Розділ 3. Право міжнародних договорів
3.1. Поняття права міжнародних договорів.
3.2. Сутність міжнародного договору.
3.3. Порядок укладання міжнародних договорів.
3.4. Застосування міжнародних договорів.
3.1. Поняття права міжнародних договорів
Право міжнародних договорів – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з норм і інститутів, що регулюють відносини з укладання, виконанню й припинення міжнародних договорів.
Незважаючи на те, що домінуючим джерелом міжнародного права протягом багатьох століть залишався звичай, перші міжнародні договори, що дійшли до нас, належать до сивої старовини – XXIII і XIII cт. до н.е. Однак розширення й поглиблення міжнародних відносин, пов’язаних із утвердженням капіталістичного способу виробництва, привели до значного розвитку міжнародної договірної практики.
В 1969 р. у Відні на міжнародній конференції було прийнято Конвенцію про право міжнародних договорів, що набула чинності в 1980 р.33 Конвенція 1969 р. кодифікувала звичайно-правові норми щодо головних питань, пов’язаних із укладанням, виконанням і припиненням договорів державами. У зв’язку зі зростанням активності на світовій арені міжнародних організацій у 1986 р. було прийнято Віденську конвенцію про право договорів між державами й міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, що на даний момент ще не набула чинності.
Через важливість міжнародних договорів як для досягнення цілей зовнішньої політики будь-якої держави, так і для вирішення багатьох внутрішньодержавних питань, у законодавстві держав є норми, що безпосередньо стосуються процесу створення й виконання міжнародних договорів. Такі норми загального характеру містяться в конституціях. Крім того, держави, як правило, мають спеціальний закон щодо процедури розробки, підписання, ратифікації й припинення міжнародних договорів, що укладаються цією державою. В Україні Закон “Про міжнародні договори України” був прийнятий 22 грудня 1993 р.34
Норми й інститути розглянутої галузі міжнародного права покликані забезпечити стабільність міжнародної договірної практики, тому вони поширюються на всі види міжнародних угод незалежно від їхньої форми й конкретного найменування, кількості й видів суб’єктів міжнародного права, що беруть у них участь, об’єкта й предмета регулювання. Стійка договірна практика є запорукою стабільності міжнародних відносин.
3.2. Сутність міжнародного договору
У п. 1(а) ст. 2 Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. подається таке визначення поняття “договір”: “...міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі й регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, чи у двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування”35 . У більш загальному розумінні, міжнародний договір – це угода, що укладається між суб’єктами міжнародного права, які володіють правом на нормотворчість, незалежно від її форми й найменування, яка відповідає нормам міжнародного права. Відмінністю будь-якого міжнародного договору є фіксація в ньому правил поведінки суб’єктів міжнародного права й надання цим правилам юридично обов’язкового характеру.
У міжнародному договорі прийнято виділяти мету, об’єкт і предмет. Мета договору – це ті кінцеві результати, яких прагнуть досягти суб’єкти міжнародного права, укладаючи договір. Звичайно мета закріпляється у преамбулі або в початкових статтях договору. Наприклад, цілі ООН зафіксовані в преамбулі й ст. 1 Уставу цієї організації.
Об’єктом договору є соціальні відносини, регульовані нормами, що містяться в ньому. Суб’єкти міжнародного права, виходячи зі своїх взаємних інтересів, вправі вибрати конкретний об’єкт договору. Слід зазначити, що існує звичайна й договірна міжнародно-правова норма стосовно того, що відносини, які входять у виняткову компетенцію держави, не повинні бути об’єктом міжнародного договору. Найчастіше про об’єкт договору можна судити з його найменування.
Предмет договору – це конкретні матеріальні або нематеріальні блага, охороняти або забезпечувати які, покликана міжнародна угода. Наприклад, предметом міжнародного договору можуть бути економічні, соціальні й культурні права людини або екологічна чистота морських вод або повітря певного регіону.
Сторонами в міжнародному договорі можуть бути суб’єкти міжнародного права, які мають правоздатність на їх укладання. Ст. 6 Віденської конвенції 1969 р. закріплює положення про те, що держави мають таку правоздатність. Віденська конвенція 1986 р. установлює, що подібна правоздатність для міжнародних організацій визначається правилами цих організацій (ст. 6). Це означає, що правоздатність міжнародних організацій зумовлена рамками цілей, окреслених, насамперед, в установчих документах організації.
Відносно сторін договірного процесу в міжнародній практиці затвердилися такі поняття: “держава, що бере участь у переговорах,”, “організація, що бере участь у переговорах,”, “договірна держава”, “договірна організація”, “учасник”, “третя держава”, “третя організація”. Дефініції цих понять можна знайти в ст. 1 Віденської конвенції 1969 р. і ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.
