16 Жовтня було видано Універсал про відродження козацтва як соціальної бази режиму і армії. Почалась організація добровільних дружин для охорони законності та правопорядку.

Водночас, становище трудящих значно погіршилося. Власники фабрик і заводів, намагаючись ліквідувати здобутки робітників періоду революції, застосовували так звані локаути - зупиняли підприємства, а потім наймали слухняну й дешеву робочу силу.

Колишні власники заводів і фабрик, поміщики намагалися за підтримки гетьманських властей та німецько-австрійських військ повернути втрачене майно. Селяни не бажали віддавати конфісковані у великих землевласників землю та реманент і розгорнули велику партизанську війну, палили маєтки, чинили збройний опір. Найбільшого розмаху селянська війна набула на Київщині, де повсталих очолив український есер М. Шинкар, на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропив'янський, на Катеринославщині, де активно діяли загони Н. Махна, який поділяв анархістські ідеї.

Проти гетьманату виступала і більшість українських політичних партій. У серпні 1918 р. УСДРП, УПСР (центральна течія), соціалісти-самостійники увійшли до міжпартійного Національного Союзу, який проголосив необхідність утворення самостійної української держави парламентського типу.

Позиції гетьманату помітно послабились, основними причинами цього були:

Залежність гетьмана і його уряду від німецько-австрійських військ.

Орієнтація П. Скоропадського у внутрішній політиці на поміщиків та великих промисловців.

Опозиція до гетьманського уряду робітників, селянства, національної інтелігенції, багатьох партій.

Розгортання збройної боротьби проти гетьманського режиму та австро-німецьких військ.

Питання 46

Встановлення комуністичного режиму в Україні. Політика "воєнного комунізму"

Після поразки визвольних змагань 1917— 1921 рр. Україна надовго втратила національну державність, знову потрапивши в задушливі обійми Росії, на цей раз "червоної". Почався період терору, голодоморів, насильницької денаціоналізації тощо.

Встановлення влади на українських землях було для більшовиків нелегкою справою. Перші два їхні походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд існував тут з кінця 1917 по квітень 1918 р., а 2-й — з кінця 1918 по вересень 1919 р. Після поразки наприкін. літа 1919 р. один із провідних керівників більшовицької Росії Л. Троцький зазначав: "Ні для кого не є секретом, що зовсім не Денікін змусив нас покинути межі України, а Грандіозне повстання, що підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, "чрезвичайку", продовольчі загони, комісарів і євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі. В ньому прокинувся вільний дух, який дрімав сотні років; нині він кипить, вирує, як грізний Дніпро на своїх порогах". Тому, збираючись у черговий раз завойовувати Україну, більшовики змушені були врахувати свої попередні помилки, насамперед насадження колективізації та ігнорування українського націоналізму.

Створення 21 грудня 1919 р. третього радянського уряду супроводжувалося патріотичною риторикою на кшталт: "Знову постає з мертвих вільна і не залежна Українська соціалістична радянська республіка" та запевненнями про припинення колективізації та реквізиції. Проте було б наївно вважати, що саме ці облудні маневри зробили податливим розбурхане українське суспільство. Тим більше, що більшовики й далі забирали у селян зерно, правда, стверджуючи, що воно "не для Росії, а для бідних українських селян, для робітників і Червоної армії, що вигнала Денікіна з України", Л. Троцький наприкін. 1920 р. відверто стверджував: "Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і червоної армії". Про те саме свідчать і слова X. Раковського, голови маріонеткового Раднаркому України, котрий визнавав, що боротьбу за Україну ведуть виключно російський пролетаріат в Україні й російська радянська влада. Ще влучніше висловився головнокомандувач Східного фронту в Україні, полковник царської армії М. Муравйов, заявивши наприкін. січня 1918 р.: "Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де ц встановлюємо, всеціло підтримуємо її силою цих багнетів".

Отже, остаточна перемога більшовицького режиму в Україні була забезпечена не чим іншим як збройною силою Радянської Росії, яка на весну 1920 р. нараховувала 5 млн. солдатів під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів. Але й за таких умов українці доволі ефективно боролися проти більшовизму. До серпня 1921 р. 15-тисячна армія H. Махна контролювала окремі регіони у центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загони. Деякі з них проіснували аж до кінця 1920-х років.

Що собою являла більшовицька влада в Україні! Згідно з офіційними даними партійного перепису КП(б)У, в 1918 р. ця організація мала у своїх лавах тільки 3 % членів, що визнавали себе українцями. Оскільки керівні пости займали, як правило, комуністи, можна зробити висновок, що комуністичний режим був чужим для України і не міг виражати інтереси українського народу.

