74. Основні універсальні міжнародні акти із захисту прав людини та механізми їх реалізації

Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966 (набув чинності 23.03.1976).

Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу, економічного, соціального, культурного розвитку.

Ст. 2. Держави - учасники Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації з причин раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін. Держави забезпечують своїм громадянам право на судовий захист їх прав.

Ст. 3. Рівні політичні права для чоловіків і жінок.

Ст. 6. Право на життя. Страта допускається як виняткова міра покарання.

Ст. 7. Право на недопущення піддання катуванням або жорстокому поводженню, покаранню.

Ст. 8. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Ніхто не повинен примушуватися до насильницьких зобов'язань праці.

Ст. 9. Право на свободу й особисту недоторканність.

Ст. 10. Право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист.

Ст. 12. Право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави. Право залишати будь-яку країну, в тому числі і свою власну.

Ст. 14. Всі особи рівні перед судами і трибуналами.

Ст. 17. Право на невтручання в особисте і сімейне життя. Право на недоторканність житла і таємницю листування.

Ст. 18, 19. Право на свободу думки, переконання і вираження своєї думки.

Ст. 20. Пропаганда війни повинна бути заборонена.

Статті 21, 22. Право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій.

Ст. 23. Право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї.

Ст. 24. Дітям забезпечується повний захист їхніх інтересів.

Статті 25, 26. Повна рівноправність усіх перед законом, аж до ведення державних справ.

Ст. 27. Для міжнародного захисту утворюється Комітет із прав людини (18 осіб.).

Наступні статті -до 53 (останньої) - містять процедури утворення і механізми дії Комітету з прав людини.

Міжнародний акт про економічні, соціальні та культурні права людини від 18.12.1966 (набув чинності 03.01.1976).

Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу і вільного економічного, соціального і культурного розвитку.

Ст. З Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами.

Ст. 6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя.

Ст. 7. Право на справедливі і сприятливі умови праці.

Ст. 8. Право вступати у профспілки для захисту своїх економічних і соціальних прав. Право профспілок на об'єднання, організацію страйків.

Ст. 9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування.

Ст. 10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй.

Ст. 11. Право на достатній рівень життя для кожної людини і її сім'ї.

Ст. 12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я.

Статті 13, 14. Право кожного на освіту й обов'язковість початкової освіти.

Ст. 15. Право на участь у культурному і науковому житті, право на захист моральних і матеріальних інтересів у зв'язку з цим.

Ст. 16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже - механізм реалізації).

Статті 16 -23 - положення про реалізацію прав, викладених у Пакті.

Статті 27-31 - процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.

Як можна було зауважити з короткого аналізу Загальної декларації прав людини (і аналіз положень відзначених двох міжнародних пактів підтверджує це), основні права і свободи людини в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними с істотна відмінність.

Права першого покоління, до яких відносяться права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.

Інша природа прав другого покоління (тобто економічних, соціальних і культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. Серед них - право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (лив. статті 22-27 Загальної декларації прав людини).

У післявоєнний період стали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у наш час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, - врятувати прийдешні покоління від лиха війни. Через це сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення.

Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.

До таких актів варто віднести:

- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);

- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);

- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);

- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);

- Декларацію прав дитини (1989);

- Декларацію про територіальний притулок (1967);

- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (I960);

- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);

- Конвенцію щодо рабства (1926);

- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);

- Конвенцію про права дитини (1989);

- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності та ін.

Виходячи з наявності специфічних особливостей та інтересів держави і народів у різних регіонах Земної кулі, склалася практика укладання регіональних міжнародно-правових актів про права і свободи людини на регіональних форумах. У таких актах, зазвичай, відображаються характерні для того або іншого регіону особливості, продиктовані національними, соціальними, політичними, економічними та іншими умовами регіонів. У цьому плані вельми характерні і визначні європейська, африканська та американська регіональні системи міжнародного захисту прав людини.

