16.2. Основні правила й звичаї ведення воєнних дій

Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття воєнних дій 1907 р., такі дії не повинні починатися без попереднього й недвозначного попередження, що має форму мотивованого оголошення війни або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Це положення Гаазької конвенції зберігає свою юридичну чинність і нині. Однак відповідно до Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1974 р., оголошення війни не може вважатися фактом, що перетворює незаконну війну на правомірну. Початок же агресивних воєнних дій без оголошення війни буде розглядатися як кваліфікуюча обставина при визначенні відповідальності за них. Оголошення війни стосується компетенції вищих органів державної влади (в Україні – Президент України згідно з п. 9 ст. 85 Конституції України).

З початком воєнних дій воюючі сторони зобов’язані виконувати закони й звичаї війни.

Однак оголошення війни не завжди супроводжується початком воєнних дій. Варто пам’ятати, що війна – це насамперед політико-юридичний стан, супроводжуваний збройним протистоянням воюючих сторін.

Відомо, що війна ведеться в певних просторових межах. У міжнародному праві прийнято диференціювати театр війни і театр воєнних дій. Перше поняття означає сухопутну, морську й повітряну територію воюючих держав, на якій вони можуть вести воєнні дії, а театр воєнних дій – це ті частини сухопутних, морських і повітряних просторів воюючих держав, на яких фактично розвертаються воєнні операції. Норми права збройних конфліктів спрямовані на гранично можливе обмеження театру воєнних дій. Не можуть бути театром воєнних дій території нейтральних держав, а також нейтралізовані відповідно до міжнародного права території (наприклад, Антарктика), незалежно чи перебувають останні в межах воюючих чи держав ні.

Воєнні дії ведуться збройними силами воюючих держав. У праві збройних конфліктів збройні сили діляться на дві категорії осіб: що борються або комбатантів (від франц. combattant – боєць, воїн) і тих, що не борються або некомбатантів.

Комбатанти – це особи, які входять до складу збройних сил воюючої держави, мають право брати участь у воєнних діях, у тому числі партизани й учасники національно-визвольних рухів. Правовий статус комбатанта включає: 1) право застосовувати військове насильство; 2) бути об’єктом застосування військового насильства аж до фізичного знищення; 3) право на поводження з ним як з військовополоненим при потраплянні в руки ворога. Військове насильство не застосовується до комбатанта у випадку його поранення або потрапляння полон.

До некомбатантів належать особи, які входять до складу збройних сил воюючої сторони, усіляко їй допомагають у досягненні військових успіхів, але безпосередньо що не беруть участі у воєнних діях. Основна риса правового статусу некомбатанта – це неучасть у бойових діях. Некомбатантами є військовий духовний і медичний персонал, інтенданти, військові кореспонденти і юристи тощо. З одного боку, ці особи не можуть бути об’єктом воєнних дій супротивника, а з іншого боку – вони можуть застосовувати наявну в них зброя лише з метою самооборони й охорони довіреного їм майна.

Розподіл учасників збройних конфліктів на комбатантів і некомбатантів пов’язаний з різним обсягом прав і обов’язків у них під час воєнних дій, що впливає на режим військового полону.

У період збройних конфліктів деякі держави відмовляються брати участь у них і надавати допомогу воюючим сторонам через свій нейтральний статус. Нейтралітет під час війни може бути двох видів: постійний (на випадок будь-якої війни) або тимчасовий (тільки щодо конкретної війни), про що держава офіційно заявляє. Наприклад, Швейцарія з 1815 р. є постійно нейтральною країною.

Права й обов’язки нейтральних держав у випадку збройного конфлікту закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р. і зводяться до того, що територія нейтральної держави не може перетворюватися на театр воєнних дій. Воюючим сторонам заборонено проводити через територію нейтральної держави війська й військовий транспорт. Забороняється надання допомоги воюючим державам зброєю й іншими військовими матеріалами з боку нейтральної держави.

Додатковий протокол I до Женевських конвенцій 1949 р., спираючись на положення Петербурзької декларації про скасування вживання вибухових і запальних куль 1868 р. і Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 р., установлює, що у випадку будь-якого збройного конфлікту право сторін обирати методи й засоби ведення війни не є необмеженим; забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини й методи ведення воєнних дій, здатні заподіяти зайву шкоду або зайві страждання; забороняється застосовувати методи або засоби ведення воєнних дій, які мають на меті заподіяти або, як можна очікувати, заподіють велику, довгострокову і серйозну шкоду природному середовищу (ст. 35). До числа заборонених засобів ведення війни належать: хімічна зброя; бактеріологічна зброя й токсична зброя; ядерна зброя; окремі види звичайної зброї, зокрема, міни-пастки, запальна зброя й ін. Забороненими методами ведення війни є: віроломство (наприклад, зобов’язання, що вселяють довіру в супротивникові); використання відмітних емблем Червоного Хреста, ООН, гербів, прапорів; нерозбірливе ведення воєнних дій (наприклад, знищення культурних цінностей); убивства, поранення, полон цивільного населення.

У процесі розвитку збройного конфлікту одна з воюючих сторін може окупувати повністю або частково територію іншої воюючої сторони.

Припинення війни пов’язане з корінною зміною міжнародно-правової ситуації, що, за загальним правилом, призводить до: відновлення дипломатичних і консульських відносин, вирішення питань про територіальні домагання, обміну військовополоненими, вирішення питань про відповідальність держав та індивідів. Припинення воєнних дій існує у двох формах: капітуляція й перемир’я. Формами припинення стану війни є: мирний договір, однобічна декларація або двостороння декларація.