6. Залучення молоді до ду

Уперше проблема залучення молоді до державної служби була заявлена

в Стратегії реформування системи державної служби в Україні, де

вказувалось, що для запобігання рецидивам непрофесіоналізму та

некомпетентності необхідно залучати на державну службу

висококваліфікованих фахівців нової генерації.

Тільки у 2002 р. у Щорічній доповіді про становище молоді в Україні

«Нове покоління незалежної України (1991-2001 роки)» вперше була

актуалізована проблема недостатньої участі молоді в процесах управління

державою.

У 2003 р. була затверджена Програма підготовки та залучення молоді до

державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, створення

умов для її професійного зростання, яка окреслила основні напрями

діяльності держави у напрямі відбору молоді до державного управління.

Складовими цієї діяльності на сьогодні є:

 вимоги, яким мають відповідати молоді особи, що претендують на

певну управлінську посаду – обдарована молодь, лідери молодіжних

громадських організацій, переможці регіональних конкурсів серед студентів

профільних вузів;

 організаційно-правові засоби виявлення управлінських здібностей –

кадровий резерв, стажування; результатом позитивного проходження

зазначених вище процесів є, як правило, надання зазначеним особам

переваги під час участі в конкурсі на заміщення вакантних посад в органах

державної влади або направлення на навчання до магістратури державного

управління;

 процедури та правила оцінки ділових та особистісних якостей

претендентів – анкетування, характеристики-рекомендації, тестування,

співбесіди;

У результаті сформованої практики до системного відбору потрапляють

певні категорії молоді, які вже офіційно підтвердили свою перспективність для державного управління. Реальної перевірки управлінської здатності всіх

інших претендентів на державні посади існуючі процедури забезпечити не в

змозі.

Отже, складність завдань та функцій, покладених на органи державної

влади, зумовлює необхідність формування нової управлінської еліти,

залучення до системи державного управління молодих фахівців – кращих

представників студентської молоді ВНЗ.

7. Ціннісно-правовий вимір державного управління.