Особливо широкого і прогресивного за своєю демократичністю розвитку набула європейська система, основою якій послужили Європейська конвенція про права людини (1950) і Європейська соціальна хартія прав людини (1961).

Ця система постійно розвивається й удосконалюється, чому значною мірою сприяють рішення Наради з безпеки і співробітництва у Європі. Це підтверджується підписанням Заключного акта в Гельсінкі у 1975 p., де поряд із констатацією основних принципів сучасного міжнародного права був сформульований принцип "поваги до прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань".

На Мадридській зустрічі учасників ОБСЕ в 1983 р. була продемонстрована рішучість держав удосконалювати своє національне законодавство про права і свободи людини.

На нараді НБСЄ у Відні у 1989 р. було прийняте рішення про розширення кола питань міжнародного співробітництва у сфері реалізації прав і свобод людини. Тоді ж у Відні було сформульовано нове поняття - людський вимір ОБСЕ. Під таким формулюванням розуміється співробітництво держав у сфері поваги до всіх прав і основних свобод людини, контактів між людьми з різних питань гуманітарного характеру.

На Копенгагенській нараді з питань людського виміру ОБСЕ в 1990 р. зміст поняття "людський вимір ОБСЕ" був значно розширений у сфері обсягу прав людини і контактів між людьми, свободи пересування, обміну ідеями, інформацією та з інших питань.

У тому ж 1990 р. у Парижі учасниками ОБСЕ була підписана Паризька хартія для нової Європи, де підкреслювалося зобов'язання держав шанувати особистість і верховенство закону.

У 1992 р. на Паризькій нараді Ради ОБСЕ було сформовано Бюро демократичних інститутів і прав людини.

У результаті прийняття цих та інших численних документів і заходів з прав і свобод людини в Європі був створений певний механізм реалізації цих прав. Основними органами цього механізму є Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини.

Африканська система міжнародного захисту прав людини характеризується положеннями Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. У ній регламентовані політичні, громадянські, економічні і соціальні права громадян держав Африканського континенту. На відміну від обсягу прав і свобод людини за європейськими документами, в Африканській хартії приділяється багато уваги правам третього покоління (на мир, безпеку, задовільне навколишнє середовище, на використання національних багатств і ресурсів, на економічний, соціальний, культурний розвиток).

Водночас, в Африканській хартії сформульовані обов'язки громадян перед сім'єю, державою і навіть перед міжнародним співтовариством.

В американській системі міжнародного захисту прав людини визначальною є Американська конвенція про права людини 1969 р. У ній міститься дуже значний обсяг усіх видів прав і свобод людини, які, в основному, відповідають за своїм змістом найважливішим міжнародно-правовим актам у цій сфері. З метою реалізації цих прав створені Міжамериканський суд із прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини.

В цілому система міжнародно-правових норм, спрямованих на захист прав і свобод людини, являє собою одну з найважливіших галузей сучасного міжнародного права, яка багато в чому визначає його особливості і характерні риси.

Що стосується практичної реалізації прав і свобод людини, то слід зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований. Він містить у собі:

- Генеральну Асамблею ООН;

- Економічну і Соціальну Раду ООН;

- Комісію з прав людини;

- Комісію з прав жінок:

- Верховного комісара ООН з прав людини;

- Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);

- органи МОП;

- органи регіональних систем.

У принципі, кожен громадянин кожної держави - члена ООН - у випадку, якщо питання про порушення його прав у його країні не вирішується, незважаючи на його звертання в національні органи, може звернутися в будь-який із перерахованих вище, аж до Генеральної Асамблеї ООН.

Хоча на практиці цей принцип не завжди можна реалізувати внаслідок існування різного виду процедур за різними механізмами реалізації прав людини:

- скарга-ресурс;

- скарга-інформація;

- моніторинг і звіти.

За деякими видами передбачається звертання тільки з боку держав - членів ООН - або відповідних організацій.

