38. Більшовицька політика в Україні 1919–1920 рр. Та перемога радянської влади в Україні.

1. Установлення радянської влади в 1919 р. На початку 1919 р. радянські війська здобули вирішальну перемогу в боротьбі зДиректорією. 3 січня 1919 р. Червона армія зайняла Харків, куди переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (з 1936 р.- Українська Радянська Соціалістична Республіка - УРСР). До травня 1919 р. Червона армія встановила контроль майже над усією територію України, що входила до складу Російської імперії. III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) обрав радянську форму державності. В Українівдруге (вперше - 25 грудня 1917 р.) була встановлена радянська влада.

2. Формування більшовицького режиму на початку 1919р. Фактично вся влада в Україні належала РКП(б) - КП(б)У. Комуністична партія (більшовиків) України була створена ще в липні 1918 р. у Москві, на І з'їзді більшовицьких організацій України. КП(б)У стала невід'ємною складовою частиною РКП(б) і була найбільшою її організацією. Секретарем ЦК КП(б)У було обрано Г. П'ятакова. У складі її ЦК із 15 чоловік тільки 2 були українцями.

Формально вищим органом влади УСРР був Всеукраїнський з'їзд Рад, а між з'їздами- ВУЦВК (голова- Г. Петровський). Ще восени 1918 р. на території радянської Росії був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який очолив Xристиян Раковський. Після реорганізації на початку 1919 р. він став називатися Радою народних комісарів (Раднарком).

10 березня 1919 р. на III Всеукраїнському з'їзді Рад була прийнята Конституція УСРР. Вона затвердила вищі органи влади держави і проголосила, що:

- УСРР є суверенною республікою у складі РСФРР;

- форма державного правління - радянська республіка у формі диктатури робітничого класу;

- УСРР готова у разі перемоги світової соціалістичної революції (більшовики були впевнені, що вона відбудеться в недалекому майбутньому) увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки.

3. Обмеження суверенітету України. УСРР на практиці не була суверенною державою. Державний апарат УСРР створювався як продовження відповідних структур радянської Росії.

Раднарком і ЦВК РСФРР, РКП(б) фактично керували Україною. Додатковими знаряддями централізації стали також профспілки (вони перебували під керівництвом Всеросійської центральної ради професійних союзів - ВЦРПС) і комсомольські організації (Комуністичний союз робітничої молоді України - КСРМУ - став складовою частиною російського комуністичного союзу). Українські військові частини були зведені в три армії, що підпорядковувалися Реввійськраді Росії.

Був установлений контроль РСФРР над економікою України:

- на неї поширювалася російська грошова система;

- УСРР не мала свого бюджету;

- Українська Рада Народного Господарства стала частиною ВРНГ;

- були об'єднані залізниці, поштово-телеграфний зв'язок тощо.

4. Політика «воєнного комунізму». Як і в радянській Росії, політика українського радянського уряду в цей період здобула назву «воєнний комунізм».

4.1. Суть, зміст і мета політики «воєнного комунізму. «Воєнний комунізм» - система надзвичайних заходів керування економікою, що проводилася більшовиками в 1918-1921 pp. (з 1919 р. - в Україні).

Метою політики «воєнного комунізму» були: побудова комунізму насильницькими методами, мобілізація ресурсів для боротьби з противниками радянської влади, підготовка до світової соціалістичної революції.

Політика «воєнного комунізму» містила в собі: одержавлення економіки, припинення товарно-грошових відносин, введення продрозкладки (примусове вилучення продовольства у селянства), загальної трудової повинності, введення зрівняльної оплати праці,мілітаризацію суспільства, скасування комунальних платежів, плати за проїзд в транспорті тощо.

У 1919 р. політика «воєнного комунізму» була введена в Україні.

4.2. Націоналізація промисловості. Держава намагалася взяти важелі керування пріоритетними галузями у свої руки. Була встановлена державна монополія на торгівлю найважливішими товарами - цукром, чаєм, сіллю, вугіллям, металом тощо. Приватні підприємства, які ще не були націоналізовані, повинні були дотримуватися цін, установлених Раднаркомом РСФРР. У 1920 р. були націоналізовані практично всі підприємства України.

4.3. Трудові відносини. Більшовики ввели загальну трудову повинність, трудову мобілізацію. Щоб змусити людей працювати, вони дорівняли робітників до солдатів в армії. Запроваджувалися мілітаризація праці, примусова праці «буржуазних елементів». У 1920 р. була створена Українська трудова армія.

