13.3. Організаційно-правові форми міжнародної співпраці у боротьбі зі злочинністю
Співпраця держав у боротьбі зі злочинністю, спрямована на вирішення таких завдань: 1) узгодження кваліфікації злочинів, що являють небезпеку для декількох або всіх держав; 2) координацію заходів запобігання й припинення таких злочинів; 3) установлення юрисдикції над злочинами й злочинцями; 4) забезпечення неминучості покарання; 5) надання правової допомоги у кримінальних справах, включаючи видачу злочинців98 .
Особливої актуальності останнім часом набула проблема видачі злочинців (екстрадиції). Укладання міжнародних угод з питань екстрадиції пов’язане з тим, що держава через принцип суверенітету не може поширювати свою судову юрисдикцію на територію інших держав. Єдина можливість реалізації принципу неминучості покарання злочинця, який опинився на території іншої держави, – це звернення до цієї держави із проханням про надання правової допомоги у кримінальній справі (див. Рис.).
Міжнародна нормативна база інституту екстрадиції сьогодні досить велика. Вона містить у собі численні двосторонні спеціальні угоди про видачу злочинців; двосторонні договори про надання правової допомоги у кримінальних справах (наприклад, між Україною й Грузією 1995 р.); регіональні угоди про видачу злочинців і надання правової допомоги (Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.); конвенції про передачу засуджених осіб (Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.); загальні міжнародні договори про боротьбу з певними злочинами, що містять положення стосовно видачі злочинців (наприклад, Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.).
Рис.11. Видача злочинців.
Положення, які стосуються надання допомоги у кримінальних справах, у зазначених угодах мають багато спільного й в основному зводяться до регламентації питань: вручення й пересилання документів; надання відомостей про діюче право й судову практику; допиту обвинувачуваних, підсудних, свідків, експертів; провадження, огляду, обшуку й інших процесуальних дій; проведення експертиз; передачі речових доказів; порушення кримінального переслідування; видачі осіб, які скоїли злочини. В угодах вказуються державні органи, що здійснюють правову допомогу (найчастіше це міністерства юстиції й прокуратура), зміст і форма доручень про надання правової допомоги та порядок їх виконання. Прохання про надання правової допомоги й прикладені до нього документи подаються, як правило, мовою запитуваної сторони. При цьому кожна сторона несе витрати, пов’язані з діями щодо надання правової допомоги на її території.
13.4. Міжнародні стандарти поводження із правопорушниками
Незважаючи на те, що особи, котрі порушили закон, є суспільно небезпечними, міжнародне співтовариство, стурбоване можливістю зловживань стосовно них з боку владних структур, розробило ряд документів, які містять стандарти поводження із правопорушниками99 .
У 1955 р. на Конгресі ООН з попередження злочинності й поводження із правопорушниками було прийнято Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями, які пізніше були схвалені ЕКОСОР. Ці правила призначені для того, щоб на основі загальновизнаних досягнень сучасної науки й з урахуванням основних елементів найбільш успішних на сьогодні пенітенціарних систем зафіксувати те, що вважається правильним з теоретичної й практичної точок зору в галузі поводження із ув’язненими й управління пенітенціарними закладами.
У першій частині документа викладаються принципи застосування Правил (неупередженість, неприпустимість дискримінації, повага релігійних і моральних переконань ув’язнених); порядок реєстрації ув’язнених і поділу їх на категорії; вимоги до приміщень пенітенціарних закладів, особистої гігієни, одягу, харчування ув’язнених; норми медичного обслуговування; засоби підтримки дисципліни й покарання; вимоги до персоналу пенітенціарних закладів тощо.
У другій частині Правил містяться положення про цілі й завдання позбавлення волі засуджених, критерії їх класифікації й індивідуалізації, про характер праці й відпочинку в місцях ув’язнення, відношення до душевнохворих в’язнів і тих, хто страждає на розумові недоліки.
У 1979 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку. Кодекс складається з 8 статей і коментарів до них, що містять правила поведінки посадових осіб, котрі призначаються чи обираються, пов’язаних із застосуванням права, які мають поліцейські повноваження, особливо повноваження на затримку правопорушників. При виконанні своїх обов’язків посадові особи з підтримки правопорядку поважають і захищають людську гідність і підтримують та захищають права людини стосовно всіх осіб (ст. 2), тобто й стосовно правопорушників. Жодне посадова особа з підтримки правопорядку не може здійснювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-яких дій, що являють собою катування або інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види поводження й покарання (ст. 5). Зазначені посадові особи забезпечують повну охорону здоров’я затриманих ними осіб, зокрема, вживають негайних заходів із забезпечення надання медичної допомоги якщо буде потреба (ст. 6).
