язко­во! і под.), а також ті, що виражають значення згоди з якою-небудь пропози­цією, думкою чи міркуванням співрозмовника (Гаразд! Добре! Правильно! Точ­но! Звичайно! Звісно! Згода! Чудово! Чудесно! та. ін.) або незгоди (Неправда! Брех­ня! Ніскільки! Аніскільки! Нітрохи! Нізащо! Навпаки! Дзуськи! Дурниця! тощо). Напр.: Ти ж побуваєш у нього? — Неодмінно! (О. Гончар); — І ви обіцяєте мені за кордоном забезпечення?— Безперечно (М. Трублаїні); Отець Палладій рап­том перестав гладити свою густу бороду й легенько вдарив долонею по столі.— Добре! Згода!— сказав він твердим голосом (І. Нечуй—Левицький); Тоді я пош­лю телеграму,—заспокоїла мене Лампадія Андріївна.—Правильно! (Л. Письмен­на); І вже не "ура" виходить, а не знати що. Ревище!— Точно (О. Довженко);

Отже, слова-речення слід розрізняти за двома ознаками: за характером спів­віднесеності із ситуаціями позамовного світу (із судженням) та за їхнім лексико- граматичним вираженням. За першою ознакою їх поділяємо на два типи: 1) сло­ва-речення, які безпосередньо пов'язані із ситуаціями і позначають ці ситуації; 2) слова-речення, що опосередковано пов'язані з позамовними ситуаціями і ви­ражають емоції, почуття та волевиявлення мовця, які стосуються цих ситуацій.

За лексико-граматичним вираженням слова-речення становлять чотири типи: 1) вигуки-речення; 2) звуконаслідувальні слова-речення; 3) частки-речен- ня; 4) модальні слова-речення.

Складна природа вигуків спричинила проблему Проблема їхньої кваліфікації. Найважчими, найдискусій- СТатусу ВИГуКІВ нішими виявилися питання про співвідношення в них емоційного й поняттєвого, про їхній зв'я­зок з поняттям і судженням і, відповідно, зі словом та реченням, з різними яру­сами мовної системи, зокрема зі сферою мови й мовлення, тощо.

У сучасному мовознавстві сформувалося кілька підходів до витлумачення статусу вигуку. У традиційній класифікації частин мови його зараховують до морфологічних одиниць, але виводять із системи повнозначних і службових частин мови. Вигук тут визначають як окремий і особливий розряд слів, що не мають номінативної функції й служать для безпосереднього вираження різних емоцій і волевиявлень. Цей підхід став панівним у підручниках для середньої та вищої школи.

Незважаючи на негативні граматичні й словотвірні показники вигуків, пред­ставники цього підходу все-таки виділяють їх в окремий лексико-граматичний клас слів на тій підставі, що вони характеризуються виразною специфічністю семантики, граматичних ознак і стилістичних функцій [Мацько 1981: 5].

Автори третього підходу також підтримують традиційну думку про вигуки як лексико-граматичний клас слів, що стоїть поза повнозначними частинами мови і службовими словами, але вважають їх еквівалентами синтаксично нечленова- них речень. Вигуки виконують важливу комунікативну функцію, суть якої поля­гає в тому, що вони беруть участь у створенні таких оцінно-модальних планів висловлення, як позитивна або негативна реакція мовця на певну ситуацію чи категоричне вираження спонукання [Украинская граматика 1986: 238].

Ця кваліфікація вигуку подібна до тієї, яку запропонував у російському мо­вознавстві В. В. Виноградов. Він вважав їх водночас еквівалентами слів і екві­валентами речень, суто суб'єктивними мовленнєвими знаками, що служать для вираження емоційно-вольових реакцій суб'єкта на дійсність, для безпосередньо­го емоційного вираження переживань, відчуттів, афектів та вольових виявів [Виноградов 1947: 745—746]. На підставі цих характеристик вигуки виділено в особливий тип виражальних слів-висловлень, внутрішньо не розчленованих, син­таксично не організованих, але соціально осмислених, що є своєрідними форма­ми емоційного вираження [Виноградов 1947: 749].

