Іван Вихованець Катерина Городенська

ТЕОРЕТИЧНА

МОРФОЛОГІЯ

УКРАЇНСЬКОЇ мови

За редакцією члена-кореспондента НАН України

Івана Вихованця

ББК 81.2УКР-2 В54

Видано на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за Програмою випуску соціально значущих видань

У теоретичному курсі описано морфологічну систему і структуру сучасної української літературної мови. Роз­глянуто з позицій функціонально-категорійної граматики центральні питання морфології: морфологічні одиниці й типи морфологічних категорій; функції морфологічних одиниць і категорій; взаємозв'язки морфології, синтак­сису і словотвору. Подано з погляду функціонально-ка­тегорійної теорії нову інтерпретацію частин мови, мор­фологічних категорій і багатьох інших граматичних явищ сучасної української літературної мови. У книзі апробо­вано теоретичні засади нової академічної граматики укра­їнської мови.

Для мовознавців, викладачів і студентів філологічних фа­культетів, учителів.

Рецензенти:

доктор філологічних наук, професор Ніна Іваницька (Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського);

доктор філологічних наук, професор Надія Сологуб (Інститут української мови НАН України)

Isbn 966-7671-60-7 © Вихованець I. P., Городенська к. Г, 2004

О Дерій І. С., Московська Н. В.,

художнє оформлення та макет, 2004 О Університетське видавництво "Пульсари", 2004

Зміст

ПЕРЕДМОВА

Розділ 1.

ОСНОВНІ ПИТАННЯ МОРФОЛОГІЇ

§1. Предмет морфології 7. §2. Морфологічні одиниці 8. §3. Частини мови як основні морфологічні одиниці 12. §4. Принципи класифікації частин мови 13. §5. Проблема займенникових слів 18. §6. Нечастиномовні слова-морфеми і слова-речення 19. §7. Ступені і різновиди взаємопереходу частин мови 26. §8. Поняття граматичної категорії і грамеми 28. §9. Типи граматичних категорій 28. §10. Дефініція флексії 32. §11. Словозмінна морфеміка 33. §12. Слово, лексема, словоформа і форма слова 36. §13. Поняття морфологічної парадигми 40. §14. Способи вираження граматичних значень 40. §15. Елементи аналітизму в морфології української мови 41. §16. Зв'язок морфології зі словотвором і синтаксисом 42.

Розділ 2.

ІМЕННИК

§1. Іменник у системі частин мови. Іменник як центральна частина мови 44. §2. Семантична характеристика іменника. Первинні і вторинні іменники 47. §3. Лексико-граматичні розряди іменника 50. §4. Морфологічні категорії іменника 53. §5. Морфолого-синтаксична категорія відмінка 54. §6. Кількість відмінків в українській мові 61. §7. Семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні і комунікативні функції називного відмінка 63. §8. Первинні і вторинні функції знахідного відмінка 67. §9. Транспозиційна природа родового відмінка 70. §10. Напівпериферія відмінкової системи. Давальний відмінок 73. §11. Семантико-граматична своєрідність орудного відмінка 75. §12. Кличний відмінок 77. §13. Місцевий відмінок і прийменники 79. §14. Внутрішня і зовнішня транспозиція відмінкових форм 82. §15. Категорія роду 85. §16. Співвідношення семантико-граматичного і формально-граматичного змісту в категорії роду 87. §17. Сучасні тенденції в родовій категоризації іменника 90.

§18. Категорія числа 92. §19. Словозмінні і класифікаційні елементи в категорії числа 95. §20. Категорія істот/неістот 97. §21. Іменник і категорія особи 98. §22. Морфологічні і словотвірні категорії іменника 99. §23. Типи відмінювання іменників. Іменниковий тип відмінювання. Поділ на відміни 103. §24. Прикметниковий тип відмінювання іменників 107. §25. Різновідмінювані іменники 108. §26. Динамічні процеси в іменниковому відмінюванні 108.

§27. "Невідмінювані" іменники на тлі словозмінних парадигм 110. §28. Роль наголосу у відмінюванні іменників 111. §29. Перехід інших частин мови в іменники (субстантивація) 115. §30. Іменник та інфінітив 118.

Розділ 3.

ПРИКМЕТНИК

§1. Прикметник як периферійна частина мови 121. §2. Семантико-синтаксична характеристика прикметника. Первинні і вторинні прикметники 124. §3. Залежність прикметникових категорій відмінка, числа і роду від категорій опорного іменника 129. §4. Проблема кількості відмінкових грамем прикметника 131. §5. Морфологічні і словотвірні категорії прикметника 133. §6. Міжрівнева (морфолого-синтаксико-словотвірна) категорія ступенів порівняння і актантна деривація 139. §7. Перехід інших частин мови у прикметники (ад'єктивація) 143. §8. Дієприкметник як віддієслівний прикметник 146.

Розділ 4.

ЧИСЛІВНИК

§1. Проблема частиномовної природи числівника. Числівник як частиномовна морфологічна периферія 151. §2. Семантичні розряди числівників 157. §3. Власне-кількісні числівники 158. §4. Збірні числівники 159.

§5. Дробові числівники 162. §6. Числівники пів, півтора, півтори, півтораста 163. §7. Неозначено-кількісні числівники 164. §8. Структурно-морфологічні розряди числівників 166. §9. Морфологічні категорії числівників 167. §10. Нівеляція категорії роду як характерна риса числівників 168. §11. Особливості категорії числа у числівниках 170. §12. Особливості категорії відмінка у числівниках 171. §13. Характер сполучуваності числівників з іменниками 172. §14. Відмінювання числівників 174. §15. Наголошування числівників при словозміні 180. §16. Синтаксичні функції числівників 181.

Розділ 5.

ЗАЙМЕННИКОВІ СЛОВА

§1. Займенникові слова в системі частин мови 184. §2. Займенникові іменники 187. §3. Займенникові прикметники 202. §4. Займенникові числівники 208. §5. Займенникові прислівники 209. §6. Перехід незайменникових слів у займенникові (прономіналізація) 214.

Розділ 6.

ДІЄСЛОВО

§1. Дієслово як центральна частина мови 217. §2. Первинні і вторинні дієслова 219. §3. Питання про обсяг дієслівної лексеми. Граматична спеціалізація дієслова 220. §4. Граматичні категорії дієслова 223. §5. Власне-дієслівні і невласне- дієслівні граматичні категорії 224. §6. Категорія виду як центрально- периферійна дієслівна категорія мішаного типу 224. §7. Творення видових пар 227. §8. Одновидові дієслова 229. §9. Двовидові дієслова 230. §10. Видові протиставлення в системі сучасних дієслів 232. §11. Дієслівні роди як морфолого-словотвірні категорії 235. §12. Категорія стану як морфолого-словотвірно-синтаксична категорія 242. §13. Морфолого-словотвірно-синтаксична категорія перехідності/ неперехідності 247. §14. Словозмінна категорія часу 250. §15. Транспозиційний потенціал грамем часу 255. §16. Системні зв'язки категорій часу і виду 256. §17. Категорія способу 256. §18. Транспозиційні особливості форм дієслівного способу 263. §19. Зумовленість дієслівних категорій особи, числа і роду категоріями опорного іменника в позиції підмета 263. §20. Дієслова неповної особової парадигми 265. §21. Одноособові дієслова 268. §22. Валентність дієслова як міжрівнева категорія 269. §23. Словозміна дієслів 272. §24. Особливості дієслівних основ і флексій 273. §25. Поділ дієслів на дієвідміни 278. §26. Дві основи дієслова. Поняття про клас дієслова 279. §27. Класи українських дієслів 280. §28. Наголос у дієслівній словозміні 282. §29. Інфінітив у сфері дієслова 283. §30. Дієприкметник у сфері дієслова 286. §31. Форми на -но, -то 289. §32. Перехід інших частин мови в дієслово (вербалізація) 291. §33. Проблема слів категорії стану 294.

Розділ 7.

ПРИСЛІВНИК

§1. Прислівник як периферійна частина мови 298. §2. Синтаксична зумовленість семантики прислівника 300. §3. Власне-морфологічна безкатегорійність і одноформність прислівника 300. §4. Семантико-синтаксичні розряди прислівників 302. §5. Означальні прислівники 302. §6. Обставинні прислівники 305. §7. Модальні прислівники 307. §8. Питання про категорію ступенів порівняння прислівників 308. §9. Перехід інших частин мови в прислівник (адвербіалізація) 313. §10. Дієприслівник як віддієслівний прислівник 320. § 11. Ступені адвербіалізації дієприслівника 323. §12. Наголошення прислівників 325.

Розділ 8.

СЛУЖБОВІ СЛОВА-МОРФЕМИ

§1. Типи слів-морфем 328. §2. Основні підходи до визначення статусу прийменника 329. §3. Первинні і вторинні прийменники 330. §4. Семантичні типи прийменників 333. §5. Власне- та невласне-прийменникові семантико-синтаксичні функції 342. §6. Сполучники як окремий тип слів-морфем 346. §7. Первинні і вторинні сполучники 347. §8. Граматичні функції сполучників 348. §9. Сурядні сполучники 348. §10. Підрядні сполучники 350. §11. Сполучники в складному і простому реченнях 350. §12. Групи сполучників за способом вживання 353. §13. Граматична взаємодія сполучників і прийменників 354. §14. Проблема лінгвістичного статусу часток 357. §15. Функціональна спеціалізація часток 358. §16. Частки як засіб формування комунікативних типів речення за метою висловлювання 359. §17. Частки як засіб комунікативної актуалізації 361. §18. Склад часток за походженням 362. §19. Зв'язки як окремий тип службових слів-морфем 363. §20. Граматична спеціалізація зв'язкового елемента у складі предикатива 366. §21. Типи дієслівних зв'язок 367. §22. Зв'язкові компоненти в структурі іменного та прислівникового складеного присудка 368.

Розділ 9.

СЛОВА-РЕЧЕННЯ

§1. Типи слів-речень 374. §2. Проблема статусу вигуків 376. §3. Звукова та морфемна структура вигуків 379. §4. Контекстна зумовленість значень вигуків 381. §5. Вигуки як нечленовані слова-речення 383. §6. Звуконаслідувальні слова-речення 386. §7. Частки-речення 389.

