37. Радикалізація національно-визвольного руху в Західній Україні в 1900—1914 рр.

Політична система управління на західноукраїнських землях була підпорядкована інтересам імперії. Уся адміністративна влада в Галичині та на Буковині зосереджувалася в руках намісників, яких призначав австро-угорський імператор. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми.

На поч. XX ст. у Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7 %, а на Буковині — 4,9 % українського населення.

Поряд із обмеженням політичних прав українці Галичини, Буковини та Закарпаття потерпали від національної дискримінації. Зокрема, хоча згадані терени заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала іноземцям — полякам, німцям, румунам, угорцям. Особливо антиукраїнська політика виявлялася в галузі освіти, підпорядкованої інтересам колонізаторів. Культурні заклади правлячих меншин отримували в кілька разів більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції в українські провінції спрямовували зазвичай за залишковим принципом.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. У ході виступів виникали страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв'язкиміж селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів.

Поряд з економічними страйками частішали політичні заходи — мітинги, демонстрації, селянські віча. Однією з найважливіших їх вимог була демократизація антинародної виборчої системи.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа А. Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він, прагнучи обмежити розвиток українського національного руху, шахрайськими методами провів виборчу кампанію до Галицького сейму. Під час виборів на Тернопільщині було вбито селянина М. Каганця, що звинуватив владу у виборчих махінаціях. Виразником народного обурення став студент Львівського університету М. Січинський, який застрелив А. Потоцького

Складовою національно-визвольного руху населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у цій галузі.

Разом із тим західні українці, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому почалось усвідомлення необхідності власної військової сили, став нарамілітарний рух у формі сокільсько-січових, пластових та стрілецьких товариств. Перше товариство ''Сокіл" було засноване в 1891 р. на Тернопільщині, а першу "Січ" створив адвокат К. Трильовський на Станіславщині в 1900 р.

На поч. 1913 р. у Львові організували перше легальне військове товариство "Січові стрільці". Незабаром такі самі товариства виникли в інших містах краю.. їх значення полягало насамперед у тому, що саме стрілецтво перед війною чітко й рішуче пропагувало гасло самостійної України як актуальну й безпосередню мету національно-політичної боротьби українців. Другим значним здобутком стрільців було те, що вони усвідомили ідею збройних змагань як необхідний засіб виборення державної незалежності. Основним досягненням стала їх практична справа — військове виховання та навчання молоді.

Отже, напередодні Першої світової війни західні українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності становили самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край вкрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та парамілітарних організацій. Основним завданням українства у ньому мали стати домагання визволення Великої України від російського поневолення, створення самостійної держави та забезпечення вільного розвитку українців у межах Австро-Угорщини

40. Утворення Української Центральної Ради та її діяльність. І і II Універсали

17 (за новим стилем) березня 1917 р. у Києві виник впливовий політично-координаційний центр— Українська Центральна Рада, який, репрезентуючи інтереси українського народу, за короткий час свого існування — з березня 1917 по квітень 1918 р.— пройшов складний шлях від громадської організації до фактичного парламенту України. Рада була створена групою національно свідомої інтелігенції з Товариства українських поступовців (ТУП), наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради став видатний український історик, громадсько-політичний діяч М. Грушевський.

Оглядом сил українства, засобом його подальшої організації став Український національний конгрес, який проходив у Києві 19—21 квітня 1917 р. В його роботі взяли участь бл. 1500 осіб, які представляли всі губернії України, а також Петроград, Москву, Крим, Кубань, Холмщину.

Делегати конгресу визнали Центральну Раду представницьким органом України та переобрали її головою М. Грушевського.

Тільки спираючись на реальну силу, розширивши свою соціальну базу, Центральна Рада могла вступати в переговори з Тимчасовим урядом про національну автономію з надією на успіх. На цьому шляху її діяльність підтримали скликані в Києві Всеукраїнські військовий, селянський, робітничий з'їзди, які кооптували до складу Ради своїх представників.

Наприкін. травня 1917 р. до Петрограда прибула українська делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. Висловивши прихильність до Тимчасового уряду, вона запропонувала надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії, провести українізацію армії, навчальних закладів, призначити на урядові пости в Україні людей, які володіють українською мовою, звільнити політичних в'язнів. Однак домагання української делегації були відхилені.

Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала Перший Універсал до українського народу. В ньому проголошувалося право України на державну автономію в складі Росії.

Вслід за цим було створено Генеральний секретаріат Центральної Ради виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив В. Винниченко. Генеральними секретарями стали С. Єфремов, С. Петлюра, X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк, а генеральним писарем П. Христюк.

У результаті було досягнуто порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Міністри Тимчасового уряду визнали право України на автономію та погодилися, щоб Центральна Рада і Генеральний секретаріат стали крайовими органами влади в Україні. Центральна Рада у свою чергу визнавала майбутні Всеросійські установчі збори і до їх скликання зобов'язувалася не здійснювати жодних таємних заходів щодо встановлення автономії України.

У Другому Універсалі, схваленому 16 липня 1917 р., вона заявила про визнання Всеросійських установчих зборів, які мали встановити автономію України, і відсутність наміру відокремлюватися від Росії.

Отже, тези про волю України і про те, що український народ сам творитиме своє життя, проголошені в Першому Універсалі, у Другому були фактично заперечені. Цей політичний компроміс послабив авторитет Центральної Ради, посіяв у свідомості широких мас недовіру до неї.

Тим часом ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя занепадало. Продовольчих запасів було мало. Податків ніхто не платив. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово втікали солдати, посилюючи безлад у країні. А Центральна Рада та Генеральний секретаріат замість того, щоб вирішувати назрілі проблеми, надалі залишалися під впливом Тимчасового уряду.