Четвертий підхід розвиває концепцію реченнєвої природи вигуків. В укра­їнському мовознавстві її теоретичні засади докладно розробив І. Р. Вихованець [Вихованець 1988а: 34—40]. У його реченнєвій концепції вигуки співвіднесено з логічною основою речення — судженням, яке має в них словесно не вираже­ну, імпліцитну, основу. Саме співвіднесеність із судженням дала йому підстави зарахувати вигуки до реченнєвих утворень. Проте "їхня реченнєва природа має свої особливості, які виявляються, передусім, у тому, що вигуки, виражаючи емоції мовця, лише опосередковано пов'язуються із судженням, що свідчить про їхню віддалену співвіднесеність із судженням. У зв'язку з цим вигуки ста­новлять периферію речення як основної синтаксичної одиниці.

По-друге, речення і вигуки як реченнєві утворення по-різному співвіднося­ться з рівнями мовної системи. Речення є двоплановою одиницею, тобто оди­ницею мови і мовлення. Як одиниця мови воно передбачає членування на фор­мально-граматичні й семантико-синтаксичні компоненти (відповідно члени речення і синтаксеми), як одиниця мовлення — на компоненти, зумовлені актуальним членуванням. Вигуки не мають формально-граматичного і семан- тико-синтаксичного членування. Проте в їхньому семантико-синтаксичному функціонуванні зростає роль інтонації та контексту. Усі вигуки супроводжує специфічне інтонаційне оформлення — інтонація видільності, проте не завжди оклична, бо частина емоційних вигуків позбавлена інтонаційних ознак оклич- ності. Інтонація є необхідним компонентом вигукових одиниць, який граматич­но дооформлює їх, вказуючи на їхню реченнєву природу, і виконує таку ж роль, як і службові морфеми. Саме інтонація робить вигуки завжди двочленними одиницями, тоді як морфеми позбавлені двочленності. Обов'язкова наявність у вигуків, ужитих у функції речення, інтонації представляє їх як суто мовленнє­ві одиниці [Вихованець 1988а: 39]. Отже, у вигуків мінімально виявлені мовні ознаки і повною мірою — мовленнєві, тобто вони вирізняються переважним спрямуванням у сферу мовлення. Мовними показниками є лише їхня стабільна кількість, морфологічна незмінюваність і нечленованість, а також функція син­таксично нечленованого речення [Вихованець 1988а: 36]. Незважаючи на мор­фологічну нечленованість і синтаксичну ізольованість (несполучуваність з іншими

словами), вигуки не є аграматичними одиницями, бо вони самі виступають ці­лим нечленованим реченням. У сконденсованій формі вигуки представляють позицію речення в тексті.

Досить суперечливо витлумачено співвідношення у вигуків поняттєвого та емоційного. їх здебільшого визначають як одиниці з емоційною семантикою, без поняттєвої основи. Інші вважають, що вигук виражає одночасно і поняття, й емоцію (почуття) [Травничек 1956: 74; Богуславский 1957: 270]. Деякі мовознавці зауважують, що значення вигуків відрізняється від значення інших слів тим, що воно є відображенням певного відбитку у свідомості, яке не досягло ступеня поняття [Левковская 1962:171 — 172]. У реченнєвій концепції вигуки взагалі не пов'язують із поняттям, а лише із судженням. Тут їх кваліфікують як дейктичні одиниці, що є емоційними відповідниками судження [Вихованець 1988а: 37].

За функціонально-семантичними характеристиками вигуки щонайбільше виявляють себе як одиниці мовлення і щонайменше — як одиниці мови, тому що в мовному плані вони мають обмежений набір одиниць, яким притаман­на морфологічна нечленованість і загальна закріпленість за вираженням суб'єктивного стану мовця, його почуттів і волевиявлень, а також функція синтаксично нечленованого речення. За синтаксичною природою функція не- членованих речень для вигуків первинна, для слів — вторинна, і навпаки, функція члена речення для вигуків вторинна, а для слів — первинна [Вихова­нець 1988а: 39].

Переважне спрямування вигуків у сферу мовлення зумовлює і суб'єктивність їхньої семантики, яка виявляється в тому, що вони функціонують як мовні зна­ки вираження індивідуального ставлення мовця до ситуації, викликаного на­самперед почуттям і волею. Вигуки є узагальнено-усвідомленими мовними зна­ками для вираження почуттів і волевиявлень мовців, суб'єктивного ставлення їх до об'єктивного світу. Характерно, що ті різноманітні почуття, які переда­ють вигуки, є наслідом дії контекстного оточення, випливають із ситуації мов­лення. Оскільки значеннєва своєрідність вигуків виявляється тільки в конкрет­ній мовленнєвій ситуації, то це свідчить про відносність їхньої семантики.