4.4. Торгівля та фінанси. При «воєнному комунізмі» торгівля була заборонена, здійснювався прямий продуктообмін; скасовувалася оплата за паливо, житло, транспорт тощо; влада намагалася повністю скасувати гроші; вводилася карткова система розподілу товарів і продуктів.

4.5. Політика «воєнного комунізму» на селі. У ході здійснення політики «воєнного комунізму» заборонялася оренда, наймана праця, робилися спроби запровадити колективні форми господарства (комуни).

а) Продовольча диктатура. Більшовицький режим увів продовольчу диктатуру. Влада поклала обов'язки на селян у примусовому порядку здавати запаси зерна та інших сільськогосподарських товарів за державними (украй низькими) розцінками, а ринкова торгівля цими товарами заборонялась і розглядалась як спекулятивна. Така політика здобула назву «продовольча розкладка» - «продрозкладка». Це була фактична конфіскація товару в селян. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні «продовольчі загони» (продзагони). У 1920 р. продрозкладка була поширена на овочі, м'ясо, молоко тощо.

б) Створення комнезамів. Для зміцнення свого режиму на селі більшовики створювали з найбідніших селян комітети незаможників (комнезами). Вони повинні були доповідати державним службовцям і членам продзагонів про те, хто із селян має запаси хліба і де їх ховають. У 1919 р. комнезами почали створюватися в українських селах.

Впровадження політики «воєнного комунізму призвело до господарської розрухи, формування адміністративних методів управління, масового невдоволення населення. Уже в 1920-1921 pp. ця політика зазнала повного краху.

5. Політика більшовиків у 1920р. На початку 1920 р. радянська влада в Україні була встановлена втретє (вперше - 25 грудня 1917 p., вдруге - 6 січня 1919 р.). Більшовики створили надзвичайні органи влади-революційні комітети (ревкоми). Ще в грудні 1919 р. у Москві був створений Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), якому передавалася законодавча і виконавча влада. У лютому 1920 p. у зв'язку з виборами до Рад усіх рівнів Всеукрревком і ревкоми на місцях ліквідувалися, і всі владні повноваження переходили до Рад.

Вибори до Рад відбувалися під контролем більшовиків, тому вони одержали 80% місць у губернських виконкомах і 70% місць у повітових виконкомах.

У 1920 р. Кремль намагався створити враження про зміну своєї політики стосовно України:

- проголошувалося визнання незалежності УСРР;

- була дана обіцянка ширше враховувати інтереси середнього селянства, забезпечити добровільність у створенні комун.

На ділі проголошення цих «змін», особливо стосовно визнання незалежності України, мало демагогічний характер. У 1920 р. в Україні затвердилася політична диктатура КП(б)У в формі радянського режиму.

Більшовики продовжили політику «воєнного комунізму». До продзагонів було мобілізовано 15 тис. робітників. Влітку 1920 р. продрозкладку здійснювала 1-а Кінна армія С. Будьонного.

Значно поширилася націоналізація підприємств, фактично була згорнута приватна торгівля. Ліквідувалися поміщицькі господарства; створювалися радгоспи (їм було відведено понад 1 млн десятин землі) і комуни, куди селяни не бажали вступати. Відповідно до закону про землю від 5 лютого 1920 р., конфіскована поміщицька земля віддавалася працюючим селянам без викупу. Поміщиків не тільки позбавляли землі та інвентарю, але і виселяли разом із сім'ями з маєтків.

6. «Червоний терор». Становлення більшовицького режиму супроводжувалося посиленням «червоного терору». У 1919 р. була створенаВсеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), яку з квітня 1919 р. очолив М. Лацис. Створювалися «народні суди» й революційні трибунали, робітничо-селянська міліція.

Фізично знищувалися «класові вороги»: поміщики, капіталісти, офіцери царської армії, члени антирадянських партій, священики, представники інтелігенції, селяни та ін. Правові і моральні норми не бралися до уваги. Методами «червоного терору» були: військоваблокада, захоплення заручників, кругова порука, виселення сімей, масові страти. Знищувалися як реальні супротивники більшовиків, так і випадкові люди. Особливо багато жертв було серед повстанців-махновців, селян півдня України.

Цього часу в Україні створювалася система примусових робіт і перші концтабори, через які в 1920-1921 pp. пройшли 25-30 тис. чоловік.