В 1984 р. було укладено Конвенцію ООН проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження й покарання (чинна з 1987 р., Україна бере участь).
Глава 14. Міжнародне економічне право
14.1. Поняття, джерела й принципи міжнародного економічного права.
14.2. Міжнародно-правове регулювання певних видів міжнародної економічної діяльності.
14.3. Регіональне економічне співробітництво й міжнародне право.
14.1. Поняття, джерела й принципи міжнародного економічного права
Розбіжності у національних законодавствах, інтернаціоналізація діяльності господарюючих суб’єктів держави, глобалізація економічних проблем початку й середини XX ст. призвели до зміцнення позицій міжнародних організацій у галузі регулювання світогосподарських зв’язків.
До 1945 р. остаточне оформлюється концепція функціонально-правового підходу до регулювання окремих галузей міжнародної співпраці, а також ідея створення економічних структур у системі ООН100. Ці структури мали вирішити цілий комплекс надзвичайно складних проблем міжнародної економічної співпраці: координації національних правових режимів у галузі торгівлі; стабілізації валютно-фінансового ринку; організації роботи з поліпшення соціальних наслідків розвитку національних економік.
Для вирішення актуальних проблем світової економіки було створено спеціалізовані установи ООН: Міжнародний валютний фонд (1945 р.), Міжнародний банк реконструкції й розвитку (1945 р.), Міжнародна фінансова корпорація (1956 р.) і ін. Особливу роль повинна була зіграти Всесвітня торгова організація, яка фактично проіснувала майже половину століття без статуту у формі Генеральної угоди з тарифів і торгівлі ( 1947-1994 рр.)101, і стала єдиною інституційно-правовою основою системи багатосторонньої торгівлі в 1994 р.
Небаченого розмаху набула регіональна економічна співпраця, здійснювана в межах Європейського економічного співтовариства (нині Європейський союз), Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) і ін.
Міжнародне економічне право (МЕП) як самостійна галузь міжнародного права, що являє собою систему принципів і норм, які регулюють міжнародні економічні відносини, котрі складаються між суб’єктами міжнародного права, остаточно сформувалося до 70-х рр. XX ст.
Предметом міжнародно-правового регулювання галузі міжнародного економічного права є відносини між суб’єктами міжнародного права, що виникають із приводу: організації зовнішньоекономічної співпраці; контактів у сфері науки й техніки, виробництва й технології; здійснення транспортування товарів і сировини; обміну послугами; охорони промислової власності й авторських прав; пересування грошової маси; надання кредитів; організації оподатковування. Різниця між міжнародним економічним правом та міжнародним приватним правом зумовлена різними суб’єктами: суб’єкти МЕП тотожні суб’єктам міжнародного права, а суб’єкти МПП тотожні суб’єктам внутрішньодержавного права.
Для цієї галузі характерна та сама джерельна база, що й для міжнародного права в цілому, тобто міжнародний договір і звичай. Важливу роль у розвитку МЕП відіграють рекомендації міжнародних конференцій і організацій, які не є обов’язковими 102.
В 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято документи стратегічного значення для міжнародних економічних відносин: Хартія економічних прав і обов’язків держав; Декларація про Новий міжнародний економічний порядок і Програма дій зі встановлення Нового міжнародного економічного порядку. Вони базуються на принципах недискримінації й взаємної вигоди. В 1984 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію “Про заходи зміцнення довіри в міжнародних економічних відносинах”, а в 1985 і 1987 р. – резолюції “Міжнародна економічна безпека”. Ці акти ООН спрямовані головним чином на заборону застосування економічної сили в політичних цілях і на реалізацію суверенних прав держав стосовно своїх природних ресурсів.
Значно поширилися двосторонні угоди про виключення подвійного оподатковування, про взаємне забезпечення сприятливих умов для інвестиційної діяльності, про охорону промислової власності, про транзит товарів, щодо митних питань тощо.