31. Поняття криміналістичної тактики, її предмет, система, завдання та взаємозв'язок з іншими розділами криміналістики

У період зародження криміналістики як самостійної галузі знань тактика розглядалась як частина поліцейської (кримінальної) техніки. У працях вчених Австро-Угорщини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгарта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та інших відображено перші уявлення про криміналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгарт вказував, що у боротьбі зі злочинністю, як і на війні, насамперед необхідні енергійна діяльність, прояв особистої ініціативи та швидкість. Розпочинаючи розслідування з можливою поспішністю, не слід діяти не обмірковано та навмання. Термін «тактика» означає теорію і практику підготовки та ведення бою. У більш загальному розумінні — це система засобів, спрямованих на досягнення певної мети через боротьбу, зіткнення інтересів та подолання опору. Розслідування злочинів звичайно здійснюється у ситуації конфлікту інтересів, протидії зацікавлених осіб. Термін «тактика» у криміналістиці має деякі елементи умовності, оскільки вона не рівноцінна воєнній тактиці та її не слід зводити тільки до тих способів, застосування яких призводить до усунення конфліктних взаємозв’язків та протидії. Погляди на зміст і сутність тактики неодноразово зазнавали змін у теорії криміналістики. В історії науки існує чимало термінів, що визначали її поняття: кримінальна тактика, слідча тактика, криміналістична тактика. Змінювалась не тільки назва тактики, а й її зміст. Процес становлення і розвитку тактики йшов від вивчення особи злочинця та засобів вчинення злочинів, розробки ефективних методів їх розкриття до дослідження прийомів провадження окремих слідчих (судових) дій. Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною науки криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування досудового і судового слідства, які розробляються на основі визначення оптимальної лінії поведінки осіб, прийомів провадження слідчих і судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину. У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи: перший містить так звані загальні положення (вчення про криміналістичну версію, планування розслідування, взаємодію слідчого з органами дізнання, залучення громадськості до розслідування злочинів); другий включає положення щодо тактики провадження окремих слідчих дій. Таке розуміння тактики та її структури має найбільш загальний характер і є загальновизнаним. Проте воно звужує сферу застосування та межі криміналістичної тактики, характеризуючи її тільки щодо окремих слідчих дій. У теоретичному аспекті судова тактика залишається до цього часу недостатньо дослідженою. Проблеми застосування судом даних криміналістики знайшли своє відображення у концепції Л. Ю. Ароцкера (1965), який писав, що визначення черговості встановлення фактів у справі, послідовність провадження судових дій, побудова судового слідства відповідно до характеру кримінальної справи (категорії злочину) — всі ці положення криміналістичної тактики мають бути відомі суду.

Судова реформа в Україні ставить на меті звільнити суд від виконання функції обвинувачення. Суд повинен вислухати доводи сторін, що змагаються (державного обвинувачення та захисту), про доведеність обвинувачення, перевірити наявні у справі докази. Конституція України як принципи судочинства оголошує рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свободу в поданні суду своїх доказів. З урахуванням цього конституційного положення якісно змінюється й тактика провадження таких судових дій, як допит, очна ставка, пред’явлення для впізнання, огляд місця події та ін. У зв’язку з цим можна говорити про тактику суду (судді), тактику державного обвинувачення і тактику професійного захисту. Дискусійними залишаються питання про тактику оперативно-розшукових заходів і тактику розшуку. Процес становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі багато в чому схожий з історією розвитку криміналістики: спочатку елементи цієї теорії та практичні рекомендації з проведення оперативно-розшукових заходів розроблялися у розділі кримінальної тактики. Розшукова діяльність є функцією органів дізнання та досудового слідства. Розшукова діяльність органів дізнання має не процесуальний, переважно розвідувальний характер та здійснюється спеціальними засобами. Тактика провадження оперативно-розшукових заходів повинна посісти відповідне місце не тільки у теорії оперативно-розшукової діяльності, а й у криміналістиці. Це пов’язано з тим, що хоч природа оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності різна, однак існує тенденція до легалізації та надання доказової сили оперативно-розшуковим заходам. Необґрунтовано забутою є тактика злочинної діяльності (кримінальна тактика), яка визначає типові способи вчинення та приховування злочинів, форми поведінки злочинця, його психологічний портрет, особливості протидії зацікавлених осіб, створення інсценувань та фальсифікацій. У злочинців у процесі злочинної діяльності виробляються своєрідні вміння та навички, звички та схильності, тобто «злочинний почерк». Схильність до вчинення злочинів певним способом є передумовою кримінальної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винуватих. Сучасна криміналістична теорія не має достатньої кількості досліджень в галузі тактики злочинної діяльності та не виділяє її у своїй структурі. Разом з тим особливості кримінальної тактики необхідно враховувати судово-слідчим працівникам під час провадження процесуальних дій, виявлення слідів злочину, встановлення свідомо неправдивих показань. Тенденції розвитку криміналістичної тактики потребують розширення меж її дослідження. За своїм змістом криміналістична тактика повинна мати трирівневу структуру:

