26.Колонат і пекулій

Колони. У період принципату поряд з рабським господарством розвивається і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам. Римському праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління в покоління сиділи на землях великих власників.

Так закон 357 року забороняє землевласнику продавати землю без колона, який сидить на ній.У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей перетворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

пекулій

Важливим моментом в розвитку інституту пекулія в Римській імперії було відображення його в римському праві. Раб у рабовласницькому Римі вважався річчю, а не особою, і, відтак, не був наділений дієздатністю. Це ускладнювало ведення справ рабом, оскільки для ефективного управління майном виникала необхідність наймати працівників, укладати договори чи здійснювати інші дії, що тягнули за собою юридичні наслідки.Тому, згідно з римським правом, наділений пекулієм раб отримував повноваження діяти від імені свого господаря, хоча сам правосуб'єктності не набував. Усі дії, вчинені рабом, наділеним пекулієм, створювали юридичні наслідки для його господаря. Проте повноваження раба були обмежені змістом пекулія, і тому дії, що виходили за межі цих повноважень, не створювали юридичних наслідків.В подальшому пекулій став основою для інституту колонату, а той, в свою чергу — для феодалізму.

27. Юридичні особи

Хоч юридична особа традиційно характеризується як суб'єкт приватного права, однак у Стародавньому Римі вона активно виступає також як суб'єкт публічного права. Це пов'язують (О. А. Омельченко) з тим, що визначальним у тлумаченні сутності цієї категорії було врахування єдиної спрямованої волі при здійсненні юридичних дій. Причому конкретне юридичне «наповнення» повноважень і статусу юридичної особи визначалося його видом, багато в чому сформованим історично і найбільшою мірою пов'язаним з організацією самоврядних одиниць.

За призначенням, статусом і обсягом повноважень можна виокремити три види юридичних утворень: держава, громади і близькі до них громадські об'єднання та установи.

Держава (Populus Romanus) була головним суб'єктом політичної влади і пов'язаних з нею публічно-правових відносин. Разом з тим, вона мала свою власність (ager publicus, державні раби, міські стіни, будівлі тощо), а, отже, була суб'єктом майнових правовідносин, які могла реалізовувати незалежно від здійснення громадянами їхніх приватних прав. Таким чином, держава була суб'єктом і публічного, і приватного права, оскільки вважалося, що римський народ може вступати в абстрактному виді у приватноправові за своїм змістом правовідносини: відчужувати чи набувати майно, одержувати спадщину тощо.

Поряд з цим, у багатьох випадках вступу держави у майнові відносини, як юридичної сукупності, більшою чи меншою мірою відчувалося відлуння її статусу як суб'єкта публічного права. Наприклад, державна скарбниця не вважалася самостійним суб'єктом права: всі суперечки приватних осіб з приводу фінансових операцій, податкових та інших зборів вирішувалися у звичайному приватноправовому порядку шляхом позовів до конкретних фізичних осіб.

Громади (municipii) та подібні до них громадські об'єднання (колегії жерців, чернечі об'єднання, цехи торговців і ремісників, співтовариства відкупників чи інших підприємців) утворювалися як корпорації (collegia) публічного права, однак правоздатність їх обмежувалася в основному сферою приватного права. Самостійними корпораціями могли бути визнані об'єднання, що переслідували суспільно корисну мету — їхня самостійність також була ніби переданим уповноваженням з боку верховної суверенної влади римського народу. Тому вони користувалися заступництвом з боку держави.

Установи (храми, благодійні фонди, лікарні) визнавалися суб'єктом спеціальних майнових відносин тільки у разі їхнього визнання чи організації за допомогою спеціального акта з боку влади. Повноваження їх були досить вузькі і, як правило, саме їхнє існування було похідним від більш значимого публічно-правового суб'єкта — держави, церкви тощо.