3. Теорія суспільного розвитку й. Шумпетера.

Й.А. Шумпетер у праці "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942) досліджував рух цивілізації від феодалізму до капіталізму, еволюцію останнього розглядав за схемою: конкурентний капіталізм - трестівський капіталізм - соціалізм.Конкурентний капіталізм - це приватнопідприємницька система" що ґрунтується на середній і дрібній власності, в якій господарюють підприємці-новатори. За умов трестівського капіталізму багатство нагромаджується, відбувається його інституціоналізація, корпоратизація, деперсоналізація інноваційної діяльності. Головною фігурою бізнесу стає менеджер, який приділяє увагу не якісно новому інноваційному розвиткові, а обережності, владі та грошам, узгодженню рішень на всіх рівнях. Як наслідок, зникають підприємець і можливість економічного розвитку. Руйнується соціальна база капіталізму, формується негативне ставлення до підприємництва у суспільстві. Виникають нова система цінностей, нова цивілізація, нові культура і характер мислення, новий капіталізм, тому вчений робить висновок про саморуйнацію і вмирання капіталізму.Процес розкладу капіталізму поєднується із зародженням і розвитком соціалістичної цивілізації. Соціалізм - це інституціональна модель, в якій держава контролює найважливіші засоби виробництва та велику промисловість, середнє і дрібне підприємництво регулюється ринковим механізмом, динамікою попиту та пропозиції.Значення ідей Й.А. Шумпетера полягає у виробленні основних засад теорії еволюційного розвитку, у межах якої він досліджував роль людського фактора, інноваційний тип економічного розвитку. Вчений ґрунтовно розкриває процес накопичення знань і передбачає в майбутньому виникнення й розвиток економіки знань.

4. Неокласичний синтез: п. Самуельсон, Дж. Хікс, ф. Модільяні.

Це течія в економічній думці, яка намагається «примирити» всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Представники цієї течії є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей. Тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства. Фактично, ця течія узагальнює всі здобутки економічної теорії, отримані за допомогою використання методів багатьох наук— історії, філософії, класичної та альтернативної політичної економії, психології, математики тощо.Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії: у 30-х роках ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс, у 40—50-х — Ф. Модільяні, але найповніший її виклад дав наприкінці 40-х pp. П. Самуельсон (н. 1915) у своїй книжці «Економікс». Саме на прикладі цієї праці аналізується вчення «неокласичного синтезу». Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що всі теорії, які синтезовано в єдиному вченні, не базуються на тій самій методології, вони є ситуаційними, на чому, власне, і наголошував Самуельсон. Тому, щоб охарактеризувати неокласичний синтез, необхідні знання всіх складових економічної теорії. Однак у цього вчення є й власна структура, яку в загальному вигляді можна описати, виходячи лише з кількох принципових вимог: — щодо економіки: можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв'язує суспільство; — щодо ролі держави: межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу. Очевидно, що такі підходи визнають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави. Але вчення «неокласичного синтезу» пропонують цілу низку обмежень, які виходять далеко за межі суто економічних вимог. Це, зокрема, вимоги, що лежать у площині альтернативної теорії — дотримання загальносуспільних, національних інтересів. Слід звернути увагу, що це вчення великого значення надає аналізові міжнародних економічних відносин, трактуючи їх з неокласичних позицій як сферу зіткнення приватних та загальнонаціональних економічних і політичних інтересів. Підбиваючи підсумок, необхідно пам'ятати, що неокласичний синтез є інтегрованим викладом усіх попередньо розглянутих у підручнику економічних теорій, котрі мають як суто теоретичне, так і прикладне значення.

5.Фрайберська школа, концепція «ідеальних типів господарств»