40. Нова економічна політика більшовиків і роль В.Леніна в історії України.Після закінчення Громадянської війни внутрішнє становище України було надзвичайно складним. Воєнні дії завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Розруха вразила машинобудування, залізорудну і вугледобувну промисловість, металургію. У стані глибокого занепаду були легка і харчова промисловість.У скрутному становищі опинилось і сільське господарство. На чверть скоротилися посівні площі. Погіршилась обробка землі, були порушені норми посіву. Політика продрозкладки позбавляла селян економічних стимулів. Справу ускладнив голодомор 1921—1922 рр., який був одним із наслідків політики «воєнного комунізму», тих примусових методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель.Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи. Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції. Заміна продрозкладки стала першим кроком нової економічної політики(НЕПу).У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Багато підприємств були переведені на господарський розрахунок, тобто їх діяльність мала на меті отримання прибутку. Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці.Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний «воєнному комунізму» простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки. В Україні НЕП був упроваджений пізніше — з 1922 р. і його введення було ускладнене значними труднощами, більшими, ніж у районах Росії. Затримало введення НЕПу те, що у 1921 р. в українських селян залишався борг з продрозкладки за 1920 р., який був перенесений на наступний.Однак у цілому НЕП створив сприятливі умови для організації господарства на принципах ринкової системи і це сприяло пожвавленню і швидкій відбудові економіки. Вже у 1925/26 господарському році Україна в цілому досягла до воєнного рівня промислового виробництва. Ще успішніше розвивалось сільське господарство, яке базувалося в роки НЕПу на одноосібних селянських господарствах. 1927 р. оброблялося на 10 % більше землі, ніж 1913 р. В умовах НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців та інших представників буржуазії, що легально здійснював свою економічну діяльність. Хоча НЕП виявився цілком життєздатним, в уяві більшовиків така політика не мала подальшої перспективи. Для них вона була нічим іншим, як тимчасовим відступом перед капіталізмом, за яким розпочнеться новий наступ. Вплив В. Леніна на розвиток України в XX ст., попри всі суперечності його політичних оцінок, безумовно визначний. Проте наукове вивчення цього впливу є дуже складним в силу численних політичних нашарувань та упереджень, створених навколо ленінської постаті як його противника ми, так і товаришами та послідовниками. Провідним для науковця має бути шлях безстороннього аналізу конкретних ленінських справ на засадах об'єктивності та історизму.Однією з головних віх визначної ролі В. Леніна в українській   історії стало написання ним в листопаді 1919 році резолюції ЦК РКП (б) «Про Радянську владу на Україні і організація її здійснення більшовиками. Історична вага цих подій чітко прослідковується в позначеній ними корінній зміні всього ходу визвольної боротьби українського народу.Критично оцінив В Ленін і попередню соціальну політик} щодо ^    українського селянства комуністичного керівництва УРСР Його ліворадикальне захоплення негайним впровадженням радгоспів і комун на конфіскованих у поміщиків землях викликало незадоволення значної частини селян, особливо безземельних і малоземельних. У поєднанні з неконтрольованим заповненням спекулятивним І    міщанством державних продовольчих органів І розгорнутою ними, внаслідок незнання реальних умов сільського життя, війною проти ^    всього селянства за продовольчу розкладку така соціальна політика підривала опору Радянської влади в трудящому селянстві. Безумовними вимогами ленінської резолюції щодо радянської політики в Україні були: повна ліквідація поміщицького землеволодіння з передачею земель безземельник і малоземельним селянам; обмеження будівництва радгоспів І комун виключно інтересами селян, строго караючи за всякі спроби внести в цю справу примусові засади; строго обмежити збір хлібних надлишків потребами самої української бідноти, робітників І Червоної Армії, звернувши особливу увагу на захист інтересів середнього селянства і відокремлення його від куркулів.Все ж у виробленому в кінці 1919 p., і здійснюваному у 1920 p. курсі щодо України більшовицька партія віднайшла таку політику, реалізація якої, зрештою, була прийнята українським народом як краща з поміж інших і привела до остаточного утвердження влади Рад у формі УРСР. Роль В. Леніна в цьому повороті була ключовою: він виявився єдиним політичним лідером Серед усіх, який не тільки зрозумів та виразив у поличних рішеннях національні й соціальні інтереси більшості народу України, але й домігся проведення відповідної їм (попри всі перешкоди, збочення і відступи) політики

