84. Кримінально-правове значення неосудності.

1. такі особи не є суб’єктами злочину і не несуть крим відповідальності

2. за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру

Не несе відповідальності за вчинене навіть після одужання.

85. Правові наслідки захворювання особи, після вчинення нею злочину, на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Не підлягає покранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати кримінальній відповідальності.

Судам необхідно мати на увазі, що тимчасовий розлад душевної діяльності особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, що настав після вчинення злочину, але до винесення судом вироку, не усуває можливості застосування до неї примусового заходу медичного характеру.

Разом з тим тимчасовий розлад душевної діяльності особи, який настав після винесення вироку або під час відбуття покарання, не є підставою для застосування судом примусового заходу медичного характеру.

86. Поняття примусових заходів медичного характеру.

Це надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

87. Мета примусових заходів медичного характеру.

обов.язкове лікування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене КК;

запобігання вчиненню цією особою суспільно небезпечних діянь.

88. Види примусових заходів медичного характеру.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічного хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:

надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

госпіталізація до психіатричного закладу із посиленим наглядом;

госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

89. Підстави і порядок застосування примусових заходів медичного характеру.

Підстави – застосовується до осіб:

які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до поставлення вироку або під час відбування покарання.

Разом з тим слід враховувати, що примусові заходи медичного характеру мають застосовуватися лише за наявності у справі обгрунтованого висновку експертів-психіатрів про те, що особа страждає на психічну хворобу чи має інший психічний розлад, які зумовлюють її неосудність або обмежену осудність і викликають потребу в застосуванні щодо неї таких заходів, а примусове лікування щодо осіб, які вчинили злочини та страждають на хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (ст. 96 КК), — висновку судово-медичної експертизи.

Суди повинні критично оцінювати зазначені висновки з точки зору їх наукової обгрунтованості, переконливості й мотивованості, оскільки згідно зі статтями 65, 67, 75 КПК ці висновки є доказами у справі, які не мають наперед установленої сили, не є обов’язковими для суду, але незгода з ними має бути вмотивована у відповідних ухвалі, вироку, постанові суду.

Коли ж висновки експертиз є недостатньо зрозумілими, неповними або виникає потреба у з’ясуванні додаткових питань, суд повинен викликати в судове засідання експерта-психіатра чи судово-медичного експерта, а за умов, зазначених у частинах 5, 6 ст. 75 КПК, — призначити додаткову чи повторну експертизу.

1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових

заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою

представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає

особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок

комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність

продовження, зміни або припинення застосування таких примусових

заходів.

2. Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного

характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше

одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність

підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про

зміну застосування такого заходу. У разі відсутності підстав для

припинення або зміни застосування примусового заходу медичного

характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр),

який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду

заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який

містить обґрунтування про необхідність продовження застосування

примусового заходу медичного характеру. У разі необхідності

продовження застосування примусового заходу медичного характеру

понад 6 місяців представник психіатричного закладу

(лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу,

повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного

закладу заяву про продовження застосування примусового заходу. До

заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить

обґрунтування про необхідність продовження надання особі такої

психіатричної допомоги. В подальшому продовження застосовування

примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на

строк, який не може перевищувати 6 місяців.

3. У разі припинення застосування примусових заходів

медичного характеру через змінення психічного стану особи на

краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з

обов'язковим лікарським наглядом.

4. У разі припинення застосування примусових заходів

медичного характеру через видужання особи, які вчинили злочини у

стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до

постановлення вироку, підлягають покаранню на загальних засадах, а

особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування

покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

90. Відповідальність за злочин вчинений у стані сп.яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин.

Особа, яка вчинила злочин у стані сп.яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності (ст..21 КК). Це не залежить від виду і ступеня сп’яніння. Відповідно до п.13 ст. 67 КК вчинення злочину у стані сп’яніння за загальним правилом враховується як обставина, яка обтяжує покарання. Щоправда відповідно до ч.2 ст.67 КК залежно від характеру вчиненого злочину суд може не врахувати такий стан як обставину що обтяжує покарання. Пленум ВСУ у постанові ,, Про практику призначення судами кримінального покарання,, в п.6 вказує, що стан сп’яніння може не враховуватись як обставина, що обтяжує покарання, коли відсутній зв’язок між таким станом і злочином.

91. Примусове лікування осіб, які вчинили злочин та мають хворобу. Що становить небезпеку для здоров.я інших.

Відповідно до ст.96 КК: Примусове лікування може бути застосоване судом незалежно від призначеного покарання до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров.я інших осіб. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

П.4 Постанови ВСУ ,,Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування,, : Виходячи з комплексного аналізу норм законодавства України (зокрема, ст. 76 КК, ст. 53 Закону № 2801-ХІІ) і положень міжнародно-правових актів примусовому лікуванню на підставі ст. 96 КК підлягають незалежно від виду призначеного покарання лише особи, які вчинили злочини та страждають на хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб (алкоголізм та наркоманія до цих хвороб не належать, оскільки вони є соціально небезпечними захворюваннями).

Підставою для застосування примусового лікування, передбаченого ст. 96 КК, є сукупність юридичного і медичного критеріїв — встановлення у діянні винного складу злочину та наявність у нього хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, а умовами — висновок судово-медичної експертизи про наявність у суб’єкта злочину такої хвороби, його потребу в лікуванні та засудження такої особи до покарання будь-якого виду.

92. Поняття спеціального суб’єкта злочину.

Відповідно до ч.2 ст18 КК: ,, Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.,, До трьох ознак загального суб’єкта приєднуються додаткові ознаки.

93. Види (класифікація) спеціальних суб’єктів злочину.