Фрайбурзька школа (ордолібералізм) – утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші па­раметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формуван­ня умов успішного розвитку економіки на конкурентних заса­дах – раціональної правової бази та ідеології соці­ального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соці­альних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох нео­ліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена. Концепція ідеальних типів господарства – це теорія, створена західнонімецькими економістами в 40-х XX ст., в якій глибоко і всебічно проаналізовано ідеальні типи господарства центрально-кероване та ринкове (цінове). Фундатором і найвидатнішим представником концепції ідеальних типів господарства був німецький економіст В. Ойкне. Ідеальні типи господарства, на його думку, ніколи не існують у чистому вигляді, але будь-яка конкретна господарська система тяжіє до одного з них. Для форми економічного порядку, властивої центрально-керованій економіці, характерним є те, що плани окремих суб'єктів господарювання та домашніх господарств «не складаються самостійно і не взаємопов'язуюгься між собою за допомогою цін». Рішення що, де, скільки і як виробляти, а також як здійснюватиметься розподіл створеного продукту, приймають центральні органи державного управління Ойкен наголошував, що центрально-керована економіка може функціонувати й за домінування приватної власності, як це було в Німеччині в 30-40-х, а не лише на базі державної. Для централізованого планування характерними і необхідними є стандартизація, уніфікація та нормування, а виробництво виводиться з-під контролю споживачів. Характерна риса центрально-керованого господарства – збільшення капіталовкладень у галузі, що виробляють засоби виробництва. Централізоване управління породжує також гігантоманію, оскільки вона полегшує контроль за підприємствами. За центрально-керованої економіки влада центрального управління поширюється також на розподіл, який фактично витісняє обмін. Вартісні категорії та важелі, передусім ціни, перестають виконувати свої функції. Зокрема, ціни не відображають факту обмеженості ресурсів, що унеможливлює господарську діяльність на принципах госпрозрахунку. Відповідно деформуються фінансова та банківська системи. Врешті-решт централізація призводить до економічної несвободи й утвердження всевладдя апарату. На думку Ойкена, саме в економічній сфері криється загроза для свободи людини. Захистити її від тоталітаризму може лише «добре функціонуючий конкурентний порядок». Окрім централізованого регулювання економічних процесів, автори концепції ідеальних типів господарства виділяють регулювання, що здійснюється групами, передусім монопольними утвореннями. Вони вказують на негативні наслідки такого регулювання, оскільки воно спотворює конституційний лад країни, модифікує державно-політичний устрій на користь певних груп. Найефективнішим з економічного І соціального погляду, на думку теоретиків концепції ідеальних типів господарства, є конкурентний порядок, серцевина якого – ринкові конкурентні ціни. Інша важлива особливість конкурентного порядку – те, що вид і обсяг виробництва товарів визначають споживачі, а підприємці працюють на задоволення їхніх потреб. Передумова його встановлення і функціонування – приватна власність. Водночас теоретики концепції ідеальних типів господарства зазначали, що вона сама по собі не гарантує встановлення конкурентного порядку. Якщо на основі приватної власності створюються монополії, то її вплив має антисоціальний характер. В умовах сучасної індустріальної економіки лише конкуренція може забезпечити сприйнятливість приватної власності. Приватна власність потребує контролю з боку конкуренції. Важливою передумовою конкурентного порядку є також свобода укладення угод та економічна відповідальність, його мета – сприяння вияву спонтанних сил людини й водночас запобігання ситуації, в якій вони могли б бути спрямовані проти загального інтересу На відміну від представників лібералізму XVIII-XIX ст., які вважали, що конкурентний порядок встановлюється спонтанно, знизу і держава не повинна втручатися в економічні процеси, автори концепції ідеальних типів господарства виходять з того, що перед державою стоїть завдання збереження й поліпшення цього порядку. На ідеях концепції ідеальних типів господарства ґрунтується теорія соціального ринкового господарства. Якщо оцінювати концепцію ідеальних типів господарства з погляду сучасності, то слід визнати антисоціальну спрямованість приватної капіталістичної власності, яка разом із дією законів конкуренції призвела до виникнення монополій (в т. ч. олігополій) та їх домінування в економічній системі більшості розвинутих країн світу (див. Монополія). У межах світового господарства, а водночас і національної економіки, переважаючою формою панування монополій стали транснаціональні корпорації. Неадекватною реаліям часу є теза прихильників цієї концепції про те, що лише конкуренція може забезпечити сприйнятливість приватної власності. Адже сама конкуренція потребує державного захисту. Щодо наявності лише двох типів власності (приватної та державної), то така ситуація була властива капіталізму минулих століть. Подібне бачення характерне для концепції тяжіння будь-якої господарської системи лише до двох типів господарств – центрально-керованого і ринкового. Внаслідок їх оптимального поєднання виникає змішана економіка.