
- •Історія України як наука: предмет, методологія, джерела, основні концепції.
- •Завдання вивчення історії України у внз та специфіка її соціально-політичного аспекту.
- •Історичні джерела про найдавніше населення на території сучасної України: археологія, антропологія, лінгвістика, міфологія, писемність.
- •Речові джерела (археологія – наука про старожитності, яка вивчає минуле за допомогою археологічних розкопок, дослідів науковців та археологічних знахідок);
- •Письмове джерело
- •Етноніми "Русь" і "Україна"
- •Роль християнства в соціально-політичній еволюції Русі.
- •Проблеми походження, суспільного устрою і розпаду Русі в історичній науці.
- •Проблема руської народності. Русь в етнополітичній історії України та інших східнослов'янських народів.
- •9.Литовсько-Руське князівство в історії України.
- •10.Польсько-католицький фактор в українській соціально-політичній історії хvі–xvіі ст.
- •11.Козацтво й Запорізька Січ – осередки формування українського народу, його державності.
- •13.Проблема походження козацтва і Запорізької Січі в історичній науці.
- •14.Політика полонізації в xvі – першій половині xvіі ст. Братства і сеймова боротьба проти неї.
- •15.Політика п.Сагайдачного та її історичне значення.
- •16. Велика Руїна і поділ України в другій половині xvіі ст.
- •17.Гетьман і.Мазепа в історії України.
- •18.Козацько-старшинська і дворянська інтелігенція іі половини xvііі – і чверті хіх ст. У формуванні української національної самосвідомості.
- •25.Національні та соціальні завдання визвольної боротьби українського народу в програмах і діяльності політичних партій 1905–1916 рр. Розкол в українському національно-визвольному русі.
- •38. Більшовицька політика в Україні 1919–1920 рр. Та перемога радянської влади в Україні.
- •47 Форми антифашистського опору народу України в 1941–1944 рр.
- •48 Партизанський рух і підпілля під керівництвом кп(б)у в боротьбі проти фашизму (1941–1944 рр.) .( вопросы похожи)
- •51 .Україна та оун в агресивних планах фашистського керівництва Німеччини. Ідеологія й політика оун 1939–1941 рр.
- •52 Характер війни 1941–1945 рр. Для українського народу. Евакуація й оборонні бої Червоної Армії в 1941–1942 рр. В Україні та їх значення в ході війни.
- •54 Закінчення Великої Вітчизняної війни в 1945 р. Та остаточне возз'єднання України. Джерела перемоги срср у війні і внесок у перемогу українського народу. Ціна перемоги.
- •55. "Холодна війна" як фактор післявоєнного розвитку України в складі срср.
- •56. Післявоєнна відбудова України. Оун-упа в боротьбі проти радянської влади на Західній Україні. Ліквідація греко-католицької церкви та її наслідки.
- •57. Радянізація західних областей України в 40-50-х рр. Ліквідація греко-католицької церкви та її наслідки.
- •58. Посилення сталінської політичної реакції на рубежі 40–50-их рр. Роль й.Сталіна в історії України.
- •59. Початок реформування сталінського тоталітаризму. Розвиток України в період хрущовських реформ. Історична роль м.Хрущова.
- •60.Косигінські реформи другої половини 60-их рр. В історії України.
- •61. Україна в умовах суспільно-політичного застою в срср. Дисидентський рух. Роль л.Брежнєва в історії України.
- •63. М.Горбачов і концепція перебудови в срср.
- •64. Політика перебудови та її криза у 1990–1991 рр. Державний суверенітет України й суспільно-політична боротьба з проблеми збереження срср.
- •65. Формування багатопартійності в Україні (кін. Хх- поч.. Ххі ст.Ст.).
- •66. Історичні обставини розпаду срср і здобуття Україною державної незалежності в 1991 p.
- •67. Незалежна Україна в міжнародних відносинах.
- •68. Поглиблення суспільної кризи в Україні в 1990-их рр. Причини і політична боротьба з проблем подолання.
- •69. Історичне значення прийняття Конституції України в 1996 p.
- •70. Проблеми формування державної української нації і її самовизначення в суперечностях світової глобалізації та антиглобалізму.
58. Посилення сталінської політичної реакції на рубежі 40–50-их рр. Роль й.Сталіна в історії України.
59. Початок реформування сталінського тоталітаризму. Розвиток України в період хрущовських реформ. Історична роль м.Хрущова.
Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.
Вислів «хрущовська відлига» пов'язано з назвою повісті Іллі Еренбурга «Відлига». Пізніше Микита Хрущов прокоментував цю назву: "Поняття про якусь «відлигу» — це спритно цей шахрай підкинув, Еренбург"[1].
Початок відлиги пов'язують зі смертю Сталіна 1953 р. До періоду «відлиги» також відносять нетривалий період, коли фактичним керівником країни був Георгій Малєнков. Саме він на першому ж закритому засіданні Президії ЦК КПРС висловився про необхідність припинення політики культу особистості і переходу до колективного керівництва країною.