75. Регіональне співробітництво у сфері прав і основних свобод людини

76. Міжнародні механізми контролю за дотриманням прав людини

77. Міжнародно-правове регулювання і забезпечення колективних прав народів

78. Принципи міжнародного гуманітарного права

79. Захист цивільного населення під час війни

Четверта конвенція «Про захист цивільного населення під час війни» проголошує норми захисту цивільного населення, що складається із цивільних осіб. Цивільна особа – особа, яка не є комбатантом.

Цивільні особи, які перебувають під владою противника, мають право на повагу, з ними слід поводитися гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення, насильство та загроза насильством, використання цивільного населення і окремих осіб з метою захисту військових об’єктів від нападу та ін. Окупуюча сторона зобов’язана сприяти доставці гуманітарних посилок, наданню допомоги, піклуватися про долю дітей.

Щодо цивільних об’єктів (об’єктів, які не є військовими), вони не мають бути об’єктами нападу і репресій; забороняються ворожі акції проти існуючих пам’яток, творів мистецтва тощо; забороняється нападати на об’єкти, потрібні для виживання населення (запаси продуктів харчування, райони посівів, худобу, споруди запасів питної води, іригаційні споруди), заборонено використання голоду серед цивільного населення як методу ведення війни.

Щодо захисту природного середовища, не повинні підлягатися нападу обладнання та споруди, які несуть в собі небезпеки: греблі, дамби, атомні електростанції тощо.

Для полегшення розпізнавання таких об’єктів сторони, які конфліктують, повинні (мають право) позначати їх міжнародним знаком у вигляді трьох кіл оранжевого кольору однакового розміру на білому полотнищі, на відстані одного радіуса одне від одного.

80. Захист жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру

81. Поняття та основні принципи функціонування ЄС

82. Основні підходи до інтеграції в межах ЄС

83. Етапи становлення та розвитку ЄС

84. Установчі договори ЄС

85. Структура та зміст Лісабонського договору

86. Інституційна система ЄС

Інституції Європейського Союзу утворювалися й удосконалювалися з перспективою дедалі тіснішого об’єднання країн Європи та проведення ними єдиної інтеграційної політики.

Інституційна структура Європейського Союзу побудована за схемою, яка суттєво відрізняється від схем державного управління. Розглянемо детальніше роль та функціональне призначення основних інституцій ЄС (рис. 19.4), які мають безпосередню причетність до формування єдиної фінансової політики Союзу.

Європейська Рада – керівний політичний орган, що заснований 1974 р., який включає глав держав або урядів, міністрів закордонних справ, а також голову Європейської Комісії разом з одним зі своїх заступників. На відміну від інших інституцій, Європейська Рада діє без будь–яких правил внутрішнього розпорядку (цей формальний недолік є характеристикою вищого органу, скликаного державою–членом, що головує в ЄС, його засідання зазвичай проводяться в цій країні, порядок денний готує ця ж країна).

Рада ЄС (Європейська Рада міністрів) – переважно політичний орган ухвалення рішень у ЄС, що затверджує або коригує пропозиції Європейської Комісії, якій доручено виконання рішень Ради міністрів.

Керівництво в Раді здійснює країна–президент, яка змінюється кожні півроку (у 2009 році такою країною булла Чехія).

Європейський парламент був створений у 1957 році. Спочатку члени призначалися парламентами держав–членів Євросоюзу (у Страсбурзі). З 1979 року обирається населенням. Вибори до парламенту проводяться кожні 5 років. Депутати Європарламенту діляться на партійні фракції, які представляють міжнародні партійні об’єднання. Голова – Єжи Бузек.

Європейський Парламент – одна з п’яти інституцій Європейського Союзу; пройшла шлях від спостерігача за органами найвищої влади до повноцінного парламенту демократичної держави. Сучасні повноваження Європейського Парламенту передбачають участь у законодавчому процесі, бюджетні процедури, участь у виборах Комісії і в процесі вироблення й ухвалення рішень, зокрема й надання згоди на асоціацію чи приєднання нових держав.

