7. Джерела міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значеннях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Норми міжнародного права, як і інші юридичні норми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в яко-му-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми.

Слід мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються;

б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

г) судові рішення і доктрини, найбільш, кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні.

8. Ієрархія джерел міжнародного права

Саме у переліченій послідовності існує ієрархія джерел міжнародного права. Слід також зазначити, що договір, звичай та загальні принципи права є універсальними джерелами, їх юридична сила витікає із загального міжнародного права. На відміну від цього, правотворчі рішення організацій вважаються спеціальними джерелами. Їх юридична сила визна-чається міжнародним актом відповідної організації.

9. Система галузей, інститутів та норм міжнародного права

10. Поняття і класифікація норм міжнародного права

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового.

Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступні посилання:

— процес створення норм міжнародного права є процесом узгодження воль держав. Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового;

— зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція, тобто позиція держави з усіх питань міжнародного права, що знаходить своє вираження не тільки в його заявах, але й у практичних діях на міжнародній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і містить у собі:

а) загальне ставлення держави до міжнародного права,його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм;

б) уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільства і держави;

в) принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впровадження яких у міжнародне право вона виступає;

г) розуміння принципів і норм чинного міжнародного права і т.д.

Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер:

— конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави — його суспільно-економічні, політична системи,співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держави визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу;

— співвідношення і відповідність волі держави з волею народу залежить від класового характеру кожної держави і ступеня розвитку демократії в ньому;

— у процесі створення норм сучасного міжнародного права на міжнародній арені зіштовхуються волі держав або однакових за своєю класовою природою або різноманітних;

— у процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їхні волі юридично рівноправні.

Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в контексті національних інтересів кожної конкретної держави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи:

1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи.

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прийняті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи:

1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження;

2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні принципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

Ускладнення правових функції зумовлює різноманіття нормативного інструментарію. З'являються нові види норм, вдосконалюється їх взаємодію в системі. Системного характеру Про поглиблення міжнародного права свідчить, зокрема, зростання числа запобіжників, що робити регулюючий вплив лише в сукупності з іншими нормами. Прикладом тому є досить поширені в договірному праві визначення.

Доктрині відомо чимало спроб класифікувати норми, але жодна з них не знайшла загального визнання. Взявши за основу лише найбільш важливі критерії, можна запропонувати наступну міжнародно класифікацію-правових норм:

- За змістом і місцем у системі - цілі, принципи, норми;

- За сферою дії - універсальні, регіональні, партикулярні;

- За юридичною силою - імперативні і диспозитивні;

- За функціями в системі - це матеріальні та процесуальні;

- За способом створення та формою існування, тобто за джерелом, - звичайні, договірні, норми виконання рішень міжнародних організацій.

Універсальні норму. Вивчаючи сферу дії норм, "батьки міжнародного права" мислили його як загальне, універсальне. Але таким воно ніколи не було. Навіть в умовах глобальної взаємозалежності держав ідеологічна боротьба конфронтація і поставили під сумнів саме його існування. У політиці і доктрини широке поширення набула точка зору, заперечувала можливість існування універсальних норм.

Однак саме життя довело, що навіть в умовах війни холодної універсальні норми можуть бути достатньо ефективними. Правда, і після припинення війни холодної негативного універсального міжнародного права не перевелися. Проте більшість правників віддають собі звіт у тому, що без універсального міжнародного права глобальна система міжнародних відносин функціонувати не може.

Відомий британський юрист Р. Дженнінгс заявив, що універсалізм є сутнісний принцип міжнародного права. У радянській доктрині колектив авторів, що досліджували проблеми універсальних норм, прийшов до висновку, що зростання числа і питомої ваги загальновизнаних норм у загальній масі міжнародно-правових норм, зростання їх значення - одна з характерних рис сучасного міжнародного права.