ЛІТЕРАТУРА

Передмова

Від з*яви академічних курсів "Сучасна українська літературна мова: Морфо­логія" (1969), "Сучасна українська літературна мова: Синтаксис" (1972), "Словотвір суча­сної української літературної мови" (1979) минуло кілька десятиріч. Упродовж цього часу у вітчизняному і зарубіжному мовознавстві створено чимало фундаментальних праць, присвя­чених загальним питанням граматичної теорії й описові особливостей граматичного ладу укра­їнської та інших слов'янських мов. Запропоновано нові розв'язання актуальних граматичних проблем, обґрунтовано перегляд багатьох традиційних кваліфікацій, нагромаджено великий фактичний матеріал. Це спонукало авторів запропонувати такий опис граматичної системи української мови, який послідовно відбивав би системні взаємозв'язки трьох граматичних під­систем — морфологічної, синтаксичної і словотвірної та враховував вагомі теоретичні на- працювання. До того ж за останнє десятиріччя відбулися вікопомні події в житті України: вона звільнилася від колоніального гніту і здобула незалежність. Це також актуалізувало завдання створити теоретичну граматику, побудовану в національно-культурних вимірах і вивільнену від ідеологічних догматів тоталітарної доби.

У пропонованому теоретичному курсі описано морфологічну систему і структуру сучас­ної української літературної мови. Велику потребу такого теоретичного опису, побудовано­го на відмінних від традиційної морфологічної проблематики засадах, особливо відчутно усвідомлюємо тепер, після здобуття Україною державної незалежності. Адже перейшли нам у спадок водноманітнені й нав 'язувані з колишнього імперського центру підходи до розв язання мовознавчих питань, виразні прояви лінгвістичного ізоляціонізму, десятиріччями свідомо вибудовуваний і плеканий мовний бар 'єр, які завдали величезної шкоди для нормального розвит­ку українського мовознавства та його рівноправного входження до світового лінгвістичного простору. Тому нині переживаємо болісний процес пошуку свого місця, точніше — свого творчого обличчя. А коли ще зважити на перервані тоталітарною системою зв'язки мовознавчих поколінь в Україні — тотальне знищення або емігрування квіту лінгвістичного, то зрозуміємо, які невідкладні завдання постають перед сучасним українським мовознавст­вом. Не обминути й такого лиха, як витвореного радянською системою і збереженого дотепер "винаходу " — "втручання в унутрішню структуру підлеглої мови засобом систематичних упроваджень одних мовних елементів і заборони інших. Так у підлеглу мову впроваджуються елементи панівної мови, а далі усуваються елементи відмінні" [Шерех 1998:261]. Отож у цій книзі зреалізовано двоє завдань — теоретичні пошуки в галузі граматики та оборона природної (не спотвореної!) стихії українського слова.

Об'єкт вивчення морфології— слово, але у плані граматичної будови й функціонування. Нещодавно, якесь десятиріччя-два тому, лінгвісти-теоретики вважали проблематику мор­фології традиційною, а отже, незначущою. Тепер морфологія здобуває гідне місце в теорети­чних зацікавленнях мовознавців, тому що саме в ній укарбовано розмаїття й неповторні вияви мовної структури. Вона стає випробою нових граматичних концепг^ш і творчих пошуків. По­мітно зростає кількість публікацій з проблем морфології, і маємо в деяких країнах навіть спеціалізовані часописи, присвячені тільки морфологічним студіям, приміром часопис "Year­book of Morphology " в Голландії.

Пропонована праця відрізняється від інших морфологічних студій функціональною морфо- лого-синтаксичною концепцією і послідовним її застосуванням у вирізненні й аналізі частино­мовних одиниць, слів-морфем, слів-речень і морфологічних категорій усіх виділених відповідно до морфолого-синтаксичної концепції частин мови. Мабуть, коректніше було б назвати зреалізований у книзі підхід функціонально-категорійним.

Порушені в цій книзі проблеми стосуються кардинальних питань граматичної теорії на матеріалі сучасної української літературної мови. Зусилля авторів спрямовано передусім на розв'язання таких завдань, як обґрунтування сукупності морфологічних одиниць і типів мор­фологічних категорій та парадигм, а також висвітлення функціонування морфологічних одиниць і категорій та зв'язків морфології з синтаксисом і словотвором.

Розділи курсу написали: Іван Вихованець ("Передмова "; розділ 1 "Основні питання морфо­логії"; розділ 2 "Іменник";розділ 3 "Прикметник";розділ 4 "Числівник";розділ 5 "Займеннико­ві слова"); Катерина Городенська (розділ 6 "Дієслово"; розділ 7 "Прислівник"; розділ 8 "Службові слова-морфеми"; розділ 9 "Слова-речення").

основні

ПИТАННЯ МОРФОЛОГИ

Морфологія — це одна з частин граматичної бу- Поелмет ^{дови мови}> ^яка охоплює граматичні класи слів ї| (частини мови), граматичні (морфологічні) кате-

МОрфОЛОШ _ГОрії _{цих частин} мови та їхні форми, а також ме­нші за слово одиниці (власне-морфеми, аналітич­ні морфеми й слова-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень). Морфологія як наука являє собою вчення про граматику слова, про його граматичні класи (частини мови) і граматичні (морфологічні) категорії частин мови, про словозміну, про власне-морфеми, аналітичні морфеми і сло­ва-морфеми для вираження морфологічних і синтаксичних значень.

Термін "морфологія" іноді застосовують для позначення власне морфоло­гії і словотвору. Проте частіше до морфології зараховують тільки словозміну. Тому термін "словозміна" нерідко вживають як синонім терміна "морфоло­гія" у вузькому розумінні слова, без словотвору, розглядаючи останній як окре­мий рівень (підсистему) граматичної будови мови.

Слово як одиниця мови стосується кількох рівнів мови — лексики, слово­творення, морфології, синтаксису, а також є об'єктом розділів науки про мову — лексикології, словотвору, морфології, синтаксису. На противагу лексикології морфологія вивчає не індивідуальні, а загальні властивості слів, їхні загальні значення, які набувають у мові спеціального узагальненого вираження. На Грун­ті цих загальних властивостей слова як морфологічні одиниці та їхні видозмі­ни формують морфологічні класи, підкласи, типи.

Морфологія як наука передбачає розв'язання таких завдань: 1) визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у лексеми; 2) з'ясування частини семантики слова як морфологічної; 3) обгрун­тування переліку морфологічних категорій та їхньої природи; 4) опис сукупно­сті формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхні­ми морфологічними категоріями.

Морфологія стосується як значеннєвих, так і сполучувальних властивостей словоформ. Це означає, що морфологія в деяких своїх особливостях прилягає до словотвору, саме до тієї його частини, об'єктом якої є змістова природа морфем, а в інших особливостях — до синтаксису, до тієї його частини, об'єк­том якої є формальна структура синтаксичних одиниць-конструкцій — речен­ня і словосполучення.

Розділ

Відмінність між морфологією і словотвором полягає в тому, що морфологіч­ні одиниці-слова звичайно структурує флексія, а словотвірні явища — інші типи морфем (суфікси, префікси, постфікси тощо). Крім того, морфологічні значення

у словоформах обов'язкові й регулярні, тоді як словотвірним значенням така ознака не притаманна.

Словотвір з'єднує морфологію з лексикою і є важливою ланкою структуру- вання мови. Словотвірні засоби слугують поповненню лексичного складу мови новими словами, формуванню лексичного значення похідних слів, групуван­ню їх у лексичні розряди і граматичні класи. Наприклад, словотворчі суфікси іменників указують на належність похідного слова до певного граматичного роду і типу відмінювання. Визначальною прикметою і словотвору, і морфоло­гії є наявність спеціалізованих морфем, адже найчастіше афікси передають сло­вотвірні й морфологічні значення. Отже, морфемна будова мови (морфеміка) є найголовнішою характеристикою як морфології, так і словотвору.

Морфологія тісно пов'язана також із лексикою. Морфологічні закономір­ності впливають на лексику та її сполуки, з одного боку, а лексичні особливо­сті слів — на їхні морфологічні характеристики, з іншого боку. Семантика сло­ва істотно відображається, зокрема, на його словозміні, на його здатності стру- ктурувати чи не структурувати морфологічні протиставлення тощо.

На ґрунті функціональних характеристик потрібно вичленувати два взаємопов'язані типи морфоло­гічних одиниць: мінімальну морфологічну оди­ницю (морфему) і морфологічну одиницю- конструкцію (або морфологічне слово, частину мови). Слово з граматичного погляду є основною морфологічною одиницею, а в сукупності всіх його аспектів (лексичного, морфологічного, словотвірного, синтаксичного тощо) — основною одиницею мови.

Проблема слова належить до однієї з найбільш дискусійних лінгвістичних проблем. Через те й дотепер великою мірою не втратила своєї актуальності думка Ф. де Сосюра про те, що "досі при вивченні мови завжди задовольня­лися оперуванням над одиницями, як слід не визначеними" і що "слово, не­зважаючи на складнощі визначення, становить знакову єдність, яка знову і знову постає перед нами настійливо як щось центральне у механізмі мови" [Сосюр 1998: 141]. Ще більші складнощі викликає дефініція слова за враху­вання розмаїття мов світу. Адже мови світу утворюють простір, полюси яко­го називають мовами "словесними" і "несловесними", або "морфемними". Для мов проміжних, тобто з не чітко розрізнюваними морфемними комплек­сами, іноді пропонують термін "псевдословесні" [Бульїгина 1977: 113—114 з покликанням, зокрема, на Ж. Марузо]. Отже, слово можна охарактеризу­вати як такий морфемний комплекс, між складниками якого наявні особливо тісні зв'язки — набагато тісніші, ніж між цими комплексами, тобто між окре­мими словами [Плунгян 2000: 18]. Уважають, що морфема, на противагу сло­ву, є універсальним поняттям і морфеми функціонують у кожній мові, тоді як про слова це не можна стверджувати принаймні з таким же ступенем катего­ричності, пор. [Плунгян 2000: 18—19]. Українська мова належить до мов ви­разного "словесного" типу з чітким розрізненням двох морфологічних оди­ниць — слова і морфеми.

Морфологічні одиниці

Центральне місце слова в системі мови зумовлене тим, що решту одиниць мови (фонему, морфему, речення, словосполучення) тією чи тією мірою сприй­маємо на його тлі і пов'язуємо системними відношеннями з ним. Статус фоне­ми як одиниці мови визначуваний її роллю у значеннєвій і формальній дифере­нціації слів, морфеми як мінімальної значущої одиниці мови — конструюван­

ням слова, а речення як найвищої в ієрархії значущої одиниці мови — словами в ролі його складників. Отже, слово виступає центральною одиницею, що про­низує всю мовну систему.