Прагнення більшовицької Росії будь-що завоювати Україну пояснювалося тим, що, за словами Л. Троцького, "без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря — Росія існувати не може...". Особливо гострою була хлібна проблема. В телеграмі до Харкова від 15 січня 1918 р. російський керівник В. Ульянов* Ленін благав: "Ради бога, вживайте НАЙБІЛЬШ енергійних і революційних заходів для відправлення хліба, хліба, хліба! Інакше Пітер може сконати... Повідомляти щодня. Ради бога". І заходи вживалися. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щодня з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня — по 300, азі квітня — по 400 вагонів. Проте цього було замало, бо трохи згодом більшовицький вождь уже прямо закликає своїх підданих до загарбання України: "Безглуздям було б голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хлібі вугілля". Якогось дискомфорту від того, що Україна в той час була незалежною державою, Ленін, очевидно, не відчував.

Характерною ознакою економічного життя в перші роки радянської влади були згортання виробництва, нестача харчів, палива, безробіття. Таку ситуацію значною мірою спричинила політика більшовиків, які, здійснюючи свою програму, прагнули негайно встановити т.зв. соціалістичний лад, перетворивши народи колишньої царської Росії, в т. ч. й український, на об'єкт небаченого за масштабністю та жорстокістю експерименту. З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії, сотень тисяч радянських чиновників та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території маріонеткової Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) було запроваджено жорстку економічну політику, названу "воєнним комунізмом". Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Провідне місце в політиці "воєнного комунізму" посідала продрозкладка (продовольча розкладка — система державних заготівель сільськогосподарських продуктів). Згідно з нею, селяни зобов'язані були здавати більшовицькій владі всі надлишки і навіть частину необхідної їм сільськогосподарської продукції, перш за все хліба. Під охороною військових загонів більшовицькі комісари шуліками налітали на села, конфісковуючи зерно, інші продукти.

Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами — комітети незаможних селян, їхні члени, маючи переваги при розподілі землі, були звільнені від податків і отримували 10— 20% "здобичі". Ці "надзвичайні революційні органи" діяли всупереч інтересам основної частини селянства. З їх допомогою матеріальну базу заможних господарів України було підірвано. До того ж, для боротьби з "куркулями" більшовики розробили низку заходів, які передбачали використання кругової поруки, взяття заручників, а також інститут т.зв. відповідачів — по одній людині від 30 будинків, котру розстрілювали в разі чиєїсь непокори. У відповідь значна частина селянства зовсім припинила виробництво. Все це разом з низкою інших причин призвело до голоду 1921—1923 рр.

Питання 49

Створення Союзу PCP і Україна

Поряд зі змінами в економічній сфері, зокрема заміною політики "воєнного комунізму" непом, більшовики мусили рахуватися з українським рухом, що значно зміцнів за роки національно-визвольних змагань. Але їхні поступки українцям, як правило, мали декларативний характер. Зокрема, проголошуючи на словах відданість принципу самовизначення націй та "визнання самостійності УСРР", російське керівництво на чолі з В; Леніним насправді прагнуло міцніше прив'язати Україну до Москви. Вже влітку 1919 р. більшовики втягнули її у т.зв. воєнно-політичний союз радянських республік, під егідою створювалися єдина армія, органи безпеки, деякі інші структури. Наступним кроком стало підписання 28 грудня 1920 р. між РСФРР і УСРР Союзного робітничо-селянського договору. За ним Радянська Україна фактично втрачала ознаки реального суверенітету, передавши в союзне, а насправді — московське, підпорядкування армію і флот, управління економікою та зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами ї навіть засобами зв'язку.

Ще більше зросла залежність України від російського центру, коли ЗО грудня 1922 p. І з'їзд Рад Росії, України, Білорусі й Закавказької федерації (Азербайджан, Вірменія, Грузія) ухвалив у Москві декларацію і договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Єдине, чого вдалося домогтися національним республікам — це уникнення сталінської моделі об'єднання, яка передбачала входження їх на правах автономій до складу Російської Федерації. За основу державного союзу було взято ленінський федеративний принцип, що формально надавав суб'єктам об'єднання однаковий статус. В. Ленін не був противником централізації, але розумів, що негайне створення відверто централізованої держави за образом і подобою Російської імперії негативно вплине на перспективи "світової соціалістичної революції". Однак, як показало майбутнє, створення СРСР все ж ґрунтувалося на принципі імперського централізму, .який реалізовувався через диктатуру правлячої компартії, поставлення вірних Москві людей на чолі республік.

