1.3. Норми міжнародного права

Норма міжнародного права – це правило поведінки, створюване державами й іншими суб’єктами міжнародного права шляхом узгодження своїх позицій і визнане ними в якості юридично обов’язкового.

На відміну від класичної трьохелементної конструкції, міжнародно-правові норми здебільшого містять лише диспозицію. Санкції ж за порушення цих норм визначаються в окремих угодах або системою міжнародного права в цілому.

Як і в будь-якій юридичній нормі, у нормі міжнародного права змістом є права й обов’язки суб’єктів міжнародного права. Знаючи своє право, суб’єкт міжнародного права може обґрунтовано припускати можливу або належну поведінку іншого суб’єкта, яка полягає у виконанні обов’язку, що кореспондує відповідному праву. Тим самим відносини між суб’єктами міжнародного права набувають упорядкованого, передбачуваного характеру, а норми виконують регулятивну функцію.

Одна з відмінностей міжнародного права від внутрішньодержавного полягає в процедурі, способах і формах створення міжнародно-правових норм. На міжнародній арені немає будь-яких законодавчих органів, які б розробляли приймали норми міжнародного права. Цю роботу виконують власне суб’єкти міжнародного права в ході двосторонніх і багатосторонніх контактів. Єдиний спосіб, за допомогою якого створюються міжнародно-правові норми, – це узгодження позицій між суб’єктами міжнародного права стосовно правила поведінки й надання ними цьому правилу поведінки юридично обов’язкового характеру. За формою норми міжнародного права – це загальні або спеціальні конвенції або міжнародний звичай.

Серед юристів-міжнародників немає єдиного підходу до проблеми класифікації норм міжнародного права. Найчастіше можна зустріти таку класифікацію міжнародно-правових норм:

1) за сферою дії – універсальні й локальні (регіональні);

2) за юридичною чинністю – імперативні й диспозитивні;

3) за функціями у системі – матеріальні й процесуальні;

4) за формою існування – документально закріплені й такі, що існують без фіксації;

5) залежно від форми вираження приписів – зобов’язальні, заборонні й такі, що надають правочинність.

Універсальні норми призначені для регулювання відносин між всіма суб’єктами міжнародного права й утворюють у сукупності загальне міжнародне право. Статут ООН може бути яскравим прикладом універсальних норм. Локальні або регіональні норми (іноді їх також називають партикулярними) регулюють відносини між двома або декількома суб’єктами міжнародного права, які не обов’язково повинні розташовуватися в одному регіоні Землі.

Імперативні норми міжнародного права (jus cogens) – це такі правила поведінки, відхилення від яких неприпустиме, і які можуть бути змінені тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий самий характер (ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.). Іншими словами, це норми, що мають вищу імперативну чинність, а звідси особливий спосіб їх зміни – прийняття нової імперативної норми. Прикладом імперативних норм є основні принципи міжнародного права. До числа імперативних також належать норми, що забороняють колоніалізм, геноцид, расову дискримінацію, апартеїд, Нюрнберзькі принципи.

Диспозитивні ж норми допускають відступ за взаємною згодою суб’єктів міжнародного права, при цьому завдавати шкоду правам і законним інтересам третіх держав заборонено. Після досягнення зазначеної угоди такі норми стають настільки ж обов’язковими для виконання суб’єктами міжнародного права, як і імперативні. До диспозитивних норм належать, наприклад, такі норми міжнародного морського права, як делімітація виняткових економічних зон і континентального шельфу між протилежними або прилеглими прибережними державами, про прилеглу зону й ін.

Матеріальні норми регулюють міжнародні відносини, що виникають з метою досягнення певних благ. Процесуальні норми покликані створити найсприятливіші умови для реалізації приписів матеріальних норм у різних аспектах правової діяльності суб’єктів міжнародного права. Основне завдання процесуальних норм – це вироблення юридичної технології застосування матеріальних норм із метою досягнення максимального результату з мінімальними витратами. Прикладом міжнародних процесуальних норм можуть служити багато положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., які стосуються порядку створення, дії та припинення міжнародних договірних норм.

Зобов’язальні норми покладають на суб’єкта міжнародного права обов’язок зробити зазначені дії. Так, на підставі Договору по космос 1967 р. держави зобов’язані надавати допомогу космонавтам у випадку аварії. Заборонні норми покладають на суб’єкта обов’язок утримуватися від здійснення неправомірних дій. Гаазька конвенція про закони й звичаї сухопутної війни 1907 р. установила заборону на бомбардування й атаки будь-якими способами незахищених міст, селищ, будинків і споруд. Нарешті, норми, які надають правочинність містять правила поведінки позитивного характеру, іншими словами надають суб’єктам міжнародного права певні права (можливості). Такою нормою є визнання за державами права рівного й вільного використання відкритого моря й повітряного простору над ними.