Билет 35

«Коронация Поппеи» стоит по трактовке сюжета ближе к исторической драме с чертами трагикомедии. Либретист «Коронации» Франческо Бузенелло, хотя и опирался на историческую основу, но не строго придерживался истории в развитии сюжета и составе действующих лиц, допускал участие мифологических и аллегорических персонажей. В опере Монтеверди введен широкий круг очень различных участников драмы» кипят и сталкиваются страсти, показана сложная интрига с заговорами, покушениями, жестоким отмщением, причем властолюбию, деспотизму и коварству противостоят верность, самопожертвование, стоицизм. Важной особенностью в драматургии «Коронации» является смелое сопоставление драматических, даже трагических - и жанрово-комедийных эпизодов. Впрочем, контрасты у Монтеверди еще носят особый характер, поскольку включены в историческую драму как жизненный контраст, а не являются развлекательно-пародийным элементом, каким они стали у венецианцев.

Билет 36

• Поппея (сопрано)

• Нерон, імператор (тенор)

• Октавія, дружина імператора (мецо-сопрано)

• Оттон, чоловік Поппеї (баритон)

• Сенека, наставник імператора (бас)

• Друзілла, колишня наречена Оттона (сопрано)

• Арнальта, няня Поппеї (мецо-сопрано)

• Валетта, слуга (тенор)

Характеры действующих лиц обрисованы в «Коронации Поппеи» достаточно контрастно, но в то же время не однолинейно. Так, любовная страсть Нерона и Поппеи выражена с красивой яркостью, в блестящей музыкальной форме (сцена в первом акте, большой дуэт в финале), хотя по ходу действия и тот и другая предстают жестокими и по существу агрессивными честолюбцами, а Нерон - еще и грубым деспотом. Партии Нерона и Поппеи вообще выделяются в опере своим блестящим вокальным стилем. Партия Нерона (она написана для кастрата-сопрано) местами просто виртуозна. Вместе с тем Монтеверди решается показать в ней и такие жизненные подробности, как заикание взбешенного Нерона (в сцене с Сенекой), как его грубый хохот (в сцене оргии после смерти Сенеки), его бешенство. В иных тонах охарактеризованы благородные и страдающие герои: покинутая Нероном Октавия и верный супруг Поппеи Оттон (его партия написана для кастрата-альта). Их партии несут в себе драматическое, если не трагическое начало, выраженное по преимуществу в содержательных речитативах или ариозо. Величественная партия Сенеки (бас) - широкая и мужественная.

Сопоставление драматических, даже трагических - и жанрово-комедийных эпизодов: скорбный монолог Оттона (узнавшего об измене жены) - и болтовня солдат на страже; стоическая смерть Сенеки - и веселая интермедия пажа и служанки.

Последний дуэт Нерона и Поппеи широко развернут, льется непринужденно, как любовный диалог, с репликами и фиоритурами, ликующие герои изливают чувства, обращаясь друг к другу.

\

Билет 39

Люллі Жан Батіст ( 28 листопада 1632 — 22 березня 1687) — французький композитор, скрипаль, танцюрист, диригент і педагог італійського походження; творець французької національної опери. Творчість Люллі розвивалася переважно в тих жанрах і формах, які склалися і культивувалися при дворі «Короля-сонця». писав інструментальну музику (сюїти і дивертисменти для струнних інструментів, окремі п'єси і марші для духових тощо), духовні твори.Люллі довгий час не признавав опери і вважав, що французька мова непридатна для цього жанру, проте на початку 1670-х рр. він круто змінив свої погляди. В період 1672-86 рр. він поставив в Королівській академії музики 13 ліричних трагедій (серед яких «Кадм і Герміона», «Альцеста», «Тесей», «Атіс», «Арміда», «Ацис і Галатея»). Саме ці твори заклали основи французького музичного театру, визначили тип національної опери, що впродовж декількох десятиліть панував у Франції. «Люллі створив національну французьку оперу, в якій як текст, так і музика поєднуються з національними засобами вирази і смаками і яка відображає як недоліки, так і достойність французького мистецтва», — пише німецький дослідник Р. Кречмер.Стиль ліричної трагедії Люллі формувався в найтісніших стосунках з традиціями французького театру епохи класицизму. Тип великої п'ятиактної композиції з прологом, манера декламації і сценічної гри, сюжетні джерела (давньогрецька міфологія, історія Стародавнього Риму), ідеї і етичні проблеми (конфлікт відчуття і розуму, почуття й повинності) зближують опери Люллі з трагедіями П. Корнеля і Ж. Расіна. Не менш важливим є зв'язок ліричної трагедії з традиціями національного балету - великі дивертисменти (вставні танцювальні номери, не пов'язані з сюжетом), урочисті ходи, процесії, свята, чарівні картини, пасторальні сцени підсилювали декоративно-видовищні якості оперного спектаклю. Традиція введення балету в оперу виявилася надзвичайно стійкою і зберігалася у французькій опері на протязі кількох століть. Вплив Люллі позначився в оркестрових сюїтах кінця XVII- початку XVIII століття (Р. Муффат, І. Фукс, Г. Телеман і ін.). Написані в дусі балетних дивертисментів Люллі, вони включали французькі танці і характеристичні п'єси. Великого поширення в оперній і інструментальній музиці XVIII століття набув особливий тип увертюри, що склався в ліричній трагедії Люллі (т.з. "французька" увертюра, що складається з повільного, урочистого вступу і енергійного, рухливого основного розділу).У другій половині XVIII століття лірична трагедія Люллі і його послідовників (М. Шарпантьє, А. Кампра, А. Детуш), а разом з нею і весь стиль придворної опери стає об'єктом запеклих дискусій, пародій, осміювання ("війна буффонів, війна глюкістів і піччинністів"). Мистецтво, що виникло в епоху розквіту абсолютизму, сприймалося сучасниками Дідро і Руссо як занепале, мляве, пихато-помпезне. В той самий час творчість Люллі, що зіграла певну роль у формуванні великого героїчного стилю в опері, привертала увагу оперних композиторів (Ж. Ф. Рамо, Р. Ф. Гендель, К. В. Глюк), що тяжіли до монументальності, патетики, строго раціональної, впорядкованої організації цілого.