Розділ 5. Дипломатичне й консульське право

5.1. Поняття й джерела дипломатичного й консульського права.

5.2. Органи зовнішніх зносин держав.

5.3. Запобігання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом.

1. Поняття й джерела дипломатичного й консульського права

Дипломатичне й консульське право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається із принципів і норм, що регулюють офіційні відносини й зв’язки між державами й іншими суб’єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.

Це найстарша галузь міжнародного права. Її джерела можна виявити ще в родоплемінній епосі розвитку людської цивілізації, коли те або інше плем’я змушене було направляти своїх представників для ведення переговорів із сусідніми племенами з питань війни та миру, вирішення долі полонених одноплемінників, визначення кордонів територій полювання й збору плодів і т.д. Зрозуміло, ці міжплемінні відносини не регулювалися юридичними нормами, а базувалися на віруваннях, традиціях і звичаях. З появою держави та права міждержавні відносини стали регулюватися правовими нормами. У числі перших таких норм і був інститут послів, що регулював відносини між державами у зв’язку з періодичним направленням один до одного послів для вирішення офіційних державних завдань. Недоторканність послів з давніх часів була важливою складовою цього інституту. Зокрема, у давньоіндійських Законах Ману (IV – II ст. до н.е.) містилося положення про недоторканність послів, що пізніше міцно затвердилося в міжнародних конвенціях і національному законодавстві держав.

Із Давньою Грецією пов’язана поява інституту постійних консулів, а разом з ним початкових норм консульського права.

У Римі було створено спеціальну колегію жерців (феціалів), яка вирішувала питання зовнішніх зносин. Для переговорів з іншими державами Римський сенат призначав спеціальних осіб.

У рабовласницький період почав формуватися інститут привілеїв та імунітетів послів, головним елементом якого виступала особиста недоторканність. Так, перський цар Дарій у зв’язку з убивством представника іноземної держави заявив, що той, хто вбив посла, покриває себе ганьбою як порушник правил, що встановилися серед усіх народів.

У феодальну епоху продовжували розвиватися дипломатичні й консульські відносини між державами, активну роль у яких стала відігравати католицька церква.

Бурхливий торгово-економічний розвиток держав Європи в XVI – XVIII ст., пов’язаний із переходом до капіталістичного способу виробництва, спричинив необхідність створення постійних дипломатичних представництв і спеціальних органів для керування зовнішніми зносинами.

Аж до середини ХХ ст. дипломатичне й консульське право складалося переважно зі звичайних норм, хоча в 1815 р. на Конгресі у Відні було прийнято перший багатосторонній договір щодо дипломатичного права – Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів⁵⁰ . В 1818 р. у нього було внесено зміни Аахенським протоколом, однак вони не прижилися. Основні положення Віденського протоколу 1815 р. стали згодом загальновизнаними нормами дипломатичного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного й консульського права отримали подальший розвиток і були кодифіковані, що знайшло відбиття в ряді багатобічних конвенцій: Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. (чинна з 1964 р.); Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р. (чинна з 1967 р.); Конвенції про спеціальні місії 1969 р. (чинна з 1985 р.); Конвенції про запобігання й покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р. (чинна з 1977 р.); Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (чинності ще не набула). Україна бере участь у всіх перерахованих конвенціях.

У статутних документах міжнародних організацій, як правило, наявні положення про привілеї й імунітети, що поширюються на них і їх персонал. Що стосується ООН і її спеціалізованих установ, варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї й імунітети ООН 1946 р. і Конвенцію про привілеї й імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р. Крім цих конвенцій, ООН і її спеціалізовані установи мають двосторонні угоди про привілеї й імунітети з державами перебування. У рамках регіональних організацій також укладені договори про їх привілеї й імунітети.

Консульські відносини регулюються не тільки багатобічною Конвенцією про консульські зносини 1963 р., але й двосторонніми консульськими конвенціями, що укладаються зацікавленими державами між собою.

Низка загальних положень у щодо дипломатичного й консульського права міститься у конституціях держав. Так, у п. 5 ст. 106 Конституції України сказано: “Президент України призначає й звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав”. Крім того, в Україні діють і інші нормативні акти в галузі дипломатичних і консульських відносин: Закон України “Про дипломатичну службу України” 2001 р., Закон України “Про дипломатичні ранги України” 2002 р., Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 р., Положення про дипломатичні представництва й консульські установи іноземних держав на території України 1993 р., Консульський статут України 1994 р., Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 р. тощо.