1. загальні положення (поняття і предмет криміналістичної тактики, її принципи, елементи планування і організація розслідування, вчення про криміналістичну версію та ін.); 2) підгалузі (слідча тактика, судова тактика, тактика розшукової діяльності, тактика злочинної діяльності); 3) окремі наукові теорії (теорія прийняття тактичних рішень, теорія слідчої ситуації, теорія систематизації тактичних прийомів та ін.). Оскільки тактика є частиною криміналістичної науки, вона не може не включати до себе деяких її положень. Це можуть бути окремі криміналістичні теорії або їх структурні підрозділи.

32. Криміналістична версія: поняття, види, правила висування та перевірки.

Гіпотетичний метод пізнання характерний не тільки для попереднього й судового наслідку. Тією самою мірою він властивий оперативно-розшукової діяльності, а також роботі експерта. Версії, що виникають у процесі дізнання й попередній наслідок, називаються слідчими версіями. Стосовно до стадії судового розгляду виділяються судові версії. Версії, висунуті й, що перевіряються в процесі оперативно-розшукових заходів, одержали назву оперативно-розшукових. В експертній практиці використаються так звані експертні версії. Як загальна форма розвитку людських знань гіпотеза (версія) знаходить широке застосування в плануванні розслідування, у пізнанні обставин кожного зробленого злочину. Версії в цьому пізнавальному процесі виконують роль імовірних інформаційно-логічних моделей розслідуваних злочинних діянь і діляться на два види: 1) загальні версії - припущення, що охоплюють установлюваний об'єкт у цілому; 2) приватні версії, що пояснюють його окремі елементи, обставини. У криміналістиці існує також поняття типових версій. Вони характерні для типових кримінальних, слідчих і оперативно-розшукових ситуацій, що виникають при здійсненні (кримінальних) і в процесі розкриття окремих видів (груп) злочинів. Типові версії, будучи результатом наукового узагальнення слідчої, судової, експертної й оперативно-розшукової практики, описуються у відповідних посібниках і руководствах по розслідуванню окремих видів злочинів.

Проводячи ж розслідування по конкретній кримінальній справі, слідчий висуває не типові, а конкретні версії, засновані на матеріалах даної справи, з урахуванням типових версій. Однією з умов повноти й об'єктивності розслідування є дотримання правил побудови й перевірки версій. У відношенні кожної неясної або сумнівної обставини, досліджуваного в справі, повинні бути висунуті й перевірені всі можливі в цей момент версії. Не можна захоплюватися одними версіями й ігнорувати інші на тім підставі, що вони здаються малоймовірними. Кожна версія повинна бути досить обґрунтованої й ретельно перевірятися. Порушення цієї вимоги породжує обвинувальний ухил у розслідуванні, що частіше є не стільки результатом навмисної тенденційності слідчого, скільки саме результатом його однобічного захоплення тією або іншою версією. Версія як ідеальна (уявна) логічна модель пізнаваного об'єкта проходить у своєму розвитку три чітко виражені, послідовні стадії. 1) Виникнення (висування) версії - перша стадія її розвитку. 2) аналіз (розробку) висунутого припущення й визначення ряду наслідків (обставин, подій, фактів), що логічно випливають із цього припущення. 3) виробляється практична перевірка передбачуваних наслідків і зіставлення їх з тим, що в результаті перевірки встановлено в реальній дійсності. Якщо це зіставлення покаже, що наслідку, логічно виведені шляхом аналізу змісту версії, у дійсності не існує, значить висунута версія не відповідає об'єктивній істині й повинна бути відкинута.

Якщо ж передбачувані наслідки відповідають установленим фактам дійсності, то це буде доводити, що висунута версія заможна (імовірна). Уважати її достовірним знанням, що відповідає дійсності, поки не можна, тому що ті самі наслідки можуть випливати з різних підстав і не виключено, що встановлені факти дійсності обумовлені іншою закономірністю (причиною), не охопленою даною версією. Розумова діяльність при висуванні й аналізі версії охоплює сукупність установлених у справі фактів, їхню оцінку й передбачувану причину. Через неясність справжньої причини, природи, інших ознак явища, що перевіряється, (факту) виникає не одна, а відразу кілька взаємовиключних версій, що конкурують між собою доти , поки не з'ясується, які з них неспроможні і яка виражає об'єктивну істину. Пізнавальна роль версії полягає не тільки в тім, що вона здатна пояснити вже відомі наслідку обставини злочину, але й у тім, що з її допомогою відкриваються нові обставини й факти, не відомі слідчому до моменту виникнення версії. Здатність версії не тільки пояснити раніше відомі факти, але також забезпечувати виявлення нових, є важливою умовою можливості перевірки висунутого припущення, показником високого пізнавального значення криміналістичних версій.