12.5. Відповідальність у міжнародному космічному праві

Згідно зі ст. VI Договору щодо космосу держави несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, незалежно від того, здійснюється вона урядовими органами, чи неурядовими юридичними особами. У випадку проведення діяльності в космосі міжнародною організацією, несеться солідарна відповідальність як самою організацією, так і державами, що беруть у ній участь.

Держава, що здійснює або організує запуск об’єкта в космос, а також кожна держава, з території або установок якої проводиться запуск об’єкта, несе міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну такими об’єктами або їх складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі, включаючи небесні тіла, – іншій державі, її фізичним або юридичним особам.

Держава, що запускає, несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за шкоду, заподіяну її космічним об’єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті (ст. II Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами, 1972 р.). Якщо в будь-якому місці, крім поверхні Землі, космічному об’єкту однієї держави, або особам, або майну на борті такого об’єкта буде заподіяна шкода космічним об’єктом іншої держави, остання несе відповідальність тільки у випадку, коли шкода заподіяна через її провину.

Глава 13. Міжнародна співпраця у боротьбі зі злочинністю

13.1. Проблема відповідальності індивідів у міжнародному праві.

13.2. Міжнародні угоди щодо боротьби зі злочинністю.

13.3. Організаційно-правові форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю.

13.4. Міжнародні стандарти поводження із правопорушниками.

13.1. Проблема відповідальності індивідів у міжнародному праві

Питання про те, чи може індивід бути суб’єктом міжнародно-правової відповідальності, було поставлене на початку XX ст. У Декларації глав союзних держав у зв’язку з геноцидом вірмен у Османській імперії від 24 травня 1915 р. проголошувалося, що особисту кримінальну відповідальність повинні нести всі члени турецького уряду і його місцевих представників, причетні до злочину. Дане питання було піднято знову по закінченні Першої світової війни щодо визначення ступеня винності Вільгельма II і інших державних осіб Німецької імперії за розв’язання воєнних дій.

Безпосередніх результатів у справі визнання інституту індивідуальної кримінальної відповідальності за вчинені міжнародні злочини досягли держави антигітлерівської коаліції у період Другої світової війни. Ними було прийнято міжнародно-правові акти (Московська декларація про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства 1943 р.; Лондонська угода про судове переслідування й покарання головних військових злочинців європейських країн 1945 р., невід’ємною частиною якої є Устав Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі; Устав Міжнародного Військового Трибуналу в Токіо 1946 р.; вироки цих трибуналів), які передбачають залучення до міжнародної кримінальної відповідальності осіб, які скоїли міжнародні злочини. Принципи, визнані Уставом Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі й реалізовані в його вироку, були підтверджені в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. і 27 листопада 1947 р.

В 1968 р. під егідою ООН було прийнято Конвенцію про незастосовність строків давності до військових злочинів і злочинів проти людства.

Перелік міжнародних злочинів, за які поряд з державами несуть відповідальність індивіди, включений в Устав Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі, складався із трьох категорій: злочини проти миру (планування, підготовка, розв’язання й ведення агресивної війни); військові злочини, тобто порушення законів і звичаїв війни; злочини проти людяності (убивства, катування й інші злодіяння, вчинені відносно цивільного населення)⁹⁵ .

До кінця 70-х рр. доктрина міжнародного права виробила цілий ряд положень, які мають істотне значення для визнання індивіда відповідальним за здійснення міжнародно-протиправного діяння⁹⁶ :

0. держава зобов’язана припиняти й карати особу (групу осіб), що зазіхає на інтереси, які захищаються міжнародним правом, іншої держави;

1. офіційне положення особи в державній ієрархії (глава держави, глава уряду, міністр оборони й т.д.) не звільняє його від кримінальної відповідальності;

2. не звільняє індивідів від кримінальної відповідальності та обставина, що вони робили злочинні діяння на виконання наказу свого командування або уряду.

У липні 1998 р. у Римі 120 держав членів ООН підписали Статут Міжнародного кримінального суду, котрий визначив перелік міжнародних злочинів, відповідальність за які повинен нести індивід. У липні 2002 р. Статут набув чинності.

За нормами міжнародного права головні винуватці скоєння міжнародних злочинів підлягають кримінальному переслідуванню міжнародними кримінальними судами (наприклад, Міжнародні Військові Трибунали в Нюрнбезі й Токіо 1945 – 1946 р.) або на підставі кримінального законодавства відповідних держав. Важливо, щоб жоден винний не уникнув відповідальності.