Міжнародна практика виходить з реальності існування універсальних норм. Згідно з принципом сумлінного виконання зобов'язань, "кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати свої зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права". У рішення Міжнародного Суду ООН є безліч посилань на "загальні норми міжнародного права".

Отож, головними ознаками відмінними універсальних норм є глобальність дії, загальна обов'язкова сила, створення і скасування їх міжнародним співтовариством в цілому. Основною формою існування є звичай. Універсальні норми утворюють загальне міжнародне право.

Існують норми, які приймаються обмеженим числом держав, але мають загальне значення. Такі норми встановлюють міжнародний режиму (наприклад, для Антарктики, для космічного простору, для океанських проток та ін.) Норми створюються найбільш зацікавленими державами і поступово знаходять визнання з боку інших держав. Виходить, що і в даному випадку норми приймаються спільнотою в цілому.

Регіональні норми історично передували універсальним. Останні створювалися на базі першого, використовуючи їхній досвід. Це процес продовжується і понині. Разом з тим універсальне міжнародне право сприяє прогресу регіональних систем, передаючи їм досвід як більш розвинених регіональних систем, так і універсальної системи.

Регіоналізм набуває новий вимір з розвитком інтеграційних процесів. У певному регіоні суттєво поглиблюється взаємодія держав, що породжує потребу в більш високому рівні нормативного регулювання аж до створення наднаціонального регулювання. У регіоні інтеграції виникають комплекси норм, що володіють чималою специфікою, створюються нові механізми правотворчості і правоосуществленія. Найбільш показовим у цьому плані досвід Європейського союзу.

В загальному, регіоналізм є реальне явище, з яким не можна не рахуватися. Загальне міжнародне право відкриває значний простір для урахування специфіки регіональних систем і разом з тим встановлює межі сумісності, за якими настає ізоляція регіональної системи.

Статут ООН містить розділ "Регіональні угоди", що присвячена специфічному регіоналізм - військово-політичному. Для нас у даному випадку становить інтерес лише положення про те, що такі угоди або їх органи та їх діяльність мають бути сумісні з цілями і принципами ООН (ст. 52).

Доктрині, а до певної міри й практиці відомі концепції регіонального міжнародного права: американського, африканського, мусульманського, соціалістичного. Аналіз цих концепцій і відповідного нормативного матеріалу не дозволяє виявити їх істотною юридичної специфіки, яка дозволила б говорити про регіональному міжнародному праві. Сьогодні не тільки регіональні, але й національні правові системи повинні приводиться у відповідність з універсальними міжнародними стандартами, сприяти їх реалізації.

Партикулярні (локальні) норми поширюють свою дію на відносини з обмеженою кількістю учасників, в більшості випадків - на двосторонні відносини. Їхнім основним джерелом є договори. Але існують й звичайні норми такого роду. Міжнародний Суд ООН не посилався раз на регіональні, локальні звичаї.

Міжнародному праву притаманний високий питома вага індивідуалізованого регулювання в силу порівняно невеликого числа суб'єктів і значення їх інтересів. Відзначається така риса характерна міжнародного права, як його партикуляризація, тобто увагу до специфіки ситуацій та особливостей відносин (Дж. Мерілс, Англія).

У результаті локальні норми по чисельності істотно перевершують універсальні. Вони виконують важливі функції щодо останніх, а саме:

- Служать засобом конкретизації їх стосовно до окремих випадків;

- Сприяють їх реалізації в цих випадках;

- Регулюють відносини, що не охоплюються загальним міжнародним правом.

Важливо, що локальні легше норми приймаються, змінюються і припиняються. Вони прокладають шлях загального міжнародного права, накопичуючи досвід регулювання. Таким шляхом забезпечується міжнародно динамізм-правового регулювання. У цілому локальні норми служать інтересам підвищення рівня міжнародно правового-регулювання та ролі права у міжнародному житті. Тому спільне міжнародне право відкриває значний простір для регулювання основі на локальній.