Сьогодні необхідні не просто зміни соціальних цінностей, а передусім пошук у системі наукового вивчення самих соціальних цінностей, зокрема, ідей справедливості, свободи, демок-ратії, права, державності, закону, управління, самоуправління тощо. Суспільне життя в котрий раз доводить, що через пізнання істини соціальних цінностей останні можуть стати ефективни-ми спонукальними мотивами індивідуальної поведінки, в тому числі і в процесах суспільної трансформації. Це обумовлене насамперед тим, що соціальні цінності грунтуються на мораль-них закономірностях певного суспільства, що, як писав І.Кант, мис-ляться об'єктивно необхід-ними для існування будь-якої соціальної структури[11], його культурно-історичних традиціях, що становлять нормоу-творюючий чинник будь-якої системи регулювання, серед неї юридич-ної, як індивідуальної, так і колективної поведінки[12]. Сучасні процеси суспільної трансформації, в тому числі систем державного управління в світі, серед них і в Україні, пов'язані передусім з обумовленим утвердженням в інституціалізо-ваній суспільній свідомості, в загальній ієрархії соціальних цінностей «людиноцентристської» ідеології, ідей людяності, особистості, її правового статусу. Наприклад, в Україні лише нині конституційно закріплена (ч. 1 ст. 3) норма, відповідно до якої «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінніс-тю». При цьому, як зазначається у ч. 1 ст. 34 Конституції України: «Кожному гарантується пра-во на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань». Тим самим зростає роль оціночних суджень щодо певних об'єктивних явищ і процесів, реальних фактів, істинності, правдивості людських поглядів і переконань. Особливо це стосу-ється юридичної, зокрема, судової практики, де на основі експертних оцінок дуже часто вирі-шують справи, що зачіпають долі людей. У цьому плані, якщо можна погодитися з думкою су-дді Апеляційного суду Харківської області Д.Луспеником, що юридичний факт — це синонім таких понять, як подія, результат, то щодо істини як синоніма фак-ту[13], то тут не все так про-сто, як вважається, тут виникає багато запитань. Хоча б — у чиїх інтересах оцінюється той чи той факт? Якщо, як слушно зазначає Д.Луспеник, вираження будь-якого погляду є суб'єктивним чинником, результатом психічної діяльності конкретного суб'єкта, то «істинне не те, — писав видатний російсь-кий філософ В.Соловйов, — що випробовується як дійсність, але те, що випробовується як дій-сність усіма, або, що має дійсність (дійсно існує або, точніше, може існувати) однакову для усіх»[14]. Історичний процес, зокрема правовий, — це не просто лінійний соціальний рух, де ми-нуле однозначно визначає майбутнє, тобто його неправильно було б розуміти тільки як прогрес, розвиток. Дійсно, він у принципі єдине ціле, функціонування кожної частки якого є взаємопо-в'язаною з іншою і з усіма в цілому. Взаємозалежність усіх часток цілого є абсолютною, навіть якщо людина не бачить (не усвідомлює) всіх часток і їхніх взаємозв'язків. Але історичний пра-вовий рух — це не тільки розвиток певного правопорядку, основаного на цінності індивідуаль-ної свободи, де остання виконує функцію одного з критеріїв соціального прогресу, в тому числі і в галузі державно-правових форм, який (прогрес) можливий лише на основі збалансування ін-дивідуальної і колективної свободи, приватних і публічних суспільних інтересів. Тобто конкретний історичний процес, в тому числі і правовий, — це не завжди прогрес в усвідомленні свободи[16], а отже — не завжди соціальний розвиток. Дійсно, цей процес склада-ється з історично спадкоємних елементів (зокрема, етапів), але якісно різних. Як доводить все-світній історичний досвід, зміни, зокрема в праві, законодавстві, управлінні, за певних умов можуть перетворити якість будь-якого соціального явища у свою протилежність — істинне стає хибним, корисне — шкідливим тощо і навпаки. Зміни можуть бути пов'язані як із соціальним прогресом, розвитком, порядком, так і з регресом, хаосом, безладом, у певному розумінні рухом назад від досконалішого до менш досконалого. Тому і діапазон дії соціальних, в тому числі і правових, цінностей дуже широкий — від пріоритету публічних інтересів, суспільного блага, колективності на основі раціонального до панування приватно-правових засад, пріоритету інди-відуальної свободи волі, ірраціонального в пізнанні і перетворенні соціальної дійсності. Критерій істинності у вітчизняній теорії державного управління при дослідженні управ-лінської дійсності не повинен бути пов'язаний лише із суб'єктивною стороною, зокрема, з обра-ним методом, з оцінкою результатів пізнання, хоча і сам метод не може бути зведений тільки до об'єктивної сторони (реального предмета дослі-дження). Суб'єкт і об'єкт пізнання, метод і засоби наукового дослідження мають розглядатися як взаємо-обумовлені, але відносно