Починаючи з 1979 р., Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Місця в ньому (626 до останнього розширення і 732 після) розподілені між країнами–членами відповідно до чисельності населення. Маастрихтська та Амстердамська угоди значно розширили права Європарламент.

Європейський парламент засідає у Страсбурзі, інші місця – Брюссель і Люксембург. 20 липня 2004 року Європейський парламент був обраний на шостий період.

Європейська Комісія (Комісія ЄС) – виконавчий орган ЄС, який має досить обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Вважається «двигуном європейської інтеграції», оскільки має майже виняткове право на законодавчу ініціативу.

Основними завданнями Комісії ЄС є:

ініціатива (підготовка законодавчих ініціатив, які після прийняття стають постановами та директивами, необхідних для досягнення певних цілей, виконання (забезпечує виконання положень договорів про ЄС);

контроль (гарантує виконання затверджених законопроектів). Відповідно до договору про ЄС Комісія несе відповідальність щодо управління фондами Співтовариства, що становлять частину його бюджету.

Суд Європейського Союзу – це орган, створений у 1952 р. Договором про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі, який забезпечує дотримання права в ЄС. Оскільки Суд ЄС має надзвичайно великий обсяг обов’язків, Єдиний європейський акт (1987 р.) передбачив створення Суду першої інстанції – додаткового судового органу, покликаного «розвантажити» і максимально допомогти Суду ЄС виконувати його основну функцію. Отже, Суд ЄС та Суд першої інстанції втілюють судову гілку влади Євросоюзу.

Суд розглядає суперечки між державами–членами, між Союзом і країнами ЄС, між інститутами, фізичними особами або спільними органами і Союзом; готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням національного суду); висловлює свою думку щодо міжнародних угод. Хоча суд не наділений примусовими повноваженнями, в переважній більшості випадків сторони виконують рішення суду, спираючись на концепцію дотримання спільних інтересів.

Рахункова палата (Палата аудиторів) – колегіальний орган, заснований 1975 р., який забезпечує зовнішній контроль спільних європейських фінансів і консультативний розгляд бюджетних проектів ЄС.

Європейський інвестиційний банк створено у 1958 р. відповідно до Договору про Європейське економічне співтовариство. Відповідно до ст. 267 Договору основне завдання Банку полягає у сприянні за допомогою своїх власних ресурсів і доступу на ринок капіталу збалансованому та стійкому розвитку спільного ринку. Це означає, що Банк переважно має діяти як джерело інвестиційних ресурсів для проектів, які сприяють досягненню певних цілей ЄС. Банк працює на некомерційній основі, уповноважений давати позики та гарантії для полегшення фінансування трьох типів проектів у всіх секторах економіки [25]:

1) проектів для розвитку найменш розвинених регіонів ЄС;

2) проектів для модернізації або конверсії підприємств, розвитку підприємницької діяльності в нових галузях, які є пріоритетними з огляду на прогресивне функціонування спільного ринку;

3) проектів, що мають спільний інтерес для декількох країн–членів (підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв’язку, охорони навколишнього середовища, енергетики).

Європейський центральний банк (офіційна дата створення – 1 червня 1998 року) розпочав роботу на початку липня 1998 р. у Франкфурті–на–Майні у результаті прийняття рішення главами держав та урядів ЄС про перехід до третього етапу Економічного та валютного союзу. Його було створено на базі Європейського валютного інституту, який функціонував з 1994 р. і підготував запровадження спільної валюти на другому етапі розвитку Економічного валютного союзу.

Органами Європейського центрального банку, які ухвалюють рішення, є Рада директорів банку, Рада Європейського центрального банку та Розширена рада банку. Європейський центральний банк разом із національними центральними банками країн – членів ЄС входить до складу Європейської системи центральних банків. Керівні органи Європейського центрального банку, що ухвалюють рішення, здійснюють керівництво Європейською системою центральних банків. Зокрема, Рада директорів банку відповідає за провадження грошової політики відповідно до директив і рішень. Рада Європейського центрального банку є найвищим органом Європейської системи банків, уповноваженим ухвалювати рішення.

Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів євровалют щодо євро 31 грудня 1998 року. Завдяки цьому з 1 січня 1999 року 11 із тоді ще 15 країн – членів ЄС ввели нову грошову одиницю – євро. Отже, з 1 січня 1999 року. Європейський центральний банк взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти (євро), а також за політику відсоткових ставок і грошової маси у зоні євро.

Таким чином, Європейський центральний банк займає чільне місце у Європейській системі центральних банків, а його основним завданням є розроблення основних напрямів грошово–кредитної політики Європейського економічного і валютного союзу.

Європол (англ. Europol) – поліцейська служба Європейського Союзу, розташована в Гаазі. Основними завданнями служби є координація роботи національних служб у боротьбі з міжнародною організованою злочинністю і поліпшення інформаційного обміну між національними поліцейськими службами. Серед основних напрямів роботи Європолу можна виділити боротьбу з тероризмом, нелегальною торгівлею зброєю, наркоторгівлею, дитячою порнографією і відмиванням грошей. Створення єдиної поліцейської служби Європейського Союзу було передбачено ще в 1992 Маастрихтською угодою. З 3 січня 1994 року служба існувала в обмеженому вигляді як «Підрозділ Європолу з боротьби з незаконним обігом наркотиків» (англ. – Europol Drug Unit). У 1998 році всі країни–члени Євросоюзу ратифікували Конвенцію про Європол і з 1 липня 1999 року почалася повноцінна робота служби. Першим президентом Європолу був німецький юрист Юрген Сторбек (Jürgen Storbeck). З лютого 2005 року цей пост займає Макс–Петер Рацель (Max–Peter Ratzel).

На даний момент Європол координує роботу поліцейських служб усіх 27 країн-членів Європейського Союзу.

Досягнення поставлених цілей передбачає вирішення таких завдань [22]:

полегшення інформаційного обміну між національними службами;

збір, обробка та аналіз інформації;

негайне інформування національних служб;

інформаційна підтримка розслідувань, що проводяться країнами-учасниками, підтримка необхідної інформаційної інфраструктури, баз даних.

Починаючи з 2002 року, Європол має право брати участь у спільних розслідуваннях країн–учасників, а також вимагати від них проведення розслідувань.

Європол фінансується країнами, що входять до нього пропорційно величині валового національного продукту [22].

Євроюст – найновіше із створених у структурі організацій ЄС підрозділ, він сформований у 2002 році, щоб підвищити ефективність діяльності правоохоронних органів держав–членів ЄС в області розслідування і судового переслідування особливо небезпечних міжнародних злочинів, у першу чергу, організованого криміналу.

Основними завданнями Євроюсту є:

стимулювання та підвищення ефективності взаємодії компетентних органів країн–членів ЄС у розслідуваннях і судових переслідування на території Союзу. Беручи при цьому до уваги будь–який запит, що виходить від правоохоронних структур держав Союзу, та інформацію, забезпечену організаціями, уповноваженими на те угодами;

підвищення якості співпраці між владою країн–членів ЄС, особливо в питаннях надання взаємної правової допомоги і видачі осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів;

сприяння компетентним властям держав Союзу, підвищуючи ефективність розслідувань і судових переслідувань.

Досягаючи цих цілей, Євроюст має посилити координацію дій між національними поліцейськими і судовими властями, дозволяючи тим самим усім правоохоронним органам країн ЄС діяти ефективніше в боротьбі з міжнародною злочинністю і, що ще більш важливо, швидше відправляти злочинців на лаву підсудних.

Євроюст покликаний прискорити і розширити співробітництво країн Європи у сфері кримінального права, що робить це агентство ключовим помічником Європейських Парламенту, Ради та Комісії. Ця роль також наділяє Євроюст місією привілейованого партнерства із Судовими магістратами, системою європейських суден і організаціями типу Європолу та Європейського офісу по боротьбі із шахрайствами (OLAF).