Локальні норми не мають якість загальності й тому не включаються в загальне міжнародне право. Однак вони міцно пов'язані з цим правом, черпають в ньому юридичну силу, діють в його рамках. Не будучи елементами загального міжнародного права, локальні норми утворюють разом з ним більшу менш єдину систему і міжнародно-правових норм.

Імперативні норми міжнародного права. Однієї з характерних рис сучасного міжнародного права є наявність в ньому комплексу імперативних норм (jus cogens - імперативне право), що володіють особливою юридичною силою. Остання полягає в неприпустимість відхилення від норм у взаєминах окремих держав навіть шляхом їх угоди. Суперечать їм звичай або договір будуть недійсні. Знову виникла імперативна норма робить недійсними і такі, що суперечать їй наявних норм.

Вважається, що імперативні норми - нове явище. Здається, це не так зовсім. Без імперативного регулювання не могли обійтись і міжнародні відносини в минулому. Воно імперативно визначала порядок утворення норм - тільки угодою. Імперативним був принцип pacta sunt servada (договори повинні дотримуватися), без якого немає міжнародного права. Імперативними були заборони піратства та работоргівлі, також а деякі правила ведення війни. Новизна полягає в тому, що нині імперативні норми утворюють цілий комплекс, що визначає характер міжнародного права, його цілі та принципи, основний зміст. Крім того, імперативні норми одержали офіційне визнання.

Передумови для становлення імперативного права створив Статут ООН, який заклав основи нового світопорядку, визначивши його цілі та принципи. Стала очевидною неприйнятність необмеженої свободи договорів. Статут закріпив перевагу випливають з нього зобов'язань. Новим кроком стала Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., яка вперше в позитивному праві чітко закріпила концепцію імперативних норм.

Більшість юристів-міжнародників позитивно поставилися до концепції імперативних норм, але й були такі, в тому числі й досить авторитетні, які зустріли її скептично. Значна кількість членів Комісії міжнародного права ООН підтримали концепцію і звернули увагу на те, що імперативні норми виражають спільні інтереси держав, міжнародного співтовариства в цілому.

Ряд членів Комісії зв'язали концепцію імперативних норм з поняттям публічного порядку. Аналогічні погляди були висловлені і представниками держав на Віденській конференції з права міжнародних договорів. Видається, що в сучасному міжнародному праві дійсно стверджується концепція міжнародного публічного порядку, під яким розуміється комплекс принципів організації співтовариства, необхідних для його існування і розвитку. Ці принципи закріплюють історично досягнутий рівень цивілізації, гуманізму і демократії. Робиться це особливим способом, за допомогою імперативного права, головне завдання якого і полягає в підтримці громадського порядку. Тому обидва явища взаємопов'язані.

Імперативні норми забезпечуються особливими засобами. Породжувані ними правовідносини є загальними, що діють між усіма (erga omnes). Відповідно, у разі порушення цих норм виникають і універсальні правовідносини відповідальності: не тільки безпосередньо постраждала, але і будь-яка інша держава має право поставити в юридичному плані питання про відповідальність правопорушника. Йдеться про щось нагадує римське actio popularis, яка давала право кожного члена суспільства вжити юридичні дії на захист суспільних інтересів.

Наведені положення знайшли вираз у практиці Міжнародного Суду ООН і були підтверджені Комісією міжнародного права.

