9.2. Юридична природа державної території

Державна територія – це частина поверхні Землі, що правомірно належить певній державі, у межах якої вона (держава) здійснює своє верховенство. Територіальне верховенство означає повну й виняткову владу держави на своїй території, що проявляється у здійсненні державою суверенної влади над всіма особами й організаціями в межах своєї території й у верховному публічно-правовому володінні цією територією; держава може допустити на своїй території дію іноземного законодавства, але лише з власної згоди.

Державна територія складається із сухопутних, водних, повітряних просторів і надр. Правовий режим складових частин державної території визначається в конституції, чинному законодавстві держави, а також нормами міжнародного права.

Сухопутну територію держави утворюють материки, острови й анклави (частина сухопутної території держави, повністю охоплена територією іншої держави або держав).

До водної території держави належать річки, озера, водоймища, протоки, канали, розташовані усередині її кордонів. Також до водної території держави відносяться внутрішні морські води (бухти, лимани, затоки, води портів і ін.) і територіальні води, що омивають узбережжя держави.

Частиною державної території також є надра сухопутних і водних просторів, що перебувають у межах кордонів держави. Нижньою межею надр є центр Землі, а боковою – уявлювана площина, яка з’єднує сухопутні й водні кордони держави із центром Землі.

Повітряна територія держави – це повітряний простір, розташований над сухопутною й водною територіями держави, у межах якого держава здійснює свій суверенітет.

У рамках території, що перебуває під суверенітетом держави, можуть існувати певні види правових режимів: кондомініум, сервітут, спільне користування. Кондомініум (від лат. con – разом, спільно, dominium – володіння) – це спільне володіння двох або більше держав певною територією, на яку поширюється їх суверенітет.

Під сервітутом у міжнародному праві розумілося певне обмеження територіального верховенства держави, що накладається міжнародним договором, на користь іншої держави або групи держав (право проходу або проїзду, право користування водоймищем іншою державою). Це обмеження носило постійний характер і при зміні територіального суверена поширювалося на нову державу, до якої переходила обумовлена в договорі територія. Одностайного визнання міжнародні сервітути не одержали ані в доктрині, ані в практиці міжнародного права.

На сьогодні існує єдиний приклад сухопутної державної території спільного користування – це арктичний архіпелаг Свальбард (Шпіцберген), що належить Норвегії. З одного боку, архіпелаг – суверенна частина Королівства Норвегії, а з іншого, відповідно до Паризького договору про Шпіцберген 1920 р., на ньому діє режим спільного користування.

До числа правомірних способів зміни державної території відносяться: повернення незаконно відчуженої території; відчуження частини території як санкція за агресію; територіальні перетворення в результаті національно-визвольної боротьби, возз’єднання або відділення території за підсумками плебісциту (референдуму); цесія⁸⁷ .