Глава 15. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

15.1. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів за Статутом оон.

15.2. Реалізація принципу мирного вирішення міжнародних спорів за допомогою міжнародних організацій.

15.1. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів за Статутом оон

Статут ООН (п. 3 ст. 2) проголошує: “Всі Члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку та справедливість”.

Будучи головними учасниками міжнародних відносин, держави перебувають на різних рівнях соціально-економічного розвитку, мають специфічні політичні й інші інтереси, забезпечення яких періодично призводить до виникнення ситуацій і спорів між ними.

Статут ООН виділяє такі види міжнародних спорів: спори, продовження яких могло б загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки (ст. 33, 36, 37); будь-які спори (ст. 34, 35, 38); спори юридичного характеру (ст. 36); місцеві спори (ст. 52). Також Статут ООН містить положення про ситуацію, що може привести до міжнародного тертя або викликати спір (ст. 34). У ст. 36 Статуту ООН вказується, що Рада Безпеки вповноважена рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання спору.

До передачі спору в Раду Безпеки, згідно зі ст. 33 Статуту ООН, сторони, що беруть участь у ньому, повинні насамперед намагатися вирішити спір шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або іншими мирними засобами. Перелік мирних засобів і процедур вирішення міжнародних спорів не є вичерпним і сторони на свій розсуд можуть вибрати додаткові. Рада Безпеки, коли вважає за необхідне, може вимагати від сторін вирішення їх спору за допомогою перерахованих засобів (п. 2 ст. 33).

Переговори є ефективним універсальним засобом врегулювання відносин між державами, запобігання конфліктним ситуаціям і міжнародним спорам.

Останнім часом все більше поширюється така форма переговорів, як консультації. У ряді двосторонніх і багатосторонніх угод консультації передбачені як обов’язкові засоби усунення розбіжностей (Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1947 р.; Конвенція ООН з морського права 1982 р.; Хартія про особливе партнерство між Україною й НАТО 1997 р. тощо).

Міжнародні слідчі й погоджувальні комісії¹⁰⁵ покликані забезпечувати мирне вирішення спорів шляхом з’ясування питань факту у випадку, якщо міжнародні спори не зачіпають ні честі, ні істотних інтересів сторін. Сторони створюють таку комісію на основі спеціальної угоди, у якій фіксуються факти, що підлягають розслідуванню, порядок утворення й діяльності комісії. Сторони мають право призначити агентів, адвокатів, експертів при комісії для захисту своїх інтересів. Комісія проводить слідство у змагальному порядку й при закритих дверях. Рішення приймаються більшістю голосів. У результаті своєї діяльності комісія складає доповідь, що передається сторонам. У доповіді йдеться лише про факти, зафіксовані в угоді про створення комісії. Висновки доповіді не обов’язкові для сторін у спорі.

Процедури створення й функціонування погоджувальних комісій багато в чому подібні з аналогічними інститутами слідчих комісій. Однак, на відміну від останніх, погоджувальні комісії не тільки встановлюють відповідні факти, але й виробляють умови врегулювання спору, які, утім, не є юридично обов’язковими для сторін спору.

У наш час застосування погоджувальних комісій передбачається Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., Віденською конвенцією про право договорів між державами й міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. і іншими угодами.

В 1995 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Типовий погоджувальний регламент для врегулювання спорів між державами¹⁰⁶. У відповідності зі ст. 1 Типовий погоджувальний регламент застосовується лише в тих випадках, коли держави в писемній формі явно домовилися про його застосування. Сторони спору на різних стадіях примирення можуть просити Генерального секретаря ООН надати їм допомогу в реалізації процедури примирення, а Голову Міжнародного Суду ООН – у формуванні складу Комісії із примирення. Регламентом установлено, що результати роботи Комісії із примирення носять рекомендаційний характер (ст. 20).

Добрі послуги й посередництво в мирному вирішенні міжнародного спору полягає в участі третьої сторони (держави або міжнародної організації) у спорі для його успішного вирішення. Добрі послуги робляться як з ініціативи третьої сторони, так і на прохання сторін спору. При цьому третя сторона не бере участі у переговорах сторін спору, і не впливає на їх хід.

Посередництво відрізняється від добрих послуг тим, що третя сторона не тільки допомагає “навести мости” між сторонами спору, але й безпосередньо бере участь у переговорах щодо мирного вирішення спору. Більше того, посередник (держава або міжнародна організація) може вносити свої пропозиції з мирного врегулювання спору. Для участі посередника в мирному вирішенні спору необхідна згода всіх сторін, спору. Форми й способи посередництва визначаються домовленістю між сторонами спору і посередником.

Прикладом добрих послуг може служити участь уряду Радянського Союзу в налагодженні переговорів між Індією й Пакистаном в 1966 р. щодо врегулювання збройного конфлікту між ними.

Міжнародні арбітражні й судові процедури. Загальні правила створення міжнародних арбітражів і арбітражні процедури встановлено в Гаазькій конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів 1907 р. і в документах Генеральної Асамблеї ООН – Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 р. і Зразкових правилах арбітражного процесу 1958 р.

Відповідно до Гаазької конвенції 1907 р. для полегшення звернення до арбітражної процедури було створено Постійну Палату Третейського Суду (ППТС). Однак незважаючи на свою назву, ППТС не є постійно діючим органом. На постійній основі функціонують лише Адміністративна рада, що складається з міністра закордонних справ Нідерландів і акредитованих у Гаазі дипломатичних представників держав-учасників Конвенції 1907 г., і Бюро ППТС, що здійснює функції канцелярії.

Істотну роль у мирному вирішенні міжнародних спорів відіграють міжнародні судові установи, які діють на постійній основі. Статут ООН установлює, що сторони спору повинні, за загальним правилом, передавати свої спори в Міжнародний Суд ООН відповідно до положень Статуту Суду (п. 3 ст. 36). Слід зазначити, що міжнародні судові установи здебільшого не мають обов’язкової юрисдикції й не можуть за власною ініціативою приймати міжнародні спори до розгляду. Конкретна справа зазвичай розглядається міжнародним судом при наявності спеціальної згоди на те сторін спору. Однак відповідно до п. 2 ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН держави-учасники Статуту можуть у будь-який час заявити, що вони визнають без особливої про це угоди юрисдикцію Суду стосовно будь-якої іншої держави, яка прийняла таке саме зобов’язання, щодо всіх спорів юридичного характеру.

Рішення міжнародних судових органів обов’язкові лише для сторін, які беруть участь у справі, і тільки щодо конкретної справи.