Визнаючи вигуки як особливий тип реченнєвих утворень, не можна ігнору­вати те, що вони мають певні ознаки слова, зокрема їм властиве фонетичне оформлення, непроникність, однонаголошеність, відтворюваність, ізольова­ність. Крім цього, похідні вигуки на зразок матінко! непе! біда! горе! жах! сла­ва! гляди! даруй! даруйте! рятуйте! знай! і под. більшою або меншою мірою зберігають семантичні зв'язки зі своїми вихідними повнозначними словами (іменниками й дієсловами), які мають поняттєву основу. Це свідчить про їхню віддалену співвіднесеність не тільки із судженням, а й з поняттям. Пов'язуван­ня вигуків з поняттями і судженнями дає підстави кваліфікувати їх як слова- речення. У стосунку до слова як виразника поняття та до речення як основної синтаксичної одиниці вони становлять їхню периферію.

Звукова Звукова і морфемна структура вигуків не зумов- І морфемна ^лена СПІВВІДНОСНИМИ з ними судженнями. Зв'я- гтп тлтя зок емоцій і почуттів, що їх виражають ті чи ті | РУ УР вигуки, з їхньою структурою є суспільно усві-

виражають докір, невдоволення (пор.: — Е! Бачте, які ви!— обізвалась Ярина.— Як мене, то не частуєте вином (І. Нечуй-Левицький,); О! Я ж казала тобі — не послухав (3 розмовного мовлення); фе! фу! пхе! тощо, які передають почуття зневаги, огиди, презирства, осуду, несхвалення (пор.: —"Фе!який тут сморід! затхнутись можна!"— сказала пані до панни і подалась до свого білого двору (Леся Українка); Ослиця знов своє: Пхе! Чваниться: порозпускались квіти! Була одна, ну, перша, новина, А тут чого радіти? На те весна! (М. Годованець); і! о! ой! ба! овва! ов! та ін., що вказують на здивування (пор.: — І! то ви-те не хоче­те! (Леся Українка); [Марко:] О! То в тебе і медаль є?!.. (3. Мороз); [Лукаш:] Ой! Що се за сопілка? Чари! (Леся Українка);— Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір... — Ба! У тебе й мати є? (Панас Мирний); — Овва! Чуєш?— сказав Мина, вдаривши по кишені, де забряжчали мідні п'ятаки (І. Нечуй-Левицький); [Килина:] Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома? (Леся Укра­їнка) та ін.

З іншого боку, з тією самою звуковою і морфемною структурою вигуку в різних контекстах пов'язують різні емоції та почуття. Зокрема вигук о/, утворе­ний одним голосним звуком, передає здивування, захоплення, душевні пере­живання, страждання, жаль тощо. Напр.: Це брат! Мій брат! О! як я міг забу­ти! (Д. Павличко); Невже це осінь, осінь, о! — та сама (Л. Костенко); О! Серце мріє вирватись із лона тяжкої дійсності, із буднів ґрунту в безкрає небо... (Б.-І. Антонич); О! Під вогнем долоні тої Я б відчувалася святою! (Г. Чубач).

Переважна більшість вигуків української мови має досить коротку, скон­денсовану структуру, що дорівнює одному складові слова, рідше — двом. їх називають первинними. Залежно від свого звукового складу вони поділяються на кілька груп:

Вигуки, представлені одним голосним звуком: а! е! і! о! у!

Вигуки, що складаються з голосного і приголосного звука, або одно­складові: ай! ей! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! ат! ов! еч! іч! ич! ет! ба! га! ге! гі! го! на! но! ну! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху!

Вигуки, до складу яких уходить один голосний і два приголосних звуки: гай! гей! гой! гов! гоп! нум! пхе! пхі! тьфу! тьху! хху!

Вигуки, утворені з двох голосних і одного чи двох приголосних звуків, або двоскладові: ага! агей! агій! агу! агось! агусь! сиію! ану! ігі! ігій! люлі! нате! нумо! овва! ого! мугу!