Із відлигою пов'язують перш за все засудження «культу особи» Сталіна. На ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов засудив сталінські репресії.
Багато політичних ув'язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було звільнено й реабілітовано. Було дозволено повернення на батьківщину для багатьох народів, яких було репресовано у 1930-х — 1940-х роках. Додому було відправлено десятки тисяч німецьких і японських військовополонених. У деяких країнах до влади прийшли порівняно ліберальні керівники, такі як Імре Надь в Угорщині. Було досягнуто домовленості з західними державами про державний нейтралітет Австрії й виведення звідти всіх окупаційних військ. 1955 року Хрущов зустрівся в Женеві з президентом США Двайтом Ейзенгавером і головами урядів Великобританії та Франції. У зовнішній політиці було проголошено курс на «мирне співіснування» з капіталістичним світом.
Було помітно послаблено цензуру, перш за все у літературі, кіно, інших видах мистецтв.
Але межі дозволеного виявилися досить чіткими. Придушення радянськими військами Угорської революції 1956 року, засудження Бориса Пастернака, якого 1958 року було нагороджено Нобелівською премією з літератури, придушення заворушень серед населення (зокрема, у Грозному 1958 року, Новочеркаську 1962) тощо.
Остаточним завершенням відлиги вважають відсторонення Хрущова[2] і прихід до влади Брежнєва (1964). Десталінізацію було зупинено, а у зв'язку зі святкуванням 20-ї річниці перемоги у Вітчизняній війні почалося звеличення ролі Сталіна як організатора перемоги радянського народу.
60.Косигінські реформи другої половини 60-их рр. В історії України.
Після звільнення у жовтні 1964 р. М. Хрущова партійним керівником СРСР став Л. Брежнєв. Майже 20-літня його «ера» почалася за знайомим сценарієм: звинуваченнями попередників, заявами нового керівництва про глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва.
Хоч період 1965–1985 рр. загалом і дістав назву «застійного», перші його роки вирізняло намагання вдосконалити існуючий народногосподарський комплекс. Пов’язуються ці спроби з ім’ям голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна, який відразу ж розгорнув реформи, так звані Косигінські реформи, спрямовані на підсилення економічних стимулів у діяльності підприємств та організацій.
Нововведення в сільському господарстві розпочалися з березня 1965 р. Новий порядок заготівель сільгосппродукції передбачав наперед встановлені тверді плани її закупівлі й надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах.
У промисловості з вересня того ж року децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана –централізована: 40 союзних міністерств і відомств знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР.
Водночас розширювалась сфера госпрозрахункових відносин, збільшувалась самостійність підприємств, впроваджувались прямі договірні зв’язки між ними, встановлювалися економічно обґрунтовані ціни на продукцію, скорочувалось число диктованих зверху показників. Оцінка діяльності підприємств мала здійснюватися за такими «капіталістичними» показниками як рентабельність таприбуток, тобто ставала напряму залежною від результатів праці. В Україні на нові методи планування та економічного стимулювання в 1966 р. перейшло 1,5% підприємств, а в 1970 р. – 85%.
Подальший розвиток подій, здавалося б, підтверджував доцільність обраного напрямку. Результати VІІІ п’ятирічки (1966–1970)стали найкращими за останні 35 років. Приріст промислової продукції в Україні склав 50%. При цьому 2/3 продукції вдалося одержати за рахунок підвищення результативності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Валова продукція сільського господарства зросла за п’ятирічку на 16,6%.
Однак це був тимчасовий успіх. Оскільки господарська система не позбулася партійного і відомчого диктату, економічні методи управління розчинилися у звичних командно-адміністративних методах. Країна продовжила йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Економіка залишилася ірраціональною і витратною. Акцент дедалі більше робився на безогляднійексплуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні щонайменшого успіху будь-якими методами. Хоч чисельність робітників швидко зростала, приріст промислової продукції неухильно падав. Реформа «пішла в пісок», після 1972 р. її фактично згорнули.
Причини краху реформ. Чому ж реформи, на які покладалися настільки великі надії, не дали очікуваних результатів і зазнали краху?
- Здійснювані реформи у жодному разі не торкалися відносин власності і проводилися строго в рамках командно-адміністративної системи;
- економічні реформи не були доповнені реформами політичної системи, а навпаки, проводилися в умовах згортаннядемократизації, що намітилася в другій половині 1950-х pp.;
- реформи проводилися партійно-господарським апаратом, сформованим ще в сталінську епоху, на основі характерних для нього адміністративно-командних методів керування;
- найважливіші задачі економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній, а не на інтенсивній основі;
- мілітаризація економіки і величезні потреби військово-промислового комплексу (ВПК) в умовах наростання на міжнародній арені гонки озброєнь відволікали величезні ресурси (фінансові, трудові ті ін.), катастрофічно відбивалися на реформаторській політиці й у підсумку зводили її нанівець.
Керівництвом партії та країни одне за одним ухвалювалися постанови, але вони не давали відчутних результатів.