41 Обставини вступу УСРР до СРСР у 1922 р. Національна теорія і політика більшовиків та їх втілення в "українізації".На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на території колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км., а її населення — 25,5 млн. чол., з яких — 20,9 млн. проживали на селі, а 4,6 — у містах. .30 грудня 1922 р. було укладено Декларацію про утворення Союзу РСР та Союзний договір, за яким виключно до компетенції.Союзу відносилися: представництво Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; установлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі; розробка основ і загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної і поштово-телеграфної справ; встановлення основ організації Збройних сил; запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи і багато іншого. Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комісарів СРСР. Встановлювалося єдине громадянство.Незважаючи на те, що останній пункт договору зберігав за союзними республіками право вільного виходу із Союзу, їх права навіть не були обмеженими, у реальному житті вони просто зводились нанівець. Перша Конституція СРСР 1924 року фактично закріпила основи унітарного ладу, а “союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу.У травні 1925 р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавче закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенітету. З цього періоду Українська Радянська Республіка увійшла в єдиний народно-господарський комплекс, який визначався як централізована, командно-адміністративна система, що протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це стало основою політичної та національної залежності України.Радянський уряд України очолив більшовик .Раковський (1878— 1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади — УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії — Г.Петровського.Уроки національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1921 рр. підказали сталінському керівництву, що без задоволення мінімальних національних потреб народів доля радянської влади у республіках завжди буде під загрозою. Саме цю обставину було покладено в основу політики “коренізації”, яка після XII з'їзду РКП(б) — 1923 р. почала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми “українізації”. Початком українізації можна вважати вихід Декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”.Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, користуватися мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяти розвитку національної культури. Проте політику “українізації” по-різному розуміли керівна верхівка і виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям у західних землях, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в Радянській Україні. Для української інтелігенції після поразки національне свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність. У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи українізацію чи русифікацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації доводилося долати опір, який чинили проросійськи налаштовані викладачі і студенти. Крім того катастрофічне не вистачало вчителів української мови, підручників і навчальних посібників. З еміграції почала повертатися національне свідома інтелігенція. М.Грушевський, С.Рудницький, повернувшись, одразу ж активно включилися у процес національного відродження. Щиро повіривши у незворотність намірів радянського керівництва, сотні галичан прибували у Східну Україну вчителювати.З 1925 р. розпочалася українізація партійного та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Зросла частка українців у КП(б)У у 1933 р.— до 60%. Центром українізації став наркомат освіти, який з 1927 р. очолив Микола Скрипник. Саме йому має завдячувати розвиток тогочасної української освіти. У 1929 р. українською мовою навчалися понад 80% учнів загальноосвітніх шкіл і 30% студентів. Значно збільшилася кількість української преси — у 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. У 1928 р. радіомовлення українською мовою велося в 11 великих містах України. У 1927—1929 рр. у Києві збудували найбільшу тоді у Європі кіностудію.Цей час був періодом розквіту різних літературних угрупувань, до яких входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний,Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський. У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді стало українське місто Балта. Національним меншинам у місцях їх компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою. Однак, як вже зазначалося, метою українізації не було зростання національної свідомості українців. Мова йшла про перебудову культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму і українізація допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам державного і партійного керівництва. Українізація, звичайно, не проходила безпроблемно. Партійне керівництво не довіряло українській інтелігенції. Найбільш гостро боротьба йшла всередині партії. У 1926—1928 рр. КП(б)У стала джерелом т. зв. партійних ухилів — “шумкизму”, “хвильовизму” та “волобуєвщини”. Олександр Шумський стверджував, що в умовах національного відродження центральні посади в партії та у державному апараті повинні займати українці. За це його звинуватили у “національному ухильництві”. Микола Хвильовий та інші молоді письменники, що об'єднались навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури. М.Хвильовии вважав, що українська культура — частина європейської і критикував провінціалізм у літературі. Гасло Хвильового: “Геть від Москви!” дуже стурбувало російських більшовиків. Врешті він змушений був покаятися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному орган, КП(б)У “Більшовик України” статтю, в якій доводив, що УСРР залишається по суті російською колонією.Таким чином можна погодитися з американським істориком Джеймсом Мейсом, який стверджував, що Українська СРР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї осібності, ревниво оберігала власні прерогативи і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ32.

