16.1. Поняття й основні тенденції розвитку права збройних конфліктів

З моменту визнання війни забороненим засобом зовнішньої політики вивчення права збройних конфліктів повинне було б втратити свою актуальність. Однак, незважаючи на всі досягнення міжнародного права, міжнародні й внутрішні збройні конфлікти, громадянські й визвольні війни¹⁰⁷ залишаються сьогодні неодмінним атрибутом відносин між державами.

Із вдосконаленням засобів і методів ведення воєнних дій виникла необхідність розробки й прийняття міжнародно-правових актів, які регламентують правила війни.

До числа перших таких актів належать Женевська конвенція про захист поранених і хворих під час війни 1864 р., Петербурзька декларація про скасування вживання вибухових і запальних куль 1868 р. і 13 Гаазьких конвенцій про закони й звичаї війни 1899 і 1907 р. (Про закони й звичаї сухопутної війни, Про відкриття воєнних дій, Про права й обов’язки нейтральних держав у сухопутній війні, Про установку автоматичних контактних підводних мін, Про бомбардування морськими силами під час війни й ін.).

Друга світова війна призвела до небаченого кровопролиття, лиха й страждань, що зумовило гостру необхідність удосконалення законів і звичаїв війни. В 1949 р. було прийнято чотири Женевські конвенції про захист жертв війни: про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли аварію корабля зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни. Ці конвенції на основі досвіду Другої світової війни визначили правовий режим цивільного населення в районах міжнародних збройних конфліктів, визнали за партизанами статус воюючої сторони (комбатантів), заборонили знищення приватної власності, державного й громадського майна, не зумовлене військовою необхідністю.

В 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. було прийнято два Додаткових протоколи. Протокол I стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, а Протокол II спрямований на захист жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру. Додатковий протокол I розширив сферу застосування положень Женевських конвенцій 1949 р., поширивши їх на війни, за допомогою яких “народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації й проти расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення...” (п. 4 ст. 1).

Додатковий протокол II стосується захисту жертв збройних конфліктів, які відбуваються на території якої-небудь держави-учасника між її збройними силами й антиурядовими збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені військові дії й застосовувати цей Протокол (п. 1 ст. 1). Інакше кажучи, положення цього Протоколу поширюються на внутрішні збройні конфлікти.

Додатковий протокол II не застосовується до випадків порушення внутрішнього порядку й виникнення обстановки внутрішньої напруженості таких, як безлади, окремі й спорадичні акти насильства й інші аналогічні акти, оскільки вони не є збройними конфліктами (п. 2 ст. 1).

У доктрині міжнародного права склалася думка про те, що міжнародно-правові норми, які встановлюють закони й звичаї війни, утворюють самостійну галузь міжнародного права – право збройних конфліктів¹⁰⁸. Її базис становлять основні принципи міжнародного права, а також галузеві принципи: гуманності; обмеження засобів і методів ведення війни; захисту прав учасників збройних конфліктів, а також цивільного населення; поваги нейтралітету.

Об’єктом регулювання вказаної галузі міжнародного права виступають відносини, що складаються між суб’єктами міжнародного права в ході збройних конфліктів.