31. 2. Переваги та недоліки демократично-політичного режиму

Демократія - одна з основних форм правління, політичної організації суспільства, держави і влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, звичайно зв’язаний з республіканською формою держави.

Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічною різноманітністю (плюралізмом), не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Рівень демократії при цьому безпосередньо не залежить від кількості існуючих і конкуруючих політичних партій і організацій, від однопартійного чи коаліційного складу уряду. Він залежить від рівня політизації населення і свідомої підтримки суспільством окремих партій, рівня політичної культури партійних функціонерів і громадян.

Політичне життя у країнах з демократичним режимом має проходити на засадах гласності та врахування громадської думки. Дуже важливо, щоб поряд з підкоренням меншості рішенням, прийнятим у конституційному порядку більшістю, проводилися консультації і дебати між окремими суб'єктами політичних відносин з мстою узгодження різних точок зору, досягнення компромісу або консенсусу, запобігання конфронтації, гарантування миру і злагоди у суспільстві.

За умов демократичного режиму слід забезпечити охорону прав усіх громадян, включаючи й представників меншостей. Тому більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю -етнічною, політичною, релігійною - зберігаються визначені законом права. На неї поширюється принцип рівності всіх перед законом. Меншість має право висувати власні ініціативи, бути репрезентованою у різних державних органах (наприклад парламентських комісіях), мати у процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати виконання прийнятих рішень тощо. Більшість не може просто ігнорувати меншість, а зобов'язана уважно розглядати й обґрунтовано відповідати на її критичні зауваження. Саме в Інтересах меншості найважливіші політичні рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

Особливо слід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризується одночасно як режим законності. Жодні зміни державного керівництва не дозволяють відмовитися від цього режиму, відхилитися від дотримання чинного, правового за змістом, законодавства.

Безумовно, навряд чи можна говорити про існування в сучасному світі моделі ідеальної демократії. Зз наших часів в окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак і принципів демократії чи відхилення від них. Це, наприклад, порушення власного законодавства, спроба занадто обмежити окремі права людини, вводити без істотних підстав режим президентського правління тощо. Наявність згаданих явищ в умовах збереження переважної частини ознак і принципів, притаманних демократичному режиму, не може розглядатися як знищення цього режиму, не виключає Його існування, хоча й у вужчих рамках[4, c. 172-174].

Політичний режим демократичного типу має своєю соціально - економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості.

Політичними передумовами цього режиму є:

· відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно - історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення;

· наявність вільно формуючих позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

· обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою,що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією;

· функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;

· існування меншини, що не визначає державну політику, і тому не несе за неї відповідальність, в функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку та ін.;

· наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги і т.п.), за допомогою яких суверенні суб'єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Реалізація названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в політичному режимі - порядок і умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим робить можливим послідовно - визначаючий зв'язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок - і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму - забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом[7, c. 89-91].

До переваг демократії можна віднести наступні: демократія дозволяє всім суспільним групам артикулювати та гармонійно узгоджувати свої інтереси та потреби; демократії, на відміну від недемократичних форм, притаманні найкращі адаптивні властивості щодо пристосування до мінливого середовища, чому сприяє цілий ряд її принципів: плюралізм, демократична співучасть, опозиція, періодична виборність влади. Плюралізм забезпечує багатоманітність соціальних альтернатив і тим самим розширює діапазон політичного вибору і вірогідність віднайдення оптимального варіанта розвитку. Демократичне співробітництво дозволяє враховувати при прийнятті політичних рішень різноманітні погляди, позиції різних суб'єктів політики. Опозиція сприяє всебічному аналізу, а головне вчасній критиці проектів політичних рішень. Періодична конкурентна виборність влади забезпечує своєчасне виправлення помилок, гнучке корегування політичного курсу; загальний недолік всіх недемократичних політичних систем - непідконтрольність населенню. Гарантувати і забезпечувати права і свободи людини і громадянина, захищати громадян від свавілля з боку держави, суспільства може лише демократична форма правління;демократія стимулює соціальну емансипацію особистості, повагу до її гідності;демократія потрібна не тільки окремим громадянам, а й самому суспільству. В умовах послаблення харизматичної та традиційної легітимації, влада, щоб бути ефективною, потребує визнання її народом, що найкращим чином забезпечується через демократичні процедури.

Над недоліками демократії почали задумуватися давно і скрізь. Так, сербський мислитель кінця ХІХ століття Коста Станович писав: «Демократія, парламентаризм, громадські свободи, прогрес, культура та інші поняття, що складають основу політичного словника… (лише) — суть слова і вирази… бувши “загальновизнаними”, покликані приховати суворі їхні (можновладців) дії та вчинки».

Політолог А. Гарригу в своїй книжці «Голосування і чеснота. Як французи стали виборцями» починає дослідження з 1848 року, тобто з того давнього часу, коли почалося впровадження сучасних демократичних інститутів. Він пише: «… “Вільні вибори” — це балаканина. Потрібна … велика доза сліпоти, щоб однозначно вихваляти встановлення “вільних” виборів та вищі форми участі в них, як яскравий доказ спокусливості демократії… Уся виборча система — це суцільна фальсифікація, шахрайство з виборчими бюлетенями, списками виборців, підрахунком голосів тощо».