У загальному плані слово має двоїстий характер, який виявляється в тому, що у сфері мови воно співвідноситься часто з предметом або явищем позамов­ної дійсності абстраговано від одиничних уявлень про них, а у сфері мовлення слово звичайно може бути найменуванням одиничного предмета або явища в конкретній ситуації. Крім того, змістова сторона слова містить релятивні зна­чення, які вказують на відношення між предметами або явищами позамовної дійсності, а в системі мови — на відношення між словами. Вираження понять і релятивності має різну природу і пов'язується з різними параметрами слова: вираження поняття проектується на лексичну основу слова, а вираження реля­тивності — на його граматичні форми. Слово тільки за нашарування його гра­матичного значення (або граматичних значень) на лексичне значення функці­онує як повноцінна одиниця інформації. Хоча лексичне і граматичне значення постійно взаємодіють, при лінгвістичному аналізі їх розглядають як окремі явища лексики і граматики.

У сфері граматики слово поєднує три граматичні рівні — морфологічний, син­таксичний і словотвірний. Розглядаючи цю властивість слова, маємо зазначи­ти, що особливе місце з-поміж одиниць граматичної будови посідає слово своєю причетністю до трьох граматичних сфер. Воно утворює неподільну єдність пе­редусім із флексією, а також з іншими морфемами й у своїй взаємодії формує окрему сферу граматичної будови — морфологічну. А похідне слово утворює завдяки словотворчим формантам відмінну від морфологічної граматичну сфе­ру — словотвірну. І нарешті, слово тісно пов'язане з синтаксичними одиниця- ми-конструкціями (реченням і словосполученням), формуючи у взаємодії з цими синтаксичними одиницями ще одну граматичну сферу — синтаксичну.

Поняття слова потрібно визначати щодо конкретної мови або групи спорід­нених мов. До того ж слід зважати на двобічну природу слова — його зміст і форму. Відповідно до своєї двобічної сутності слово є найменшою мовною одиницею, самостійною за значенням і формою [Жирмунский 1963: 7]. З огля­ду на граматичну структуру флективних мов слово можна визначити як міні­мальну одиницю мови, якій притаманна набагато більша порівняно з морфе­мою самостійність (автономність). Відносна самостійність слова може мати два ступені: ступінь позиційної рухливості і ступінь функціонально-синтаксичної самостійності. Позиційна рухливість слова вказує на його широке — хоч і не абсолютне — більш чи менш вільне переміщення в реченнях (у різних реченнях те саме слово може займати різні позиції). Деякі мовознавці вказують ще й на таку формальну лінійно-синтагматичну властивість слова, як його віддільність [Кузнецов 1964]. З цього випливає, що слово — найменша дискретна (якій вла­стиве роздільне існування) одиниця мови. Ступінь функціонально-синтаксич­ної самостійності полягає у здатності слова виконувати функцію члена речен­ня або окремого однослівного речення. Іноді беруть до уваги не два різновиди його синтаксичного функціонування, а один, вважаючи словом мінімальну одиницю, здатну за відповідної ситуації виступати в ролі окремого речення. Такої думки дотримувався Л. Блумфілд, підкреслюючи, що "форми, які мо­жуть виступати як речення,— це вільні форми... Вільна форма, яка не є слово­сполученням, являє собою слово... Коротше кажучи, слово— це мінімальна вільна форма" [Блумфилд 1968:187]. Із проекцією на речення кваліфікував слово і Л. Щерба: "Мені здається, що словом ми назвемо частину речення, яку ми можемо, не змінюючи значення, вжити самостійно" [Щерба 1962: 100]. Дещо в іншому плані спроможність слова утворювати висловлення (тобто речення у сфері мовлення) називають його (слова) автономністю, і такі слова-вислов- лення можуть бути морфологічно неелементарними (складатися, зокрема, з кількох морфем), проте жодна з цих морфем неспроможна функціонувати як висловлення, пор. [Мельчук 1997:175—211; Плунгян 2000:19]. За розгляду слова як граматичної одиниці є більші підстави покласти в основу його виділення функціонально-синтаксичну автономність з урахуванням потенційної позицій­ної рухливості (часто підкріплюваної, крім того, лінійною цілісністю) у межах речення. До цього слід додати, що потрібно розрізняти первинні і вторинні формально-синтаксичні та семантико-синтаксичні функції слів. Первинною функцією слова є здатність виконувати роль формально-синтаксичного (на ґрунті синтаксичних зв'язків) і семантико-синтаксичного (на ґрунті семанти- ко-синтаксичних відношень) компонентів речення, а вторинною — виконува­ти роль однослівного речення.

Адекватне визначення слова можливе за зіставлення його з нижчою, що без­посередньо прилягає до нього, одиницею — морфемою і вищою, яка безпосе­редньо розташована над ним, граматичною одиницею — реченням. Найниж­ча і найвища граматичні одиниці, між якими перебуває слово, створюють тло, на якому чітко вимальовуються типові характеристики слова. Як було зазна­чено вище, поняття слова треба кваліфікувати стосовно конкретної мови або групи типологічно подібних мов.

Найменша граматична одиниця морфема, на відміну від слова, не характе­ризується функціонально-синтаксичною, а також позиційною автономністю. Морфема оформляє слова, вказуючи на відношення між предметами і явища­ми, тоді як слово позначає предмети і явища. Звичайно, тут маємо на увазі не кореневі, а службові морфеми, які в українській і типологічно подібних до неї мовах займають типову кінцеву позицію у слові.

Крім зазначених двох ознак — функціонально-синтаксичної (і позиційної) автономності й наявності лексичного значення — слово в мовах типу україн­ської має таку граматичну ознаку, як морфологічна членованість. Воно в укра­їнській мові може бути (в типових виявах) мінімально тільки двочленним (дво- морфемним), до його складу обов'язково входить корінь (носій лексичного значення) і афікс (носій морфологічного, синтаксичного або словотвірного значення). Корінь і афікс, на противагу слову, виступають мінімальними (не- членованими далі) значущими одиницями, мінімальними двобічними одини­цями, у яких за певним експонентом закріплений той чи той елемент змісту. Слово як значуща одиниця завжди характеризується формальною і семантич­ною членованістю, тобто складається принаймні з двох морфем. Через фор­мальну і семантичну членованість на морфеми морфологічне слово можна на­звати морфологічною одиницею-конструкцією.

Те граматичне значення, яке в українській і типологічно подібних до неї мовах виражають службові морфеми, в інших мовах можуть виражати відмін­ні від власне-морфем засоби. Внаслідок цього поняття морфеми як узагальне­не позначення компонентів слова — кореня і афіксів — набуло розширеного тлумачення в деяких лінгвістичних напрямах. Деякі лінгвісти розуміють мор­фему як будь-який спосіб вираження граматичних відношень, зараховуючи сюди навіть такі показники, як порядок слів [Вандриес 1937: 77—82, 114—115]. Інші лінгвісти розглядають морфему передусім як одиницю сегментну (лінійну), виділювану за сегментації слів, а також і як одиницю супрасегментну — наго­лос, інтонацію тощо. Такі підходи до функціонального визначення морфем дають підстави стверджувати, що "справжнє" слово включає до свого складу корінь у ролі носія лексичного значення і службовий сегментний (або і супра- сегментний) компонент, який в українській мові здебільшого виражають афік­си або аналітичні морфеми, а в інших, типологічно відмінних мовах можуть виражати функціонально афіксоїдні елементи. Отже, з функціонального по­гляду у структурі будь-якого слова наявний службовий — сегментний або супра- сегментний (типу наголосу, закріпленого порядку розташування тощо) — за­сіб, що виражає граматичні значення.

Для речення як найвищої в системі мови одиниці, подібно до слова, харак­терна формальна і семантична членованість. Речення також мінімально скла­дається з двох (щоправда, іншої природи) семантичних і формальних компо­нентів. Слово вказує на предмет чи явище, а речення — на ситуацію. Компо­нентами речення виступають слова, компонентами слова— морфеми. Слово щодо речення і морфеми виявляє двоїстий характер: щодо речення воно є міні­мальною семантико-синтаксичною і формально-синтаксичною одиницею, щодо морфеми — найбільшою морфологічною одиницею, морфологічною одиницею- конструкцією.

Функціонування слова в межах речення спричинює його різноманітне варі­ювання — фонетичне, морфологічне, семантичне та ін. Для української і бага­тьох інших мов важливим різновидом мовного варіювання слова є його грама­тичне варіювання, тобто утворення його граматичних форм — словоформ. До морфологічних варіантів того самого слова зараховуємо словоформи, у яких наявне ідентичне речове (лексичне) значення, пов'язане тією самою реалією або класом однакових реалій, і у яких словозмінний афікс виражає синтаксич­ні зв'язки й семантико-синтаксичні відношення слів у реченні *.

Підсумовуючи проблему визначення слова, можемо сформулювати таке по­няття слова як мовної одиниці: слово — найменша відносно самостійна знако­ва мовна одиниця, здатна виконувати функцію члена речення або мінімально­го (однослівного) речення, і найбільша морфологічна одиниця (морфологічна одиниця-конструкція щодо мінімальної морфологічної одиниці — морфеми).

Як сукупність варіантів (словоформ) об'єднується у відповідний інваріант (слово), так і ряд слів об'єднуються в семантико-граматичний клас — частину мови. Об'єднання слів у частини мови найповніше реалізується за семантични­ми, морфологічними і синтаксичними ознаками. Слово як лексична одиниця належить до "відкритих" класів, і слово як граматична одиниця належить до "закритих" граматичних класів — частин мови — у тому розумінні, що нові частини мови у граматичній структурі української мови не утворюються. Сло­ва формують словниковий склад мови, постійно поповнюваний, а отже, най- рухливіший і найсхильніший до змін. Словниковий склад, покликаний слугу­вати потребам комунікації між членами суспільства, відповідно до цього орга­нізований: він потенційно безмежний, постійно поповнюючись новими слова­ми шляхом словотворення, запозичень тощо. Найпродуктивнішим засобом систематизації "океану" слів, найвищим виявом системної організації слів (по­при їхній "відкритий" характер) виступають частини мови. Цей спосіб класи­фікації словника, звичний з давніх-давен, враховує як лексико-категорійну се­мантику слів, так і їхні морфологічні і синтаксичні показники. Частини мови, незважаючи на виділювану дослідниками в тій самій мові різну їхню кількість і вагання у принципах їхнього виділення, займають у граматиці стабільне

Окремі мовознавці фактично заперечують існування в мові варіантів слова, вважаючи, що будь-яка граматична форма слова, а також "найменша зміна значення слова робить його іншим словом" [Потебня 1958: 15].