У рішенні Суду у справі про компанію "Барселона Тракшн" (Бельгія проти Іспанії) наголошувалося на необхідності проводити різницю "між зобов'язаннями держави щодо всього міжнародного співтовариства як цілого і тими, що виникають у відношенні іншої держави і стосуються дипломатичної захисту. За самою своєю природою перший зачіпають всі держави. З огляду на важливість яких торкається прав, всі держави можуть вважатися юридично зацікавленими у їх захисті; вони є зобов'язаннями erga omnes ". Коментуючи це рішення Суду, автор книги про зобов'язання erga omnes (в якій використана та література російською мовою) італійський юрист М. рагацци пише, що рішення вказує на дві характерні риси зобов'язань erga omnes: "Першою є універсальність, в тому сенсі, що зобов'язання erga omnes обов'язкові для всіх держав без винятку. Друга - солідарність, в тому сенсі, що кожна держава розглядається як що має юридичної зацікавленістю в їх захисту "

Ще однією особливою формою відповідальності за порушення імперативних норм є кримінальна відповідальність посадових осіб держави. Проект статей Кодексу злочинів проти миру та безпеки, підготовлений Комісією міжнародного права, дає уявлення про імперативні норми, які охороняються у такому порядку. До них відносяться принципи та норми, що забороняють агресію, втручання, колоніальне та інші види іноземного панування, основні принципи гуманітарного права, норми про відповідальність за злочини проти людства.

Імперативні норми, зобов'язання erga omnes, міжнародний публічний порядок відображають важливу історичну тенденцію до соціалізації міжнародного співтовариства і його права. Зростаюча спільність глобальних інтересів все тісніше пов'язує держави в єдиному співтоваристві. Міжнародне право стає правом міжнародного співтовариства, завдання якого - захист спільних інтересів держав, інтересів міжнародного співтовариства у цілому.

Диспозитивні норми - це норми, що допускають відступ від них за угодою у взаєминах сторін. При цьому не повинні порушуватися права і законні інтереси третіх держав. Більшість універсальних і локальних норм становлять норми диспозитивні. У це знаходить своє вираження високий рівень міжнародно індивідуалізації-правового регулювання.

Диспозитивні норми мають повну юридичну силу. Якщо суб'єкти не домовилися про інше, то вони повинні виконувати диспозитивними нормами, а у разі її порушення несуть відповідальність. Диспозитивність норми полягає не у обмеженою обов'язкової сили, а в тому, що вона передбачає право суб'єктів регулювати свої взаємини інакше, ніж передбачено загальною нормою.

Деякі автори заперечують існування диспозитивних норм в международном праве (М. Ференц, США). На думку інших, відступ від диспозитивною норми можливо лише в обмежених межах, припустимі деякі зміни та уточнення, які не повинні суперечити суті і мети універсальної норми (Н. А. Ушаков). Проте, як свідчить практика, в тому числі Міжнародного Суду ООН, загальна норма може не тільки уточнюватися, але і повністю припинятися у взаєминах погоджуються про це сторін. Така угода може прибраний і в форму звичаю.

Процесуальні норму. Існує два поняття процесуального права: широке і вузьке. У першому разі йдеться про сукупністю норм, що регулюють як правотворчий, так і правоосуществітельний процес. У другому - тільки останній.

У ході роботи над проектом статей про відповідальність держав Комісія міжнародного права ООН використовувала відоме теорії права поділ норм на первинні та вторинні. Перші безпосередньо регулюють поведінку суб'єктів. Другі визначають наслідки невиконання зобов'язань, що випливають з первинних норм. Поняття вторинних норм ще більш обмежений, ніж поняття процесуального права вузькому сенсі. Але для нас важливо інше, а саме поділ норм на первинні та вторинні.

Процесуальне право - нова галузь міжнародного права. Раніше окремі існували норми такого роду. Потреба у підвищенні ефективності міжнародного права спонукала держави приділяти більше уваги процесу його функціонування. Першорядне значення для формування процесуального права мало прийняття у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів, значна частина постанов якої носить процесуальний характер, регламентуючи створення, дія та припинення дії договірних норм. Багато з цих постанов за аналогією можна застосувати й до звичайних норм.

Важливе місце в процесуальному праві належить нормам права міжнародних організацій. Певне значення мають і загальні засади права, що в основному є процесуальними (наприклад, людина не може бути суддею у власній справі, пріоритет спеціального закону щодо загального та ін.)

