6.2. Основні процедурні правила міжнародних конференцій

У більшості випадків метою міжнародної конференції є: а) розробка й прийняття тексту міжнародного договору; б) обговорення певної міжнародної проблеми або проблем і прийняття спільної заяви; в) обмін думками й інформацією з певної міжнародної проблеми або проблем і вироблення рекомендацій.

Зазвичай з ініціативою скликати міжнародну конференцію виступає держава, група держав або міжнародна організація. Подібна ініціатива також може виходити від національних або міжнародних неурядових організацій.

Після того, як визначено цілі міжнародної конференції, порядок денний і форми правового регулювання питань, що виносяться на порядок денний, приймається рішення про скликання міжнародної конференції.

При визначенні кола учасників конференції, рівня представництва важливим є дотримання принципу участі в конференції усіх зацікавлених держав і принцип спадкоємності, що діє як міжнародний порядок. У наш час широко застосовується практика запрошення на міжнародні конференції спостерігачів, що не мають права голосу.

Коли міжнародна конференція скликається державою або групою держав, питання про час і місце її проведення звичайно вирішується на підготовчій зустрічі майбутніх учасників. Що ж стосується міжнародних конференцій, які скликаються міжурядовими організаціями, то вони, як правило, проводяться в штаб-квартирі організації або за запрошенням якої-небудь держави на її території. У таких випадках місце й час проведення конференції визначаються в резолюції міжнародної організації-ініціатора її проведення.

Складність і багатоплановість розглянутих на конференціях питань призводить до того, що деякі з них працюють у сесійному порядку або їх робота поділяється на кілька етапів.

Для забезпечення успішності своєї роботи міжнародні конференції приймають правила процедури, які покликані регламентувати всі аспекти діяльності конференції. Правила процедури виконують дві основні функції: стабілізуючу й творчу. З одного боку, вони повинні закріплювати вже сформовані міжнародні процесуальні відносини, а з іншого боку – сприяти їх розвитку й удосконаленню. Обидві функції взаємозалежні й здійснюються паралельно⁶³.

Незважаючи на те, що кожна конференція розробляє свої власні процедурні норми, можна виділити чотири аспекти, які підлягають регламентації правилами процедури будь-якої конференції: 1) статус делегацій як офіційних представників держав-учасників; 2) статус посадових осіб конференції; 3) правове положення й порядок діяльності секретаріату конференції і його виконавчого глави; 4) порядок прийняття рішень конференцією.

Механізм створення, прийняття й затвердження правил процедури конференції виробляється самими учасниками конференції. Після того, як вони будуть прийняті, правила процедури набувають юридично обов’язкового характеру і підлягають виконанню всіма учасниками конференції.

Мови, використовувані в роботі міжнародних конференцій, діляться на офіційні й робочі. Офіційними мовами повинні користуватися учасники для своїх виступів, цими мовами публікуються всі офіційні рішення конференції. Робочі мови використовуються для ведення протоколів, складання проектів документів конференції. Як правило, робочі мови складають лише частину офіційних, що скорочує видатки на проведення конференції.

Зазвичай для управління конференцією обираються: голова, заступник голови, генеральний доповідач; голова, заступник голови й доповідач кожного комітету й необхідне число інших посадових осіб, покликаних забезпечити продуктивну роботу конференції.

Більшість сучасних конференцій створює на допомогу голові конференції генеральний (загальний) комітет, покликаний підвищити ефективність її роботи.

Головною адміністративною посадовою особою конференції виступає її секретар, що керує роботою персоналу секретаріату.

Особливе місце в роботі міжнародної конференції належить редакційному комітету і його голові. На них лежить основна відповідальність за підготовку текстів офіційних документів конференції, у яких втілюються її рішення. Кожний робочий комітет також створює свою редакційну комісію або групу, що готовить тексти тої частини загального документа конференції (конвенції, договору, декларації), за підготовку якої він відповідає.

Всі процедури прийняття рішень на міжнародних конференціях можна об’єднати в три групи:

1) рішення приймаються шляхом голосування учасників. Звичайно кожна делегація має один голос. Для ухвалення рішення потрібно, залежно від правил процедури, або проста більшість, або кваліфікована більшість або ж одноголосне прийняття учасниками конференції. Голосування може бути відкритим або таємним;

2) рішення приймаються на основі консенсусу. Для цього методу характерна відсутність формальної процедури голосування, коли погоджене рішення (текст документа) приймається при відсутності формальних заперечень із боку якого-небудь учасника;

3) рішення конференції можуть прийматися комбінованим методом, що складається із процедур консенсусу й голосування.

Рішення, прийняті міжнародними конференціями, формально втілюються в документи, що мають різні найменування: конвенції, договори, декларації, заяви, заключні акти й т.д. Юридична чинність цих актів різна. Одні з них є юридично обов’язковими, інші носять рекомендаційний характер.