в теоретичному плані і "міцне" місце з-поміж інших одиниць і категорій, і їхня класифікація ґрунтується на досить об'єктивних показниках. Принциповим питанням за об'єктивного аналізу частин мови є характер урахування парадиг­матичних і синтагматичних їхніх аспектів.

Поняття парадигми і поняття синтагми протиставляються як асоціативний (парадигматика) і лінійний (синтагматика) плани відношень між елементами мови [Сосюр 1998: 156—161]. Парадигматика в загальному плані поширюєть­ся на сукупність системних (парадигматичних) відношень, на структуру опози­цій відповідного рівня мови, а синтагматика — на системну сполучуваність оди­ниць мови або їхню одночасну реалізацію в лінійному ряду в потоці мовлення. У проекції на частини мови в парадигматику входять кількість частин мови, їхній морфемний склад, їхнє внутрішнє членування і граматичні категорії, межі між окремими частинами мови. Синтагматичний план частин мови в першу чергу охоплює їхню валентну спроможність.

Між морфемами і частинами мови (морфологічними словами) розташовані проміжні морфологічні одиниці — слова-морфеми (прийменники, сполучники, частки, зв'язки), які функціонально зближуються з власне-морфемами і водно­час відрізняються від останніх аналітичним способом вираження граматичних значень і позиційними характеристиками. Між частинами мови як основними морфологічними одиницями і реченнями як основними синтаксичними оди­ницями функціонує специфічний різновид речень — слова-реченнн (вигуки, зву­конаслідувальні слова і под.), нечленовані речення, які являють собою найпе- риферійнішу ланку речень.

ЧаСТИНИ МОВИ О^{сновними} морфологічними одиницями є части- . ни мови (морфологічні слова). Саме в частинах

ЯІС ОРНОІШ1

лхі иіпшші _мови найпоказовіше відображаються особливо- МОрфОЛОПЧНІ сті морфологічного ладу української мови, зокре- ОДИНИЦІ ма сукупність морфологічних категорій та їхніх грамем, словозмінна морфеміка, співвідношення синтетизму й аналітизму в морфологічній структурі мови. За комплексним (се­мантичним, морфологічним, синтаксичним, а для похідних слів і словотвір­ним) критерієм вирізняються п'ять частин мови в таких ієрархічних стосунках: іменник та дієслово як центральні частини мови і прикметник, числівник та при­слівник як периферійні частини мови. Центральність іменника й дієслова вияв­ляється в сукупності притаманних тільки їм визначальних морфологічних категорій і виконанні основних функцій у структурі синтаксичних одиниць- конструкцій. Іменник і дієслово протиставляються власним структуруванням морфологічних категорій: категоріями відмінка, числа і роду (іменник) і кате­горіями часу, способу, виду і валентності (дієслово). У дієслові морфологічно закріплені категорії роду, числа й особи не є власне-дієслівними, а синтагматично зумовленими опорним іменником у позиції підмета.

Частини мови — це найбільші морфологічні класи слів, що характеризую­ться такими чотирма ознаками: 1) узагальненим (категорійним) граматичним значенням, абстрагованим від конкретних лексичних значень слів; 2) структу­рою морфологічних категорій; 3) системою форм словозміни або її відсутніс­тю; 4) спільністю синтаксичних функцій. Наприклад, до класу прикметників належать слова, що позначають ознаку предмета; мають словозмінні категорії відмінка, роду й числа, залежні від морфологічних категорій опорного іменни­ка, і морфолого-словотвірно-синтаксичну категорію ступенів порівняння; виріз­няються словозмінною парадигмою з двадцяти одної відмінково-родової фор­

ми в однині й семи відмінкових форм у множині, структурованих відповідними флексіями; виконують у реченні формально-синтаксичну функцію приіменни- кового другорядного члена речення, поєднаного підрядним невалентним зв'яз­ком з опорним іменником, і семантико-синтаксичну функцію атрибутивної синтаксеми.

За семантико-граматичними ознаками слова поділяються на п'ять частин мови. Вони називають: а) предмети (іменник); б) дії, процеси, динамічні стани (дієслово); в) ознаки предметів (прикметник); г) кількість (числівник); ґ) озна­ку ознаки (прислівник). Серед частин мови протиставляються один одному з семантичного погляду іменник як частина мови, що називає предмет, і дієсло­во, прикметник, числівник і прислівник, які по-різному називають ознаки. Су­купність "ознакових" частин мови диференційована так: прикметник позна­чає статичну (непроцесуальну) ознаку предмета; дієслово — процесуальну (дії, процесу, динамічного стану) ознаку; числівник — кількісну ознаку предмета; прислівник — статичну (непроцесуальну) ознаку іншої ознаки. Вказані п'ять частин мови протиставлені за всією сукупністю розрізнювальних частиномов­них ознак — семантичних, морфологічних і синтаксичних.

Частини мови позначають тільки предмети, статичні ознаки предметів, дії, процеси, динамічні стани, кількісну ознаку предметів, ознаку ознаки. Грама­тичні елементи з іншою семантикою перебувають поза частинами мови. З цьо­го погляду нечастиномовними одиницями виступають слова-морфеми (при­йменники, сполучники, частки, зв'язки). До того ж вони позбавлені притаман­них словам кореневих морфем та типової для слів двоморфемної структури, не виконують синтаксичних функцій членів речення і функціонально зближують­ся з власне-морфемами. Не належать до частин мови і слова-речення, оскільки вони звичайно займають позицію речення і передають реченнєву семантику, зокрема емоційну реакцію мовця на ситуацію (вигукові слова-речення).

У внутрішній структурі частини мови виокремлюються менші від них угру­повання — лексико-граматичні розряди. Це такі угруповання слів, яким влас­тиві певна однотипність узагальненого лексичного значення, наявність тих або тих особливостей в утворенні граматичних форм і у вираженні морфологічних категорій. Наприклад, з-поміж іменників вирізняються розряди власних і за­гальних назв, конкретних і абстрактних іменників. Прикметники розподіляю­ться на розряди якісних і відносних прикметників, перші з яких можуть вира­жати градацію ознаки.

Морфологічний опис частин мови пов'язаний із розглядом їхніх лексико- морфологічних розрядів, морфологічних категорій, словозмінних парадигм і явищ транспозиції.

Принципі! У мовознавстві багато уваги присвячували й при- класи&ікаїїії ^СВЯЧУ^ЮТЬ описові основних принципів розподілу ^ слів за частинами мови і питанням недосконалос-

чаСТИН МОВИ _Тр_адИційної класифікації. Ідеться тут передусім про застосування гомогенної (за одним критерієм) чи гетерогенної (за кількома різними критеріями) класифікації.

Традиційну класифікацію частин мови критикували за її непослідовність і відсутність чітких класифікаційних критеріїв. Ще 1921 року Ж. Вандрієс підкреслював, що "класифікувати частини мови настільки важко, що дотепер ніхто задовільної класифікації їх не створив" [Вандриес 1937: 114]. Пізніше наба­гато критичніше висловився про традиційну класифікацію частин мови Л. Тень- єр: "Ця класифікація, що ґрунтується на туманному й безплідному емпіризмі,

а не на точній і плідній теорії, не витримує жодної критики" [Теньер 1988: 62]. Проте традиційний підхід (іноді з незначними модифікаціями) залишається надто тривким, що засвідчують академічні граматики слов'янських мов і під- ручникова література для вишів, пор. наприклад: [Сучасна українська літературна мова 1969; Сучасна українська літературна мова 1997: 305—479; Сучасна україн­ська літературна мова 2000: 198—310; Сучасна українська мова 1997: 111—217; Русская грамматика 1980: 453—736; Современный русский язык 1999: 379—590; Сучасная беларуская літаратурная мова 1980; Міиупісе Се^іпу 1986 тощо].

До полярних поглядів мовознавців належать визнання єдиного критерію класифікації частин мови, з одного боку, і вимога застосування комплексу різ­них критеріїв — з іншого. У межах класифікації за одним критерієм (гомоген­ної класифікації) і класифікації за кількома різними критеріями (гетерогенної класифікації) також спостерігаємо внутрішні відмінності. Наприклад, прихи­льники гомогенної класифікації визнають єдиним критерієм розподілу слів за частинами мови або лексичний, або морфологічний, або синтаксичний крите­рії. Послідовним прихильником лексичної класифікації частин мови був Ш. Бал- лі [Балли 1955: 128—130]. Необхідність тільки морфологічного критерію об­ґрунтовує, зокрема, А. Мухін [Мухин 1968: 162—163, 171—176; Мухин 1976: 71—94]. На думку О. Суника, загальнограматичні значення частин мови ста­новлять єдину ознаку, за якою слова об'єднуються у ці класи [Суник 1966: 26—40, 43—44; Суник 1968: 41—48]. Гетерогенна класифікація в різних модифікаціях знайшла своє відображення у працях Л. Щерби, В. Виноградова, В. Жирмун- ського, І. Кучеренка [Щерба 1974: 78—81; Виноградов 1947: 38—44; Жирмун­ский 1968: 17—32; Кучеренко 1961а; Кучеренко 1964] та ін.

Застосування гомогенної класифікації (за одним критерієм), безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме в цих одини­цях перетинаються і взаємодіють морфологічний, словотвірний, синтаксичний і лексичний рівні мови. Тільки гетерогенна класифікація, тобто комплексний критерій (семантичний, синтаксичний, морфологічний і для похідних слів сло­вотвірний), дає змогу здійснити всебічну класифікацію слів. Проте сукупність трьох перших критеріїв поширюється на ядро частин мови, периферія ж харак­теризується неповним (одним або двома) набором критеріїв. До того ж слід зазначити, що оскільки частини мови є семантико-граматичними класами, то граматична спеціалізація слів відіграє тут показову роль.