самостійні. Об'єктивне і суб'єктивне в процесі пізнання управлінської дійсності є взаємододатковими, взаємодіючими явищами. Управління передусім приймається людьми як певна, особлива реальність об'єктивного світу. Воно в своєму існуванні і діях відчувається всіма насамперед деякою соціально-психологічною силою, що регулює поведінку людей. Воно сприяє становленню певного стану суспільної свідомості і суспільної волі, що містить у собі психічний примус індивіда до цілесп-рямованої поведінки. Як певне соціальне явище, управління (в тому числі державне) є, таким чином, безсумнівною реальністю, фактом емпіричної дійсності, частиною світу сущого. Однією з цілей пізнання управлінської дійсності є усвідомлення суспільної потреби в упорядкуванні, організації певних суспільних відносин, а також визначення необхідності в певних юридичних нормах як основи управління, відповідно до реальних суспільних потреб та інтересів і розроб-лення відповідних рекомендацій (проектів) щодо удосконалення організації та управління в межах права і за допомогою певних юридичних актів. Таким чином, ми постійно маємо справу з процесом переходу управління як об'єктивної реальності у сферу суб'єктивного. Аналізуючи сутність корисності як соціальної цінності, певного принципу організації соціальної взаємодії і управління нею, американський фахівець у галузі політичної філософії, професор Джон Ролз зазначає, що цей принцип, є «несумісним з концепцією соціальної коопе-рації серед рівних в ім'я взаємної переваги. Цей принцип є несумісним з ідеєю взаємності, яка, на думку ученого, «невиразно присутня у понятті цілком упорядкованого суспільства»[21]. Йдеться про ситуацію, коли збільшення суб'єктивних прав і свобод одних передбачає зменшен-ня життєвих перспектив інших. Дослідник стверджує, що соціальна і економічна нерівність (наприклад, у багатстві і владі) може вважатися справедливою тільки тоді, коли вона спричиняє компенсуючі переваги для кожної людини, зокрема, для менш підприємливих членів суспільст-ва. «Те, що деякі повинні мати менше, щоб решта процвітала, — пише Дж.Ролз, — може бути і раціональним, але несправедливим. Але нема ніякої несправедливості у більших перевагах, які зароблені небагатьма, за умови, що менш удачливі тим самим поліпшують своє станови-ще»[22]. Можна б було погодитися в цілому з висновком ученого, якщо б він розкрив зміст те-рміна «менш удачливі», прив'язав його до конкретного життя. У праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» В.І Ленін, дійсно, наголошував, що точка зо-ру життя, практики має бути основою теорії пізнання. Проте він зазначав, що при цьому не тре-ба забувати, що критерій практики ніколи не може за своєю суттю довести або спростувати по-вністю будь-які людські уявлення та оцінки. Цей критерій є також настільки «невизначеним», щоб не дозволяти знанням людини перетворитися на «абсолют», і в той же час настільки визна-ченим, щоб вести немилосердну боротьбу з усіма різновидами ідеалізму і агностицизму. Будь-які наукові знання, в тому числі і управлінські, цінні самі по собі не тому, що вони сприймаються як результат пізнання, а тому, що вони задовольняють в конкретний час реальні основи матеріальні і духовні потреби людини і суспільства. Наукові знання як система ідей, по-нять лише тоді стають цінними для людини, коли вони опредмечуються, тобто людські власти-вості і здібності перетворюються у певні соціально-культурні предмети (матеріальні або духов-ні), що оточують людину і якими вона користується, але з метою не тільки свого розвитку, а й суспільного прогресу. Суспільна практика органічно пов'язана з пізнавальною діяльністю лю-дини, з істинністю її теоретичних знань. Як суспільна практика є джерелом наукового пізнання, так і наукові знання, як видається, активно сприяють прогресу суспільної практики. Від того, наскільки істинними є знання людини як результат на-укового пізнання (зокрема, соціальної дійсності), багато в чому, але не в усьому залежить сус-пільний прогрес. Не можна однобічно тлумачити зв'язки між суспільством і природою, бачити як перше, так і другу лише сферою втілення суб'єктивних потреб і прагнень людини, що призводить до суб'єктивного розуміння історичного процесу, предметної практики людей. Водночас не можна і утилітарно сприймати людську практику лише як безпосередню фізичну участь індивіда у ви-робничій або управлінській діяльності. Теорія і практика утворюють єдність діалектично взає-мопов'язаних протилежностей, усвідомлення чого має становити основу вітчизняного державо-творення і державного управління. Людина завжди перебуває у трьох часових вимірах — ко-лишньому, теперішньому і майбутньому, а також у сферах сущого і належного, хоча може і не усвідомлювати цього, її життя не обмежується лише кон'юнктурним вирішенням поточних за-вдань задоволення миттєвих людських потреб і інтересів.