42 .Еволюція внутріпартійної боротьби серед більшовиків у 20-их рр. і її суспільно-політичні наслідки в 30-их рр. Проблема побудови соціалізму в СРСР та УРСР .Подальший розвиток подій передбачити було нескладно. Після смерті Леніна (січень 1924 р.) розколовся інтегруючий різні точки зору партійний центр - Політбюро, і боротьба за особисту лідерство, що почалася в більшовицькій верхівці ще з осені 1923 р., розгорілася в повну силу. Перша стадія битви за владу над партією і країною припадає на 1923-1924 рр., коли проти керівної групи ЦК (І. В. Сталін, Р. Е. Зінов'єв, Л. Б. Каменєв, Н. І. Бухарін) виступили разом зі своїми однодумцями Л. Д. Троцький і лідер «демократичного централізму» Т. В. Сапронов. Друга стадія вилилася в дискусію 1925 р. з «новою опозицією», очолюваної вже Зиновьевым і Камєнєвим. Третя - з «об'єднаною опозицією», що зібрала у 1926-1927 рр. в своїх рядах Троцького, Зінов'єва, КамЄнЄва, Сапронова, Шляпникова та інших супротивників сталінської «генеральної лінії». За внутріпартійними боротьбі тих років стояли не тільки амбіції претендентів на ленінське спадщину, але і різне бачення ними теорії і практики будівництва соціалізму. Втім, цієї як би лицьовій стороні дискусій ніхто з їхніх головних учасників не надавав самостійного значення. У суперечках з принципових питань кожен з них намагався швидше не прояснити їх і знайти точки дотику з позицією опонентів, а, вдаючись до соціально-політичної демагогії і выдернутым з тексту ленінських книг цитат, обґрунтувати власні політичні претензії, створити в партії образ єдино правильного продовжувача справи Леніна.Це обставина не слід упускати з уваги, знайомлячись з основними напрямками, за якими опозиція вела наступ - в надії перехопити політичну ініціативу в партійній верхівці - на Та. В. Сталіна і його менявшуюся по ходу боротьби команду соратників (до 1928 р. вона складалася з Н. І. Бухаріна, До. Е. Ворошилова, Л. М. Кагановича, С. М. Кірова, В. В. Куйбишева, В. М. Молотова і ін.). Усі без винятку опозиціонери гаряче виступали проти висунутого І. В. Сталіним у середині 20-х рр. тези про «можливості побудови соціалізму в одній країні» (ця теза мав своїм витоком побіжно кинуте В. І. Леніним в 1915 р. зауваження, що в принципі можлива перемога соціалізму спочатку в небагатьох або навіть в одній окремо взятій, капіталістичної країні»). Опоненти генсека, відстоюючи традиційні для більшовизму погляди на цей рахунок, продовжували стверджувати: соціалістичний лад в відсталою селянської Росії може утвердитися лише після перемоги пролетарської революції на індустріальному Заході.В одному ключі, хоча й під різними кутами зору, опозиційні сили критикували економічну політику ЦК. Л. Д. Троцький вимагав посилити «диктатуру промисловості» над сільським господарством, перейшовши до широкомасштабної перекачування коштів з села в індустріальні галузі. На його думку, тільки «форсована індустріалізація» і зміцнення на її базі обороноздатності держави, оказавшегося в лещатах «капіталістичного оточення», могли допомогти йому протриматися до світової революції. Р. Е. Зінов'єв і Л. Б. Каменєв різко засуджував рішення ЦК зняти невдоволення селян шляхом поглиблення в 1924-1925 рр. ринкових почав в аграрному секторі економіки (зниження промислових цін і земельного податку, пільги на оренду землі та наймання робочої сили та ін.). Подібні заходи однозначно кваліфікувалися як небезпечна поступка кулакам і нэпманам, підрив засад « диктатури пролетаріату «.Ніяких розбіжностей не знали опозиціонери у безкомпромісній критиці «затиску демократії», що розділив компартію, за їхніми словами, на «два поверхи - верхній, де вирішують, і нижній, де дізнаються про рішення». Опоненти генсека закликали рядових партійців взяти під дієвий контроль вознісся на недосяжну висоту партапарат - аж до ЦК і Політбюро, вимагали відновити свободу фракцій, відмовитися від призначення партфункціонерів в низові організації зверху і т. п.Результат внутріпартійної драми, що розігралася і на підмостках Кремлівського палацу, і в глухих клубах, де збиралися для обговорення питань сільські комуністи, в кінцевому рахунку залежав тоді від позиції найбільш впливовою і авторитетної групи в партії - старої більшовицької гвардії.