Для процесуального права, як і для міжнародного права загалом, головне значення мають основні цілі та принципи, які визначають спрямованість процесів створення та здійснення міжнародного права.

Процесуальні норми володіють специфічною санкцією. Створення чи здійснення матеріальних норм в порушення процесуальних норм у залежності від ступеня порушення тягне за собою або недійсність оспорімость створених норм або результатів неправомірного застосування норм.

Процесуальне право відрізняється високою ступенем диспозитивності. Воно визначає лише загальні риси процесуальній діяльності. Свої процесуальні норми містить майже кожен договір.

Функціонування міжнародного права - це не суто юридичний процес, який розуміється в дусі чистої теорії права. Це також політичний і моральний процес, й тому політичні і моральні норми не можуть не використовуватися і не взаємодіяти до процесуальних норм. Генеральна Асамблея та інші органи ООН досить широко використовують політичні і моральні аргументи при тлумаченні, розвитку та застосування міжнародно-правових норм.

Крім названих існують і інші види норм. Найбільш важливі з них будуть розглянуті особливо. Тут же торкнемося тих видів норм, які виділяються за менш значним критеріям.

За способом регулювання розрізняють що забороняють, зобов'язують і управомочівающіе норми. Підкреслимо відносність такого поділу, оскільки, приміром, що забороняє норму можна розуміти як що зобов'язує до певної поведінки. Важливо те, що домінує в змісті норми. Наприклад, що забороняє норма забороняє загрозу силою або її застосування.

Заборона, табу - найбільш стародавній і примітивний спосіб регулювання. Чимало забороняють норм і в сучасному міжнародне право. Разом з тим поступово відбувається зростання питомої ваги норм, які не забороняють, наказують а певну поведінку суб'єктів, здійснення ними дій в ім'я досягнення поставленої мети.

Існують норми відсильні, що зобов'язують керуватися правилами, що містяться в інших нормах, актах. Такого роду норми можна зустріти в багатьох договорах. Відсилають і до неправових нормам. Бувають відсилання до принципів моралі, справедливість, до резолюцій Генеральній Асамблеї ООН і рішень міжнародних нарад, наприклад до документів ОБСЄ. Завдяки відсильна норма зміст неправовий норми знаходить юридичну силу в рамках даного договору.

Виділяють організаційні норми, які мають кілька різновидів. Їх завдання полягає в регулюванні діяльності міжнародних органів та організацій. Більш докладно про це див в розділі "Право міжнародних організацій".

Науково-технічна революція зумовила бурхливий розвиток зв'язків технічних. Потреба в їх регулюванні викликала розповсюдження технічних норм. До них відносяться норми міжнародного права, що надають юридичну силу вимогам, що випливають із законів природи, науки і техніки. Технічні норми регулюють не функціонування технічних систем, що а співпраця держав, зобов'язуючи їх забезпечити дотримання встановлених правил тими, хто експлуатує ці системи. За своїм змістом є норми технічними, але по механізму дії --міжнародно-правовими.

Крім правових, існують і неправові технічні норми. На відміну від перших Вони також не мають юридичну силу і застосовуються у силу їх розумності. Особливо активно використовуються подібні норми спеціалізованими установами ООН. Багато акти таких організацій, як Міжнародна організація громадянської авіації або Міжнародний союз електрозв'язку, полягають у основному з технічних норм і виконують великий обсяг регулювання. У їхній практиці було чимало цікавих моментів, що свідчать про розвиток взаємодії цих норм з технічними та іншими нормами міжнародного права. Особливий інтерес викликає та обставина, що Міжнародного Суду ООН також застосовує технічні норми разом з правовими.