Вигуки, що складаються лише з приголосних звуків: гм! хм! брр!

У певних комунікативних ситуаціях для посилення емоцій і волевиявлень деякі первинні вигуки вимовляються подовжено, подвоєно, пор.: а-а! а-а-а! еге-ге! гай-гай! ну-ну! ой-ой-ой! ох-хо-хо!ану-ну!годі-годі!ха-ха-ха!, напр.: — А-а! Зрозумів,— нарешті здогадався Слава (О. Чорногуз); Гай, гай! Не помож:е, ми­лий Боже, і воскова свічка! (М. Кропивницький); —Ну-ну! Обіцяв. Слово гоно­ру! Щоб ані один зубчик не вищербивсь! (О. Гончар); —Яку я гарну дівчину наз­нав у Комарівці. Ой-ой-ой! Такої гарної й на світі нема (І. Нечуй-Левицький); [Кукса:] Ох-хо-хо! Так за що ж, за що ж на мою голову звалилось таке горе? (М. Кропивницький).

Морфемна структура решти вигуків збігається з однією із форм повнознач­них слів — іменників, дієслів, займенників та прислівників або з кількома фор­мами різних частин мови, що становлять єдине ціле — фразеологічну одини­цю. Такі вигуки є вторинними, або похідними.

Відіменникові вигуки співвідносяться здебільшого з кличним відмінком де­яких іменників, пор.: Боже! Господи! матінко! леле! лелечко! нене!, рідше — з формою називного відмінка іменників, пор.: біда! ґвалт! горе! жах!лихо! слава!

страх! хвала! Напр.: — Боже! Чого це я стою? — спохватилась мати.— Люди з дороги. І вода гаряченька є вмитися, і все приготовлено (Г. Тютюнник); — Ґвалт! Злодії. Ґвалт! Розбійники (І. Франко); Либонь, ідуть москалики... Лихо/.. Серце мліє... (Т. Шевченко);— Слава!.. З рожнами, з вилами, з гвинтівками наперевіс вихоплювалися з шелюгів хуторяни (О. Гончар); — Я божеволію. Розумієте?Жах! Хай приведе моїх синів і дружину. Я мушу їх бачити (О. Олесь). Досить часто такі відіменникові вигуки поєднуються з препозитивними первинними вигуками о! ой! ох!, за допомогою чого підсилюється значення вигуковості, пор.: о Боже! о Господи! о (ой, ох) матінко! о (ой) леле! о (ой, ох) непе! о (ой, ох) горе! о (ой, ох) горенько! о (ой, ох) лихо! о (ой, ох) лишенької Напр.: Дзякунка але у поли вдари­ла.— О Боже! То це він у вас так нехрещений і живе? (Григір Тютюнник); — Ой Господи! Якби хто взяв Лавріїшву хату та одіпхнув її,— сказала премудра баба Палажка,— геть-геть на гору або й за гору... (І. Нечуй-Левицький); — Ой леле! Хижу? То се тут люди будуть? Ой ті люди з-під стріх солом'яних! (Леся Україн­ка); О горе! о горе! Онде вони! В ясних ризах (Т. Шевченко).

Віддієслівні вигуки збігаються з формами 2-ї особи однини й множини діє­слів наказового способу (пор. гляди! диви! глянь! бувай! бувайте! даруй! даруй­те! стривай! стривайте! постій! прощайте! прощавайте! рятуйте! вибачте! вибачайте! бач!) і зрідка — з цими ж особовими формами, але теперішнього чи майбутнього часу (пор. знаєш! знаєте!маєш!маєте! подумаєш!). Напр.: —Гля­ди ж! А як візьмеш гостинець та підеш на роботу до другого посесора, то я не подивлюсь тобі в зуби... Чуєш, молодичко? (І. Нечуй-Левицький); — Та навідай­ся лишень до пана Лотоцького або до Жука... Бувай... (М. Коцюбинський); — Стривай! Чого це я тут раптом опинився? Ах, так. Це ж тут ясиве моя Анна (П. Колесник); — Постій,— сказав Явтух Рябкові,— не турбуйся, Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся (П. Гулак-Артемовський); Вибачайте... кри­чіть собі, Я слухать не буду. Та й до себе не покличу (Т. Шевченко).

