3. Правовий статус біженців і переміщених осіб

Під терміном “біженець” слід розуміти іноземця (або особу без громадянства), що внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношення до релігії або громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань змушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань⁴⁵ .

Найчастіше біженці з’являються в результаті міжнародних або внутрішніх військових конфліктів. У міжнародному праві термін “біженці” з’явився після Першої світової війни. В ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 р. було створено Управління Верховного комісара зі справ біженців (УВКБ), а в 1951 р. було укладено багатосторонню Конвенцію про статус біженців. Для впорядкування діяльності УВКБ в 1954 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою діяльність.

У вирішенні проблем біженців важливу роль покликано грати не тільки міжнародне право, але й національне законодавство держав. В 1993 р. Україна прийняла Закон “Про біженців”⁴⁶ , що регламентує процедуру отримання статусу біженця в Україні й визначає власне статус. Наявність цього статусу дає змогу біженцям отримувати певну допомогу (грошові виплати й пенсії, утримання, охорона здоров’я, відправлення релігійних культів, судовий захист і т.п.) від держави, що надала такий статус.

Переміщені особи це люди насильно вивезені в ході Другої світової війни фашистською Німеччиною і її союзниками з окупованих ними територій для використання на різних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб в 1946 р. було створено Міжнародну організацію у справах біженців, що припинила своє існування в 1951 р. у зв’язку зі створенням УВКБ.

4. Право притулку

У ст. 14 Загальної декларації прав людини визначено:

“1. Кожна людина має право шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у випадку переслідування, в реальності спричиненого скоєнням неполітичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй”⁴⁷ .

У Конституції України проголошується: “Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, установленому законом” (ч. 2 ст. 26). Аналогічні положення містяться у конституціях багатьох держав світу. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура ж одержання цього права регламентується поточним законодавством.

У міжнародному праві прийнято розрізняти територіальний і дипломатичний притулок. Перший означає надання державою якій-небудь особі (особам) можливості укритися від переслідувань політичного характеру на своїй території; другий – означає надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на військовому кораблі, які перебувають на території іншої держави.

Відповідно до загального міжнародного права недоторканність приміщення дипломатичного представництва або консульської установи й екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати їх як притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Це положення згадане в п. 3 ст. 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., що встановила заборону на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною з його офіційними функціями. Винятком є практика держав Латинської Америки. Держави-Учасники Гаванської конвенції 1928 р. і Каракаської конвенції 1954 р. визнали право дипломатичного притулку й регламентували в цих угодах процедуру його надання.