Нові функції в галузі науки та техніки висувають додаткові вимоги до тих, хто бере участь у проектуванні та реалізації технічних норм. Підвищується роль фахівців, сьогодні вони повинні володіти базовими знаннями і в області права. З'явилися парадіпломати, що займаються технічним співробітництвом. Чому ж не бути й параюрістам, фахівцям в області не тільки науки та техніки, але в якійсь мірі та юриспруденції? Правда, международно-правової механізм постійно ускладнюється. Тому юристів навряд чи вдасться замінити повністю. Мабуть, головним напрямком у вирішенні цієї проблеми стане спеціалізація професійних юристів у тій чи іншій сфері технічного співробітництва.

Програмні та рекомендаційні норми. У літературі обговорюється питання про наявність у міжнародному праві програмних норм. Зауважимо, що більшість норм містять програмний елемент. Вони закріплюють не тільки те, що є, але й визначають, що повинно бути, у багатьох випадках присвячені саме майбутнього поведінки. Більша частина договорів програмує розвитку співпраці.

Болгарський юрист І. Генов обгрунтовано підкреслював, що програмно-нормативний момент особливо яскраво виражений в імперативних нормах, принципах. Програмний елемент в основні принципи має два аспекти. Перший полягає в тому, що вони спочатку визнаються як міжнародно-правових норм, а потім поступово затверджуються в практиці держав. Особливо показовим є принцип поваги до прав людини, яка для значного числа держав носить програмний характер в результаті неготовність їх соціально-політичних систем до реалізації міжнародного стандарту в повному обсязі.

Другий аспект програмного елемента принципів полягає в тому, що вони в юридично обов'язковій формі визначають основні напрямки розвитку міжнародного права. Це ж відноситься і до програмного характеру цілей міжнародного права.

До категорії норм програмних відносять і такі, які потребують суттєвої конкретизації. Часом їх називають недосконалими нормами (Г. Аранджо-Руїс, Італія). Здається, цей не зовсім так. Такі норми виконують свою, хай специфічну, функцію, яку інші норми виконувати не можуть.

Особливий інтерес викликають норми, які передбачають програмний спосіб їх реалізації. Так, ст. 2 Пакту про економічні, соціальні та культурні права встановила, що кожна держава "зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги і співпраці ... прийняти в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав" . Зрозуміло, подібне формулювання вносить елемент непевності, вимагає рішення нелегкого завдання встановлення "максимальних меж". Однак це не позбавляє норму юридичної сили. Не можна не враховувати і обставини того, що питання стояло так: або така норма, або ніякою.

Корисно пригадати, що право взагалі здійснюється в межах можливостей його суб'єктів, міжнародне право не вимагає неможливого. Є загальний принцип права: закон не вимагає неможливого (ad impossibilia lex non cogit). Здається, що цей принцип є елементом принципу сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права.

Програмний спосіб нормативного регулювання набув значного поширення. З'явилася нова різновид актів, що іменуються програмами. Вони визначають напрями та форми співробітництва в конкретній області. Сторони вважають за краще не визначати їх характер юридичний, але тим не менше розглядають їх як обов'язкові для виконання, нехай і в неюридичну плані.

Багато положень програм носять характер рекомендацій. Винятково важливою формою рекомендаційних норм є резолюції міжнародних органів та організацій. З приводу можливості існування в міжнародному праві рекомендаційних норм висловлюються різноманітні думки. Одні автори допускають їх існування (Г. М. Вельямінов, Г. В. Ігнатенко, М. Бартош (Югославія)), заперечують інші (Тункін Г. І., Н. Б. Крилов).

Концепція рекомендаційних норм міжнародного права викликана до життя перш за все прагненням пояснити природу резолюцій міжнародних організацій. При цьому ігноруються відмінності двох явищ - рекомендаційних норм і як рекомендацій міжнародних актів. У першому випадку мова йде про норми, які покликані регулювати відносини рекомендаційним способом, встановлюючи бажану, доцільну модель поведінки, але не зобов'язуючи слідувати їй. У другому випадку маються на увазі акти, що мають силу рекомендацій, наприклад резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які можуть містити категоричні приписи, але не мають юридичну силу.