58. Речення та його ознаки.

Найменшою одиницею спілкування є речення.

Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінче­на цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про пев­ний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньо­му об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі по­чинається великою буквою й закінчується крапкою (крім то­го, у середині може мати різні розділові знаки).

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома основними ознаками: комунікативністю, модальністю й предикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто гово­рить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою ін­тонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною, серйозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання до дійсності, що виражається за допомогою часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідомлення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, ще самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, кажемо, наприклад, Дощ! — то маємо на увазі «Я бачу, що зараз отут іде дощ».

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона ви­конує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.

Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність   мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

г) певне чергування напруження й послаблення наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);

г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний та емфатичний наголоси).

Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:

а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як правило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність        висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір (О. Гончар);

б) логічний наголос (переставлення фразового наголосу в незвичне місце) виділяє найважливіше для змісту слово в реченні: Матроси на підбір — красиві, молоді, — дівчата русокосі їм бажають щастя у труді.

в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченні переважно подовженням наголошеного голосного, надаючи висловлюванню різних емоційних відтінків (поваги, здивування, невдоволення, презирства, недовіри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем (і. Нечуй-Левицький).

59. Типологічна класифікація мов – класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому матеріалі, а в принципах його організації).  Поряд із терміном типологічна класифікація мов нерідко як синонімічний вживають термін морфологічна класифікація.  Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі. Фрідріх Шлегель в 1808р. опублікував працю «Про мову і мудрість індійців», у якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні(які мають флексії) і нефлективні(які не мають флексій). Його брат Август Шлегель доопрацьовував цю класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Віг також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші (аналітичні).  Останню крапку над і в цій класифікації поставив В.Гумбольдт. Узявши за основу класифікацію А.Шлегеля, В.Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі (кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флективні. Кожна мова певним чином організована. За спільними структурними ознаками мови об’єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займається типологічне мовознавство.  Типологічна класифікація мов – групування мов за особистостями їх структури незалежно від спорідненості.  Теоретично типологічна класифікація може ґрунтуватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розробки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, започатковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, оптимальне групування мов на основі цих рівнів ускладнене. За синтаксичною побудовою теж важко об’єднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.  Найзручнішим для типологічних досліджень є морфологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість морфем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з іншими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі називають типологічну класифікацію мов морфологічною. 

Ця класифікація не втратила своєї цінності до нашого часу.

60. . Історія українського мовІсторія українського мовознавства ХІ – ХVІІІ ст.

В К. Русі Х – ХІІІ ст. функціонували 2 генетично-спорідненні літературні мови – старославянськії редакції й давньоруська. Найбільші відмінності між ними мовами існували в лексиці. Фонетико-граиотична будова старослав’янської мови, яка поступово зазнавала величезного впливу живого мовлення Русі, не вимагала спеціального вивчення, була загалом зрозуміла, не дуже відрізнялася від давньоруської. Для оволодіння головними нормами правопису досить було засвоїти азбуку, навчитися читать і писать. За таких умов на Русі ХІ- ХІІІ ст. Навряд чи існували шкільні підручники граматики. Орігінальні давньоруські граматичні праці не збереглися. У східнослов’янських списках дійшли поодиноки твори старослов’янської книжності, які мають відношення до історіїгроматської думки, термінології. Таким є, зокрема житіє Костянтина Філософа, трактат Храбра про букви. Протягом ХІV – ХV ст. на основі давньоруської народності відбувся процес оформлення 3 нових східнослов’янськіх етномовних спільностей – російськіх, українськіх і білоруськіх народностей. На основі давньоруськох пісменності постає українсько- білоруська літературна мова. Але різниця між церковнослов’янськім з одного боку і українськім та білоруськім з другого, була відчутна. Не тількі лексична, а й грамотична система церковнослов’янської мови потребували пояснення , спеціального вивчення. При монастирях і церквах ХІV –ХVст. існували школи де навчали письма, й можливо, елементів граматики церковнослов’янської мови. Чи були створені на Україні в ХІV- ХVст. Орігінальні грамотичні твори, невідомо. Але до

нашого часу зберіглися в багатьохсхіднослов’янських списках 2 праці південно-слов’янського похпдження – трактат про 8 частей мови, та орфографічний трактат болгорсько-сербського філолога Костянтина Костенецького, якій присвячений головним чином орфографії.

На основі 2ох варіантів українсько-білоруської мови в ХІV – ХV ст. на початку ХVІ ст. почали формуватися 2 окремі літературні мови: українська і білоруська.

На Україні в ХVІ ст. були розповсюджені філологічні твори Максима Грека особливо його тлумачення антропонімів громадського походження.

Історія громатської думки тісно пов’язана з ім’ям відчизняного першодрукаря Івана Федорова. Дбаючи про поширення освіти серед простого народу, він уклав і надрукував для шкіл “Буквар”. У ньому, крім суто букварного матеріалу вміщено важливі елементи для опанування церковно-слов’янських мов.