За гетерогенної класифікації частин мови як найперспективнішої щодо охо­плення об'єктивних мовних показників треба зважати на ієрархію критеріїв, їхню підпорядкованість одному визначальному критерієві. Таким виступає, звичайно, семантичний критерій, що вказує на глибинні семантичні чинники, на яких формуються синтаксичні й морфологічні ознаки слів. Семантичний критерій кваліфікують по-різному. До сфери його застосування входить, зо­крема, прямий зв'язок слів певного класу з позамовною дійсністю. Такий зв'я­зок стосується ядра (центру) лексико-граматичного класу, не будучи застосов­ним щодо периферійних компонентів останнього, оскільки периферійні ком­поненти класу співвідносяться не безпосередньо з предметним значенням слів, а з їхнім узагальненим значенням. Узагальнене значення, яке витворилося на ґрунті предметного, лексико-денотативного значення ядра лексико-граматич­ного класу і яке поширюється також на новосформовані компоненти з іншим предметним значенням, але в тотожній синтаксичній позиції, функціонує в ролі категорійного значення частини мови. Категорійне значення, охоплюючи ядро лексико-граматичного класу і його периферію (деривати), характеризує синтак­сичні потенції слова. Отже, видається доцільним розглядати семантичний кри­терій у трьох вимірах: а) у площині найменування, позначення певних об'єктів довкілля; б) у плані лексичного значення слова; в) в аспекті категорійного зна­чення частини мови. Найтісніше пов'язаними в семантиці слова виявляються перші два виміри, що вказують на спрямованість окремих частин мови до окре­мих об'єктів позамовного світу та своєрідність відображення останніх у мові. Ступінь узагальнення в лексико-денотативному значенні слова і його катего­рійному значенні є різним. На найнижчому рівні абстракції перебуває індиві­дуальне лексичне значення слова, на найвищому — категорійне значення час­тини мови.

Усі слова, виражаючи відповідне лексичне значення, у мові граматично спе­ціалізуються. Основу такої спеціалізації створює семантика слова, адже вона коригує вживання слова у певних граматичних функціях. Вирішальну роль щодо граматичної спеціалізації слів відіграють їхні синтаксичні параметри. Завдяки рухливості синтаксичних функцій частин мови виникають синтаксичні дери­вати частин мови, тобто словоформи з вторинною функцією. Отже, синтаксич­ний критерій у структурі мови можна розглядати як другий після семантично­го критерію. Його, як і семантичний, варто кваліфікувати з різних боків. Часто під синтаксичною функцією розуміють конкретну формально-синтаксичну позицію в реченні або у словосполученні, яку визначають на базі відповідних синтаксичних зв'язків. Повнішу кваліфікацію слова дає розуміння синтаксич­ного критерію у двобічній інтерпретації, застосування якого передбачає виді­лення компонентів, що виокремлюються на основі синтаксичних зв'язків, та компонентів, які характеризуються семантико-синтаксичними ознаками, окре­слюваними з урахуванням синтаксичних зв'язків. Перші компоненти форму­ють поверхневу структуру синтаксичних конструкцій, другі — їхню глибинну структуру.

На синтаксичну спеціалізацію нерідко вказує морфологічний критерій, який поширюється на формальні ознаки частин мови — сукупність морфологічних категорій і парадигм. Застосування цього критерію контрольоване синтаксич­ним рівнем мови, його формально-граматичною та семантико-граматичною структурами.

Отже, ієрархія критеріїв набуває такого вигляду: роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію. Поряд із загальновизнаними семантичним, син­таксичним і морфологічним критеріями варто назвати ще один критерій — сло­вотвірний, який може бути досить показовим за виділення частин мови у спір­них випадках. Словотвірний критерій (як допоміжний, оскільки він стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у специфічних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

Виділення частин мови та їхня кількість ґрунтується на вказаних вище кри­теріях. Повне охоплення різнорідними критеріями якогось слова є симптомом його належності до ядра лексико-граматичного класу. Відсутність якихось (ле­ксичних, синтаксичних, морфологічних та ін.) ознак засвідчує похідність сло­ва, наявність у ньому дериваційних рис або належність певного елемента до класу не-слів.

Послідовне застосування різнорідних критеріїв класифікації дає змогу виді­лити передусім чотири частини мови — іменник, дієслово, прикметник і прислів­ник. Саме ці частини мови виступають як незаперечні, на думку О. Пєшков- ського, Є. Куриловича, Ч. Фріза, Л. Теньєра [Пешковский 1956: 102; Курило- вич 1962: 60—61, 65—66; Kurylowicz 1964: 21; Fries 1959: 73—76, 110—141;

Теньер 1988: 73—76] та ін. До чотирьох частин мови потрібно додати числівник за його семантичну своєрідність, пов'язану з вираженням категорійного зна­чення кількості. Це найслабкіше структурований частиномовний компонент. Лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантич­ного критерію, уможливлює виділення двох центральних лексико-граматич- них класів (іменник і дієслово) і трьох периферійних класів (прикметник, при­слівник і числівник). Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конк­ретних предметів, дієслова — назви дій, процесів і станів; по-друге, дві лексико- граматичні частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово — дії, процеси, стани; по-третє, ці час­тини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками центральних частин мови тісно пов'язані їхні синтаксичні функції (для іменника характерна функ­ція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова — функція присудка і співвідносного з присудком головного члена односклад­них речень). У семантико-синтаксичному ярусі мови, який, формуючи катего­рійне значення частин мови і семантико-синтаксичні відношення на базі лек­сики, є глибинним щодо поверхневого формально-синтаксичного ярусу чле­нів речення і словосполучення, іменник функціонує в ролі суб'єкта, об'єкта, адресата, знаряддя і под., дієслово — в ролі предикатної синтаксеми у функції дії, процесу і динамічного стану. Закріплення синтаксичного функціонування частин мови знайшло відображення в їхніх морфологічних показниках — фор- мально-морфологічних (відмінювання, дієвідмінювання) особливостях і морфо- лого-семантичному змісті складників слова. В українській мові іменникові, на­приклад, властиві самостійні форми роду і числа, залежна щодо предиката й самостійна щодо прикметника форма відмінка, дієсловам — форми способу, часу, виду і валентності. Кожна частина мови відрізняється також специфічними для неї дериваційними морфемами, які вживаються для творення похідних слів.

З-поміж частин мови виразно протиставляються одне одному позначення предметів і не-предметів [Лайонз 1978: 347—348]. На нижчому рівні розрізнен­ня не-предмети (ознаки в широкому розумінні цього слова) поділяються на озна­ки, що пов'язуються в мисленні з динамічними характеристиками, і ознаки, які сприймані як статичні.

Центр частин мови формують іменники і дієслова як суто автономні знаки, а периферію — прикметники, прислівники і числівники як менш автономні зна­ки. Клас прикметників у всій сукупності належних до нього слів позбавлений порівняно з центральними частинами мови виразної лексичної і граматичної автономності. Закріпленість прикметника у присубстантивній позиції спричи­нила дублювання ним іменникових морфологічних категорій відмінка, числа і роду, а також перетворення останніх на несамостійні, зумовлені залежністю від опорного іменника, граматичні показники. Клас числівників вирізняється двома різновидами значення кількості — означеної кількості як визначально­го різновиду числівника і неозначеної кількості. Клас прислівників виокрем­люється своїми синтагматичними, а не лексичними особливостями. Насампе­ред слід підкреслити, що прислівник не має свого специфічного лексичного значення. Воно ґрунтується на лексичному значенні прикметника, дієслова, чи­слівника та іменника, тому у прислівниковій синтагматичній позиції можуть траплятися компоненти з лексичним значенням статичної ознаки (якості), кіль­кості, процесу і предмета. Специфіка класу прислівників полягає в тому, що лексичне значення якості, кількості, процесу і предмета ставиться у синтагма­тичний зв'язок із предикатом і через те виконує функцію ознаки ознаки. При­слівник являє собою синтагматичний клас слів, який виконує функцію озна­чення до класу предикатів. Переходячи в синтагматичний клас прислівників, прикметник, числівник, дієслово й іменник нейтралізують — хоча неоднако­вою мірою — свої синтаксичні й морфологічні ознаки та стають периферійни­ми елементами у структурі речення або словосполучення. У системі частин мови прислівник виступає як відприкметниковий, віддієслівний, відчислівниковий і відіменниковий синтаксичний дериват. Лише синтагматично, стосуючись пре­диката, прислівник — сформована на базі прикметника, дієслова, числівника й іменника частина мови — означує предикат, змінює синтаксичні зв'язки і се- мантико-синтаксичні відношення чотирьох зазначених вихідних лексико-гра­матичних класів слів. У прислівникові формально закріпилася зміна типових синтагматичних позицій чотирьох для нього вихідних частин мови — присуб- стантивної означальної позиції прикметника, присубстантивної з окремими еле­ментами непідпорядкованості іменникові позиції числівника, присудкової позиції дієслова, підметової позиції іменника або його керованої позиції дру­горядного члена речення — в напрямку створення периферійної позиції при предикаті, вираженому звичайно дієсловом. Таким чином, у периферійній по­зиції при предикаті лексичне значення прикметника, числівника, дієслова й імен­ника ставиться у синтаксичний зв'язок і семантико-синтаксичні відношення з предикатом і стає причиною виникнення категорійного значення прислівни­ка — значення ознаки ознаки.

Усі частини мови як слова мають у флективних мовах (навіть у непохідних одиницях) принаймні двоморфемну будову. Іменник, дієслово, прикметник і числівник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметра­ми своєму синтаксичному дериватові — прислівникові як незмінній частині мови. У словозмінних частинах мови вичленовується коренева морфема (носій лексичного значення) і релятивна кінцева морфема-флексія (показник синтак­сичних зв'язків і семантико-синтаксичних відношень). У прислівникові висту­пає нейтралізованою кінцева релятивна морфема, яка перетворюється на де­риваційний суфікс. Для прислівника характерні дериваційні морфеми — пока­зник його похідності від інших частин мови.

Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплені одним або кількома критеріями. Це є свідченням міжчастиномовної взаємодії, а отже, виникнення вторинних значень у відповідних частинах мови. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних зна­чень, на ґрунті яких формуються їхні вторинні лексичні значення. Наявність в іменників, наприклад, лексичних значень дії, процесу або стану спостерігаємо тоді, коли ці іменники вторинні і ґрунтуються на інших частинах мови. Ця сфе­ра є віддзеркаленням дериваційних відношень між частинами мови, механізму транспозиції. Частини мови мають у своєму складі підклас дериватів, яким не притаманне лексичне значення ядра лексико-граматичного класу. Відсутність хоча б однієї із сукупності ознак, що дають підставу для зарахування слова до відповідної частини мови, свідчить про дериваційне його походження, про його вторинність у межах первинного класу. Деривати завжди відрізняються від слів з первинним значенням своїм лексичним значенням, але вони набувають кате­горійного значення іншої частини мови. У реченні вони вступають у такі син­таксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення до інших одиниць, як і слова з первинним значенням відповідної частини мови. Відмінність дериватів становить суто синтаксичну специфіку. Ці явища називають транспозицією, тобто переведенням знаків з однієї насидим,мовило іншої Транспозиція відіграє важливу роль у функціонуванні мови, на що вказував III. Баллі: "Замкнуті у сво­їх основних категоріях, знаки слугували б надзвичайно обмеженим джерелом засобів для задоволення численних потреб мовлення. Але завдяки міжкатего- рійним замінам думка звільняється, а вираження збагачується і набуває різних відтінків" [Балли 1955: 143]. Транспоновані в іншу частину мови одиниці часто характеризуються складнішою порівняно з непохідними одиницями структу­рою, до якої входять синтетичні або аналітичні дериваційні морфеми.

/^ІИГ Пвоблема Займенникові слова не становлять окремішнього

^ частиномовного класу, хоча й вирізняються пев-

ИМ РННИ КОЇШ V

* оашиьппиііивпл ною СПЄЦифІЧНІСТЮ. ВОНИ МОЖуТЬ ЛИШЄ "прЄТЄН~ ** * СЛІВ дувати" на роль складника (підкласу) усередині

чотирьох частиномовних класів — іменника, прик­метника, числівника і прислівника. Займенникові слова представляють щось, указуючи, а не символізуючи (К. Бюлер). Це означає, що займенникові слова відрізняються від співвідносних їм частин мови тільки способом представлення, а не предметом представлення, і тому вони з семантико-синтаксичного і фор­мально-синтаксичного погляду уподібнюються або іменникові, або прикметни­кові, або числівникові, або прислівникові.

Найсуттєвіша ознака займенникових слів полягає в тому, що лексичне значення (наприклад, іменника, прикметника і прислівника), що його репре­зентують займенникові слова, вказуючи на відповідний іменник, прикметник і прислівник, можна встановити лише в тексті, тобто в мовленні, а не в мові [Ожо- ган 1997: 5]. У системі мови займенникові слова становлять узагальнено-вказів- ний розряд іменників, прикметників, числівників і прислівників, який лише у сфері мовлення наповнюється конкретним змістом, використовуючись для опосеред­кованого позначення предметів і явищ конкретної ситуації або попереднього контексту. Адже саме у сфері мовлення відбуваються процеси значеннєвої іден­тифікації займенникових слів і іменників, прикметників, числівників та прислів­ників. Займенникові слова семантично перебувають у колі категорійних значень предметності (займенникові іменники), ознаки предмета (займенникові прикмет­ники), кількості (займенникові числівники) і ознаки ознаки (займенникові при­слівники).

У морфологічному плані займенникові слова (відповідні їхні групи) звичай­но також дублюють іменник, прикметник, числівник або прислівник, характе­ризуючись наявністю (у відповідному ступені вияву) морфологічних категорій відмінка, числа й роду (займенникові іменники, прикметники і числівники) і мор­фологічною незмінністю та нівеляцією вихідних морфологічних категорій (за­йменникові прислівники). Проте в особових займенникових іменниках функціо­нує відмінна від власне-іменників граматична категорія — категорія особи.

У реченні займенникові слова виконують відповідні частиномовні формаль- но-синтаксичні функції: функції підмета і керованого другорядного члена ре­чення (займенникові іменники), приіменникового невалентно поєднаного дру­горядного члена речення (займенникові прикметники), детермінантного або придієслівного валентно й невалентно поєднаного другорядного члена речен­ня (займенникові прислівники) тощо. Відповідно до частиномовного класу, до якого входять як підклас займенникові слова, вони виступають у ролі субстан­ціальних синтаксем (займенникові іменники), атрибутивних синтаксем (займен­никові прикметники), квантитативних синтаксем (займенникові числівники) і адвербіальних синтаксем (займенникові прислівники).

Отже, входячи в іменниковий, прикметниковий, числівниковий або прислів­никовий класи, займенникові слова становлять у цих класах окремий підклас, маючи додаткові семантичні (вказівна функція, опосередкований зв'язок із предметом і явищем представлення) і синтаксичні (крім внутрішньої — наяв­ної в реченні — формально-синтаксичної і семантико-синтаксичної функції, займенниковим словам притаманна зовнішня синтаксична функція — роль за­собу поєднання (зв'язку) речень у тексті) ознаки.

тин мови морфемною будовою, особливостями функціонування і внутрішніми виокремлювальними ознаками.

Передовсім укажемо на внутрішнє сгруктурування традиційно виділюваних слу­жбових слів і вигуків. З огляду на полюси такого сгруктурування — наявність давніх елементів з чіткими морфемними і функціонально-семантичними характе­ристиками, з одного боку, і формування нових елементів, які засвідчують виразні зв'язки з вихідними одиницями-словами, проте водночас спільну їхню (цих елементів) функціональну об'єднувальну властивість із первинними службовими одиницями чи вигуками, з іншого боку,— кваліфікуватимемо службові слова сло- вами-морфемами, а реченнєві одиниці на кшталт вигуків — словами-реченнями.

Застосування різнорідних критеріїв класифікації з усією очевидністю вияв­ляє морфемний, а не частиномовний характер прийменників, сполучників, зв'я­зок і часток. Ці елементи мають суто синтаксичне призначення і тому виступа­ють у синтаксичній структурі української мови аналітичними синтаксичними морфемами.

Однією з кардинальних проблем при розв'язанні статусу службових слів є проблема наявності чи відсутності в них лексичного значення. Потрібно за­значити, що з погляду лексичного значення прийменники, сполучники, зв'яз­ки і частки не можна ставити на одну площину з так званими повнозначними словами. Семантичний критерій у тому плані, що й для повнозначних слів, для службових слів не застосовний. Прийменники, сполучники, зв'язки і частки передають семантику відношень між різними синтаксичними одиницями (ком­понентами речення, реченнями, словосполученнями тощо), яка характерна в межах морфологічного слова також для синтетичних релятивних морфем, наприклад відмінкових флексій. Вони обслуговують слова-частини мови або синтаксичні одиниці вищого рангу, виконуючи роль релятивних елементів. Виражаючи семантико-синтаксичні відношення між різними синтаксичними одиницями, прийменники, сполучники, зв'язки і частки позбавлені, звичайно, лексичного значення. У зв'язку з цим їхні семантичні особливості треба розг­лядати не в лексичній, а синтаксичній системі мови.

Інший бік семантичного критерію відображає ономасіологічна специфіка аналітичних синтаксичних морфем, тобто їхня спрямованість на позначення відповідних сторін дійсності. На противагу словам (частинам мови), що нази­вають предмети, дії, процеси, стани, інші ознаки навколишньої дійсності, ана­літичні синтаксичні морфеми (прийменники, сполучники, зв'язки, частки) ви­ражають зв'язки та відношення між предметами і явищами навколишньої дій­сності, здійснюючи це не самостійно, а лише разом зі словами, реченнями та у взаємодії з іншими граматичними засобами.

Статус прийменників, сполучників, зв'язок і часток як аналітичних синтаксич­них морфем ще більшою мірою увиразнює синтаксичний критерій. Як відомо, ці граматичні елементи не виконують самостійно функції членів речення, вони лише оформлюють синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення між словами й реченнями. Семантичний критерій у плані лексичного значення не застосовний щодо аналітичних синтаксичних морфем, набуваючи тут се- мантико-синтаксичної модифікації синтаксичного критерію.

Морфологічний критерій також підтверджує морфемний характер приймен­ників, сполучників, зв'язок і часток. Ці граматичні елементи виступають як одноморфемні, на противагу частинам мови (морфологічним словам, основ­ним морфологічним одиницям, одиницям-конструкціям), яким навіть у міні­мальному вияві притаманне в українській мові членування на дві морфеми — кореневу і релятивну. У похідних словах, крім кореневої і релятивної, викори­стовуються ще спеціалізовані дериваційні морфеми. Такого членування на морфеми не спостерігаємо у так званих службових словах, що мають функціо­нально одноморфемну будову, до того ж аналогічну не до кореневих, а до афіксальних морфем. Свідченням одноморфемного характеру прийменників, сполучників, зв'язок і часток виступають процеси становлення цих нових (по­повнюваних) синтаксичних засобів, під час яких відбувається редукція (згор­тання) їхньої внутрішньої морфологічної будови в напрямі одноморфемності й нерозчленованості у зв'язку зі співвідносністю генетично членованого (але не членованого з синхронічного погляду) морфологічного комплексу з однією службовою семантико-синтаксичною функцією. Навіть лінгвісти, які зарахо­вують прийменники, сполучники і частки до частин мови, змушені звертати увагу на різне морфологічне членування власне-частин мови і так званих служ­бових слів. Е. Пауліні констатує, що найбільш розчленовані чотири частини мови — іменник, прикметник, дієслово і прислівник, маючи таку схему мовно­го знака: фонематична форма — лексичне значення, морфологічна форма — граматичне значення [Паулини 1978: 256]. І навпаки, на його думку, лексичне й граматичне значення у прийменників, сполучників і часток не розрізняються, тому вони з морфологічного погляду не розчленовуються. Отже, їхні мовні знаки мають тільки два внутрішньо нечленованих компоненти: фонематична форма — значення [Паулини 1978: 257], яке є не лексичним, а реляційним.

Допоміжні критерії — словотвірний і логічний — досить переконливо за­свідчують статус прийменників, сполучників, зв'язок і часток як не-частин мови. Вони доповнюють картину не лексичного, а граматичного функціонування аналітичних синтаксичних морфем.

Словотвірний критерій абсолютно не застосовний до аналітичних синтаксич­них морфем. Адже за словотвірного акту дериват звичайно характеризується більшою кількістю морфем щодо вихідної одиниці. Прийменникам, сполучни­кам, часткам і зв'язкам з виразними ознаками похідності від частин мови при­таманне не розгортання морфологічної структури, а навпаки, її згортання. За творення аналітичних синтаксичних морфем від слів відбувається редукція морфем у напрямі втрати морфемного членування новостворених службових елементів, у напрямі створення їхньої одноморфемності. Аналітичні синтаксичні морфеми, як і флексії, суфікси, префікси, не можуть мати властиві похідним словам дериваційні морфеми, оскільки явища словотвору характеризують тіль­ки слова як частиномовні лексико-граматичні класи. Вони можуть брати участь у словотвірних актах і в трансформаційних актах одиниць вищого, ніж слово, рангу тільки в ролі аналітичних дериваційних морфем. Одним із доказів морфе­много характеру аналітичних синтаксичних елементів є творення лексичних одиниць на ґрунті, наприклад, прийменниково-відмінкових форм. Обов'язко­ву умову формування похідних прикметників від прийменниково-відмінкових форм становить перетворення прийменника на префіксальну морфему. Важко уявити собі, у який спосіб змогли б регулярно трансформуватися прийменники (якщо їх вважати частинами мови) у префіксальні морфеми з тотожним прий­менниковим значенням, якщо вони самі не були аналітичними синтаксичними морфемами. Адже в цих словотвірних процесах відбувається морфологізація аналітичних синтаксичних морфем, їхня морфологічна закріпленість за синтак­сичною позицією.

