4.5. Концепція прав людини та її втілення в міжнародному праві
Права людини належать до розряду основних цінностей людської цивілізації. Саме вони дають змогу особистості почувати себе людиною, саме вони є наріжним каменем поняття “демократія” і гарантією існування здорового, справедливого й процвітаючого суспільства, гарантією забезпечення миру й безпеки. Теорія й практика міждержавного співробітництва виходить із того, що захист прав людини у випадку їх порушення перестає бути винятково внутрішньою справою окремо взятої держави. У п. 3 ст. 1 Статуту ООН закріплено обов’язок держав співпрацювати у справі вирішення проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру, у заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії48 . А стаття 55 установлює, що сприяння загальній повазі й дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії створює умови стабільності й благополуччя, необхідні для мирних і дружніх відносин між націями. Всупереч концепції культурного релятивізму49, норми національного права повинні формулюватися, виходячи з положення про загальність прав людини, мається на увазі введення універсального правового стандарту поводження з людиною. Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН, указала цілі, до яких повинні прагнути “кожна людина й кожний орган суспільства”. Подальшу конкретизацію положення про універсальність правового стандарту поводження з людиною отримало в наступних документах ООН і регіональних організацій.
19 грудня 1966 р. під егідою ООН було прийнято Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права й Міжнародний пакт про громадські й політичні права. Пакти є міжнародними договорами, положення яких обов’язкові для держав-учасників. Складовою частиною Пакту про громадські й політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати в Комітет із права людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасником будь-якого із прав, закріплених у Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави-учасників Пакту, які визнали його обов’язкову чинність, звідси й назва документа. В 1989 р. було прийнято Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про громадські й політичні права про скасування страти. Україна є учасницею двох пактів і Факультативного протоколу № 1 до Пакту про громадські й політичні права.
До числа документів, які мають юридично обов’язковий характер у справі міжнародного захисту прав людини, належать: Конвенція про попередження злочину геноциду й покарання за нього 1948 р.; Конвенція про політичні права жінок 1953 р.; Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.; Конвенція про припинення апартеїду й покарання за нього 1973 р.; Конвенція проти катувань і інших жорстоких нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження й покарання 1984 р.; Конвенція про права дитини 1989 р. тощо.
Одним із важливих напрямів співробітництва регіональних організацій є захист прав людини й основних свобод, у рамках якого прийняті: Американська конвенція прав людини 1969 р.; Африканська хартія прав людини й народів 1981 р.; Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р. (у доповнення до Конвенції прийнято 12 протоколів щодо різних напрямів співробітництва) і Європейська соціальна хартія 1961 р.; Європейська конвенція про попередження катувань і нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження або покарання 1987 р. та ін.
У цих договорах подається перелік прав, здійснення яких, має гарантуватися кожній людині, яка перебуває під юрисдикцією держав-учасників. Вони також установлюють процедури нагляду й гарантій за дотриманням положень цих договорів. У зв’язку з тим, що права людини є цінністю вищого порядку й від рівня їх захисту й забезпечення в конкретній державі залежить багато в чому доля миру й безпеки, міжнародне співтовариство розробило певні механізми контролю за дотриманням прав людини.
У рамках ООН діють: Рада з прав людини (новостворений орган), Комісія із прав людини, Комітет із прав людини (здійснює контроль за дотриманням положень Пакту про громадські й політичні права 1966 р.), Комітет проти катувань (контролює дотримання Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання 1984 р.), Верховний комісар з прав людини. На регіональному рівні подібні функції здійснюють: Європейський Суд з правах людини, Міжамериканський суд з прав людини, Верховний комісар зі справ національних меншин ОБСЄ.
Рис. 8. Міжнародні механізми контролю за дотриманням прав людини.
