6. Теорії співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

Теорії взаємодії міжнародного та внутрішнього права

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити деякі загальні ознаки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах.

У науці міжнародного права у зв’язку з цим виділяють дві основні теорії: дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця теорія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років ХХ ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні право-порядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взаємодії цих правових систем, прихильники дуалізму вважають, що норми міжнародного права не можуть діяти у внутрішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання державами своїх міжнародно-правових зобов’язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в галузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов’язково зловживатиме таким “роздвоєнням особистості”. В умовах демократичного політичного режиму виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внутрішньому праві. Відповідним внутрішньодержавним процедурам, як правило, присвячене досить деталізоване законодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму, де розрив між міжнародно-правовими зобов’язаннями та національним законодавством може бути величезним.

Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.

Моністична теорія - теорія ґрунтується на визнанні міжнародного та внутрішнього права єдиною системою права. Джерела цієї концепції з’явилися на початку ХІХ ст. та були розвинуті у другій половини ХІХ — на початку ХХ ст. При цьому одні прихильники монізму виходять із верховенства внутрішнього права держави, інші — з верховенства міжнародного права.

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі ХІХ—ХХ століть переважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третього рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки ХХ ст. Концепція примату внутрішньодержавного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі “абсолютну владу”. Як наслідок абсолютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права розглядають міжнародне право як складову частину національних правових систем.

Теорія примату внутрішньодержавного права неприйнятна з багатьох точок зору. По-перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це абсолютно неприйнятно в умовах розвитку взаємозв’язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко виявляється не лише найбільш ефективним, але й єдиним інструментом вирішення проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, тому що створюється загроза утвердженню в міжнародних відносинах примату зовнішньої політики окремих держав, що може мати наслідком применшення цінності правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право піднімається до рівня захисту прав і інтересів людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем збереженню загальнолюдських цінностей. Проте в сучасній міжнародно-правовій доктрині та на практиці елементи примату внутрішньодержавного права зустрічаються досить часто.

Монізм примату міжнародного права почав свій розвиток після Першої світової війни. Одним із її основоположників був Г. Кельзен. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо, Я. Броунлі та ін. З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак домінуючим є правопорядок, ґрунтований на міжнародному публічному праві. У крайніх проявах теорія примату міжнародного права може доходити до повного заперечення державного суверенітету та навіть до заперечення держави. У такому трактуванні теорія прийнятна хіба що для концепції світової держави, тому що заперечення національного права та держави одночасно заперечує і міжнародне право.

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного права було б помилкою. Зокрема, прийнятною слід вважати таку модель співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у внутрішньодержавних відносинах діють норми внутрішнього права, але таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та міжнародного права мають діяти норми міжнародного права (особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку кожна держава може визначати самостійно). Природно, що в цьому разі частина внутрішньодержавних відносин може з’явитися у сфері міжнародно-правового регулювання.

У сучасному світі найбільш прийнятним з існуючих вчень про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина, ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права. При цьому треба виходити з доктрини єдності права як соціокультурного явища, що породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який, у свою чергу, складається з відносно самостійних міжнародного та внутрішнього правопорядків. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в ієрархічній залежності та тісно взаємодіють. Унаслідок цього виникають сфери спільного міжнародно- та національно-правового регулювання із безсумнівним приматом міжнародного права (прав людини, деяких питань міжнародного морського права тощо). У той же час зберігаються галузі виключного міжнародно-правового та національно-правового регулювання. Неминучим є розширення області спільного правового регулювання за рахунок проникнення міжнародного права до внутрішнього правопорядку.