Союзний договір передбачав: 1) теоретичну юрисдикцію українського радянського уряду на території республіки над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою, охороною здоров'я та соціальним забезпеченням; 2) поділ повноважень із союзним урядом у питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, народного господарства та інспекції; 3) виключну компетенцію союзного уряду у зовнішніх зносинах, армії, флоті, зовнішній торгівлі, зв'язку, транспорті.

За Конституцією СРСР 1924 р. Україна мала формальне право на вихід із союзу, але лише за дозволом компартії. Пізніше генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін визнавав: "За бажанням республіки можуть вийти з СРСР. Та в кожній з них на те й існує компартія, щоб вони цього ніколи не побажали".

Легітимність договору про створення СРСР с сумнівною, оскільки всі рішення приймалися партійною верхівкою, а про такі загальнодемократичні механізми, як опитування чи референдум, ніхто й не згадував. Крім того, деякі дослідники стверджують, що навіть з погляду радянського права під час утворення союзної держави припустилися серйозних порушень. Так, історик Я. Дашкевич, проаналізувавши союзний договір 1922 р., дійшов таких висновків:. 1) Радянський Союз як тоталітарна держава був утворений з допомогою брутальної сили, яка від свого виникнення навіть не дбала про те, щоб своє терористичне існування і правовий нігілізм маскувати юридичними формулами; 2) Україна, приєднуючись до союзного договору 1922 р. як нібито окрема соціалістична держава, вже в той час перебувала в становищі колонії, що було закріплено де-юре два роки раніше російсько-українським союзним, договором 1920 р.; 3) так званий союзний договір 1922 р. ніколи не вийшов поза стадію проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати і вводити в дію. Як міжнародний акт він не був ратифікований і ніколи не діяв ні формально, ні фактично.

Жорстка централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, призводила до обмеження і так незначних прав республік, які об'єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання УСРР з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, із можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу

Питання 52.голодомор 1932-1933

. Причини та наслідки голоду в Україні 1932-1933 рр.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянсь¬кої влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно об¬грунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної вла-сності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пу¬дів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей го¬лодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшо¬вицький геноцид проти українського народу

Питання 55.суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях 1920-1930х рр.

Суспільно-політичний рух і національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях у період польської окупації (1920—1930-ті роки). Діяльність політичних партій

Польща, незважаючи на домінування серед її певних політичних кіл відверто шовіністичних настроїв, усе ж залишалася європейською державою, що ґрунтувалася на конституційних засадах. Тому українці тут, попри статус другосортних громадян, перебували в кращому політичному становищі, ніж їх співвітчизники в СРСР. Політична палітра західноукраїнського суспільства нараховувала 12 партій, які відображали всю гаму ідеологічних переконань — від украй лівих до вкрай правих. Загалом у визвольному русі західних українців проти польського панування у міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: легальна, націоналістична та комуністична.

"Детальну течію" насамперед представляла стабільніша частина суспільства: старше Покоління політиків, духовенство, більшість інтелігенції та заможних селян. "Легалісти" прагнули до державної незалежності, але вважали, що до її здобуття потрібно наполегливо готуватися. Тому вони зосередили свої зусилля на збереженні та розвитку дотеперішніх здобутків, широко використовуючи для цього парламент, пресу, віча, підтримуючи кооперативний рух та національне шкільництво, сприяючи розгортанню мережі українських партій та організацій.

Наймасовішим та найвпливовішим серед партій "легального сектору" було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно було спадкоємцем довоєнної УНДП і виступало за незалежність України та конституційну демократію, підтримувало політику "органічного розвитку", яка передбачала захист економічних, політичних і національно-культурних інтересів українців. Під її впливом перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю. До провідних лідерів об'єднання належали Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран та ін.

Головним виразником соціалістичних тенденцій виступала найстаріша серед українських партій — радикальна. її безперечною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські землі, де після об'єднання з Українською партією соціалістів-революціонерів, була утворена спільна Українська соціалістична радикальна партія. УСРП обстоювала створення незалежної соборної України, закликала до справедливого поділу земель, обмеження приватної власності тощо. її очолювали Л. Бачинський, І. Макух, Д. Ладика.

Щодо інших партій, то вони були нечисленними й маловпливовими. Серед них Українська католицька партія (з 1931 р. Українська народна обнова), Волинське українське об'єднання, Українська соціал-демократична партія та ін.

