3.4. Застосування міжнародних договорів

За положеннями Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. порядок і дата набуття договором чинності визначається в його тексті або узгоджується договірними сторонами в ході переговорів (ст. 24). Зазвичай міжнародні договори набувають чинності або з дати підписання, або з моменту обміну ратифікаційними грамотами, або з моменту здачі певної кількості ратифікаційних грамот депозитарію.

Набуття міжнародним договором в чинності має важливе значення для визначення його терміну дії. Міжнародній практиці відомі договори, що укладаються на певний терміт (найчастіше це торгово-економічні угоди), на невизначений термін, без констатації терміну дії й із вказівкою на безстроковий характер договору. Зазвичай положення про термін дії міжнародного договору або його безстроковий характер містяться в заключних статтях договору.

Термін дії міжнародного договору до його закінчення може бути продовжений або відповідно до його положень, або за згодою його учасників, що називається в міжнародному праві пролонгацією. Через певні причини припинений міжнародний договір може бути відновлений зацікавленими державами. Ця процедура називається відновленням або реновацією міжнародного договору.

Є істотні розходження між поняттями “строк виконання” і “термін дії” договору. Так, Договір про ліквідацію ракет середньої й меншої дальності між СРСР і США 1987 р. за терміном дії – безстроковий договір; термін виконання зобов’язань сторін щодо ліквідації зазначеного класу озброєнь – не більше трьох років з моменту набуття договором чинності.

Крім часового аспекту, міжнародні договори також мають і просторову (територіальну) сферу дії. Звичайно міжнародні договори поширюються на всі території, що перебувають під суверенітетом держав-учасників, якщо інше не передбачено в самому договорі. Деякі багатосторонні договори поширюються на міжнародні території загального користування, наприклад, Договір про Антарктику 1959 р. Різні частини Конвенції ООН щодо морського права 1982 р. поширюються на різні територіальні сфери, починаючи від внутрішніх морських вод держав і закінчуючи повітряним простором над відкритим морем. Необмежену територіальну сферу дії має Статут ООН.

За загальним правилом міжнародні договори не поширюються на треті держави, які не беруть у ньому участі. Однак у деяких договорах держави-учасники передбачають можливість наявності прав та обов’язків за даним договором для третіх сторін. У такому випадку договірні права й обов’язки будуть поширюватися на треті сторони тільки за наявності їх виразно вираженої згоди в писемній формі (ст. 35 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.). Так, Константинопольська конвенція про забезпечення вільного користування Суецьким каналом 1888 р. надає певні права третім державам.

У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів (ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.). Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права, й у ньому втілено дійсну угоду суб’єктів міжнародного права. У міжнародному праві закріпилося правило, на підставі якого договір є дійсним доти, доки не доведено інше.

Недійсність міжнародного договору, залежно від ступеня його невідповідності нормам міжнародного права, може бути двох видів: абсолютна й відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об’єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб’єктів, які його уклали. Такий договір вважається юридично незначущим ab initio (з самого початку). Договір може бути визнано абсолютно недійсним, якщо: а) він суперечить імперативним нормам загального міжнародного права; б) згода держави на його обов’язковість була виражена в результаті застосування сили або погрози силою стосовно держави або її представника.

Відносна недійсність міжнародного договору означає можливість його заперечення однією зі сторін. Найчастіше відносна недійсність договору зумовлена помилкою, введенням в оману, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні. Право на заперечення з’являється у держави в тому випадку, якщо порушення певних положень внутрішнього законодавства, які регулюють процедуру укладання міжнародних договорів, було істотним і явним. Якщо ж договір укладено міжнародною організацією з порушенням її статутних положень про порядок укладання міжнародних угод, то такий договір повинен визнаватися незначущим, оскільки міжнародні організації не мають права укладати міжнародні договори всупереч правилам, передбаченим у їхніх статутних документах.

Для того, щоб міжнародні відносини були стабільними, договори повинні припинятися тільки відповідно до норм міжнародного права.