Зовсім новий етап в історії нашого мовознавства ознаменувала “Граматика словенська” Л. Зизанія. Він запропонувал школам нову, першу справжню граматику церковнослов’янської мови. Автор із самого початку книги прагнув викликати в учнів інтерес до науки.

61. Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі: 1) антиномія позначу вального і позначу ваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позна- чуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака С. О. Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії — з іншого; 2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляються такі оказіоналізми, як малюваю, випру, догну, що приведені у відповідність до їх твірних основ малювати, випрати, догнати. Норма таких форм не допускає, як не допускає змінювання запозичених слів типу кіно, піаніно. Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборонена форма стає нормативною. Ще недавно в українській мові, як тепер у російській, слово пальто належало до невідмінюваних іменників, однак у мовленні пересічних носіїв мови воно змінювалося. Нині відмінювання іменника пальто є кодифікованою нормою. У сучасній російській мові норма не дозволяє утворення дієприкметників майбутнього часу від дієслів доконаного виду (*напишущий, *построящий), дієприкметників умовного способу (^написавший би, *построивший би) та дієприслівників від окремих дієслів (*тря, *могя, *жня, *берегя, *пекя), хоч деякі з таких форм трапляються не тільки в усному мовленні, а навіть у художній літературі. Так, у М. Гоголя є такі фрази, як «человек, не предьявящий паспорт», «казак, желавший би…» та ін.; 3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення (спаси бо(і)г —> спасибі, автомобіль —> авто, телевізор —> те- лик, метрополітен —> метро) та синтаксичні конструкції. У мовознавстві навіть існує думка, що одні мови, наприклад, французька, орієнтовані на слухача, а інші (зокрема, німецька) — на мовця [Балли 1955: 60]; 4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з’являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, на- приклад, слово автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка (Сідай у мою тачку, підвезу). Див. ще: моряки корабель називають посудиною, студенти гуртожиток обща- гою, англійці метро іменують поряд з ипйег^гоипй «підземка» ще й експресивнішим іиЬе «труба». Російські жартівливі оказіоналізми типу мало людев, сколько звез- дей, сказамши; все пропато, поломато, и тропинка за- топтата також є наслідком прагнення експресивніше передати інформацію. Таким чином у мові розвиваються різноманітні синонімічні засоби. Слід мати на увазі, що всі метафори та метонімії також виникають як експресивні індивідуальні новотвори. З індивідуально-експресивних явищ мовлення бере свій початок і фразеологія; 5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам’ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування. Тому ці дві протилежні тенденції постійно діють у мові і таким чином збагачують мовні виражальні засоби. З одного боку, описові номінації замінюються однослівними {електричний поїзд — електричка, Літературна газета — Літературка, рос. зачетная книжка — зачет- ка), а з іншого — однослівні назви одержують розгорнуті синонімічні перифрази (продавець — працівник прилавка, лікарі — люди в білих халатах, нафта — чорне золото, рос. Япония — страна восходящего солн- ца). Як приклад скорочення коду можна назвати усунення з української літературної мови багатьох термінів спорідненості і свояцтва та заміна їх описовими зворотами (вуй — дядько по матері, стрий — дядько по батькові, зовиця — чоловікова сестра тощо). Усі названі антиномії є конкретним виявом загального закону розвитку — суперечності між потребами спілкування і мовними можливостями. Отже, мова — це вічно живий конфлікт. Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного розвитку: 1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови. Із обмеженої кількості фонем будується необмежена кількість слів, максимально використовуються мовні форми (багатозначність слів, багатозначність відмінкових форм тощо). Так, у східнослов’янських мовах відбулась уніфікація закінчень давального, орудного і місцевого відмінків множини. Різні відміни іменників мали різні відмінкові закінчення: Д. СШ0Л0М7> П0ЛЄМ7> СЬІН7>М7> О. столи поли синами М. стол*ьх-ь полихь синьхь Нині всі іменники незалежно від відміни, до якої вони належать, у цих відмінках мають відповідно закінчення -ам, -ами, -ах (укр.: столам, столами, столах; полям, полями, полях; синам, синами, синах). Очевидно, сюди потрібно віднести і всі випадки так званого вирівнювання за аналогією. Так, в давньоруській мові була група атематичних дієслів, куди входили бити, дати, і>сти, ві>дї>ти і имЬти, з особливими дієвідмінюваними формами: имамь, имаши, имать, имамть, имате, ймуть. Оскільки ця група була невеликою, то деякі з цих дієслів за аналогією до всіх інших стали набувати форм типу