Займенникові форми мають вигуки отаке! отакої! Напр.: Прокіп так блис­нув на неї: — Хай його,— каже,— калікою зробить!— Отаке!.. Бооюевільний! (А. Тесленко);— Куди яс писати?— Отакої! Не знає куди!.. Адреса відома (О. Гончар); Той засміявся: — Отакої к бісу! Під Білу Церкву стягнуто полки. Палає Київ, знищено Триліси. У вас же он як гинуть козаки (Л. Костенко).

Порівняно небагато вигуків походять від слів з інших мов, пор.: алло! (фр.)> браво! (італ.), капут! (нім.), караул! (тюрк.), полундра! (рос.), стоп! (англ.). Напр.: — Алло! Алло!— сказала дівчина.— Хто зі мною говорить (М. Трублаї- ні); Співробітники заплескали в долоні, зняли гамір: — Браво! (О. Іваненко); Він тряс зіжмаканою в кулаці газетою і страшно закричав: — Полундра! (Ю. Смо- лич); — Стоп!—раптом забарабанив він у кабіну, де сидів комбат (О. Гончар).

Інші вигуки, або вигукові фразеологізми, мають різноманітну й строкату структуру. Вони належать до двох основних типів:

Контекстна Вигуки як реченнєві одиниці ґрунтуються не на ЗУМ0ВЛЄНІСТЬ ^семан™ЦІ судження, а є лише його емоційними * . відповідниками. Це зумовлює їхню семантичну

Значень ВИГуКІВ своєрідність, яка виявляється насамперед у тому, що вони не називають ситуацію, а виражають тільки індивідуальне ставлення мовця до неї.

Домінантна роль контексту й інтонації у формуванні значень вигуків зовсім не применшує ваги їхнього соціального усвідомлення, адже у свідомості мов­ців з тією чи тією звуковою структурою вигуку пов'язується певний тип емо­цій, почуттів чи волевиявлень. їх може бути багато або й один. Так, напри­клад, вигук ой! асоціюється з такими видами емоцій і почуттів, як захоплення, здивування, осуд, нетерплячість, бажаність, жах, переляк, біль, погроза, уболі­вання, сумнів, тоді як вигук геть! — тільки з наказом виконати певну дію. Напр.: Зненацька бабусина внучка, маленька Яринка, сплеснула в долоні і закричала зди­вовано радісно: — Ой, хто це? Ой, погляньте! Ой-ой-ой... (Л. Письменна); Аж ось із сіней долинув схвильований голос рудого Андрійка: — Ой!., та воно ж тронь-

Питання про значення вигуків є досить суперечливим у мовознавстві. Більшість ува­жає, що вони не мають притаманного словам лексичного значення, бо не виконують ні де­нотативно!', ні сигніфікативної функцій. Дехто твердить, що вигуки не мають значення в тому розумінні, у якому має його слово. Це означає, що вигуки все-таки мають значення, але якогось іншого характеру [Потебня 1976: 108]. Інші пропонують переглянути концепцію значення слова, наполягаючи на тому, щоб брали до уваги не тільки співвіднесеність слів з об'єктами реальної дійсності та з поняттями про них, а і їхню позицію та зв'язки в системі інших однотипних з ними слів, використання в процесі мовної комунікації. Це дасть змогу трактувати вигуки як мовні одиниці, що фіксують вираження почуттів та емоцій, котрі так само реально існують, як і предметний світ, бо виникають вони в мовця здебільшого під впливом об'єктивних факторів і є також важливими для пізнання світу... [Мацько 1981: 15].

ки ворушиться! (Л. Письменна); — Ой!..— дико скрикнула Олександра й зняла руки, щоб закрити голову... (М. Коцюбинський); — Ой,— видихнула Орися, оді­рвавши долоні від обличчя, і жалісно хлипнула скривленими губками (Г. Тютюн­ник); — Ой!— здригнулась, розгубилася дівчина і зразу ж поправила ще прим'я­ту косу (М. Стельмах); Та Олена Петрівна вже вискочила за двері й звідти кри­чала: — Ідіть, безсоромні, додому! Геть! Геть!.. (О. Ільченко).