Важливою ланкою діяльності "легального сектору" були підтримка та розвиток мережі українських громадських організацій: культурно-освітніх, економічних, молодіжних, спортивних тощо. їх значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство "Просвіта", згуртувавши близько півмільйона членів, підтримувало діяльність читалень, публікувало навчальні матеріали, проводило цілу низку курсів. "Союз українок", об'єднуючи 45 тис. українських жінок, проводив широку благодійну, освітню та культурну діяльність. Товариство І "Рідна школа", маючи до 100 тис. членів, на противагу полонізації державної освіти розбудувало власну мережу приватних українських шкіл, що на 1938 р. нараховувала бл. 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних закладів. Продовжували функціонувати молодіжні організації "Сокіл", "Луг" (колишня "Січ"), "Пласт" та ін., що виховували серед свої членів патріотизм, прагнення до державної незалежності, загартовували фізично.

Певних успіхів удалося домогтися на ниві вищої освіти та науки. Практично позбавлені доступу до ВНЗ, які існували на території Польщі, українські вчені й молодь заснували потай від влади Український таємний університет у Львові (1921—1925). Він мав філософський, правничий, медичний і політехнічний факультети, які відвідувало бл. 1500 студентів. Професорський склад нараховував 55 викладачів, що після закриття офіційних українських кафедр втратили місце праці. Першим ректором був І літературознавець В. Щурат. Лекції читали такі відомі вчені, як історик І. Крип'якевич, психолог С. Ба лей, хімік Є. Голіцинський, правник В. Левицький та ін. Діяльність підпільного університет)' фінансувалася за рахунок студентів і благодійних пожертв.

Упродовж 1922—1925 рр. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі < технічного відділу таємного університету. У 1928 р. і Львівська греко-католицька семінарія була перетворена на Богословську академію. Продовжувало діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке, незважаючи на брак коштів, видавало наукові праці, утримувало бібліотеку на 200 тис. томів, 3 музеї і 2 дослідницькі інститути.

Значних здобутків досяг український кооперативний рух, сутність якого визначалася гаслом "Спирайся на власні сили". Найбільші з кооперативів—"Маслосоюз", "Центробанк", "Народна торгівля" та інші розгорнули свої філії по всій Галичині. Кооперація дала поштовх впровадженню нових способів господарювання серед українського селянства, І створила умови для централізованого збуту сільськогосподарської продукції, в т. ч. за кордоном, поклала край лихварській заборгованості галицького села, сприяла поступовому поліпшенню економічного .становища його мешканців. Нараховуючи в Галичині 4000 кооперативів із загальною кількістю понад 700 тис. членів, український кооперативний рух успішно конкурував з польським, а й став засобом економічного самозахисту та самоврядування західноукраїнського суспільства.

Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька церква, національний характер якої остаточно викристалізувався завдяки її главі митрополиту А. Шептицькому. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних студентів, у Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу приватним школам, був щедрим меценатом та добрим знавцем українського мистецтва.

Отже, "легальний сектор" українського визвольного руху, по суті, охоплював усі сфери національного життя — від виробництва сільськогосподарської продукції до витворення наукових і культурних цінностей. Завдяки йому вдалося розбудувати,

насамперед на східно галицьких теренах, сильне громадянське суспільство, яке перетворювалося на своєрідну "державу в державі". Українці, всупереч дискримінаційній політиці польської влади, зуміли не тільки зберегти попередні національні завоювання, а й до певної міри примножити їх.

Якщо середні й Заможні верстви західноукраїнського суспільства орієнтувалися на "легальний сектор", то певна частина найбіднішого населення пов'язувала свої надії з комуністичним рухом. Він, спекулюючи на злиднях, пропонував радикальне та швидке "вирішення" наболілих питань. Його головним виразником виступала Комуністична партія Західної України, яка діяла в підпіллі й намагалася поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями.

Щоправда, комуністичний рух у Західній Україні залишався впливовою політичною силою доти, доки в УСРР відбувалася "українізація". З кін. 1920-х років під впливом звісток про придушення "українізації", колективізацію, масові репресії і штучний голодомор 1932—1933 рр., почався його занепад.

Невпинне піднесення в міжвоєнні роки переживав український націоналізм. Це пояснювалося відсутністю будь-яких перспектив для українців у Польській державі домогтися права на національне самовизначення парламентськими засобами та крахом радянофільських ілюзій, які певний час панували серед частини західноукраїнського суспільства. Націоналізм був формою природного інстинкту української нації, як і будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги.