15. Фонетика як лінгвістична дисципліна. Три аспекти вивчення звуків

Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення) передається через

звукове вираження. Звукове вираження — це матеріальна оболонка мови.

Матеріальна звукова форма мови є об'єктом фонетики.

Фонетика (від гр. phoene "голос, голосовий звук", phoenetikoes

"звуковий") — наука, яка вивчає звуки мови.

Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й

закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси (вплив

позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання),

природа й структура складу, а також наголос та інтонація.

Розрізняють фонетику загальну і конкретну. Загальна фонетика вивчає

загальні особливості, характерні для звуків усіх мов. Конкретна фонетика

вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.

Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному

(історичному) аспектах. Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють

описову й історичну фонетику. Описова фонетика вивчає звукову систему

мови на певному етапі її розвитку. Історична фонетика встановлює

формування звукової системи мови, закономірності й тенденції її

розвитку.

Для дослідження звуків описова фонетика використовує безпосереднє

спостереження і різні експериментальні методи: палатографію (визначає

місце зіткнення язика з піднебінням при творенні звука); рентгенографію

(дає змогу визначити положення всіх органів мовлення при творенні

звука); осцилографію (перетворення звукових коливань на електричні,

запис їх на екрані й встановлення таким чином довготи, висоти та

інтенсивності звуків); спектрографію (фіксування спектра звука, тобто

визначення його загальної акустичної картини, сукупності значень

амплітуд його частотних складників).

Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних

приладів та апаратів, називається експериментальною фонетикою.

Осібно виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й

відмінне в звукових системах та просодичних засобах двох чи більше мов.

Фонетика має велике практичне значення. Знання з фонетики необхідні для

створення алфавітів для безписемних мов, для удосконалення графіки й

орфографії, для навчання орфоепії рідної і, особливо, іноземної мови (як

правило, іноземну мову починають вивчати з фонетики), для виправлення

недоліків мовлення (логопедія) і навчання розуміння звукової мови

глухонімими (сурдопедагогіка), для автоматичного розпізнавання мовлення

електронно-обчислювальною машиною (навчити машину розпізнавати

передавану людським голосом інформацію). Фонетист із тонким звуковим

відчуттям, почувши декілька фраз незнайомця, може багато чого дізнатися

про нього. Згадайте професора Хіггінса з "Пігмаліона" Б. Шоу, який із

перших слів безпомилково визначав, звідки родом його співбесідник.

з такими нелінгвістичними дисциплінами, як фізика

(акустика), анатомія, фізіологія (творення звуків) і психологія

(мовленнєва діяльність людини е частиною її психічної діяльності ).

Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і

лінгвістичні явища. Фізичний аспект звука — це його звучання, акустика,

фізіологічний — творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний — його

функція в мові. Відповідно до цих аспектів у вивченні мови розрізняють

акустичну, артикуляторну й функціональну фонетику.

Класифікація звуків

З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й

приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо

голосні складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні

складаються з голосу і шуму або лише шуму. Отже, голосні — це тональні

звуки. Приголосні обов'язково містять у собі шум. Співвідношення голосу

і шуму в різних групах приголосних залежить від їх природи.

Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними

характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті

немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні

приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є і

м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою. Крім

того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи, ніж у творенні

приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в

другому ті, які служать для закривання рота.

Голосні та приголосні розрізняються і функціонально. Особлива функція

голосних полягає в тому, що вони є вершиною складу, тобто

складотворчими. Правда, ця ознака не є абсолютною. У деяких мовах

складотворчими є й сонорні приголосні. Однак загалом голосні мають

більшу складотворчу силу.

Голосні звуки

Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях

типового для кожного з них тембру. Однак описати голосні звуки за

тембром дуже складно, через що найпоширенішою класифікацією голосних є

артикуляційна, тобто за ступенем просування язика вперед або назад і

ступенем його підняття при їх творенні. За цими ознаками голосні

поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і

низького, середнього та високого піднесення.

Таблиця 1.

Класифікація голосних

Більшість голосних — це голосні переднього і заднього рядів. Голосних

середнього ряду мало.

За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на

ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і

закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння

опущене і повітря проходить у ніс.

Приголосні звуки

За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні

поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон)

переважає над шумом. До них належать [л], [р], [м], [н], [j], укр. [в];

англ. [w], [?]; нім. [?]. У шумних приголосних шум переважає над голосом

або наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на

дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над голосом. До них належать

-----> Page: