1.4. Джерела міжнародного права

При аналізі поняття “джерела міжнародного права” необхідно звернутися до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, що містить перелік джерел міжнародного права, застосовуваних Судом при вирішенні спорів, переданих йому на розгляд державами. До них належать:

а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, виразно визнані державами, що спорять;

b) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

d) судові рішення й доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй як допоміжні засоби для визначення правових норм.

Загальні міжнародні конвенції (договори) – це угоди, які стосуються кодифікації й прогресивного розвитку міжнародного права, або такі, об’єкт і цілі яких являють інтерес для міжнародного співтовариства в цілому. До їх числа належать конвенції й договори щодо забезпеченню миру й безпеки, а також ті, які кодифікують міжнародне право, наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., Конвенція ООН щодо морського права 1982 р. Загальні міжнародні угоди відкриті для загальної участі.

Міжнародним звичаєм визнається таке правило поведінки суб’єктів міжнародного права, що з’явилося як результат частої повторюваності однотипних дій і визнання за ними норми права. Появі міжнародного звичаю передує узвичаєння, тобто певна повторюваність однорідних дій. Як відзначає український юрист-міжнародник О.О. Мережко: “Головною особливістю узвичаєння є відсутність opinio juris, тобто сприйняття даного правила поведінки як юридично обов’язкового. При цьому узвичаєння часто носить менш загальний, ніж звичай характер і є наче технічним правилом, що сприяє впорядкуванню окремих моментів…”¹⁴ Отже, щоб узвичаєність переросла у міжнародний звичай необхідне визнання за ним з боку більшості суб’єктів міжнародного права якості правової норми – opinio juris. Процес формування звичаєвих норм складний і неоднозначний. Часто в міжнародній практиці поява звичаєвих норм передувала розробці договірних норм. Після фіксації міжнародного звичаю в договірній нормі він продовжує діяти для держав і інших суб’єктів міжнародного права, що не беруть участь у договорі.

Однак можуть мати місце випадки, коли спочатку розробляється договірна норма, що згодом переростає в міжнародний звичай. Так, спочатку з’явилася договірна норма про неприпустимість національного присвоєння космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла (ст. 2 Договору про принципи діяльності держав щодо дослідження й використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла 1967 р.), а потім на її основі сформувався аналогічний міжнародний звичай. Звичаєві норми мають таку ж юридичну чинність, що й договірні.

Міжнародний звичай не має формальної фіксації. Тому процес кваліфікації того або іншого правила поведінки як звичаєва норма міжнародного права здійснюється за допомогою допоміжних засобів, наприклад, рішень міжнародних судових і арбітражних органів, актів міжнародних організацій, доктрин фахівців у галузі публічного права.

Існує кілька підходів до тлумачення терміна “загальні принципи права, визнані цивілізованими націями”¹⁵. На нашу думку, “загальні принципи права” – це загальні як для міжнародного права, так і національних систем права юридичні принципи. Наприклад, рівний над рівним права не має; ніхто не може бути суддею у власній справі й ін. Зазначені загальні принципи в основному є правилами застосування юридичних норм у будь-якій системі права. Практика Міжнародного Суду ООН не знає випадків, коли б цей орган обґрунтовував прийняті рішення загальними принципами права. Звичайно, головний судовий орган ООН застосовував загальні принципи права у своїй діяльності, але при цьому у його рішеннях не було формулювань, щодо використання саме загальних принципів права.

Відповідно до п. “d” ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН рішення цього судового органа, як і інших міжнародних судових і арбітражних органів, можуть використовуватися як допоміжні засоби для визначення правових норм. Часто держави, передаючи спір на розгляд Міжнародного Суду ООН, просять установити наявність звичаєвої норми міжнародного права, що діє відносно сторін спору, оскільки одна з них вважає, що такої норми немає, а інша – що має місце її порушення протилежною стороною¹⁶ . Міжнародний Суд ООН при розгляді спорів між державами не просто визначав існування звичаєвої норми, але й формулював її. Найчастіше тут наводиться приклад із практики Міжнародного Суду ООН щодо англо-норвезького спору про рибальство 1951 р. У своєму рішенні по цій справі Міжнародний Суд визнав наявність звичаєвої норми про використання прямих вихідних ліній для виміру ширини територіальних вод і спеціальних зон і сформулював критерії використання таких ліній¹⁷ .

У розвитку міжнародного права величезну роль відіграють наукові праці юристів-міжнародників. Раніше їх доктринальні погляди розглядалися як джерела міжнародного права. У наш час доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з міжнародного публічного права є допоміжними засобами для визначення й застосування правових норм. У статтях, монографіях, підручниках юристи-міжнародники тлумачать звичаєві й договірні норми міжнародного права (дають їм теоретичне обґрунтування), висвітлюють позиції держав відносно тих або інших міжнародно-правових питань. Держави, що передають спір на розгляд міжнародних судових і арбітражних органів, часто посилаються на думку авторитетних фахівців у галузі міжнародного права з метою підтримки своєї позиції в спорі.

Слід зазначити, що перелік допоміжних засобів визначення звичайних норм міжнародного права, поданий у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, не є вичерпним. Сюди модна віднести також законодавчі й інші нормативні акти держав, їх односторонні заяви в ООН та інших міжнародних організаціях, а також на міжнародних конференціях, рішення національних судів.

Починаючи з 60-х рр. XX ст., особлива увага стала приділятися резолюціям міжнародних організацій. Так, 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла “Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам”, норми якої згодом набули загальнообов’язкової юридичної чинності. Отже, такі документи мають велике значення у справі кодифікації й прогресивного розвитку міжнародного права.

Останнім часом широкого поширення набула концепція розподілу міжнародного права на “тверде право” (hard law) і “м’яке право” (soft law). До першого належать норми, що містяться у міжнародних договорах і звичаях. До другого, на думку українського юриста-міжнародника В.В. Мицика, можна віднести: “…інституціональні, рекомендаційні неправові норми, котрі містяться в документах міжнародних міжурядових організацій, положення яких можуть мати обов’язковий політичний, але не юридичний характер”¹⁸ . Він вважає, що такі норми виконують надзвичайно важливу допоміжну роль у встановленні або визначенні opinio juris звичаєвих і підготовки, а також розробки договірних міжнародно-правових норм.