15.2. Реалізація принципу мирного вирішення міжнародних спорів за допомогою міжнародних організацій

В ООН проблемою мирного вирішення спорів займаються насамперед три головних органи: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки й Міжнародний Суд.

Згідно зі ст. 11, 12, 14 і 35 Статуту ООН Генеральна Асамблея може приймати резолюції з мирного вирішення міжнародних спорів, якщо вони не передані на розгляд Ради Безпеки ООН.

Виходячи з п. 1 ст. 52 Рада Безпеки ООН повинна заохочувати мирне вирішення міжнародних спорів за допомогою регіональних угод і регіональних організацій.

Установчі документи регіональних організацій містять положення щодо мирного вирішення спорів між державами-членами (ст. 5, 6, 7 і 19 Пакту Ліги арабських держав; ст. 84 – 89 Статуту Організації американських держав; ст. 3 Хартії Організації африканської єдності).

У статутних документах СНД, ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу також містяться положення щодо мирного вирішення міжнародних спорів.

Одним з найважливіших принципів діяльності ОБСЄ, зафіксованим у Декларації принципів Гельсінського заключного акту НБСЄ 1975 р., є принцип мирного вирішення спорів.

ОБСЄ у своєму розпорядженні має дві взаємно підкріплювані форми діяльності в цій галузі: 1) прийняття спільних політичних рішень за правилом консенсусу; 2) прямі дії з використанням погоджених механізмів, застосовних обмеженим числом держав-учасників.

Рада Європи (РЄ), будучи найстаршою європейською міжурядовою організацією, накопичила певний досвід мирного врегулювання спорів.

Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) як консультативний орган цієї організації є своєрідною політичною трибуною для публічних дебатів та ініціатив, покликаних сприяти стабільній, безконфліктній співпраці європейських держав. Так, у квітні 1998 р. на засіданнях ПАРЄ пройшло обговорення ситуації в Косово (Югославія), яка являла загрозу стабільності й миру на Балканах. У результаті обговорення Асамблея прийняла рекомендації з метою попередження й недопущення збройних зіткнень у цьому краї Союзної Республіки Югославії.

Відповідно до установчих документів Європейського союзу (ЄС) держави-члени не будуть використовувати для вирішення спорів, які стосуються тлумачення й застосування договорів, інші засоби, ніж ті, які зафіксовані в самому договорі. У більшості випадків Суд ЄС має юрисдикцію щодо таких спорів. Суд не може почати розгляд справи за власною ініціативою. Він правочинний виносити рішення тільки у справах, переданих на його розгляд сторонами спору і в рамках конкретного спору. Оскарженню рішення Суду не підлягають.

Суд покликаний головним чином забезпечувати правильність тлумачення договорів і їх виконання (ст. 164 Договору про ЄЕС 1957 р.), а також контролювати законність обов’язкових рішень ЄС, прийнятих відповідно до договорів (ст. 31 Договору про ЄОВС 1951 р. і ст. 173 Договору про ЄЕС 1957 р.).

Особливістю Суду ЄС є та обставина, що позивачами в ньому можуть виступати всі суб’єкти права ЄС, тобто органи Союзу, держави-члени ЄС, а також їх фізичні і юридичні особи й національні судові органи.

Глава 16. Право збройних конфліктів

16.1. Поняття й основні тенденції розвитку права збройних конфліктів.

16.2. Основні правила й звичаї ведення воєнних дій.

16.3. Захист прав особистості в період збройного конфлікту.