І там само: «Виборча демократія, виборно-представницька система в її послідовному розвитку доходить до самозаперечення».

Самозаперечення системи очевидне, це так, але самознищення неугодної форми правління — проблематичне, як і ненасильницьке усунення парламентаризму з людського суспільства.

Щоправда, з'явиться «фашизм», завдяки якому демократія (на якийсь час) зійде зі сцени, але й сам її гробар виявиться поваленим внаслідок таємної світової «дипломатії» та світової війни, організованої цією «дипломатією»[10, c. 246-248].

Сучасна демократія потребує, перш за все, економічно самостійних громадян; високої правосвідомості та поваги людей до влади; а також великих грошей.

Сучасна демократія потребує, перш за все, економічно самостійних громадян; високої правосвідомості та поваги людей до влади; а також великих грошей. Формальне визнання демократії та намагання пересадити демократичні форми на невластивий їм та непідготовлений грунт веде до небажаних наслідків, які можна бачити і з досвіду пострадянської України:

• поняття “демократія” і “демократ” перетворюються у похідну фразу, якою кожний користується за своїм смаком – або як почесним званням, або як лайкою, або як маскою;

• демократичні інститути спотворюються, що підриває довіру до них, і до влади взагалі;

• під прикриттям демократичної демагогії при владі залишається переважно та ж сама номенклатурно-бюрократична еліта, лише трохи розбавлена “демократами”, але значно більше оплутана мафією;

• народ так само далекий від влади, як і раніше, або ще більше (“делегована демократія” – латиноамериканський варіант);

• авторитет влади падає ще більше – демократія перетворюється в анархію.

Необхідно скоріше звільнитись від сприйняття демократії як панацеї від усіх бід, і перш за все усвідомити, що демократичні механізми дуже погано пристосовані до кризових ситуацій (де потрібно приймати оперативні і часто непопулярні рішення). Демократія має обмежену цінність. Це засіб, а не мета, “утилитарное приспособление для защиты социального мира и свободы личности; она ни безупречна ни надёжна сама по себе” (Ф.Хайек). Тому не треба надавати демократії абсолютного значення. Не треба також:

1) ототожнювати демократію з конкретною особистістю (такий “гарант демократії” може дуже швидко перетворюватись в авторитарного диктатора);

2) ототожнювати демократію з класом (розподіл на “чистих” і “нечистих” веде до придушення особи і диктатури);

3) ототожнювати більшість з істиною. Кожна конкретна більшість завжди є меншістю по відношенню до усього людства – у просторі і в часі. Більшість здатна до пізнання тільки банальних, зпрощених істин, в той час як дійсні прозріння притаманні лише геніям. Тому в Біблії говориться: “Не будеш з більшістю, щоб чинити зло”

32. Громадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Громадянське суспільство- це насамперед сукупність громадян одного суспільства, одного регіону, однієї країни чи регіонального об'єднання. У будь-якому разі, на практиці, ГС не досягається індивідуально, лише спільнотою. Таку спільноту можна розглядати як утворену на добровільних, волонтерських засадах і сукупні особисті зацікавлення громадян формально від імені членів спільноти (організації).

Біла книга урядування ЄС дає таке визначення: «ГС об'єднує переважно організації самоутворені або утворені під керівництвом, організації неурядові, професійні асоціації, харитативні, ініціативні, організації, які заохочують до соціально активного життя на рівні району і міста, часом з внеском місцевої церкви і її громади».

Приклади інституцій громадянського суспільства

Як зазначає Ч. Тейлор, поняття громадянського суспільства вживається у наш час щонайменше у трьох значеннях [30].

1. Мінімальний його обсяг дорівнює існуванню незалежних від держави громадських організацій, або як тепер прийнято говорити — “третього сектора”.

2. Друге значення, більш точне в науковому відношенні, охоплює усю соціальну структуру, яка координує свої дії через низку добровільних асоціацій (про це, власне, й ішлося вище).

3. Воно також розглядається як фактор впливу на державну політику, тобто як сукупність груп тиску та інших суб’єктів впливу на політичний процес у суспільстві (про це йтиметься далі).

До цих розумінь терміну можна додати ще два.

4. Четверте розуміння суспільства виходить з того, що суспільство в цілому стає громадянським, якщо у ньому розвинена названа вище система інститутів і взаємодій. Цей підхід найбільш розповсюджений у публіцистиці, але його вживають і науковці, маючи на це ті підстави, що у суспільстві з розвиненою мережею громадських організацій, громадським спілкуванням тощо міняється тип політичної культури. Вона теж стає цивільною, громадянською і своєю чергою міняє спосіб функціонування усіх суспільних інститутів.

5. І, нарешті, п’яте розуміння, полягає в ототожненні громадянського суспільства з усією нерозчленованою позаполітичною чи позадержавною сферою суспільного життя.