Більшість вигуків, передусім первинних, є багатозначними. Залежно від семан­тики контексту та інтонації вони виражають різні емоції та почуття або волевияв­лення мовця. Загал таких вигуків вживається для вираження емоцій і почуттів людини, її фізичного та психічного стану тощо. їх називають емоційни­ми. За допомогою емоційних вигуків передають радість, захоплення, піднесення, сум, тугу, горе, жаль, жах, страх, переляк, зневагу, огиду, осуд, докір, закид, обурення, презирство, гнів, невдоволення, досаду, співчуття, уболівання, вагання, сумнів, рішучість, відчай, безвихідь, певність, висміювання, іронію тощо. До емоційних належать вигуки а! е! і! о! у! ай! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! ат! еч! іч! ич! ет! ба! ге! гі! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху! гай! пхі! пхи! тьфу! тьху! хху! ага! ого! гм! хм! брр! матінко! о матінко! ой матінко! нене! о нене! ой нене! Господи! о Господи! ой Господи! Боже! о Боже! ой Боэюе! Боже лс мій, Боже! Боже ж мій милий! о Более ж мій милий! ой Боже ж ти мій, Боже! боронь Боже! леле! ой леле! лелечко! ой лелечко! жах! страх! ґвалт! слава! хвала! горе! біда! ой біда! ой горе! ой горе, горенько! от горе! ох, горе, горенько мені! лихо! ой лихо! ой лишенько! ой лишечко! ох, лихо моє тяжке! оце так лихо! біда та й годі! от тобі й маєш! от тобі й раз! де там! куди там! та ін. Напр.: — А!— зрадів Ладко відверто, по-дитячому, як звик робити це завжди, коли йому справді було радісно (Григір Тютюнник); — Е! Видно, мало ви її знаєте... Невсипуща, віддана, золота людина (О. Гончар); — Суєта настала на світі. Мир загруз і бабляється у гріхах..,— далі тяг свій плач отець Єремія.— Ат! Враг його бери! Нам байдуже! —сказав отець Тарасій... (І. Нечуй-Левицький); — Ого! провчу я висікаку І перцю дам йому, і маку, Потямить, якова-тоя (І. Котляревський); Чом так рано сохну і сивію, Як мала волошка у житах. Чуженієш... Боже! Чужені- єш! У чужих безрадісних світах (Г. Чубач); — Ґва-алт! — закричала вона дико на дворі і, пручаючись, впала на сніг (М. Коцюбинський); — Буде Україна! Буде, буде! — виривається з його уст. Виривається голосно і так певно, що Федот і вся решта товаришів не витримують і починають гукати: — Слава Україні! Слава, слава, сла­ва... (у. Самчук); — Ох лихо моє!—мало не заголосив Стецько,—пропаща дитина, та йми з нею пропащі (А. Свидницький); — Ґвалт! — крикнула Настя в сінях.

Меншу групу становлять вигуки, які передають різні волевиявлення люди­ни, зокрема наказ, розпорядження, спонукання, заклик, заохочення до якоїсь дії, оклик, звертання, бажання привернути чиюсь увагу до когось або чогось. Вони поділяються на наказово-спонукальні й апелятивні вигуки. Наказово-спо­нукальні бувають наказовими й спонукальними.

Наказові вигуки виражають наказ, вимогу припинити якусь дію. До них на­лежать геть! годі! цить!марш! тс! тсс! цс! цсс! чш! буде! Напр.: [Оксана:] Геть, геть!., одірвіть, одірвіть п...(М. Кропивницький); [Борис:] Годі, годі!.. Спала по­луда з очей!.. Туман розійшовся!.. (М. Кропивницький) — Цить! — накинулась на Андрія Малайка: — Бачиш, заслабла... (М. Коцюбинський); — Цссс!— перебили з гурту (А. Свидницький); — Марш! — скомандував він, рушаючи (О. Гончар).

Спонукальні вигуки спонукають до якоїсь дії. Серед них ну! нум! нумо! ану! гайда! та ін. Напр.: — За діло! Ну! — бере, бач, наша (І. Котляревський); Праця не згине між людьми даремне: Сонце засвітить колись, Дякою нас люди згадають.— Нум же! До праці берись! (Б. Грінченко); Ану! Черкнім — а для охоти Тобі я дам на дві охвоти (І. Котляревський).