Міжнародний договір може бути припинений за взаємною згодою його учасників. Так, 1 липня 1991 р. було підписано Протокол про припинення дії Варшавського договору про дружбу, співробітництво й взаємну допомогу 1955 р., Протокол про його пролонгацію – 26 квітня 1985 р. державами-учасниками даного Договору. Вихід з договору або його припинення також можливі відповідно до положень договору. Найчастіше юридичною підставою припинення договору виступають закінчення терміну дії договору або його виконання. У багатьох договорах передбачається можливість їх денонсації, тобто однобічного правомірного припинення договору на умовах, у ньому зазначених. Звичайно договори зобов’язують, щоб заяву про денонсацію було направлено депозитарію або іншому учасникові за 6 – 12 місяців. Коли в договорі немає формального положення про можливість його денонсування, однак характер договору має на увазі право на це або було встановлено, що учасники мали намір допустити можливість денонсації, у такому випадку повідомлення про денонсацію має бути направлено не менше ніж за 12 місяців (ст. 56 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Міжнародний договір може бути анульовано. Це означає, що держава правомірно припинила договір в однобічному порядку на умовах, які в ньому не передбачені. Підставами для анулювання міжнародного договору є істотне порушення його положень іншими учасниками, неможливість виконання договору, корінна зміна обставин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права (jus cogens).

Варто підкреслити, що для анулювання міжнародного договору не досить простого його порушення з боку інших учасників, воно повинне бути істотним. Істотним воно буде у випадку відмови від договору, що не допускається міжнародним правом, і при порушенні положення, що має істотне значення для здійснення об’єкта й мети договору.

Посилання на неможливість виконання договору буде правомірним, якщо безповоротно зник або знищений об’єкт, необхідний для виконання договору. Однак не можна посилатися на дану обставину, якщо ця неможливість постала результатом порушення самим учасником договору або зобов’язань за договором, або іншого міжнародного зобов’язання, взятого ним на себе щодо будь-якого іншого учасника договору.

Міжнародні договори діють на умові rebus sic stantibus (незмінності обставин). При цьому проста зміна обставин не спричиняє правових наслідків для учасників договору. Лише докорінна зміна обставин і тільки за умови, що наявність таких обставин становила істотну підставу згоди учасників на обов’язковість для них договору або наслідки зміни обставин докорінно змінюють сферу дії зобов’язань, які все ще підлягають виконанню, надає право на анулювання міжнародного договору. Однак на докорінну зміну обставин не можна посилатися як на підставу припинення договору або виходу з нього, якщо договір установлює кордон, або якщо докорінна зміна обставин, на яку посилається учасник, є результатом порушення ним зобов’язань за договором або іншим міжнародним зобов’язанням, взятих цим учасником на себе стосовно будь-якого іншого учасника договору.

З появою нової імперативної норми загального міжнародного права будь-який існуючий договір, що суперечить цій нормі, вважається недійсним і припиняється.

Призупинення міжнародного договору означає тимчасове припинення його дії й може здійснюватися як відносно всіх учасників договору, так і стосовно якогось окремого учасника відповідно до положень договору або за згодою всіх учасників. Крім того, два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про призупинення дії договору у відносинах між собою, якщо таке призупинення передбачається договором або не забороняється ним, а також, якщо воно не впливає на реалізацію прав і обов’язків інших учасників і не є несумісним із цілями й об’єктом договору.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. не дає конкретної відповіді на питання про вплив війни на дію міжнародних договорів. У ст. 73 Конвенції говориться: “Положення цієї Конвенції не регламентують жодного з питань, які можуть виникнути відносно договору... з початку воєнних дій між державами”⁴¹ .

Аналіз договірної практики й звичаєвого права дає змогу зробити такі висновки щодо впливу війни на міжнародні договори:

0. двосторонні політичні договори припиняють свою дію;

1. договори економічні й зі спеціальних питань припиняють свою дію⁴² ;

2. багатосторонні договори продовжують у цілому діяти, однак, із припиненням своєї дії у відносинах воюючих держав до закінчення війни;

3. ряд міжнародних договорів, укладених на випадок війни, з початком бойових дій починають застосовуватися.