маю, маєш, має, маємо, маєте, мають. Роль явища аналогії на семантичному рівні детально описана українським мовознавцем О. О. Тара- ненком [Тараненко 1980]. У мові знаходить свій вияв і тенденція до економії зусиль мовців (у мовознавстві існує навіть теорія мінімального зусилля). «Постійну суперечність між потребами спілкування людини та «її прагненням звести до мінімуму свої розумові та фізичні зусилля можна розглядати як рушійну силу мовних змін. Тут, як і в інших випадках, поведінка людини підпорядкована законові найменшого зусилля, відповідно до якого людина витрачає свої зусилля лише тією мірою, якою це необхідно для досягнення певної мети» [Мартине 1963: 532—533]. Ілюстрацією цієї тенденції є фонетичні процеси асиміляції, дисиміляції, діерези, протези, епентези, гаплології, сингармонізму, скорочення довжини слів у деяких мовах тощо. Однак економія у чомусь одному нерідко спричинює появу нових засобів вираження в чомусь іншому. Економія зусиль може виявлятися тією мірою, якою зберігається комунікативна придатність мови; 2) тенденція до вираження різних значень різними формами. Ця тенденція є протилежною попередній — економії мовних засобів. Яскравим прикладом вияву «її є відштовхування від омонімії. Так, в українській мові є омонімічна пара лічити «називати числа в послідовному порядку» і лічити «вживати заходи для припинення якогось захворювання». Нині помітна тенденція до формального розмежування цих значень: у другому випадку стала вживатися форма лікувати. Подібні факти, яких виявлено багато, описані Л. А. Бу- лаховським у статті «Із життя омонімів» [Булаховсь- кий 1978: 330—342]; 3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній пам’яті (7+2 склади). У мовах довжина слів, як правило, не перевищує 9 складів, а морфемна структура — 9 морфем; 4) тенденція до абстрагування мовних елементів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними: на основі конкретних значень розвиваються абстрактні значення в лексиці, на основі повнозначних слів — абстрактніші службові, на основі семантико-граматич- них іменних класів — формалізована (абстрактна) категорія роду тощо. Вчені називають і менш важливі тенденції. Усі вони спрямовані на вдосконалення мовного механізму і збереження мови в стані комунікативної придатності. Дехто з мовознавців уважає, що всі або більшість із перелічених тут тенденцій не можна вважати внутріш- ньомовними. Б. М. Головін не визнає інтрамовного характеру тенденцій мінімальних зусиль і складності мовних одиниць. «Якщо механізм мови змушений весь час пристосовуватися до фізіологічних особливостей людського організму, а людський організм, безумовно, щось зовнішнє щодо мови як знакової системи спілкування, — це означає, що перед нами не внутрішні, а зовнішні причини мовного розвитку, дуже подібні до різних спеціальних впливів на мову за своєю первинністю щодо неї. «Необхідність поліпшення мовного механізму» і «необхідність збереження мови у стані комунікативної придатності» не можуть, очевидно, бути в самій мові — вони виникають у суспільстві і ним підтримуються, а це означає, що й вони не можуть розглядатися як «внутрішні причини» мовного розвитку; достатньо нагадати добре відомий факт припинен- ня мовного розвитку в тих випадках, коли мова перестає вживатися і зникають дві згадані вище необхідності» [Березин, Головин 1979: 247]. По суті, взагалі заперечуються внутрішньомовні чинники лінгвальних змін. Ще чіткіше ця думка звучить у такій цитаті: «Мова, взята сама по собі, поза її зв’язком із соціальними і психофізичними умовами її буття і розвитку, очевидно, не має жодних внутрішніх стимулів розвитку» [Березин, Головин 1979: 248]. Власне мовною Головін уважає тільки внутрішню структурну зумовленість усіх змін у мові: форма змін завжди зумовлена наявним у мові матеріалом і закономірностями його функціонування. Більшість учених визнають існування зовнішніх і внутрішніх причин мовного розвитку. Більше того, в мовознавстві не раз виникала дискусія, які причини — внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку мови. Як правильно зазначає Н. Б. Мечковська, «[...] було б безнадійною витівкою вирішувати, що сильніше змінює мову — внутрішні чи зовнішні сили. В історії мови не буває лабораторно «чистих» зрушень, зумовлених єдиною причиною, то зовнішньою, то внутрішньою. Було б необачно також пов’язувати внутрішні чинники зі змінами мовної структури, а зовнішні — з подіями зовнішнього боку мови (тобто зі змінами у взаємовідношеннях мови і суспільства), — саме тому, що в реальному житті мови різні спонукальні сили взаємопов’язані і діють одночасно» [Общее язьїкознание 1983: 359]. Незаперечна істинність висловленої тут думки підтверджується й тим, що поділ причин мовних змін на зовнішні і внутрішні є умовним, оскільки мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей взаємопов’язані, і мав рацію А. Соммерфельт, коли стверджував, що всі зміни в кінцевому підсумку мають соціальний характер.