Апеля ційні вигуки — це насамперед ті, за допомогою яких привертають ува­гу людей, звертаються до них, пор.: агов!алло! ей!гов!гей!агей!агу! Напр.: Агов! Мій хлопчику русявий, В саду веснянім зупинись! (Г. Чубач,);— Ей! дядьку!— по­чав,— дайте позбираю (А. Свидницький); — Гей! ти! — гукнув голова.— Відчини! (Панас Мирний); Агу! Троянці схаменулись Та всі до Турна і сунулись (І. Котля­ревський). До цієї підгрупи апелятивних вигуків належать і ті, що виражають привітання, пробачення, подяку, прощання, просьбу, божбу тощо: здрастуйте! добрий день! добридень! добрий вечір! добривечір! здоровенькі були! доброго здоро­в'я! привіт! увага! до побачення! прощайте! прощавайте! бувайте здорові! бувай! щасливо! на добраніч! дякую! спасибі! вибач! вибачте! пробач! пробачте! даруй! да­руйте! прости! простіть! Їй-Богу! Їй-Бо! та ін. Напр.: Але в цей час Тимко відкри­ває двері і каж:е голосно: — Здрастуйте! (Г. Тютюнник); — Добрий день! — ви­рвалося у Грака (О. Чорногуз); — Добривечір вам! — тихо сказала Василина.— Доброго здоров'я,— обізвалась стара Паляничиха (І. Нечуй-Левицький); — Ува­га! Увага! Увага! Розпочинаємо наш літній веселий... кар-р-навал!!! (Л. Письмен­на); — Прощайте, дякую!— він [Соловей] до Осла озвався.— Прощай!— сказав Осел (Л. Глібов); — О! кличуть,—заговорила дівчина.—Бувайте здорові! (А. Свид­ницький); — На добраніч!— промовила Мокрина (І. Нечуй-Левицький); — А хо­дитимеш до мене на роботу ціле літо й осінь на копанку буряків? — спитав пан.— Буду,— сказала молодиця.— Їй-Богу! (І. Нечуй-Левицький).

Друга підгрупа апелятивних вигуків використовується для прикликання або відганяння свійських тварин і птахів, а також для поганяння деяких свійських тварин: киць-киць-киць! кось-кось-кось! на-на-на! цу-цу! цю-цю! ціп-ціп-ціп! вуть- вуть-вуть! тю-тю-тю! агуш! гиля! дзусь! (дзус!) киш! гей! цоб! цабе! тпру! но! чу- чу! Напр.: Він набрав у капелюх вівса, ходив за жеребцем і кликав: кось-кось... (С. Чорнобривець); Діти помітили на судні собаку й висунулись з васага.—Мамо... мамо! а гляньте, який гарний песик! На, цю-цю, на! (М. Коцюбинський); Але тут і надворі туж-туж уже світає. "Цу-цу, Рябко!..— тут всі, повибігавши з хат: — Цу-цу> Рябко... на-на!"— гукнули, як на ґвалт (П. Гулак-Артемовський); Там, се­ред одного двору, стояла молодиця ще з заспаним лицем, нерозчісаною головою і голо­сно викрикувала на всю околицю: тю-тю,., тю-тю-тю-тьу. Там неслось: ціп-ціп-ціп! (Панас Мирний); А хлопчик на Свиню: — Чу-чу, чу-чу!— кричить (Л. Глібов); Та орав мулсик край дороги. Гей, цоб! Цабе, рябий, тпру! Край дороги! (Укр. нар. пісня).

Вигуки Специфіку вигуків як реченнєвих утворень ста-

ЯК нечленовані ^{новить те}' ^{що вони} передають лише емоції та почуття мовця, які стосуються ситуацій позамов- СЛОВа-рЄЧЄННЯ _ного світу, а не є безпосереднім відображенням та­ких ситуацій. На підставі цього зроблено висновок про опосередкований зв'язок вигуків із судженням як логічною основою речення. Оскільки вигуки не виража­ють безпосередньо думки, то це унеможливлює поділ їх на суб'єкт і предикат. Відповідно вигуки як реченнєві одиниці також синтаксично нечленовані, тобто в них не виділяються ні головні, ні другорядні члени речення, бо згадані члени речення, як відомо, виділяються на основі синтаксичних зв'язків між словами. Вигуки ж є переважно моноутвореннями, цілісними одиницями. Функція синта­ксично нечленованого речення для вигуків є первинною [Вихованець 1988а: 39].