43 Радикалізація українського національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Д.Донцов і теорія "інтегрального націоналізму". УВО-ОУН.Західно-українські землі в період з 1919 по 1939 рр. поділили між собою три держави — Польща, Румунія і Чехословаччина, пізніше частина земель підпала і під владу Угорщини. Соціально-економічне та політичне становище цих українських земель відбивав загальний рівень розвитку цих країн. Проте соціальні відмінності накладалися на національні: український селянин жив гірше за польського, мадярського чи румунського. Західні українці намагалися створити власну противагу іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена система кооперативів, проте польська влада стримувала їх розвиток. Поляки намагалися обмежити діяльність українців другорядними господарськими сферами. Не кращими були справи і в Закарпатті та Буковині. У таких умовах посилили свою діяльність українські політичні та громадські організації. 1928 р. стає вододілом у розвитку українського політичного життя. Участь головних українських партій у виборах викликала гостру боротьбу між прихильниками еволюційної й революційної, легальної та нелегальної політичної участі. За таких обставин Є.Коновалець та його найближче оточення вирішили створити масову організацію, яка б могла вести як легальну, так І нелегальну роботу. І така організація була створена в кінці січня 1929 р. у Відні. Вона отримала назву Організація українських націоналістів (ОУН). Лідером її став Є.Коновалець, ідеологами Д.Донцов та В.Липинський. Д.Донцов, автор відомих праць “Підстави нашої політики” (1921 р.) та “Націоналізм” (1926 р.), раціоналізму попередніх ідеологів українського національного руху — Драгоманову, Франку, Гру-шевському протиставив ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму — інтерес нації понад усе, демократії — принцип ініціативної меншості і творчого насильства. Його ідеологія за своїми засадами була близькою до фашистської, проте не можна стверджувати, що він сліпо наслідував фашистські ідеї. Цікаво, що старе націоналістичне гасло Махновського “Україна для українців” Д.Донцов пропонував замінити новим — “Українці для України”. Праці Д.Донцова фактично сформували світогляд цілого покоління галицьких українців, в основному студентів, які складали основу ОУН. В.Липинський був одним із перших європейських політичних теоретиків, хто побачив спорідненість більшовизму і фашизму. Відтак він послідовно критикував як комуністів і українських соціал-демократів, так і послідовників Д.Донцова. Таким чином можна стверджувати що час між двома світовими війнами був досить скрутним і насиченим різними подіями, але його не можна назвати пропащим, бо в інтелектуальному відношенні цей період був цінним завдяки появі нових ідей та концепцій. Проте Україну чекали ще більш суворі випробування.