Аналіз мовних фактів показує, що аналітичні синтаксичні морфеми є засо­бом вираження відношень між явищами дійсності (прийменники, сполучники, зв'язки) або виражають відношення мовця до висловленого (частки). Але вони не можуть виразити самостійного поняття, що є типовим для слів (частин мови). Аналітичні синтаксичні морфеми не здатні виступати суб'єктом або предика­том судження, а це становить одну з істотних ознак поняття. Неавтономний характер цих службових елементів виявляється у проекції на граматичну сис­тему, де вони не можуть функціонувати як члени речення.

Аналітичні синтаксичні морфеми відрізняються від частин мови і з фонетич­ного погляду. У мовленнєвому потоці вони нерідко знебарвлюються фонетич­но, внаслідок чого втрачають акцентну самостійність, притягуються до наголо­шеного слова, разом з ним утворюючи в акцентному плані фонетичне слово.

Кваліфікація прийменників, сполучників, зв'язок і часток як не-частин мови ґрунтується на їхніх реальних семантичних, синтаксичних, морфологічних, логічних та інших показниках. Ці аналітичні синтаксичні морфеми мають різ­не функціональне навантаження в семантико-граматичній сфері мови.

Прийменник із субстантивом є одним функціональним (синтаксичним) сло­вом, а не групою слів. Функція прийменника як аналітичної синтаксичної мор­феми полягає в типових випадках у тому, щоб перевести субстантив із субстан­тивної позиції в адвербіальну (прислівникову) позицію [Вихованець 1980; Вихованець 1986; Вихованець 1988а: 27—28 ]. Прийменник разом із субстанти­вом є в типових випадках аналітичним синтаксичним прислівником. Приймен­ники відбивають взаємодію аналітичних і синтетичних релятивних морфем, співіснування аналітизму й синтетизму у граматичній структурі сучасної укра­їнської літературної мови, характер розвитку аналітизму в системі іменника і прислівника.

Сполучники являють собою неоднорідну категорію аналітичних синтаксич­них морфем, вони об'єднуються лише сферою переважного вживання — сфе­рою складного речення. З функціонального боку сполучники поділяються на два основних підкласи — підрядні і сурядні сполучники. Підрядні сполучники використовуються здебільшого для того, щоб речення, згорнувши його внут­рішні зв'язки, поставити в залежну щодо головної частини у складнопідрядно­му реченні прислівникову позицію, напр.: Коли вона сиділа на порозі і годувала немовля своє, З-за причілка мальованої хати Русявий місяць вийшов, як легінь (Д. Павличко); Нам з тобою, видно, по дорозі, бо ішли й нікуди не прийшли (Л. Ко­стенко); Якби не поезії дивнії чари, убогі жили б ми, понурі, як хмари (І. Франко). Роль підрядних сполучників можуть виконувати сполучні слова, що функціо­нують як внутрішні, структурно зумовлені, компоненти підрядної частини, з одного боку, і виконують сполучникову функцію, поєднуючи підрядну час­тину з головною, з іншого боку. Сурядні сполучники поєднують рівноправні сурядні речення у складносурядне речення або однорідні члени речення в похід­ному від складносурядного речення простому ускладненому реченні, напр.:

Танцюють згуки на дзвіниці, і плаче дзвін (П. Тичина); Катерину чорноброву В полі поховали, А славнії запорожці В степу побратались (Т. Шевченко); То ордами — вітри прудкі, то пропливе хмарина чинно, то лісові дзвіночки зчинять в душі сполуки голосні... (А. Мойсієнко); У цей час Ярема Вишневецький і король, взявшись під руки, ступили в бенкетну залу (Б. Харчук); Під небом, від пожеж рудим, Лиш жито, копитами збите, Дніпро та п'яний очерет... (Є. Маланюк).

Дієслівні зв'язкові морфеми на зразок бути, становити, являти собою вико­ристовуються для переведення іменників, прикметників, числівників і прислів­ників у дієслівну (присудкову позицію у двоскладному простому реченні або в позицію співвідносного з присудком головного члена односкладного просто­го речення) позицію, напр.: І це було шаленство (Л. Костенко); Вмирав актор. Він був смертельно хворий (Л. Костенко); І так весело було (П. Тичина).

У комунікативному синтаксисі — для структурування комунікативних ти­пів речення і для вираження актуального членування речення — вживаються частки, що виокремлюють і підкреслюють, наприклад, питальні та бажальні речення і рему. Питальність і бажальність вирізняють відповідно частки не­вже, хіба, чи, би (б), бодай, аби, щоб, якби, хоча б та ін., напр.: — Хіба ви і в грозу літаєте? (О. Гончар); Чи страх пропорційний до маси тіла? (Л. Костен­ко); Бодай кати їх постинали Отих царів, катів людських (Т. Шевченко). Рему виділяють частки тільки, лише, навіть і под., напр.: І минуле мені тільки снить­ся (В. Сосюра).

Отже, прийменники, сполучники, зв'язки і частки, виражаючи семантику від­ношень, не виконуючи семантико-синтаксичних і формально-синтаксичних функцій членів речення і виступаючи морфологічно не членованими граматич­ними одиницями, функціонують як аналітичні синтаксичні морфеми. Вони по­збавлені у граматичній структурі української мови семантико-граматичних ознак слова, тобто не входять до системи частин мови як лексико-граматич­них класів слів.

Великі труднощі викликає кваліфікація вигуків як специфічних мовних зна­ків. Вигуки не входять до класу ні слів, ні морфем. Щодо семантичних ознак, то вони не мають притаманного словам лексичного значення і притаманної морфемам семантики відношень. Складна природа вигуків породжує різні їхні кваліфікації. Здебільшого зараховують вигуки до морфологічних явищ і роз­глядають їх як слова в системі частин мови. На противагу цьому поширеному поглядові, окремі мовознавці зараховують вигуки до інших сфер мовної або мовленнєвої системи.

О. Потебня вважав, що вигуки не належать до слів, а отже, не мають ознак частин мови. Він указав, „у чому полягає відмінність слів і вигуків, яких ми не називаємо словами і тим самим не зараховуємо до мови", виокремлюючи такі три диференційні ознаки цих одиниць: 1) „у слові членороздільність переви­щує тон", вигук „членороздільний, але ця його властивість постійно уявляєть­ся нам чимось другорядним", „за тоном мова вигуків, подібно до міміки, без якої вигук, на відміну від слова, в багатьох випадках абсолютно не може обій­тись, є єдина мова, зрозуміла всім"; 2) „думка, з якою колись було пов'язане слово, знову викликається у свідомості звуками цього слова", „кожний розу­міє слово по-своєму, але зовнішня форма слова проникнута об'єктивною дум­кою, незалежно від розуміння окремих осіб. Тільки це дає слову змогу пере­даватися з роду в рід", „вигук не має цієї властивості. Почуття, що становить весь його зміст, не відтворюється так, як думка", „вигук, як відгомін миттє­вого стану душі, кожного разу створюється знову і не має об'єктивного жит­тя, властивого слову", „вигук знищує повернута до нього думка"; 3) „незрозу­мілість вигуку — в тому, що він зовсім непомітний свідомості суб'єкта... Не повинно здаватися дивним, що вигук, будучи рефлексією хвилювання душі і повертаючись до неї як враження звука, залишається їй непомітною: часто-гус­то випадки, які можуть нас переконати, що і своя душа — пітьма, що в нас безліч сприймань і почуттів, нам абсолютно невідомих" (Потебня 1976: 105—108). І нарешті, підсумкове формулювання О. Потебнею відмінностей вигуку і слова: „Незрозумілість вигуку можна інакше передати так: він не має значення в тому розумінні, в якому має його слово" [Потебня 1976: 108].

В. Виноградов на матеріалі російської мови підкреслював, що „вигуки є водночас і еквівалентами слів і, найчастіше, еквівалентами речень", „станов­лять у сучасній мові живий і багатий шар суто суб'єктивних мовленнєвих зна­ків, саме — знаків, що слугують для вираження емоційно-вольових реакцій суб'єкта на дійсність, для безпосереднього емоційного вираження переживань, відчуттів, афектів, вольових виявів" і „осмислені як колективні знаки емоцій­ного вираження душевного стану" [Виноградов 1947: 745—746]. Він вважає, що „вимальовується яскрава картина граматичного розшарування вигуків і їх­ньої взаємодії з іншими граматичними категоріями. Вигуки виступають як особливий тип виражальних слів-висловлень, внутрішньо нерозчленованих, синтаксично неорганізованих, проте соціально осмислених, таких, що утво­рюють своєрідні форми емоційного вираження і зазнають впливу з боку гра­матичних категорій інтелектуального мовлення" [Виноградов 1947: 749]. Деякі лінгвісти вказують на перевагу в структурі вигуків ознак слова. Щоб зарахува­ти вигуки до розряду слів, О. Смирницький, наприклад, пропонує розширити наявне поняття значення слова і „підвести під нього й те, що його виражають вигукові слова", зазначаючи, що вигуки „об'єднуються в один розряд не стіль­ки за характером їхнього змісту, скільки за тим, як цей зміст усвідомлюється: він не осмислюється, не аналізується, а безпосередньо виражається, не будучи, так би мовити, пропущеним через мислення" [Смирницкий 1955: 89]. Зарахо­вуючи вигуки до слів (специфічних частин мови), українські дослідники від­значають, що належність окремих вигуків до певної класифікаційної групи про­стежуємо тільки в конкретних мовленнєвих реалізаціях [Мацько 1981: 7—8].

Важливим моментом у кваліфікації вигуків виступає "їхній стосунок до сфе­ри мови чи мовлення. Вигуки відрізняються від інших мовних одиниць переваж­ною спрямованістю у сферу мовлення, залежністю їхньої функціональної ви­значеності від контексту або мовленнєвої ситуації. Це становить підставу за­рахування вигуків до сфери мовлення. Згадаймо твердження Ж. Вандрієса про те, що „вигук являє собою спеціальну форму мовлення — мовлення афектив­не, емоційне або іноді мовлення активне, дійове" [Вандриес 1937: 114]. Співвід­ношення мовленнєвих і мовних ознак у вигуках має своєрідний характер: мов­леннєві ознаки виявляються насамперед в обов'язковості інтонаційного офор­млення вигуків, у їхній мовленнєвій семантико-функціональній інтерпретації на ґрунті суміжних висловлень, а мовні — у певній стабільності їхньої кількос­ті, незмінюваності, морфологічній нечленованості тощо.