Держава, що бере участь у переговорах, означає державу, що брала участь у складанні й прийнятті тексту договору. Договірна держава – це держава, яка погодилась на обов’язковість для неї договору, незалежно від того, чи набув договір чинності, чи ні. Учасник – держава, що погодилася на обов’язковість для неї договору й для якої договір є чинним. Третя держава – це держава, що не є учасником договору. Аналогічні визначення стосовно міжнародної організації містяться у ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.
Сучасне міжнародне право виходить із того, що держава, законні інтереси якої є основним предметом договірного регулювання, має абсолютне право брати участь у такому міжнародному договорі. Неучасть хоча б однієї такої держави в міжнародному договорі зумовлює його недійсність, оскільки порушується міжнародно-правовий принцип суверенної рівності держав і загальноправовий принцип справедливості.
У науці міжнародного права немає загальновизнаної класифікації міжнародних договорів, однак найчастіше міжнародні договори класифікуються за критеріями, поданими у схемі.
Міжнародний договір може бути укладений як у письмовій, так і в усній формі. Усну форму міжнародного договору називають “джентльменською угодою”. Наприклад, джентльменські угоди практикують спецслужби США й Росії з аналогічними структурами в інших державах. У цілому ж дана форма міжнародного договору використовується рідко. Найпоширенішою формою міжнародного договору є письмова, що дозволяє чітко й виразно закріпити права та обов’язки сторін за договором.
У науці міжнародного права немає загальновизнаної класифікації міжнародних договорів, однак найчастіше міжнародні договори класифікуються за критеріями, поданими у схемі.
Рис. 5. Класифікація міжнародних договорів.
Міжнародний договір може бути укладений як у письмовій, так і в усній формі. Усну форму міжнародного договору називають “джентльменською угодою”. Наприклад, джентльменські угоди практикують спецслужби США й Росії з аналогічними структурами в інших державах. У цілому ж дана форма міжнародного договору використовується рідко. Найпоширенішою формою міжнародного договору є письмова, що дозволяє чітко й виразно закріпити права та обов’язки сторін за договором.
Під структурою договору розуміють його розподіл на складові частини. Конкретний договір через специфіку його об’єкта й мети, процедури прийняття може мати й специфічну структуру. Однак більшість міжнародних договорів складається з таких структурних елементів: преамбули, основної частини й заключної частини. У низці сучасних міжнародних договорів, наприклад, у галузі скорочення озброєнь або науково-технічної співпраці, є також додаткова частина – додатки. Всі частини міжнародного договору є юридично обов’язковими й підлягають сумлінному виконанню.
Преамбула є вступною частиною договору, у якій сторони викладають мету договору й принципи її досягнення.
Основна (центральна) частина містить взаємні права та обов’язки сторін, тобто ті правила поведінки, якими сторони повинні керуватися при виконанні договору.
Заключна частина містить у собі положення про порядок набрання договором чинності, його дію й припинення.
Додатки, зазвичай, подають певні технічні відомості, наприклад, щодо скорочуваного озброєння, і опис процедур, пов’язаних з виконанням договору, переважно технічного характеру, зокрема, технології ліквідації ракет або порядку проведення інспекцій на місцях і т.п.
У праві міжнародних договорів прийнято положення угод ділити на статті, які у свою чергу групуються в глави (наприклад, у Статуті ООН 19 глав, що включають 111 статей) або частини (у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. – 8 частин, що поєднують 85 статей). Іноді частини міжнародного договору можуть ділитися на розділи (наприклад, частина III Віденської конвенції про право міжнародних договорів, складається з 4 розділів).
Одним із елементів міжнародного договору є його назва. Міжнародній практиці відомі такі найменування договорів, як конвенція, пакт, угода, договір, протокол, статут, хартія й ін. Міжнародний договір може бути взагалі безіменним. Наприклад, обмін дипломатичними нотами може являти собою різновид міжнародного договору. Відповідно до норм звичайного й договірного права назва міжнародного договору не має суттєвого юридичного значення.
Важливою складовою міжнародних договорів у писемній формі є мова, за допомогою якої, сторони фіксують свої права й обов’язки в тексті договору.
Зазвичай двосторонні договори складаються у двох екземплярах мовами договірних сторін. Тексти багатосторонніх договорів складаються офіційними мовами ООН (англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька) або офіційних мовах конкретної міжнародної конференції, обумовлених учасниками конференції (найчастіше – це англійська й французька мови).