44 Проблема індустріалізації в 20-их рр. та її розв'язання в 1929–1939 ррХХІ з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію, однак на шляху його здійснення виникли великі труднощі.3 1926 р. було проголошено першу п'ятирічку, головна задача якої полягала в тім, щоб "наздогнати і випередити капіталістичний світ" в економічних відносинах. На перше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг її виробництва повинний був збільшитися на 330%. Чи в цілому в 3,3 рази.Для України перший п'ятилітній план був сприятливим з погляду промислового розвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося на Україну. В другій і третій п'ятирічках ця частина була значно зменшена, так вважалося, що на випадок війни промислові центри України були б надзвичайно уразливі для нападу.З метою підняття ентузіазму трудящих, використовувалися всілякі методи, серед них масові виробничі змагання, що особливо популяризувалися після публікацій у газеті "Правда" (січень 1929р.) статті В. Леніна "Як організувати змагання". Ініціатором такого змагання з'явилося керівництво шахт "Центральна" і "Артемвігілля". Навесні у виробничому змаганні, що одержала назва «соціалістичне» брало участь 2 млн. робітників, з них - 310 тис. на Україні.У тім же 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийняте рішення про те, щоб який би те ні було ціною прискорити розвиток машинобудування й інших галузей важкої промисловості. Тон цим зусиллям задав Сталін у мові в 1933 р., у якій сказав, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти ця відстань за 10 років, чи ми це зробимо, чи нас зімнуть".За виконання плану бороли заводи, міста, республіки. Працівникам, що досягали найбільшої продуктивності, привласнювалися звання Героя Соціалістичної Праці, практикувалися інші форми стимулювання. До тих же, хто працював з меншим ентузіазмом, застосовувалися примусові міри. Запізнення на роботу, прогули були кримінально карним.Однак, незважаючи на всі зусилля, вже в 1930 р. стало ясно, що неймовірні темпи себе не виправдали. Ентузіазм не підкріплювався посиленням ефектів праці.Планами передбачалося на 1930-1931 р. 45% приросту промисловості. Це було майже в три рази більш того, що у свій час пропонував Л. Троцький, обвинувачений у «надіндустриалізації».УРСР, як і інші республіки, зовсім не мала економічної самостійності. Політику штурмівщини продовжували, спираючи на абсолютно нереальні цифри. Тому, коли підводилися підсумки першої п'ятирічки в 1933 р. політбюро ЦК ВКП/б/ заборонило усім відомствам публікувати цифрові дані з цього приводу. Україні запропонували сформульовані И. Сталін узагальнюючі цифри щодо випуску валової продукції, на підставі яких п'ятирічка була виконана за чотири роки і три місяці. Насправді ж знизилися з 23, 7% у 1929 р. до 5% у 1933 р., і п'ятилітній план по багатьох показниками виявився невиконаним.Політика штурмівщини провалилася, однак помітних позитивних результатів усе-таки було досягнуто. Так, у травні 1932 р. видав енергію Дніпрогес, діяли Криворізька, Київська, Харківська електростанції. У Донбасі було введено в дію 53 нові шахти, на металургійних підприємствах України споруджено 12 доменних печей. Були введені в експлуатацію заводи Дніпроспецьсталь у Запорожжя і тракторний завод у Харкові.Одночасно різко знизився рівень життя-черги, продкарточки, дефіцит саме необхідного, життя в бараках. У цих умовах почалася друга п'ятирічка, розрахована на 1933 - 1937 р. XII з'їзд КП(б)У в січні 1934 р. намітив перспективи розвитку України в другій п'ятирічці, що була фактично черговим етапом індустріалізації.В перші роки п'ятирічки почали давати продукцію гіганти металургії: Запорожсталь, Азовсталь, Криворіжсталь. Пущені в експлуатацію Краматорський машинобудівної, Луганський паровозобудівний заводи, Макіївський, Дніпродзержинський і інші металургійні підприємства. Швидко розвивалася легка і харчова промисловість, хоча вона і не відповідала темпам розвитку важкої промисловості. Індустріальна сила України була орієнтована на переробку сировини і виготовлення машин, а не на задоволення повсякденних потреб людини.В роки другої п'ятирічки продовжувалося соцзмагання в промисловості. Найбільш відомим було починання А. Стаханова, вахтера шахти "Центральна". Стаханов нарубав за зміну 102 тонни вугілля, що в 14, 5 рази перевищувало норму. На залізничних магістралях відомим новатором став П. Кривоносий.Досягнення передовиків-новаторів були основою для перегляду норм виробітку працівників. Норми виробітку збільшуються на 35-45%, що нерідко викликало невдоволення працівників. Друга п'ятирічка, як і перша, була виконана достроково, але це не відповідало дійсності. Насправді п'ятирічка була заповнена на 70-77%.У цілому ж за роки перших п’ятирічок у надзвичайно тяжких умовах тоталітарного режиму трудівники України створили могутню індустріальну базу. Вона і вивела республіку на рівень справді економічно розвитих країн світу.

45 Політика побудови кооперативного ладу в 20-их рр. і суцільна колективізація 1929–1933 рр., її наслідки.Перехід до суцільної колективізації з метою “підхльостування” індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаду 1929 року Постановою Пленуму ЦК ВКП/б/об здійсненні в самі короткі рядки колективізації в Україні, почався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 року. Узагалі ж у республіці цей процес здійснювався до осені 1930 року.З метою зломити антиколективізаційну тенденцію і відповідно настрою в тім змісті селянства, Постановою Пленуму ЦК ВКП(б) “Про міри в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30 січня 1929 року) на Україні розкуркулюється 200 тис. селянських господарств. Але бажаних результатів це не дало, хлібозаготівельні плани не виконувалися. Протягом січня – листопада 1930 року селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба. За цей період 1931 – 380 млн., а з липня по жовтень 1932 р.- 132 млн. пудів.30 жовтня 1932 р., найбільш наближений у И. Сталіну голова хлібозаготівельної комісії В. Молотів на політбюро ЦК ВКП/б/У проінформував українських керівників про зменшення зобов'язань для неї на 70 млн. пудів. Було визначено для України план в обсязі 282 млн. пудів, у тому числі для селянського сектора – 261 млн. пудів. Таким чином, із селян було потрібно взяти зерна стільки, скільки вже було заготовлено з липня по жовтень.До виконання плану хлібозаготівель надзвичайна комісія на чолі з тим же В. Молотовим перевела Україну на блокадне положення: райони, що не виконували план, заносилися на “чорну” дошку: їх охоплювали навколо військами, не поставляли ніяких товарів і т.д. до виконання планів хлібозаготівель. Це прирікало людей на повну смерть, адже з обложених районів заборонялося виїжджати навіть у сусідні райони. У селян цих районів працівники ГПУ відбирали не тільки залишки зерна, але й інше продовольство: сухарі, картоплю, буряк, капусту, соління, сало і т.д., що було придбано навіть в інших районах. Здійснювалися такі конфіскації навіть у потягах, на дорогах і ін. місцях.Застосовуючи таку безмежну жорстокість молотовська комісія з листопада 1932 р. по лютий 1933 р. додатково "заготовила" в Україні всього 104,6 шт. пудів зерна. Загальна ж кількість хліба, вилученого державою з врожаю 1932 р., склало 260, 7 млн. пудів. На початку 1933р. в Україні практично ніяких хлібних запасів не залишилося. У такий спосіб держава застосувала до українського народу такі акції, що свідомо і цілеспрямовано були спрямовані на повільне фізичне знищення селянства. Жорстока і нещаслива доля українського селянства була закрита завісою мовчання. Люди вмирали цілими родинами, селами, трупи валялися по дорогах, на вокзалах. Мали місце неодиничні випадки людожерства, трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, відвозили їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях, особливо багато - на вокзалам.В страшні роки голодомору (1932-1933 р.) в Україні загинуло понад 10 млн. чоловік, насамперед селян. Одночасно проведена колективізація і голод змінили соціальний склад села: було цілком знищене куркульство як клас, постраждало багато селян середнього статку, сформувалося зовні єдине соціальне середовище - колгоспне селянство. Вихідцями із села поповнювався робітничий клас.Насильницька колективізація з одночасним жахливішим голодом привела до руйнування продуктивних сил села України, викликала глибоку кризу сільського господарства і змусила уряд рішучим образом змінити свою політику щодо села. Було зовсім очевидним, що такої подальшої жорстокої міри, що держава застосовувала стосовно села, яких не застосовувалося до інших соціальних шарів, абсолютно безперспективно, вони вели в тупик, до цілковитої деградації села. Уряд центра змушений було перейти від найжорстокіших примусових заходів і масових репресій до скасування продрозгорстки, установленню твердих планів хлібозаготівель. Частково відновлюються ринкові відносини, звертається увага на поліпшення на селі торгівлі товарами промислового виробництва. Одночасно починаються міри до організаційного і матеріально - технічному зміцненню молодого колгоспного виробництва, матеріальному стимулюванню результатів праці. Оплата його виробляється тільки натуральною сільськогосподарською продукцією: зерном, овочами, виноградом і фруктами (де вони вирощувалися).Одночасна держава вживало заходів до посилення репресивного апарата буквально всіх рівнів. От ці останні міри потім досить активно виявлять себе при застосуванні подальших репресій трудівників села, особливо сільської інтелігенції.

46 Фашистський окупаційний режим в Україні 1941–1944 рр.Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України. На ній загарбники встановили "новий порядок". Окупаційна політика здійснювалась згідно плану "Ост". За цим планом Україна розглядалась як "лебенсраум" — життєвий простір для німецького народу. Призначенням України було постачання продуктів та сировини "новій Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що залишалась, перетворювалась на рабів. Першими підлягали знищенню євреї та цигани. Після завершення війни на захоплені землі передбачалось переселити 8—9 млн. німецьких колоністів.Окупанти фактично ліквідували саме поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини. Західноукраїнські землі під назвою "дискрикт Галичина" відійшли до генерал-губернаторства, створеного на території Польщі. Румунії були передані південні райони під назвою "Трансністрія". Решта території відносилась до рейхскомісаріату "Україна" на чолі з катом українського народу Е. Кохом та у відання воєнного командування (Прифронтова зона). Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС, служба безпеки (СД), поліція. З місцевого населення формувалась допоміжна поліція (250 тис. чол.) та найнижча ланка окупаційної адміністрації. Частина населення добровільно йшла на службу до окупантів (колабораціоністи). Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори. Проводились масові розстріли військовополонених та мирного населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині. У містах штучно створювався масовий голод. На українських землях фашистами було закатовано понад 5 млн. чол. мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2 млн. молоді. У величезних масштабах відбувалось економічне пограбування України. До березня 1943 р. в Німеччину було вивезено близько 6 млн. тонн пшениці, 1,4 млн. тонн картоплі, З млн.. голів худоби, тисячі тонн масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування заводів і фабрик, рухомий склад залізниць, сировина, матеріали і навіть чорнозем та фруктові дерева.Жорстокий окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася підпільна та партизанська боротьба.