Лінгвісти по-різному розв'язують питання щодо співвідношення у вигуках емоційного та логічного змісту. Переважно визначають вигуки як одиниці з емоційною семантикою (без поняттєвої основи). За пов'язування вигуків з по­няттям за вихідну позицію править визнання їх словом. У реченнєвій же концеп­ції вигуку йдеться не про його поняттєву співвіднесеність, а про його віддалену співвіднесеність з логічною основою речення — судженням. Точніше кажучи, реченнєва природа вигуків вимагає розгляду їх не з боку поняття, а з боку су­дження, яке має у вигуках часткове (словесно не виражене, не явне, імпліцитне) підґрунтя. У нашій кваліфікації вигуки функціонують як реченнєві дейктичні одиниці, що є емоційними відповідниками судження, відображенням емоцій­ної реакції мовця на позамовну ситуацію.

Складна природа вигуків зумовлює зарахування їх лінгвістами до різних рівнів мовної системи. На думку Ж. Вандрієса, вигуки взагалі не мають нічого спільного з морфологією [Вандриес 1937: 114]. Розглядаючи питання частин мови і синтаксичних одиниць, А. Мухін обґрунтовує теоретичне положення про те, що вигук належить до розряду синтаксичних одиниць, іменованих син- таксемами, тобто являє собою емотивну синтаксему [Мухин 1968: 166]. Іноді дослідники зараховують вигуки до фонетичних і синтаксичних явищ [Русская грамматика 1979: 96—99, 659].

За адекватного розв'язання семантико-синтаксичної сутності вигуків досить важливою видається вказівка Е. Сепіра на те, що „мова рухається тільки в ми- сленнєвій або пізнавальній сфері... Вигуки, якщо не всі, то в усякому разі їхню більшість, слід віднести на рахунок емоційної експресії... Загалом слід визна­ти, що в мові панує мислення, а воля й емоція виступають у ній як виразно другорядні чинники" [Сепир 1934: 31]. Не применшуючи ролі емоційних еле­ментів, можемо, очевидно, сказати, що вигуки становлять периферію мовної і мовленнєвої систем. Хоч до якого б рівня мови чи мовлення були зараховані вигуки, їхній периферійний характер залишається стабільним.

Якщо характеризувати вигуки за семантичними, синтаксичними і морфо­логічними (а також словотвірними) показниками, то виявляється, що їм вла­стиві відсутність лексичного значення (вигуки вказують на реакцію мовця щодо ситуації), невираженість морфологічних категорій та парадигм і специ­фічний вияв синтаксичних функцій. Вигуки позбавлені основи лексичного зна­чення — поняттєво-предметної, поняттєво-процесуальної, поняттєво-ознако- вої співвіднесеності. У них наявна віддалена співвіднесеність з іншою логіч­ною категорією — судженням. Співвіднесеність із судженням дає підстави зарахувати вигуки до реченнєвих утворень. Вони становлять периферію ре­чення як основної синтаксичної одиниці. Речення являє собою одиницю мови і мовлення. Як одиниця мови речення відображає типову формально-синтакси­чну (синтаксичні зв'язки й виділювані на їхній основі формально-синтаксичні члени речення) і семантико-синтаксичну (семантико-синтаксичні відношення і ви­ділювані на їхній основі члени речення — синтаксеми) структури, а як одиниця мовлення — мовленнєву реалізацію цих структур, комбінації яких регульовані в тексті вимогами актуального членування речення. „Справжнє" речення передбачає членованість його на формально-синтаксичні, семантико-синта­ксичні компоненти та компоненти, зумовлені актуальним членуванням. З цього погляду вигуки виявляють формально-синтаксичну і семантико-синтаксичну уще­рбність, тобто вони не членуються. У зв'язку з цим зростають роль їхнього інтонаційного контуру і роль контексту в семантико-синтаксичному їхньому функціонуванні. Отже, набір вигуків (кількість і формальні особливості), їхня типова позиція як речення належить системі мови, а їхнє семантико-синтак- сичне варіювання — системі мовлення. У вигуках поєднуються стабільність (незмінюваність) форми і надзвичайна рухливість семантики, своєрідна авто­номність і велика залежність від контексту, ситуації мовлення, паралінгвіс- тичних засобів. Виявляючи певну подібність до сегментних одиниць мови, вони більшою за слова мірою пов'язані з супрасегментними (інтонацією). Не маючи позитивних морфологічних ознак (типової, наприклад, для слів морфо­логічної членованості), вони все ж таки не аграматичні, оскільки в них у скон­денсованій формі виявляється позиція речення в тексті. Вони, власне, не мають типової морфології; синтаксична ізольованість щодо інших мовних одиниць по­яснювана тим, що вони як нечленовані одиниці займають позицію речення, їхня семантика дуже своєрідна, не зіставлювана ні з якими іншими різновида­ми значень.

У семантико-функціональній категорії вигуків діапазон розбіжностей між сферою мови і сферою мовлення виражено максимальною мірою: у них міні­мально виявлені мовні ознаки і повною мірою мовленнєві. У мовному плані вигуки мають обмежений набір елементів, яким притаманна морфологічна нечленованість і загальна закріпленість за вираженням суб'єктивного стану мовця, його почуттів і волевиявлень, а також функція синтаксично нечленова- ного речення. За синтаксичною природою функція нечленованих речень для вигуків первинна, і навпаки, функція члена речення вторинна. Семантична спе­цифіка вигуків, широта їхніх семантико-синтаксичних функцій виявляється в мовленні, що свідчить про переважно мовленнєвий характер цієї категорії. Від­мінність вигуків полягає у формі вираження ситуації: вони не називають, а ви­ражають. У зв'язку з переважним спрямуванням у сферу мовлення визначаль­ним для них показником виступає суб'єктивність семантики. Суб'єктивність значеннєва вигуків полягає в тому, що вони функціонують як мовні знаки ви­раження індивідуального ставлення мовця до ситуації, зумовленого насампе­ред почуттям і волею. Вигуки є узагальнено-усвідомленими мовними знаками для вираження почуттів і волевиявлення мовців, їхнього суб'єктивного став­лення до об'єктивного світу.

Отже, вигуки як реченнєві одиниці передають, хоча не конкретно, різнома­нітні почуття, такі, наприклад, як радощі, гнів, здивування, страх і под. Харак­тер передаваних емоцій у типовому вияві не залежить від семантики самих ви­гуків, а виникає внаслідок дії контекстуального оточення й мовленнєвої ситуа­ції. Вигуками є і складніші похідні одиниці на зразок ой лишенько/, о матінко!, які, подібно до первинних вигуків, набувають морфологічної нечленованості. Вигуки, втрачаючи свою реченнєутворювальну спроможність і переходячи в частини мови, набувають відповідних ознак цих класів слів. Звичайно вони за цієї умови переходять в іменники й дієслова і перестають функціонувати як вигуки, пор.: Ох! і Я не люблю цього „ох"!, А хлопчик ох!

Як бачимо, на тлі семантичних, синтаксичних і морфологічних ознак слова в семантико-граматичній структурі сучасної української літературної мови і з урахуванням критеріїв розподілу слів за частинами мови вирізняються одиниці, позбавлені частиномовних рис. Вони утворюють дві групи: 1) прийменники, спо­лучники, частки і зв'язки, що — у зв'язку з розвитком аналітизму у граматичній структурі української мови — являють собою аналітичні синтаксичні морфеми, які в сукупності з синтетичними граматичними морфемами відбивають грама­тичний лад мови; 2) вигуки, які становлять периферію речення, характеризую­чись морфологічною нечленованістю, емоційністю й інтонацією видільності, а також переважним спрямуванням у сферу мовлення.

Попри синтаксичну спеціалізацію прийменників, сполучників, часток і зв'я­зок як аналітичних синтаксичних морфем і вигуків як специфічних (нечленова­них) реченнєвих утворень, вони (ці одиниці) мають стосунок і до морфології. Морфологія як формозакріплювальний рівень граматики, техніка для синтак­сису створює опорні пункти її взаємодії з синтаксичною системою мови.

Транспозиція однієї частини мови в іншу здійс­нюється під впливом функціональних потреб. У структурі мови перехід частин мови буває пов­ним і неповним. Перехід частин мови реалізується синтаксично, морфологічно і семантично [Вихова­нець 1988а: 20]. Це різні ступені переходу, почат­ком якого слід вважати переміщення елемента в нетипову для нього синтаксичну позицію. Змінювана синтаксична позиція може набувати морфологічного закріп­лення (морфологічний ступінь переходу) або семантичного завершення (семан­тичний ступінь переходу).

Синтаксичний ступінь переходу частин мови характеризується великою по­зиційною рухливістю слів, що спричиняє їхнє семантико-синтаксичне варію­вання. За переміщення частин мови з властивої їм синтаксичної позиції в син­таксичну позицію, властиву іншій частині мови, нерідко відбуваються зміни в морфологічному оформленні відповідної частини мови або синтаксично по­в'язаного з нею компонента. Зміни, які за переходу відповідної частини мови в іншу морфологічно не відображаються, можна назвати неморфологізованими синтаксичними змінами. Зміни, що за переходу однієї частини мови в іншу мор­фологічно відображаються, відповідно назвемо морфологізованими синтаксич­ними змінами. У свою чергу морфологізовані зміни частин мови варто поділи­ти на два різновиди: а) неповні морфологізовані зміни, які оформлені засобами тієї самої, тобто вихідної, частини мови, або морфологізовані в межах вихід­ної частини мови, зміни першого (початкового) порядку; б) повні морфологізо­вані зміни, оформлені засобами частини мови, в яку переходить відповідна ча­стина мови, тобто морфологізовані зміни в межах іншої (невихідної) частини мови, зміни другого (завершального) порядку.

За неморфологізованого синтаксичного переходу частин мови морфологічна або іншого роду зміна (редукція компонента, переміщення тощо) поширюєть­ся на компонент речення, від якого залежить (або з яким пов'язана) певна син­таксично трансформована частина мови. Наприклад, компонент у властивій прислівникові детермінантній позиції, переміщуючись в атрибутивну (присуб- стантивну) позицію і залишаючись морфологічно тієї самої якості, звичайно зазнає синтаксичної ад'єктивації за перетворення дієслівного (присудкового) компонента вихідного речення на віддієслівний іменник речення-трансформа: Хлопець приїхав восени (синтаксичний і морфологічний прислівник) —» Приїзд восени (синтаксичний, неморфологізований, морфологічно не оформлений прикметник) став для нього мрією.